– Як на вашу думку, країни Балтії можуть стати наступними у черзі щодо реального зменшення американської присутності? Адже вже схвалене рішення про скорочення програм на сотні мільйонів доларів допомоги для розбудови їхніх армій та проєктів зі взаємодії з американськими військовими. – Це цілком можливо. Якщо поглянути на "лінії небезпеки", вона починається від Норвегії, далі Фінляндія, потім Балтія, потім Центральна Європа, включно з Польщею – всі ці країни можуть стати об’єктами для атаки з боку Росії. Якби Трамп хотів якимось чином поставити Путіна на місце, він мав би діяти зовсім протилежно. Але от парадокс: навіть якщо він – "король оборудок", master of the deal, – яка може бути угода, якщо твій "партнер", тобто Путін, поводиться так, що тебе розчаровує, і ти хочеш змінити його поведінку? Тобто ти робиш якісь силові кроки, щоб змусити його уважніше ставитись до своїх слів і дій. А коли ти робиш все навпаки, під його бажання, як можна сподіватися, що він змінить свої експансіоністські плани? З погляду логіки – це абсурд.

#ШІ #сатира #пригоди #новела Операція "Золотий Wi-Fi": Як один мер вирішив прокласти інтернет на Марс, щоб виграти місцеві вибори. Потрібно віддати належне професору Теодору Капсулі: він був генієм. Хоча його геніальність, як зауважували колеги, була "глибоко неконкурентоспроможною". У свої тридцять з чимось він очолював кафедру "Теоретичної Архітектури Нездійсненних Мрій" в НДІ "Забутих Ідей", що розташовувався у приміщенні колишньої котельні. Теодор міг сконструювати генератор вічного руху з трьох скріпок та однієї глибокої думки, але ніколи не міг змусити працювати місцевий кулер для води. Це було його професійне прокляття — він міг проектувати майбутнє, але абсолютно ігнорував сьогодення. Його звичну знудженість перервав вторгнення. Двері НДІ, які трималися на чесному слові та шарі скотчу, розчинилися, впустивши потік дорогих парфумів та світла софітів. На порозі стояв не хто інший, як Мер Златовласник. Мер Златовласник був втіленням міської політики: лискучий, усміхнений, із зачіскою, що кидала виклик силі тяжіння, і поглядом, що вже бачив себе на обкладинці "Форбс". Його місто, "Першостолиця" (колишнє "Нижнє Закутковсько"), було зразком постмодерністської кризи: фонтани не працювали, каналізація періодично відзначала "день відкритих дверей", але на кожній центральній вулиці стояло по три однакові бронзові статуї місцевого коваля-мецената (у різних позах, звісно). "Професоре! — вигукнув Мер, як оратор на стадіоні, хоча в кімнаті, крім Теодора, був лише старий кіт, що спав на комп'ютерному моніторі. — Я приніс Вам Місію!" Теодор обережно підсунув до себе стілець, на якому лежав його недоїдений бутерброд. "Сподіваюся, Місія не вимагає від мене зремонтувати кулер, пане Мед. На це в мене кваліфікації не вистачить". "Це набагато, набагато масштабніше! — Златовласник вийняв з кишені айфон останньої моделі, хоча в районі вже тиждень не було мобільного зв’язку, і зачитав. — Мій новий передвиборчий лозунг: 'Інтернет — кожному марсіанину!' Ми маємо прокласти канал зв'язку на Марс! Нехай знають, що Першостолиця – це космічний хаб! Ви розробите 'Трансмарсіанський Кабельний Регулятор' (ТКР) за два тижні. Це буде Ваша історична місія. Або, як мінімум, Ваш новий бюджет". Теодор, зітхнувши, зрозумів: йому доведеться знову рятувати світ, ігноруючи дірки в асфальті прямо під вікном. Першим кроком, звісно, стало формування команди, бо одному тягнути цей абсурдний проект було б занадто нудно. Теодор згадав про двох людей, без яких жоден по-справжньому божевільний проект у Першостолиці не обходився. Перша – це була Бабуся-Хакер Аделаїда. Вона жила в орендованій квартирі, обвішаній кабелями та антенами, і віртуозно зламувала урядові сервери. Не заради грошей чи політики, а виключно, щоб знайти у базах даних інформацію про реальні знижки на аспірин та іноді змінювала графік роботи ЖЕКу, щоб той працював у суботу. "Навіщо мені Марс, Теодор? — суворо запитала вона, клацаючи по клавіатурі. — Там немає жодної аптеки. Але, гаразд. Мені потрібен доступ до бази даних 