19 березня – День народження нашої легендарної Ліни Костенко, великої поетеси й однієї з найвідоміших українських жінок. Ліну Костенко називають символом гідності і волелюбства нашого народу. Вона — одна з тих митців, хто не втратив людської гідності в часи переслідувань, її творчість вражає геніальністю і завжди актуальна. Народилася славетна українка 19 березня 1930 року в місті Ржищеві на Київщині, є лауреатом Державної премії імені Тараса Шевченка за роман у віршах «Маруся Чурай» та багатьох інших літературних нагород. Письменниця усім своїм життям і творчістю засвідчує несхитну мужність, палку любов до України. У совєцькі часи брала активну участь у дисидентському русі, за що була надовго виключена з літературного процесу. У травні 1966 року в Спілці письменників України, де таврували «націоналістичних відщепенців», частина молоді влаштувала овацію Ліні Костенко, яка відстоювала свої позиції і захищала Івана Світличного, Опанаса Заливаху, Михайла Косіва і Богдана Гориня. У 1968 написала листи на захист В'ячеслава Чорновола у відповідь на наклеп на нього в газеті «Літературна Україна». Після цього ім'я Ліни Костенко совєцька преса довгі роки не згадувала. Мисткиня працювала «в шухляду». В часи незалежності відмовилася від звання Героя України. 14 липня 2022 року була нагороджена Орденом Почесного Легіону — найвищою нагородою Франції. 🇺🇦❤️Многая літа, пані Ліно!

1 травня 1966 року над одним із київських вишів замайорів український національний синьо-жовтий прапор. Георгій Москаленко навчався на вечірньому відділенні Київського інституту народного господарства. Віктор Кукса працював будівельником. Обидва мешкали в одному з гуртожитків у Святошині. Вночі проти 1 травня 1966 р. Георгій Москаленко та Віктор Кукса встановили український національний прапор на даху головного корпусу Київського інституту народного господарства. Все було продумано. Саме тут, під стінами КІНГу, вранці шикувалися першотравневі колони демонстрантів, тож прапор мали побачити багато людей. Жовто-блакитний прапор (саме в такому порядку розташування смуг) було пошито з двох жіночих шарфів. З грошей УНР скопіювали національний герб-Тризуб, вирізали його з чорної матерії й нашили на прапор. Чорнилом, друкованими літерами, на прапорі написали: «Ще не вмерла Україна, ще її не вбито! ДПУ». Під час встановлення прапора Г.Москаленко стояв із самопалом на сторожі біля пожежної драбини, В.Кукса виліз на дах, зрізав кухонним ножем червоний прапор і замість нього прив'язав жовто-синій. 1 травня о 6:30 зчинився рейвах. Інститутський двірник угледів прапор, повідомив вахтерові, а той –секретареві парткому Р. Костюку та проректорові К. Капустіну. Прапор занесли до парткому і викликали міліцію. З огляду на серйозність ситуації прибув кадебіст – лейтенант Іванов – і забрав прапор. Затим до інституту приїхала слідча група кґб на чолі з лейтенантом Берестовським. Оглянули «місце злочину». Порушили кримінальну справу за ознаками «посягання на територіальну цілісність УРСР». Агентам кґб з числа студентів та викладачів було доручено особливо уважно придивлятись і прислухатись. Студентів посадили за безкінечні диктанти, аби ідентифікувати стилістику написів на прапорі. Нарешті під кінець року слідство вийшло на «злочинців». 21 лютого1967 р. Григорій Москаленко та Володимир Кукса були заарештовані. Київський обласний суд на закритому засіданні визнав обвинувачуваних у «антирадянській агітації» й засудив Г.Москаленка до 3 років таборів суворого режиму, Г.Куксу — до 2 років. Григорій Москаленко звільнився 1970 р., працював сантехніком, згодом – майстром, виконробом. Брав активну участь у рухові за незалежність, був депутатом Бучанської селищної Ради. Віктор Кукса після повернення з таборів працював машиністом екскаватора. Зазнавав постійного тиску з боку міліції та кґб. Входив до складу відомого «дисидентського» хору «Гомін» Л.Ященка. Брав участь у русі за незалежність. У січні 2007 р. Г.Москаленко та В.Кукса були реабілітовані. За рік до того — 16 листопада 2006-го - на будівлі Київського інституту народного господарства було встановлено меморіальну дошку в пам'ять про відважний вчинок патріотів Георгія Москаленка та Віктора Кукси.

