Мене часто питають, навіщо мені це — війна, ризик, нерви, страх. А я просто не можу інакше. Не можу сидіти осторонь, коли там — люди, коли там життя, яке хтось має показати світові. Я не герой і не безстрашна. Мені теж страшно. Але ще страшніше, коли правду замовчують. Коли історії з фронту стають цифрами в новинах. Я не хочу цього. Я хочу, щоб кожен голос був почутий. Мене не зламають фрази “це не для дівчат”. Бо я бачу не небезпеку — я бачу сенс. І якщо для того, щоб показати правду, треба стояти там, де інші мовчать — я стоятиму. Не тому, що я смілива. А тому, що я не можу мовчати. #журналістика #військовакореспонденція #журналістка

Агов усім, хто досі думає, що військовий кореспондент — це обов’язково чоловік у камуфляжі з кам’яним обличчям. Це знову я, майбутня військова кореспондентка, і сьогодні хочу поговорити про питання, які мене вже відверто дістали. От класика жанру: — «Ти — дівчина? І хочеш туди, де стріляють?» Так, дівчина. І так, хочу. Моя стать не має нічого спільного з професійним вибором. — «Але ж це небезпечно! Ти не боїшся?» Боюся. Але страх — це нормально. Головне, що бажання розповідати правду сильніше за нього. — «Може, краще щось спокійніше? Редагуй тексти про кроликів!» Кролики милі. Але світ не зводиться до милих речей. Я хочу показувати його справжнім. — «А як ти взагалі собі це уявляєш?» Просто. Як професіонала, який робить свою роботу якісно. Зовнішність тут ні до чого. — «А рідні дозволяють?» Я доросла людина. І рішення про своє життя приймаю сама. — «А як же сім’я, діти?» Кар’єра не скасовує особисте життя. Все має свій час. Тож, замість цих запитань, краще спитайте: «Який наступний крок?» Бо бути військовою кореспонденткою — це не про “дівчину на війні”. Це про людину, яка хоче розповідати правду там, де її найважче почути. 🙃 #журналістика #військовакореспонденція #журналістка

#поезія знаєш, бро, цієї осені усе не так, як досі. злі вітри так само переносять запахи покосів, спалених, аби небесних босів накормити досита… та всередині щось просить напитися в доску. вулиці порожніх міст лягають під ноги так само. жовтень це прогнилий міст між сонцем та кригою — Самайн. холод починає гризти і дратує, наче спамер, а туман усе частіше зблизька нагадує саван. у дешевих генделях так само сидять пролетарії. травляться легенди, щоб забути усе, що запарює, тут не про богему, а про те, як дешевше затаритись, і не треба Гендальфа, аби знайти пригод на старість. словом, місто дихає, та дихає якось нерівно. дощ зі снігом тихо уночі бітбоксять на ринвах, і єдиний вихід, аби тут не пустити коріння — це забути всіх і прокачатись до нового рівня. сонце підіймає білий прапор і рвучко розмахує. псевдотеплі дні — по суті, трапи, і ближче до заходу, на шибка‌х цвітуть морозні лапи, але після краху день регенерує поетапно, ніби Росомаха. градуси щодень збігають низько, як діти по сходах. там де зараз догниває листя, щось нове посходить... знаєш, бро, за рік це третій лист, що пишу тобі з ходу. ми про все перетремо‌ колись — як вернешся зі сходу. Ніколассон

#поезія Читаєш поетів, читаєш їх між рядками, Їх долі, їх мрії, їх горе, їх віри і сни, І часом здається вони не старіють з роками, Бо просто в віршах виливають все те, що болить, Бо просто віршами стирають всі рани і втоми, І страх розчиняють у дивних маленьких словах, І знають поети щось більше ніж іншим відомо, І вірять мов діти у те, що існують дива... Читаєш поетів, торкаєшся їхнього світу, І твій стає іншим, Хоч трохи світлішим стає, Бо знаєш, це диво - ті тихі розгублені вірші, От щойно не було, аж раптом беззахисно є... 29.10.2025 Іра Спірідонова

#думки У мене в телефоні багато номерів, але найдорожчий, коли дзвонять діти і кажуть: "Мамуль, у мене все добре?".

🗓День бабусь та дідусів. Це свято створено для того, щоб показати свою вдячність бабусям і дідусям за їхню любов, турботу та мудрість. У цей день діти та онуки часто влаштовують сімейні зустрічі, дарують подарунки та виражають свою любов і повагу до старших. https://t.me/Ukraineaboveallelse

Знову разом із рідними: ще сімнадцять дітей повернули з російської окупації. Сімнадцять українських дітей та підлітків, яких окупанти намагались відірвати від дому, тепер у безпеці. Їх вдалося повернути завдяки ініціативі Президента України Bring Kids Back UA, Save Ukraine та партнерам. Серед врятованих – підлітки, яких окупанти намагалися «виховати» в псевдовійськових таборах, діти, яких залякували, відбирали гаджети, розлучали з батьками або змушували навчатися за російськими програмами. Дехто з них роками жив у страху й ізоляції, ховаючись від окупантів, щоб уникнути примусового «вилучення». Кожна така історія – це не лише про порятунок, а й про відновлення дитинства, яке ворог намагався відібрати. Повернення всіх українських дітей додому – завдання, яке поставив Президент і яке виконується крок за кроком. Національне інформаційне бюро https://t.me/Ukraineaboveallelse