'Комісії з Міжгалактичних Відносин', щоб знайти їхні тарифи на трансляцію. Бо, якщо вони там мають роумінг, це буде скандал". Другий — це був Агентурний Постачальник Кузьма. Людина без визначеної посади, але з безмежними зв'язками. Він міг "добути" що завгодно: від рідкісного радіоізотопу до підписаної особисто Іваном Франком квитанції за проїзд. Усі його операції проходили через "паралельний бюрократичний ринок". "ТКР, кажеш? — Кузьма почухав свою потилицю, оточену неймовірною кількістю шапок. — Потрібен дозвіл від Комісії. А для нього потрібен талон на облік, який видають після надання довідки про відсутність боргів у гуртожитку, завіреної печаткою 'Товариства любителів кактусів'. Я все зроблю. Мені лише потрібен один старий, але дуже рідкісний значок 'Ударник П'ятирічки' — це тепер офіційна валюта в Комісії". Пригода "Отримання Дозволу на Трансляцію" стала справжнім бенефісом абсурду. Комісія з Міжгалактичних Відносин і Кабельної Регуляції виявилася трьома стомленими чоловіками у спортивних штанях, які сиділи у підвалі під мерією. Їхній головний робочий інструмент – старий арифмометр. "Форма 27-Б-Квадратна, — сухо промовив голова Комісії, пан Папірус. — Заповнюємо лише фіолетовою ручкою і додаємо план Марса, намальований від руки на кальці. Без цього навіть не підходьте. І так, значок 'Ударник' приймаємо, але краще — рідкісну поштову марку. Знаєте, з метеликом, що дивиться ліворуч". Після тижневих бюрократичних поневірянь, обміну марками та заповнення ста сорока сторінок анкети про "психологічну сумісність пристрою з атмосферою Юпітера" (хоча йшлося про Марс), ТКР був нарешті зібраний. Це був шедевр: велика мідна тарілка (колишній кришка від каналізаційного люка), обмотана новорічними гірляндами, з прикрученим до неї старим дисковим телефоном (для "прямого набору Марса") і кількома світлодіодами. Перший тестовий запуск, що відбувся о третій годині ночі в покинутій оранжереї, спричинив лише нещастя. Замість очікуваного «марсіанського ехо», ТКР видав пронизливий звук, який нагадував сварку двох мікрохвильових печей, і відразу ж відключив світло у всьому районі. А потім задзвонив старий дисковий телефон. Теодор обережно підняв слухавку. З неї долинув роздратований, чужий голос, що говорив дивною сумішшю латини та шипіння. "Це хто?!! — прошипів голос. — Я тут у своїй зоні відпочинку, дивлюся 'Міжгалактичний Канал Прогнозу Погоди', а тут ваш примітивний, абсолютно неліцензійний 'Трансмарсіанський Регулятор' створює мені електромагнітне засмічення! Негайно вимкніть ваш металобрухт! Це вже третій випадок за тиждень! Ваш мер — це взагалі хто такий?!" Теодор зрозумів: пристрій працював, але його сигнал був настільки потужним і брудним, що глушив усе в радіусі мільйона кілометрів і був сприйнятий як нахабний спам кимось у ближньому космосі. Настав час кульмінації. Мер Златовласник не цікавився технічними деталями, його цікавили лише камери. На центральній площі, поруч із бронзовим ковалем, встановили гігантський екран для "Марсіанського Стріму". Зібралося близько сотні глядачів (переважно журналісти та ті, хто чекав на роздачу безкоштовних передвиборчих ручок). "Дорогі жителі! — Златовласник простягнув руки до неба. — Сьогодні ми прорвемо інтернет-блокаду Червоної Планети! Це наш подарунок Марсу! Вони знатимуть, що таке справжній, якісний Першостоличний Wi-Fi!" Теодор, який стояв за ширмою, усвідомив усю глибину катастрофи. Якщо мер натисне кнопку, пристрій просто зірве черговий електромагнітний хаос, а гігантський екран покаже лише сніг. "Вибачте, — тихо сказав Теодор своїм колегам, — я мушу зіграти на випередження. Якщо вже влаштовувати трансляцію, то хоч із змістом". Він швидко витягнув один із химерних проводів ТКР, приєднавши його до старого, ледь помітного приймача, який Кузьма раніше "добув" у кабінеті мера. Цей приймач використовувався для трансляції закритого засідання Міської Ради в кабінет Златовласника. Мер, не підозрюючи про підміну, з пафосом натиснув величезну червону кнопку. Фанфари заграли. На гігантському екрані з'явилося зображення. Це був не Марс. Це навіть не був сніг. На екрані транслювалося позачергове, терміново скликане засідання міської ради. Члени ради, розслаблені й переконані, що їх ніхто не чує, сиділи за столом, висловлюючи свої "щирі" думки. — ...