20 травня 1961 року за створення Української робітничо-селянської спілки Львівський обласний суд засудив Левка Лук'яненка до смертної кари, а його товаришів — до різних термінів позбавлення волі.

Кримінальну справу проти дисидента порушили на початку року в місцевому управлінні КҐБ, за доносом провокатора. Той розповів, що Лук'яненко разом із соратниками створив підпільну партійну організацію. Тоді ж була викрита "Українська робітничо-селянська спілка" та встановлена одна з її перших програм.

Члени спілки, яких було близько 10 чоловік, прагнули проводити ненасильницьку боротьбу за громадські, національні, економічні права українців, а після боротися за самостійність України.

Лук'яненка та решту членів організації арештували. На допитах отримав звинувачення у антирадянській агітації і пропаганді, а також у сепаратизмі. У відповідь послався на ст. 17 Конституції СРСР, що проголошувала право вільного виходу союзних республік зі складу СРСР. Але це лише викликало посміх у слідчих.

На суді, що розпочався у травні того ж року над більшістю членів організації, був звинувачений в тому, що "з 1957-го виношував ідею відриву УРСР від СРСР, підривав авторитет КПРС, зводив наклепи на теорію марксизму-ленінізму". Як засновник і головний теоретик організації отримав смертний вирок. Решта отримали 15-10 років. Лише за 72 доби вирок змінили на 15 років ув'язнення.

Відбувати термін його відправили в один з таборів Мордовії, де половину в'язнів складали українці, зокрема й колишні бійці УПА.

💬"Я вважав себе за щасливу людину, що потрапив у таке середовище", - згадував Лук'яненко.

У вересні 1976 року Левко Лук'яненко став засновником Української гельсінської спілки. Активісти намагалися передавати інформацію західним журналістам, які доносили її всьому світу.

Проте вже в лютому КГБ почали арешти учасників спілки, а в грудні 1977 арештували й Левка Лук'яненка. На знак протесту він оголошував голодування та відмовився від громадянства. Але в червні 1978 року його знову засудили до 10 років ув'язнення та визнали особливо небезпечним рецидивістом. Невдовзі він знову опинився в тому ж мордовському таборі Соснівка, де починав відбувати перший термін.

Саме Левко Лук'яненко у своєму зошиті 23 серпня написав проєкт Акту про незалежність України, який схвалили 24 серпня 1991 року.

🕯Помер 7 липня 2018 р., не доживши півтора місяці до свого 90-річчя. Похований Герой України на Байковому кладовищі.

25 березня 1999 року загинув В’ячеслав Чорновіл — публіцист, політик, дисидент, політичний в’язень комуністичного режиму, символ боротьби за незалежність України.

«Якби мене запитали, чи жалкую я про те, як склалося моє життя, про відсиджені 15 років, я б відповів: анітрохи..., – говорив В’ячеслав Чорновіл, – і якби довелося починати все спочатку та вибирати, я б обрав життя, яке прожив».

«Чорновіл почав політизуватись під час навчання на факультеті журналістики Київського університету, – пише Василь Деревінський у книзі «В’ячеслав Чорновіл. Нарис портрета політика», – його, вихованого на гаслах дружби народів, інтернаціоналізму вразило, що в столиці України «вовком дивляться, коли ти говориш українською». У молодого комсомольського активіста зневажливе ставлення до української мови викликало спротив, пробудило почуття національної образи і честі».

У 1960-х він став одним з лідерів дисидентського руху в Україні. Засновник та редактор «Українського вісника», в якому оприлюднювали матеріали самвидаву та хроніки національного спротиву. Член Української гельсінської групи, а згодом Української гельсінської Спілки. Очолив партію Народний Рух України. Балотувався у президенти України.

Разом з Василем Стусом та Іваном Дзюбою узяв участь у прем’єрі фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у вересні 1965-го. Під час якої відбулася акція протесту щодо незаконних арештів української інтелігенції.

1966-го написав дослідження «Правосуддя чи рецидиви терору» – один із найсміливіших зразків тогочасної української політичної публіцистики. Наступного року уклав збірку «Лихо з розуму» (Портрети двадцяти «злочинців»). Тут оприлюднив матеріали про заарештованих 1965-го шістдесятників. Її видрукували за кордоном і заборонили в СРСР. В’ячеслав Чорновіл став лауреатом премії для кращих журналістів світу, що борються за права людини.

За активну журналістську та правозахисну діяльність тричі був ув’язнений та відбув понад 15 років таборів. Переповідають, що якось на допиті слідчий запитав у Чорновола, якби існувала незалежна Україна, якої так прагне допитуваний, о ким б він там був. На що Чорновіл відповів, що редагував би опозиційну газету.

«Неугомонний» – під таким прізвиськом значиться Чорновіл у документах КГБ. Його відправили у найвіддаленішу табірну точку Якутії, далі на схід відправляли лише Василя Стуса.

