НАновини‼️: Книгу Натана Щаранського «Не злякаюся зла» вперше видали українською мовою: її презентують у Києві та Єрусалимі 22 травня 2025 року У четвер, 22 травня 2025 року, в Києві та Єрусалимі одночасно відбудеться важлива подія для всіх, хто цікавиться історією радянського та єврейського спротиву — презентація книги Натана Щаранського «Не злякаюся зла» українською мовою. Це не просто літературна подія — це повернення до коріння і символ історичної справедливості. Україна стала одинадцятою країною, де опублікована автобіографія радянського дисидента й ізраїльського політика. Видання підготувало видавництво «Фронезис» за підтримки Тамари та Олега Гороховських, у межах серії «Єврейська бібліотека». Презентації відбудуться одночасно в Бабиному Яру в Києві та Центрі Менахема Бегіна в Єрусалимі — за участі самого Натана Щаранського. «Це одинадцята країна, де публікується моя книга. Однак це видання має для мене особливе значення. Україна — місце мого народження, а українська мова — мова мого дитинства», — зізнався Щаранський і висловив надію, що настане час, коли українське видання «Не злякаюся зла» зʼявиться в книгарнях звільненого українського Донецька, де він народився. Читайте більше про подію, яка обʼєднує Україну, Ізраїль і єврейський народ: https://nikk.ua/uk/knigu-natana-2/ #нановини #nanews #israel #ukraine #щаранський #євреї #історія #дисиденти #культура

13 липня 1940 року на хуторі Червоний Яр у Дніпропетровській області народився поет, дисидент, політв'язень, член Української Гельсінської групи Іван Сокульський. Мама Івана була простою селянкою, 43 роки пропрацювала в колгоспі. Батька хлопець не пам’ятав – влітку сорок першого Григорій Сокульський добровольцем пішов на фронт і пропав безвісти в сорок четвертому. Закінчив десятирічку в Синельниковому. Після першої невдалої спроби вступити до Дніпропетровського університету відробив два роки на підприємстві й поїхав на Львівщину, де ще два роки працював на шахті в Червонограді. У 1962-му вступив на філологічний факультет Львівського університету, став учасником Львівського клубу творчої молоді, де познайомився із творчістю поетів-шістдесятників. Серед яких були Василь Симоненко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Ліна Костенко, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Алла Горська, Лесь Танюк, а пізніше – і з багатьма з них особисто. Скучивши за Дніпром та степами, у 1964-му перевівся до Дніпропетровського університету. Але вже за два роки його виключили з комсомолу та відрахували з університету «за поведєніє, не совместімоє со званиєм совєтського студєнта». Іван Сокульський був одним із перших шістдесятників, які стали на захист української культури: у 1968-му він разом з Михайлом Скориком написав «Листа творчої молоді м. Дніпропетровська», де висловлювався протест проти кампанії цькування Олеся Гончара за роман «Собор» та проти політики зросійщення та цькування української інтелігенції. Після того, як «Лист» було зачитано на «Радіо «Свобода», під прес потрапив і сам Сокульський. У червні 1969-го його заарештували й засудили на 4,5 роки з відбуванням покарання в таборах суворого режиму. Після звільнення зайнявся правозахисною діяльністю, вступив до Української Гельсінської групи, поширював самвидав. За це у 1980 році вдруге був арештований і отримав максимальний термін як особливо небезпечний державний злочинець: десять років позбавлення волі в таборах особливо суворого режиму і п'ять років заслання. 3 квітня 1985 року, за дев'ять днів до закінчення тюремного терміну, був утретє заарештований і засуджений до трьох років таборів за сфабрикованими звинуваченнями у «хуліганстві». Відбував ув’язнення в таборі особливо суворого режиму ВС-389/36-1 в Кучино. За непокору неодноразово потрапляв до штрафного ізолятору, рік провів в одиночній камері без права на передачі. У 1987 році зумів передати на волю свідчення про порушення прав людини та тортури, яким наглядачі піддають «політичних»: з усіма фактами і прізвищами. Цей документ потрапив на Захід і справив там ефект бомби, адже на той час радянський лідер Михайло Горбачов заявив, що політв’язнів в СРСР немає. 2 серпня 1988-го звільнений з ув'язнення – після широкої міжнародної кампанії та естафетного голодування, яке оголосила дружина поета Орися Сокульська та дружина іншого політв’язня Ольга Стоко­тельна. Після звільнення став одним з провідних діячів українського національного відродження на Дніпропетровщині. Бере діяльну участь у створенні обласного товариства «Просвіта», Народного руху України, Української республіканської партії, Товариства «Меморіал» імені Василя Стуса. За його редакцією вийшло дев'ять номерів культурологічного журналу «Пороги». 20 травня 1990 року на пікетуванні на підтримку незалежності України його жорстоко побили аґенти КДБ. 🕯22 червня 1992 року Іван Сокульський помер – далися взнаки і 13 років таборів та загострення хронічних хвороб. За іронією долі, довідку про повну реабілітацію сім'я отримала на 40-й день після його смерті.

