Трохи ніжності… трохи загадки… А решта — лише для тих, хто зуміє відчути. #настрій #момент #стиль #атмосфера #деталі #світло #тепло #затишок #собі #люблюце #естетика #мояісторія #почуття #гарнийдень #спогади

Душа і спокій... «Серед Карпатських лісів» (ессе "Повернення до витоків" фрагмент) Душа людини — як вічний мандрівник, що шукає притулок у світі, сповненому шуму й метушні. Її прагнення просте, але водночас величне: знайти спокій, що огорне її теплим серпанком умиротворення, що дозволить злитися з гармонією світу. І де, як не серед Карпатських лісів, схованих у обіймах туманного ранку, їй варто шукати цей споконвічний прихисток? Карпати — це не просто гори, це душа України, її не розгадана таємниця, її глибока і трепетна пісня. Тут, де тисячолітні ліси здіймаються до неба, немов хранителі давніх легенд, розкинулося царство спокою. Небо, як срібна вуаль, повільно стелиться над вершинами, а тумани м'яко сповивають кожне дерево, мов ніжний подих природи. Вранці, коли перші промені сонця пробиваються крізь густу імлу, світ тут народжується знову. Серед стрімких схилів чути лише шепіт вітру і дзвінку пісню гірських потоків, що прокладають собі шлях між камінням. У цьому величному мовчанні природи душа знаходить те, що марно шукає у гомінкому світі — спокій. Старезні буки і смереки розповідають незримі історії, притишено гомонять між собою, запрошуючи кожного шукача тиші стати часткою цієї казки. Достатньо лише зупинитися, вдихнути глибоко це чисте, гірське повітря, і відчути, як усе зайве зникає. Душа більше не блукає у лабіринтах тривог — вона відпочиває, слухаючи симфонію Карпат. Тут можна довго дивитися на м’яку ходу хмар над верховинами, на мерехтіння роси на травах, на пташиний політ між древами. І розуміти: спокій — він завжди тут. Він не вимагає, не кличе, не умовляє, просто є, як сама природа, як вітер у верховітті, як вічне биття серця землі. Карпатські ліси — це не просто куточок природної краси. Це місце, де душа знаходить себе. І коли сутінки м'яко вкривають гори, а зорі розкидають свої світлі стежки на чорному оксамиті небес, ти розумієш: спокій не в далекій мрії, він тут, у серці Карпат, у тобі самому. Хочеться знову і знову повертатися сюди. Полинути в цей вічний затишок природи, де душа, нарешті, віднаходить свій прихисток та спокій... https://t.me/RuslanSpeaks ✍️ «Моя Україна» 18.05.2023 (із неопублікованого.Із моїх архівів)

#архів Роблять варення під деревами в Лубнах. Літня піч, затишок і запах ласощів. Фото Валентина Фельдмана. Початок ХХ століття

Тримай мене в думках… і не відпускай. #настрій #момент #стиль #атмосфера #деталі #світло #тепло #затишок #собі #люблюце #естетика #мояісторія #почуття #гарнийдень #спогади

#цитати Ми живі настільки, наскільки маємо змогу оживляти інших. Підтримувати. Викликати усмішку, тепло, радість та затишок...

Вечори створені для магії… і трошки мрій. #настрій #момент #стиль #атмосфера #деталі #світло #тепло #затишок #собі #люблюце #естетика #мояісторія #почуття #гарнийдень #спогади

🍑 #настрій #момент #стиль #атмосфера #деталі #світло #тепло #затишок #собі #люблюце #естетика #мояісторія #почуття #гарнийдень #спогади

Тут лише частинка мене… решта — в телеграмі 💫 👇👇👇👇 https://t.me/lily_kisskiss #настрій #момент #стиль #атмосфера #деталі #світло #тепло #затишок #собі #люблюце #естетика #мояісторія #почуття #гарнийдень #спогади

Колись давно, ще коли небо було ближче до землі, а зорі жили серед людей, народилася дівчинка на ім’я Зоряна. Вона була світла, як ранкова роса, і очі її світилися, ніби ввібрали проміння самого Сонця. Кажуть, що її справжнім батьком було Сонце — могутній Володар Дня, який щодня сходив на небо, щоб дарувати тепло і світло всьому живому. Але Сонце не могло довго залишатися з людьми — в нього було багато обов’язків: підійматися щоранку, освітлювати поля, ліси, моря… Тож він залишив Зоряну на Землі, довіривши її нічному небесному охоронцю — Місяцю. Місяць був інший. Його світло було прохолодним і м’яким, як долоня, що заколисує вночі. Він не палав пристрастю, як Сонце, але був уважний, спостережливий і терплячий. Місяць не був справжнім батьком Зоряни, та все ж доглядав за нею, коли небо темніло і Сонце зникало за горизонтом. Його називали вітчимом — не кровним батьком, але тим, хто оберігає вночі. Зоряна росла між двома світами: вдень вона танцювала в променях Сонця, а вночі слухала казки Місяця. І хоч вона сумувала за теплом батька, вона з часом зрозуміла, що без обох — і Сонця, і Місяця — її життя не було б таким повним. Одного разу вона спитала у Місяця: — Чому ти не такий, як мій тато? Чому не світло і не тепло твоє серце? А Місяць усміхнувся й відповів: — Бо я не прагну палити — я прагну берегти. Я — тиша, що не заважає думати. Я — тінь, що ховає тебе, коли ти втомлена. Я — вітчим, але я теж люблю тебе, по-своєму. І тоді Зоряна зрозуміла: світло буває різним. Сонце — це сила і початок, це батько, що веде вперед. А Місяць — це затишок і спокій, це вітчим, що підтримує в тиші. Обидва — потрібні. Обидва — її родина.

#поезія А затишок співає, мов сирена. Не треба воску, я не Одіссей. Вже леви ждуть, і жде моя арена. Життя, мабуть,— це завжди Колізей. І завжди люди гинули за віру. Цей спорт одвічний віднайшли не ми. Тут головне — дивитись в очі звіру і просто — залишатися людьми. Коли мене потягнуть на арену, коли на мене звіра нацькують, о, я впізнаю ту непроторенну глупоту вашу, вашу мстиву лють! Воно в мені, святе моє повстання. Дивлюся я в кривавий ваш туман. Своїм катам і в мить свою останню скажу, як той найперший з християн: — Мене спалить у вас немає змоги. Вогонь холодний, він уже погас. І ваши леви лижуть мені ноги. І ваши слуги насміялись з вас. Ліна Костенко