25 березня 1999 року загинув В’ячеслав Чорновіл — публіцист, політик, дисидент, політичний в’язень комуністичного режиму, символ боротьби за незалежність України. «Якби мене запитали, чи жалкую я про те, як склалося моє життя, про відсиджені 15 років, я б відповів: анітрохи..., – говорив В’ячеслав Чорновіл, – і якби довелося починати все спочатку та вибирати, я б обрав життя, яке прожив». «Чорновіл почав політизуватись під час навчання на факультеті журналістики Київського університету, – пише Василь Деревінський у книзі «В’ячеслав Чорновіл. Нарис портрета політика», – його, вихованого на гаслах дружби народів, інтернаціоналізму вразило, що в столиці України «вовком дивляться, коли ти говориш українською». У молодого комсомольського активіста зневажливе ставлення до української мови викликало спротив, пробудило почуття національної образи і честі». У 1960-х він став одним з лідерів дисидентського руху в Україні. Засновник та редактор «Українського вісника», в якому оприлюднювали матеріали самвидаву та хроніки національного спротиву. Член Української гельсінської групи, а згодом Української гельсінської Спілки. Очолив партію Народний Рух України. Балотувався у президенти України. Разом з Василем Стусом та Іваном Дзюбою узяв участь у прем’єрі фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у вересні 1965-го. Під час якої відбулася акція протесту щодо незаконних арештів української інтелігенції. 1966-го написав дослідження «Правосуддя чи рецидиви терору» – один із найсміливіших зразків тогочасної української політичної публіцистики. Наступного року уклав збірку «Лихо з розуму» (Портрети двадцяти «злочинців»). Тут оприлюднив матеріали про заарештованих 1965-го шістдесятників. Її видрукували за кордоном і заборонили в СРСР. В’ячеслав Чорновіл став лауреатом премії для кращих журналістів світу, що борються за права людини. За активну журналістську та правозахисну діяльність тричі був ув’язнений та відбув понад 15 років таборів. Переповідають, що якось на допиті слідчий запитав у Чорновола, якби існувала незалежна Україна, якої так прагне допитуваний, о ким б він там був. На що Чорновіл відповів, що редагував би опозиційну газету. «Неугомонний» – під таким прізвиськом значиться Чорновіл у документах КГБ. Його відправили у найвіддаленішу табірну точку Якутії, далі на схід відправляли лише Василя Стуса. В одному з інтерв’ю В’ячеслав Чорновіл говорив, що хотів би піти з життя «миттєво, на льоту». Його передбачення справдилося. Загинув у автомобільній аварії 25 березня 1999 році поблизу міста Бориспіль на Київщині. Згідно з висновками кількох експертів, на черепах В'ячеслава Чорновола та його водія Євгенія Павлова є своєрідні тріщини, походження яких незрозуміле – експерти не знайшли елементів автомобіля, які могли спричинити такі ушкодження. Це частково підтверджує версію, що Павлова та Чорновола могли добивати кастетами вже після зіткнення. Попрощатися з ним прийшло до 200 тис. людей. Труна з тілом стояла в Київському будинку вчителя (колись там засідала Центральна Рада), а черга бажаючих вшанувати загиблого простяглася аж до Хрещатика. Поховали В’ячеслава Максимовича Чорновола на Байковому кладовищі.

Коли, якщо не зараз, так важко і одночасно так необхідно мати в собі сили протистояти ворогу, невідомості майбутнього і навіть власній байдужості? У цей день хочеться поділитися історією особистості, яка продовжила боротьбу за свободу навіть після смерті. #Стус #Василь #ВасильСтус #дисидент #дисиденти #дисидентськийрух #табір #незалежність #українськамова #українськалітература #українськамоваталітература