Отже, гроші на 'Марсіанський Wi-Fi' ми ділимо так: мені на нове авто, вам на ремонт дачі, а Професору Капсулі ми купимо почесну грамоту, — говорив заступник мера, голосно відсьорбуючи чай. — А водопровід? — запитав інший. — Який водопровід? Ми ж інтернет на Марс тягнемо! Не забивайте голову дрібницями. Головне — піар. Хто там взагалі про той водопровід згадає? Натовп на площі замовк. Спочатку було здивування, потім — глухий, важкий сміх, який швидко переріс у гучний, обурений крик. Мер Златовласник, який дивився на екран із жахом, намагався вирвати кабель, але це було марно. Його передвиборчий "Марсіанський Стрім" став миттєвим, стовідсотково правдивим викриттям. Наступного дня рейтинг Златовласника впав нижче плінтуса, який давно відійшов від стіни через відсутність нормального ремонту. Скандал був грандіозним. Теодор Капсула, вперше за довгий час, почувався не генієм, а просто корисною людиною. Він розібрав ТКР. Мідну тарілку він використав, як треба: пофарбував і встановив її як кришку на відкритий каналізаційний люк біля свого НДІ. А старі, потужні підсилювачі він разом із Кузьмою, який "добув" сотню метрів труб, використав для налагодження тиску в міській системі водопостачання. Через тиждень у "Першостолиці" вперше за п'ять років з кранів пішла вода, а не зелена іржава рідина. Команда зібралася ввечері, щоб відзначити це. Не марсіанський прорив, а прорив у побуті. "Добре, Теодор, — Бабуся Аделаїда випила свій чай. — Ти провів свою найбільшу операцію. Тепер можеш зайнятися справді важливою справою". "Якою, Аделаїдо?" "Мені потрібен пристрій, який буде блокувати рекламу в усьому місті, а не тільки в моєму браузері. І щоб ЖЕК, нарешті, почав працювати в суботу. Бо тут не Марс, тут справжня, земна бюрократія. А це, друже, найскладніше поле для вивчення". Кузьма, зітхнувши, вже шукав у своїх бездонних кишенях потрібний інструмент. Адже тепер, коли Златовласник був у минулому, їм потрібно було знайти когось, хто відповідав за сміттєві баки. А це вже була абсолютно нова, хоч і приземлена, пригода.

#ШІ #магічний_реалізм Глиняний ключ до міста. Майстерня Олени на Подолі дихала часом і спокоєм. Тут, під старовинними цегляними склепіннями, завжди панував той особливий аромат випаленої глини, що для самої Олени був солодшим за найдорожчі парфуми. Їй було за шістдесят, але руки її були молодими: вправними, швидкими, здатними з безформного шматка сировини витягнути цілу історію. Олена не просто ліпила, вона, як сама казала, «шукала душу» у глині. Київ же, її рідний Поділ, останнім часом здавався їй надто стрімким і, як не дивно, надто тихим. Не тією благородною тишею історичного міста, а глухою, байдужою тишею людей, що завмерли у вічній гонитві за чимось неіснуючим. Посмішок поменшало, а в очах молоді, здавалося, замість живого вогню горіли лише екрани їхніх ґаджетів. «Забули про сонцеворот, забули про те, що щастя – воно не в пікселях,» – часто думала вона, замішуючи черговий шмат. Того дня Олена працювала над чимось простим – великим горщиком для квітів. Але глина була особливою. Її приніс тиждень тому старий дід із Вишгорода, сказавши, що викопав її на місці, де колись стояло чи то капище, чи то просто древній, дуже добрий дуб. Глина мала дивний, майже перламутровий відлив і була напрочуд пластичною, наче рідке срібло. Олена відчула, що ця сировина має пам'ять. Коли горщик набув форми, вона помістила його в піч, виставивши максимально можливу температуру – не за протоколом, а за відчуттям. Вогонь у горні здавався цього разу не просто полум'ям, а чимось живим, гарячим, що дихає тисячею літ. Через добу вона витягла його – ідеальний, обпалений, з глибоким, майже чорним матовим відтінком. Він був звичайний. Але від нього йшло відчуття неймовірного спокою. Вона поставила його на стіл і пішла відпочивати. Першим до горщика доторкнувся її онук, Максим. Йому двадцять, він