#архів Дисиденти Михайло Горинь, Левко Лукʼяненко, Вʼячеслав Чорновіл, 1989 рік.

20 травня 1961 року за створення Української робітничо-селянської спілки Львівський обласний суд засудив Левка Лук'яненка до смертної кари, а його товаришів — до різних термінів позбавлення волі. Кримінальну справу проти дисидента порушили на початку року в місцевому управлінні КҐБ, за доносом провокатора. Той розповів, що Лук'яненко разом із соратниками створив підпільну партійну організацію. Тоді ж була викрита "Українська робітничо-селянська спілка" та встановлена одна з її перших програм. Члени спілки, яких було близько 10 чоловік, прагнули проводити ненасильницьку боротьбу за громадські, національні, економічні права українців, а після боротися за самостійність України. Лук'яненка та решту членів організації арештували. На допитах отримав звинувачення у антирадянській агітації і пропаганді, а також у сепаратизмі. У відповідь послався на ст. 17 Конституції СРСР, що проголошувала право вільного виходу союзних республік зі складу СРСР. Але це лише викликало посміх у слідчих. На суді, що розпочався у травні того ж року над більшістю членів організації, був звинувачений в тому, що "з 1957-го виношував ідею відриву УРСР від СРСР, підривав авторитет КПРС, зводив наклепи на теорію марксизму-ленінізму". Як засновник і головний теоретик організації отримав смертний вирок. Решта отримали 15-10 років. Лише за 72 доби вирок змінили на 15 років ув'язнення. Відбувати термін його відправили в один з таборів Мордовії, де половину в'язнів складали українці, зокрема й колишні бійці УПА. 💬"Я вважав себе за щасливу людину, що потрапив у таке середовище", - згадував Лук'яненко. У вересні 1976 року Левко Лук'яненко став засновником Української гельсінської спілки. Активісти намагалися передавати інформацію західним журналістам, які доносили її всьому світу. Проте вже в лютому КГБ почали арешти учасників спілки, а в грудні 1977 арештували й Левка Лук'яненка. На знак протесту він оголошував голодування та відмовився від громадянства. Але в червні 1978 року його знову засудили до 10 років ув'язнення та визнали особливо небезпечним рецидивістом. Невдовзі він знову опинився в тому ж мордовському таборі Соснівка, де починав відбувати перший термін. Саме Левко Лук'яненко у своєму зошиті 23 серпня написав проєкт Акту про незалежність України, який схвалили 24 серпня 1991 року. 🕯Помер 7 липня 2018 р., не доживши півтора місяці до свого 90-річчя. Похований Герой України на Байковому кладовищі.