В одному з інтерв’ю В’ячеслав Чорновіл говорив, що хотів би піти з життя «миттєво, на льоту». Його передбачення справдилося.

Загинув у автомобільній аварії 25 березня 1999 році поблизу міста Бориспіль на Київщині. Згідно з висновками кількох експертів, на черепах В'ячеслава Чорновола та його водія Євгенія Павлова є своєрідні тріщини, походження яких незрозуміле – експерти не знайшли елементів автомобіля, які могли спричинити такі ушкодження. Це частково підтверджує версію, що Павлова та Чорновола могли добивати кастетами вже після зіткнення.

Попрощатися з ним прийшло до 200 тис. людей. Труна з тілом стояла в Київському будинку вчителя (колись там засідала Центральна Рада), а черга бажаючих вшанувати загиблого простяглася аж до Хрещатика. Поховали В’ячеслава Максимовича Чорновола на Байковому кладовищі.

Єврейська конфедерація України спільно з ініціативою "Українсько-Єврейська зустріч" провели 30 квітня у Вашингтоні церемонію нагородження премією та медаллю імені Митрополита Андрея Шептицького.

Про це повідомляє РБК-Україна з посиланням на повідомлення організаторів.

Цьогорічними лауреатами стали українська поетеса, письменниця та дисидентка Ліна Костенко, а також французький філософ та режисер Бернар-Анрі Леві.

Ліна Костенко спершу особисто звернулась до присутніх онлайн через відеозвернення з Києва.

Французький філософ та кінорежисер Бернар-Анрі Леві був присутній на церемонії у Вашингтоні особисто. Бернар-Анрі Леві, єврей за походженням, є одним із найвидатніших західних інтелектуалів у захисті демократії. Він має чітку проукраїнську позицію, зняв три документальні фільми про Україну та часто буває на лінії фронту в Україні.

У своїй промові, яка звучала у Центрі відвідувачів Капітолію США, він наголосив на тому, що це європейці та американці мають дякувати українцям, а не навпаки.

https://www.rbc.ua/rus/news/lina-kostenko-ta-bernar-anri-levi-stali-l...

НАновини‼️: Книгу Натана Щаранського «Не злякаюся зла» вперше видали українською мовою: її презентують у Києві та Єрусалимі 22 травня 2025 року

У четвер, 22 травня 2025 року, в Києві та Єрусалимі одночасно відбудеться важлива подія для всіх, хто цікавиться історією радянського та єврейського спротиву — презентація книги Натана Щаранського «Не злякаюся зла» українською мовою.

Це не просто літературна подія — це повернення до коріння і символ історичної справедливості. Україна стала одинадцятою країною, де опублікована автобіографія радянського дисидента й ізраїльського політика.

Видання підготувало видавництво «Фронезис» за підтримки Тамари та Олега Гороховських, у межах серії «Єврейська бібліотека».

Презентації відбудуться одночасно в Бабиному Яру в Києві та Центрі Менахема Бегіна в Єрусалимі — за участі самого Натана Щаранського.

«Це одинадцята країна, де публікується моя книга. Однак це видання має для мене особливе значення. Україна — місце мого народження, а українська мова — мова мого дитинства», — зізнався Щаранський і висловив надію, що настане час, коли українське видання «Не злякаюся зла» зʼявиться в книгарнях звільненого українського Донецька, де він народився.

Читайте більше про подію, яка обʼєднує Україну, Ізраїль і єврейський народ:

https://nikk.ua/uk/knigu-natana-2/

#нановини #nanews #israel #ukraine #щаранський #євреї #історія #дисиденти #культура

#особистості
25 березня 1999 року Україна втратила одну з найяскравіших постатей у своїй новітній історії – В’ячеслава Чорновола. Видатний політик, публіцист, лідер Народного руху України та борець за незалежність загинув у загадковій автокатастрофі під Борисполем.

Офіційна версія – випадкова ДТП, але обставини аварії досі викликають багато запитань.
Дисидент, політв’язень, символ боротьби за незалежність – він присвятив життя боротьбі за українську державність.
Автор легендарної праці “Правосуддя чи рецидив терору?”, де викрив радянську репресивну систему.

Чорновіл міг стати президентом України, але не встиг… Його ідеї та прагнення до демократичної, незалежної України живуть у серцях мільйонів.

#архів
Дисиденти і колишні політв'язні радянського режиму (зліва направо) Михайло Горинь, Левко Лук'яненко, В'ячеслав Чорновіл.
1988 рік

#поезія
Легендарна Ліна Костенко читає свої шедевральні вірші.