#особистості Сьогодні, 19 березня 2025 року, свій 95-й день народження святкує Ліна Василівна Костенко — одна з найвидатніших постатей сучасної української літератури, поетеса, письменниця, громадська діячка, яку часто називають совістю нації. Її життя та творчість — це приклад незламності, сили духу та відданості своїм принципам, які надихають мільйони українців. Ранні роки та становлення Ліна Костенко народилася 19 березня 1930 року в містечку Ржищеві на Київщині в родині вчителів Василя та Зінаїди Костенків. Її батько, талановитий педагог і поліглот, який самотужки опанував 12 мов, став для дівчинки першим прикладом інтелігентності та жаги до знань. У 1936 році родина переїхала до Києва, де Ліна провела своє дитинство, затьмарене війною та репресіями. Її батька заарештували як "ворога народу" і засудили до 10 років таборів, залишивши сім’ю в складних умовах. Ці ранні випробування загартували характер майбутньої поетеси та вплинули на її творчість. Ще в шкільні роки Ліна почала писати вірші й відвідувати літературну студію при журналі "Дніпро", яким керував відомий поет Андрій Малишко. Її талант швидко помітили, і в 16 років перші поезії дівчини з’явилися в друці. Після школи вона вступила до Київського педагогічного інституту, але згодом покинула його, відчувши, що її покликання — література. У 1952 році Ліна стала студенткою Московського літературного інституту імені Горького, який закінчила в 1956 році, повернувшись до України вже сформованим поетом. Творчий шлях і боротьба Перші збірки Ліни Костенко — "Проміння землі" (1957), "Вітрила" (1958) та "Мандрівки серця" (1961) — одразу здобули визнання читачів і критиків. Її поезія вражала свіжістю, глибиною та щирістю, вирізняючись на тлі радянської стандартизації. Проте саме через цю незалежність і "аполітичність" її творчість викликала невдоволення влади. У 1960-х роках Ліна стала однією з ключових фігур руху шістдесятників — покоління митців, які виступали за свободу слова, національну ідентичність і права людини. Цензура заборонила друкувати її твори, зокрема збірку "Зоряний інтеграл" (1962), а сценарій фільму "Дорогою вітрів" зняли з виробництва. Протягом 16 років ім’я Ліни Костенко було під забороною, але вона не припинила писати. У "шухляду" народилися шедеври: роман у віршах "Маруся Чурай", поема "Берестечко", численні поезії, які згодом увійшли до збірок "Над берегами вічної ріки" (1977) і "Неповторність" (1980). Її повернення до читачів у 1977 році стало тріумфом, а "Маруся Чурай" (1979) принесла поетесі Державну премію імені Тараса Шевченка. Особисте життя та принципи Ліна Костенко завжди була людиною твердої волі та безкомпромісних переконань. Її перший шлюб із польським письменником Єжи-Яном Пахльовським подарував їй доньку Оксану — нині відому письменницю й професорку. Другий шлюб із Василем Цвіркуновим, директором кіностудії імені Довженка, тривав 25 років і завершився з його смертю. У цьому шлюбі народився син Василь, який обрав шлях програміста. Вона неодноразово відмовлялася від державних нагород, зокрема звання Героя України, заявивши: "Політичної біжутерії не ношу". Її підтримка дисидентів, участь у протестах і поїздки до Чорнобильської зони після катастрофи лише підкреслюють її громадянську позицію. Пізня творчість і спадщина У 2010 році Ліна Костенко здивувала світ своїм першим прозовим романом "Записки українського самашедшого", який став бестселером і викликав ажіотаж серед читачів. Збірки "Річка Геракліта" (2011) і "Триста поезій" (2012) підтвердили її нев’янучий талант. У 2015 році на її честь назвали малу планету Сонячної системи — Лінакостенко, а в 2022 році Франція нагородила поетесу Орденом Почесного легіону. У 2024 році вона стала Почесною громадянкою Києва. Сьогодні, у свої 95, Ліна Костенко веде усамітнене життя, уникаючи публічності. Проте її слова продовжують звучати: "Держава — це я, а не те, що вони з нею зробили". Її творчість — це не лише літературний скарб, а й заклик до гідності, свободи та любові до України. Ліна Василівна залишається живим символом незламності, який нагадує нам про силу духу й красу слова.