26 липня 1931 року в селі Миколаївка біля Волновахи в селянській родині народився Іван Дзюба, в майбутньому – відомий літературознавець та громадський діяч, дисидент і політик, Герой України. У два роки пережив голодомор. Згадував, як бабуся терла кору, щоб прогодувати родину, і що мама, яка працювала санітаркою в лікарні, розповідала вдома, як до них привозили виснажених голодом людей. Голод змусив родину Дзюб переїхати із Миколаївки в сусіднє робітниче селище Новотроїцьке, а звідти – в Оленівські Кар'єри (тепер Докучаєвськ). Закінчив російськомовну середню школу № 1, до 17 років розмовляв переважно російською, а в графі «національність» до середини 1950-х писав «русский». Перелом стався під час навчання в Донецькому (тоді – Сталінському) педагогічному інституті, куди вступив на російську філологію. Там відчув штучність в намаганні принизити українську мову і культуру – і відкрив для себе Україну. Пропрацювавши кілька років в Донецькому педінституті, вступає до аспірантури Інституту літератури ім. Тараса Шевченка АН України і переїжджає до Києва. У столиці стає одним із активних учасників Клубу творчої молоді. КТМівці збурюють столицю, провівши кілька літературних вечорів, серед яких – вечір Василя Симоненка, несанкціоноване вшанування пам’яті Лесі Українки, збори з нагоди перепоховання Тараса Шевченка. 4 вересня 1965 року на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» вийшов на сцену і заявив про арешти творчої молоді, які прокотилися Україною. Присутній у залі В’ячеслав Чорновіл схопився з місця і вигукнув «Хто протестує проти політичних арештів – встаньте!». У тому ж 1965 році написав фундаментальну роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація?», у якій, спираючись на «канонічні» твори Леніна, Маркса та Енгельса, цитуючи партійні постанови та інші офіційні джерела, викривав згубну політику партії щодо національного питання. Примірники книги відіслав до Першого секретаря ЦК Компартії Петра Шелеста, голови Ради міністрів УРСР Володимира Щербицького, до ЦК Компартії в Москву і навіть до головного редактора журналу «Новый мир» Олександра Твардовського. Після марних спроб «перевиховати» автора, була скликана спеціальна комісія, яка визнала «Інтернаціоналізм чи русифікація?» ідейно шкідливим твором. Дзюбу виключають зі Спілки письменників України, а 13 січня 1972 року під час візиту до Івана та Льолі Світличних, його затримують, щодня викликаючи на допити. Рік постійних допитів і перебування в слідчому ізоляторі КГБ вплинули на Івана Дзюбу. Він погоджується на публічне каяття та визнання своєї «вини» в обмін на помилування. Утім, прогнувшись раз перед Системою, не став їй прислужувати, продовжуючи в своїх працях (коли його дозволили публікувати) розвінчувати імперські міфи та відстоювати право українців та інших народів на власну ідентичність, підриваючи радянські постулати «прогресивного значення» приєднання їх до Росії. Наприкінці 1980-х років знову повертається в активне громадське і політичне життя України, стає одним із співзасновників Народного руху України, президентом Республіканської асоціації україністів, головним редактором журналу «Сучасність», а в грудні 1992 очолює Міністерство культури України. Також працює на посаді академіка-секретаря Відділення літератури, мови, мистецтвознавства НАН України, у 1997 році стає співголовою Головної редакції Енциклопедії сучасної України, тривалий час очолює Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка. За останні тридцять років написав та видав у світ близько двох десятків книг, присвячених українському світу літератури, мистецтва, культури, де знайшлося місце і класикам, і сучасним письменникам. А в 2015-му побачила світ книга «Донецька рана України», де аналізуються не лише розвиток української культури на теренах Донеччини, а й політичні, психологічні та історичні причини та маніпуляції місцевим населенням з боку радянської влади та їхніх наступників, які призвели до окупації. 🕯Помер 22 лютого 2022 року в 90-річному віці в Києві.