студент-історик, що обожнює Київ, але при цьому вічно сидить у навушниках. Його сленг – це суміш інстаграмних мемів та академічної термінології. — Ба, це просто вайб! Я тут маю нариси робити до диплома, а мережі нема. Треба потерпіти, — пробурмотів він, проходячи повз, і автоматично сперся рукою на горщик. В ту ж мить обличчя Максима змінилося. З навушників випав дріт. Його очі стали широкими. Він немов відключився від реальності. — «Шо то є?» — видихнув він. — Я бачив… Я реально бачив, як вони відкривають фунікулер! Жінки в тих капелюшках, сміх такий голосний, чистий. Така ейфорія! Це був 1905 рік, я ж знаю цю арку! А головне — відчуття! Це був повний крінж! — він похитав головою, але в його голосі не було роздратування, а лише захоплення. Олена підійшла, торкнулася горщика — і її огорнуло відчуття щастя, яке вона пережила в дитинстві, коли батько вперше привіз її до Києва і показав Лавру. Серце забилося радісно і сильно. Вона зрозуміла: горщик був не просто виробом, а Резонатором Часу — він транслював найсильніші позитивні емоції, зафіксовані у місті за тисячу років. З того моменту почався хаос. Максим, переповнений ентузіазмом та ейфорією, поніс горщик на лекцію в університет, щоб «поділитися вайбом» з друзями. Але емоції були занадто потужними. Втомлена менеджерка, доторкнувшись до горщика, раптом пережила чисту радість дитини, яка вперше побачила Дніпро. Вона кинула свій звіт і почала ліпити з пластиліну маленьких звірят, сміючись від нестримного щастя. Таксист, колишній військовий, торкнувся і пережив відчуття великої перемоги козацьких часів, відчувши таку гордість, що зупинив машину посеред Контрактової площі і почав обіймати пасажирів, вигукуючи: «Чуваки, ми це зробили! Ми — топи!» Хаос набував обертів. Люди ставали настільки щасливими, що втрачали будь-яку раціональність. Продавець у магазині віддавав товар безкоштовно, відчуваючи щедрість меценатів XIX століття. Політик на засіданні розплакався від спогадів про бабусин пиріг і визнав, що йому соромно за брехню. Вся ця «колективна ейфорія» виявилася нежиттєздатною. Місто застигло у неконтрольованому, абсурдному щасті. — Ба, це жесть якась! — кричав Максим Олені. — Ніхто нічого не робить, всі «завісли» на позитиві! Мені треба здавати сесію, а я бачу, як на Володимирській гірці виступає якийсь бродячий театр Середньовіччя! Вони просто не розуміють, що це кріповий двіж! Олена зрозуміла, що її горщик, незважаючи на добрі наміри, «зламався». Він транслював не рівновагу, а надлишок. «Вогонь був занадто гарячий,» — прошепотіла вона. — «Він змішав час. Ми не можемо жити лише минулою радістю, нам потрібен спокій сьогодення». Щоб зупинити цей «глиняний колапс», потрібен був новий артефакт — «Глиняний ключ». Він мав не транслювати, а заземлювати і синхронізувати емоційний потік, перетворюючи шалену ейфорію на спокійний, впевнений оптимізм. Олена вирушила на «квест» за матеріалами. Вона взяла глину з-під кореня старого каштана на Печерську, який пережив усі бурі. Пісок вона зібрала з берега Дніпра, там, де вода тече найспокійніше. А воду вона взяла з трьох київських джерел: з-під Лаври (для мудрості), з-під Щекавиці (для сили духу) і з-під Кирилівської церкви (для чистоти помислів). Максим став її помічником. Він, як історик, допомагав їй, використовуючи свої знання. Він шукав інформацію про міські легенди, про символи рівноваги. — Ба, ось тут пишуть, що древні слов’яни використовували символ Птаха-Охоронця! Його треба, щоб він тримав баланс між «верхом і низом», — ділився він, переходячи зі сленгу на наукову термінологію. Олена вирішила: Ключ буде маленькою, витонченою фігуркою Птаха-Охоронця. Процес створення був схожий на медитацію. Олена, мов хірург, місяцями вивіряла кожен рух. Вона вкладала в глину не лише майстерність, а й свою життєву мудрість, свою віру в те, що люди здатні до самовідновлення. Вона намагалася зробити Ключ ідеальним, не емоційним, а спокійним. Коли фігурка була готова, настав час випалювання. Олена запалила вогонь у старій печі. Усю ніч вона сиділа біля горна. Вогонь гудів. Олена думала про