Іранська письменниця і режисерка Маржан Сатрапі відмовилася прийняти найвищу нагороду Франції — орден Почесного легіону, звинувативши країну в «лицемірстві» щодо Ірану. Маржан Сатрапі переїхала до Франції у 1994 році, вона отримала французьке громадянство у 2006 році. У липні 2024 року їй присвоїли звання кавалера Почесного легіону, однак вона вирішила відмовитися від нагороди напередодні церемонії вручення, що мала відбутися наприкінці січня. Сатрапі пояснила своє рішення в інстаграм-дописі, адресованому міністерці культури Франції Рашиді Даті. Вона наголосила, що що її рішення не має на меті зневажити нагороду: «Я не можу ігнорувати те, що вважаю лицемірним ставленням до Ірану. Я не можу більше дивитися, як діти іранських олігархів проводять канікули у Франції, навіть отримують громадянство, тоді як молодим дисидентам важко отримати туристичну візу, щоб побачити, якою є країна Просвітництва та прав людини», — написала вона. Згодом вона оприлюднила відео на «знак солідарності з іранцями, особливо з жінками та іранською молоддю, а також з французькими співвітчизниками, утримуваними в заручниках в Ірані» .

Нещодавно на аукціоні в інтернеті мені трапилась книжка "Кремінь" Григорія Сагайдака. Я вирішила її купити і прочитати, бо в інтернеті його віршів я не знайшла, а земляк все ж таки) Трохи про автора з Вікипедії Григорій Іванович Сагайдак народився10 лютого 1925 року в с. Вигурівщина — український поет, педагог, краєзнавець, громадський діяч, дисидент. Під час Другої Світової війни був вивезений на примусові роботи до Німеччини. За спробу втечі відбував з 1942 по 1945 рік покарання в концтаборі Маутхаузен. З 1945 по 1949 рік служив у лавах Радянської Армії за кордоном (Австрія, Угорщина, НДР). Після демобілізації працював на підприємствах міста Києва та навчався в Київському державному університеті на філологічному факультеті. Після закінчення в 1970 році університету працював учителем у школі – викладав мову та літературу. Займався літературною діяльністю – писав вірші, прозові твори, а також краєзнавчі нариси. Публікувався в періодичних виданнях, у збірниках «Боян» та «З облоги ночі». Окремими книгами вийшли романи «Горицвіт із попелу» та «Кремінь». Був прийнятий до Спілки письменників України. У 1960-1970 роки Григорій Сагайдак збирав у себе вдома національно свідому молодь, де спільно читали та обговорювали історію України Грушевського, Аркаса, самвидав Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Належав до проводу підпільної патріотичної групи. Був репресований. Григорій Іванович Сагайдак протягом багатьох років займався активною громадською роботою, був членом Конгресу української інтелігенції та заступником голови Товариства репресованих Ватутінського району міста Києва. Помер Григорій Іванович Сагайдак 23 жовтня 2005 року, похований на Лісовому кладовищі Києва.

#історія #особистості "The Документаліст" Як Медведчук «захищав» Василя Стуса. Як комуністична влада переслідувала дисидента Василя Стуса. Чому потрапивши на лаву «найгуманнішого» совєтського суду український письменник фактично не мав шансів на порятунок? Яку демонічну роль у його житті зіграв кум Путіна, українофоб та «любітєль русского міра», а в колишньому - ще й адвокат режиму Віктор Медведчук, який не рятував підзахисних, а знищував їх. Досліджуючи історію, ми повертаємося у 1980-ий рік і розповідаємо про судовий процес над українським письменником Василем Стусом. Про те, як засудивши його на 15 років совєтський режим фактично приговорив українця до смерті. https://youtu.be/cOrUIyxUqX8

#особистості 25 березня 1999 року Україна втратила одну з найяскравіших постатей у своїй новітній історії – В’ячеслава Чорновола. Видатний політик, публіцист, лідер Народного руху України та борець за незалежність загинув у загадковій автокатастрофі під Борисполем. Офіційна версія – випадкова ДТП, але обставини аварії досі викликають багато запитань. Дисидент, політв’язень, символ боротьби за незалежність – він присвятив життя боротьбі за українську державність. Автор легендарної праці “Правосуддя чи рецидив терору?”, де викрив радянську репресивну систему. Чорновіл міг стати президентом України, але не встиг… Його ідеї та прагнення до демократичної, незалежної України живуть у серцях мільйонів.

#особистості #історія ВСЕ ПРО СТУСА. Він пішов до школи у 5 років, таємно від батьків. У юності навчився грати на гітарі. Любив співати, читати, мислити. Але більше частину свого життя йому довелося виконувати важку фізичну роботу. Наприклад, він був золотошукачем. Сьогодні про найвідомішого українського дисидента, поета Василя Стуса. https://youtu.be/2THxUyAbbPQ