#особистості 26 липня 1931 року в селі Миколаївка біля Волновахи в селянській родині народився Іван Дзюба, в майбутньому – відомий літературознавець та громадський діяч, дисидент і політик, Герой України. У два роки пережив голодомор. Згадував, як бабуся терла кору, щоб прогодувати родину, і що мама, яка працювала санітаркою в лікарні, розповідала вдома, як до них привозили виснажених голодом людей. Голод змусив родину Дзюб переїхати із Миколаївки в сусіднє робітниче селище Новотроїцьке, а звідти – в Оленівські Кар'єри (тепер Докучаєвськ). Закінчив російськомовну середню школу № 1, до 17 років розмовляв переважно російською, а в графі «національність» до середини 1950-х писав «русский». Перелом стався під час навчання в Донецькому (тоді – Сталінському) педагогічному інституті, куди вступив на російську філологію. Там відчув штучність в намаганні принизити українську мову і культуру – і відкрив для себе Україну. Пропрацювавши кілька років в Донецькому педінституті, вступає до аспірантури Інституту літератури ім. Тараса Шевченка АН України і переїжджає до Києва. У столиці стає одним із активних учасників Клубу творчої молоді. КТМівці збурюють столицю, провівши кілька літературних вечорів, серед яких – вечір Василя Симоненка, несанкціоноване вшанування пам’яті Лесі Українки, збори з нагоди перепоховання Тараса Шевченка. 4 вересня 1965 року на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» вийшов на сцену і заявив про арешти творчої молоді, які прокотилися Україною. Присутній у залі В’ячеслав Чорновіл схопився з місця і вигукнув «Хто протестує проти політичних арештів – встаньте!». У тому ж 1965 році написав фундаментальну роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація?», у якій, спираючись на «канонічні» твори Леніна, Маркса та Енгельса, цитуючи партійні постанови та інші офіційні джерела, викривав згубну політику партії щодо національного питання. Примірники книги відіслав до Першого секретаря ЦК Компартії Петра Шелеста, голови Ради міністрів УРСР Володимира Щербицького, до ЦК Компартії в Москву і навіть до головного редактора журналу «Новый мир» Олександра Твардовського. Після марних спроб «перевиховати» автора, була скликана спеціальна комісія, яка визнала «Інтернаціоналізм чи русифікація?» ідейно шкідливим твором. Дзюбу виключають зі Спілки письменників України, а 13 січня 1972 року під час візиту до Івана та Льолі Світличних, його затримують, щодня викликаючи на допити. Рік постійних допитів і перебування в слідчому ізоляторі КГБ вплинули на Івана Дзюбу. Він погоджується на публічне каяття та визнання своєї «вини» в обмін на помилування. Утім, прогнувшись раз перед Системою, не став їй прислужувати, продовжуючи в своїх працях (коли його дозволили публікувати) розвінчувати імперські міфи та відстоювати право українців та інших народів на власну ідентичність, підриваючи радянські постулати «прогресивного значення» приєднання їх до Росії. Наприкінці 1980-х років знову повертається в активне громадське і політичне життя України, стає одним із співзасновників Народного руху України, президентом Республіканської асоціації україністів, головним редактором журналу «Сучасність», а в грудні 1992 очолює Міністерство культури України. Також працює на посаді академіка-секретаря Відділення літератури, мови, мистецтвознавства НАН України, у 1997 році стає співголовою Головної редакції Енциклопедії сучасної України, тривалий час очолює Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка. За останні тридцять років написав та видав у світ близько двох десятків книг, присвячених українському світу літератури, мистецтва, культури, де знайшлося місце і класикам, і сучасним письменникам. А в 2015-му побачила світ книга «Донецька рана України», де аналізуються не лише розвиток української культури на теренах Донеччини, а й політичні, психологічні та історичні причини та маніпуляції місцевим населенням з боку радянської влади та їхніх наступників, які призвели до окупації. 🕯Помер 22 лютого 2022 року в 90-річному віці в Києві.

#особистості Літературознавець, дисидент, Герой України, другий міністр культури України, «тонкий і глибокий вчений-інтелектуал» — це все про шістдесятника Івана Дзюбу . Яким був шлях хлопця з Донеччини, батьки якого тікали від Голодомору, до усвідомлення власної ідентичності? До дня народження Івана Дзюби про його життєвий шлях — пошуки справедливості, кохання, боротьбу за ідеали, репресії проти нього та про його спадщину: https://suspilne.media/608037-disident-akij-stav-ministrom-pro-opir-rusifikacii-borotbu-z-partieu-ta-velike-kohanna-v-zitti-ivana-dzubi/

#особистості #мистецтво Зубченко Галина Олександрівна - українська художниця, громадська діячка. Народилась 19 липня 1929 року у Києві. 🖼️ Здобула освіту у Київському художньому інституті, де вивчала монументальний живопис — це сформувало її подальший стиль; 🖼️У її роботах відчутні символи української культури, фольклору та духовності, які часто були під цензурою; 🖼️ Її вітраж “Шевченко. Мати” у Київському університеті було знищено у 1964 році за рішенням партійної комісії, яка визнала твір ідеологічно шкідливим. Цей вітраж був створений спільно з Аллою Горською та іншими художниками; 🖼️ У 1970-х Зубченко зазнавала постійного тиску з боку КДБ, її монументальні роботи не допускались до реалізації через національну тематику та зв’язки з дисидентським середовищем; 🖼️Частина її творів зникла безслідно, знищені, або “переписані” за наказом влади; 🖼️ Померла 4 серпня 2000 року в Києві.