Ліна Василівна Костенко (нар. 19 березня 1930, Ржищів, Київська обл.) — українська письменниця, поетеса-шістдесятниця. Лауреатка Шевченківської премії (1987), Премії Антоновичів (1989).
У радянські часи брала активну участь у дисидентському русі, за що була надовго виключена з літературного процесу. Авторка поетичних збірок «Над берегами вічної ріки» (1977), «Неповторність» (1980), «Сад нетанучих скульптур» (1987), роману у віршах «Маруся Чурай» (1979, Шевченківська премія 1987), поеми «Берестечко» (1999, 2010). 2010 року опублікувала перший прозовий роман «Записки українського самашедшого», що став одним із лідерів продажу серед українських книжок у 2011 році.
Почесна професорка Києво-Могилянської академії, почесна докторка Львівського та Чернівецького університетів.
Відмовилася від звання Героя України. У сучасній українській традиції входить до переліку найвідоміших жінок давньої та сучасної.
https://youtu.be/8OUf8-Ucl6o

#архів
Учасники акції протесту в одному з міст США проти ув’язнення учасника дисидентського руху в УРСР Левка Лук’яненка, 1970-ті роки.

1 травня 1966 року над одним із київських вишів замайорів український національний синьо-жовтий прапор.

Георгій Москаленко навчався на вечірньому відділенні Київського інституту народного господарства. Віктор Кукса працював будівельником. Обидва мешкали в одному з гуртожитків у Святошині.

Вночі проти 1 травня 1966 р. Георгій Москаленко та Віктор Кукса встановили український національний прапор на даху головного корпусу Київського інституту народного господарства.

Все було продумано. Саме тут, під стінами КІНГу, вранці шикувалися першотравневі колони демонстрантів, тож прапор мали побачити багато людей. Жовто-блакитний прапор (саме в такому порядку розташування смуг) було пошито з двох жіночих шарфів. З грошей УНР скопіювали національний герб-Тризуб, вирізали його з чорної матерії й нашили на прапор. Чорнилом, друкованими літерами, на прапорі написали: «Ще не вмерла Україна, ще її не вбито! ДПУ».

Під час встановлення прапора Г.Москаленко стояв із самопалом на сторожі біля пожежної драбини, В.Кукса виліз на дах, зрізав кухонним ножем червоний прапор і замість нього прив'язав жовто-синій.

1 травня о 6:30 зчинився рейвах. Інститутський двірник угледів прапор, повідомив вахтерові, а той –секретареві парткому Р. Костюку та проректорові К. Капустіну. Прапор занесли до парткому і викликали міліцію. З огляду на серйозність ситуації прибув кадебіст – лейтенант Іванов – і забрав прапор.

Затим до інституту приїхала слідча група кґб на чолі з лейтенантом Берестовським. Оглянули «місце злочину». Порушили кримінальну справу за ознаками «посягання на територіальну цілісність
УРСР».

Агентам кґб з числа студентів та викладачів було доручено особливо уважно придивлятись і прислухатись. Студентів посадили за безкінечні диктанти, аби ідентифікувати стилістику написів на
прапорі.

Нарешті під кінець року слідство вийшло на «злочинців».

21 лютого1967 р. Григорій Москаленко та Володимир Кукса були заарештовані. Київський обласний суд на закритому засіданні визнав обвинувачуваних у «антирадянській агітації» й засудив Г.Москаленка до 3 років таборів суворого режиму, Г.Куксу — до 2 років.

Григорій Москаленко звільнився 1970 р., працював сантехніком, згодом – майстром, виконробом. Брав активну участь у рухові за незалежність, був депутатом Бучанської селищної Ради.

Віктор Кукса після повернення з таборів працював машиністом екскаватора. Зазнавав постійного тиску з боку міліції та кґб. Входив до складу відомого «дисидентського» хору «Гомін» Л.Ященка. Брав участь у русі за незалежність.

У січні 2007 р. Г.Москаленко та В.Кукса були
реабілітовані.

За рік до того — 16 листопада 2006-го - на будівлі Київського інституту народного господарства було встановлено меморіальну дошку в пам'ять про відважний вчинок патріотів Георгія Москаленка та Віктора Кукси.

#кіно #анонс
Телепрем’єра фільму «БожеВільні» відбудеться на ICTV2 18 травня о 21:00 – до Дня пам’яті жертв політичних репресій.
Фільм заснований на реальних подіях, кожний герой відображає історії багатьох реальних людей, які на собі відчули каральну систему радянської психіатрії. Автори фільму майстерно відтворили епоху 1970-х пізньої радянщини, «совка»: в декораціях, інтер’єрах, а також у костюмах, зачісках і стилі героїв. Сцени у психіатричній клініці знімались у справжньому відділенні покинутої лікарні.

Серед консультантів фільму – лікар-психіатр, колишній політвʼязень та дисидент, голова Асоціації психіатрів України Семен Глузман. Продюсерка стрічки Валерія Іваненко товаришувала з багатьма дисидентами й була свідком реальних історій своїх друзів.