Будьмо! Є в Україні таке ємке слово. Його радо й завзято повторюють іноземці за столом: Bud’mo! Хоч і не до кінця розуміють про що мова. Це не просто "Ура!" Воно не перекладається! Це навіть не «паляниця». Це якась окрема хромосома з ДНК. Будьмо! Будьмо - це про те, що ми є, були і будемо. Це про те, що нас не вбити. Про те, що ми не скоримося ніколи й нікому. А радше загинемо, але не здамося. Будьмо - це воля, це Січ. Це вічний гул і вітер Дикого Степу! Будьмо! - це Україна. Це вишиванки, й хрущі над вишнею. Це наші старі кладовища і давні могили. Це Голодомор і колективізація. Це Червона рута і Стус, і Григір Тютюнник. Тарас, Леся, Франко. Жадан і Іздрик, Козак-Систем. Драч, Павличко і Вінграновський. Червона калина. Це - Мазепа і Мотря. Богдан і Петлюра. Це - тіні забутих предків. Це Василь Симоненко і Ліна Костенко. Василь Стефаник і Нечуй Левицький. Будьмо - це мис Тарханкут і Карпати. Харків і Суми, і Полтава. І Коктебель! Лузанівка і Пересипський міст… Будьмо, це коли - ой, на горі, та й женці жнуть! І десь там Галя несе воду. І хлопці розпрягають коней. І сорочку мати вишила мені. Червоними і чорними нитками… І під копитом камінь тріснув… Будьмо - це донати і безпілотники. Будьмо - це окопні свічки і камуфляжні сітки. Будьмо - це тюльпани й хризантеми на останній дорозі Воїна. Будьмо - це українські прапори над гробками. Будьмо - це наші нерви й наші діти, й собаки в «двох стінах» під час повітряних тривог, це - наші сльози, наша гідність, честь і гонор. Будьмо - це лелеки, що вертають до свого гнізда, до свого дому. І F-16, що навесні повертаються з вирію… Будьмо - це вранці лугом, босими ногами… І зелені лини в ятері, що переливаються проти сонця. І мед, що зі щільників тече по ліктях… і дідова коса, що дзвенить від мантачки на світанку, ще до роси… Будьмо, це бабині вареники з капустою й сиром… Будьмо, це - знов зозулі голос чути в лісі… І білий сніг на зеленому листі… Будьмо - це Ми! Ми - будьмо! Святий Вечір, щедрий Вечір! Будьмо! Будьмо навіки, брати й сестри!

Дивовижна осінь йде по нашім краю 🍁🍁🌿🌿🍂🍂🍁🍁🌿🌿🍂🍂🍁🍁🌿🌿🍂🍂 Дивовижна осінь. В ній чарівні квіти. Від краси цієї хочеться радіти. Хочеться літати і пісні співати, Хочеться всім людям добрість передати І любов, і щирість, і тепло, та ласку, На Землі створити дивовижну казку. Щоб жили всі в мирі, в радості й любові, Всім передавали щирість в кожнім слові. Щоб були всі люди мудрі і прекрасні, А щоб дні настали мирні, тихі, ясні. І, щоб Україна перемогу мала, Щоб жила у мирі і біди не знала. Поможи нам, Боже, ворога прогнати, В цьому світі завжди правду й мудрість мати. Поможи нам, Боже, біди всі здолати І у цьому світі мирно процвітати! Дивовижна осінь йде по нашім краю. Наша перемога буде! Я це знаю!

#ШІ #оповідання СМС Оленко. Сонечко моє. Пишу швидко, бо зв’язок падає, і скоро виходжу. Вночі тут тихо було, а зараз знову почалося. Не хвилюйся. Ми позиції тримаємо. Я знаю, ти дивишся новини, але пам'ятай: я цілий. Я стою. Ти просила подзвонити, але не можу. Тут полювання на телефони. Просто знай: я згадую тебе постійно. Знаєш, що найбільше? Як ти ворчиш, коли я не посунув стілець на кухні. Як ти спиш, сховавши ніс під ковдру. Цей наш побут - це моя єдина реальність, яку я хочу назад. Бо тут реальність - це бруд, холод і запах «пороху». Як там наша Софійка? Як вона? Я сьогодні просив хлопців, щоб скинули мені її фото, де вона малює. Вона там така серйозна, як маленький командир. Не забудь, Оленко, дати їй той подарунок, що я лишив у кишені свого бушлата, коли їхав. Скажи, що це татова магія. Ти там не плач, добре? Якщо плачеш — нехай вона не бачить. Вона має знати, що тато тут, тому що хоче, щоб вона росла у нашій Україні, а не десь там. Мені важко. Я не буду брехати. Страшно. Кожен раз, коли прилітає, я думаю: «Тільки б вистачило часу, щоб вона дізналася, що я її люблю». Ти ж пам'ятаєш, що ми з тобою зараз два фронти? Я тут — відбиваю атаки, а ти там — відбиваєш побут, садочок, черги і паніку. Твоя втома — це не менша боротьба, ніж моя. Не звинувачуй себе ні в чому. Ти — найкраща, ти — моя фортеця. Ти — причина, чому я дихаю. Головне, Оленко: ти мусиш бути сильною заради нас двох. ​Я приїду, і я буду іншим. І ти маєш це прийняти. Мені буде потрібен час. Не питай мене про прильоти, не питай про трьохсотих. Просто дай мені тишу і твою каву в жовтій чашці. І ми поїдемо просто на море, на наше Чорне море, і будемо сидіти там доти, доки я не перестану здригатися від гучних звуків. Я хочу знову відчути, як пахне чиста білизна, а не дим. І хочу спати, просто спати, поки ти тримаєш мою руку. ​Ти — мій маяк. Моя найголовніша мотивація. Все, час спливає, мушу закінчувати. ​Пам'ятай: я люблю тебе. Люблю, як вперше, люблю, як востаннє. ​Чекай. Чекай мене, моя Надія. Я скоро. Твій назавжди. Твій Андрій.