#особистості 13 липня 1940 року на хуторі Червоний Яр у Дніпропетровській області народився поет, дисидент, політв'язень, член Української Гельсінської групи Іван Сокульський. Мама Івана була простою селянкою, 43 роки пропрацювала в колгоспі. Батька хлопець не пам’ятав – влітку сорок першого Григорій Сокульський добровольцем пішов на фронт і пропав безвісти в сорок четвертому. Закінчив десятирічку в Синельниковому. Після першої невдалої спроби вступити до Дніпропетровського університету відробив два роки на підприємстві й поїхав на Львівщину, де ще два роки працював на шахті в Червонограді. У 1962-му вступив на філологічний факультет Львівського університету, став учасником Львівського клубу творчої молоді, де познайомився із творчістю поетів-шістдесятників. Серед яких були Василь Симоненко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Ліна Костенко, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Алла Горська, Лесь Танюк, а пізніше – і з багатьма з них особисто. Скучивши за Дніпром та степами, у 1964-му перевівся до Дніпропетровського університету. Але вже за два роки його виключили з комсомолу та відрахували з університету «за поведєніє, не совместімоє со званиєм совєтського студєнта». Іван Сокульський був одним із перших шістдесятників, які стали на захист української культури: у 1968-му він разом з Михайлом Скориком написав «Листа творчої молоді м. Дніпропетровська», де висловлювався протест проти кампанії цькування Олеся Гончара за роман «Собор» та проти політики зросійщення та цькування української інтелігенції. Після того, як «Лист» було зачитано на «Радіо «Свобода», під прес потрапив і сам Сокульський. У червні 1969-го його заарештували й засудили на 4,5 роки з відбуванням покарання в таборах суворого режиму. Після звільнення зайнявся правозахисною діяльністю, вступив до Української Гельсінської групи, поширював самвидав. За це у 1980 році вдруге був арештований і отримав максимальний термін як особливо небезпечний державний злочинець: десять років позбавлення волі в таборах особливо суворого режиму і п'ять років заслання. 3 квітня 1985 року, за дев'ять днів до закінчення тюремного терміну, був утретє заарештований і засуджений до трьох років таборів за сфабрикованими звинуваченнями у «хуліганстві». Відбував ув’язнення в таборі особливо суворого режиму ВС-389/36-1 в Кучино. За непокору неодноразово потрапляв до штрафного ізолятору, рік провів в одиночній камері без права на передачі. У 1987 році зумів передати на волю свідчення про порушення прав людини та тортури, яким наглядачі піддають «політичних»: з усіма фактами і прізвищами. Цей документ потрапив на Захід і справив там ефект бомби, адже на той час радянський лідер Михайло Горбачов заявив, що політв’язнів в СРСР немає. 2 серпня 1988-го звільнений з ув'язнення – після широкої міжнародної кампанії та естафетного голодування, яке оголосила дружина поета Орися Сокульська та дружина іншого політв’язня Ольга Стоко­тельна. Після звільнення став одним з провідних діячів українського національного відродження на Дніпропетровщині. Бере діяльну участь у створенні обласного товариства «Просвіта», Народного руху України, Української республіканської партії, Товариства «Меморіал» імені Василя Стуса. За його редакцією вийшло дев'ять номерів культурологічного журналу «Пороги». 20 травня 1990 року на пікетуванні на підтримку незалежності України його жорстоко побили аґенти КДБ. 🕯22 червня 1992 року Іван Сокульський помер – далися взнаки і 13 років таборів та загострення хронічних хвороб. За іронією долі, довідку про повну реабілітацію сім'я отримала на 40-й день після його смерті.

Єврейська конфедерація України спільно з ініціативою "Українсько-Єврейська зустріч" провели 30 квітня у Вашингтоні церемонію нагородження премією та медаллю імені Митрополита Андрея Шептицького. Про це повідомляє РБК-Україна з посиланням на повідомлення організаторів. Цьогорічними лауреатами стали українська поетеса, письменниця та дисидентка Ліна Костенко, а також французький філософ та режисер Бернар-Анрі Леві. Ліна Костенко спершу особисто звернулась до присутніх онлайн через відеозвернення з Києва. Французький філософ та кінорежисер Бернар-Анрі Леві був присутній на церемонії у Вашингтоні особисто. Бернар-Анрі Леві, єврей за походженням, є одним із найвидатніших західних інтелектуалів у захисті демократії. Він має чітку проукраїнську позицію, зняв три документальні фільми про Україну та часто буває на лінії фронту в Україні. У своїй промові, яка звучала у Центрі відвідувачів Капітолію США, він наголосив на тому, що це європейці та американці мають дякувати українцям, а не навпаки. https://www.rbc.ua/rus/news/lina-kostenko-ta-bernar-anri-levi-stali-laureatami-1746096561.html#goog_rewarded