все, що бачила: про шалене, але добре серце її онука, про втомлені, але чисті очі сусідів. Її думка була єдиною: «Нехай цей Птах навчить їх помічати доброту сьогодні, а не лише пам’ятати її вчора». На світанку вона витягла Ключ — він був холодним, сірим і абсолютно непримітним. Але від нього віяло правильною, сталою енергією. Максим допоміг їй. Вони вибралися на Старокиївську гору, де стоїть пам’ятний знак. Поки сонце сходило над Дніпром, Олена обережно, без пафосу, закопала Глиняний ключ біля самого підніжжя. У той же момент, коли Ключ увійшов у контакт із землею, хаос припинився. Люди не забули пережитих емоцій, але ці почуття нарешті інтегрувалися у їхнє сьогодення як внутрішній, тихий оптимізм. Той самий таксист, що обіймав пасажирів, тепер не обіймав, але щиро допомагав піднести валізи. Менеджерка не кинула роботу, але почала щодня залишати на своєму столі маленьку фігурку з пластиліну. Київ став іншим. Його магія не зникла, але стала контрольованою. Люди почали помічати дрібниці: несподівано красиву архітектуру, випадкову посмішку перехожого, чисту воду в фонтані. Вони перестали бути «завішеними» на екранах, підняли голови і побачили справжнє життя. Олена посміхнулася, дивлячись на онука. — Ну, що, «краш»? Врятували ми наш Київ? — запитала вона, навмисно використовуючи його сленг. Максим обійняв її міцно, як міг би обійняти прадавнє дерево. — Ба, це був «топчик». Ти — мій «ріал Джі» (Real G — справжній гангстер, що означає «авторитет» у сленгу). Я зрозумів. Історія — це не лише дати. Історія — це емоції, але ними треба вміти керувати. Олена повернулася до своєї майстерні. Вона знала, що Глиняний ключ працює. Він не творив чудес, він лише допоміг людям згадати свою здатність до радості та людяності. А справжнє диво — це коли тисячі людей одночасно вирішують, що сьогоднішній день має бути добрим. І для цього їм не потрібен магічний горщик, лише чисте серце і віра.

Росія не вважає, що своєю агресією в Україні якимось чином порушує Будапештський меморандум, заявив глава МЗС РФ Лавров. Лавров виправдовує дії РФ тим, що паралельно з Будапештським меморандумом ті самі сторони підписали декларацію, де були прописані їхні зобов'язання дотримуватися принципів ОБСЄ, включаючи права нацменшин, демократію, свободу слова. Як стверджує глава МЗС РФ, ці зобов'язання нібито були порушені Києвом. ➖➖➖➖➖➖➖➖➖ Росія визнає Незалежність України, але декілька областей вже наші, вони внесені до Конституції, — Лавров Черговий абсурдний дисонанс рашиків для виправдання окупації України. рф контролює території за межами Донбасу та "новоросії", оскільки їй нібито потрібна буферна зона, — лавров. Кацапня визнає незалежність України, але жителі регіонів, які увійшли до складу росії окупувані, нібито зазнавали шокуючої дискримінації, — додав він. https://t.me/Ukraineaboveallelse

Глава МЗС Сибіга відреагував на російські удари по українській енергосистемі та заявив, що достатня далекобійність дозволить позбавити РФ її засобів терору. "Абсурдно, але саме ця країна наразі головує в Раді Безпеки ООН у жовтні 2025 року, хоча сама її присутність в РБ ООН є незаконною. Російський терор можна і потрібно зупинити. Колективними діями. Посиленням санкційного тиску. Зміцненням енергетичної підтримки та обороноздатності України",– додав він. https://t.me/Ukraineaboveallelse

❗️❗️❗️❗️ В Маріупол почали викидати людей з квартир. Буквально. Проспект Миру, 133 (при окупантах проспект Леніна): 🔺Рішення про «визнання безхазяйними» квартир №2, 19, 20 і 33 у будинку на проспекті Миру, 133 (Леніна) «суди» ухвалили ще у 2024 році. Хтось не встиг внести право власності до російського реєстру, хтось не зміг повернутися, а хтось не встиг оформити спадщину через штучні черги в окупаційних «нотаріусів». Тепер же людей, навіть із пропискою, просто виганяють на вулицю. ❗️Це перший офіційний , але не перший фактичний випадок. Такі історії надсилають самі маріупольці. 👉 Вулиця Чорноморська, 10: Окупанти ходять по будинках і вішають на двері папірці з «інвентаризацією» навіть коли господар вдома. Люди питають, навіщо знову знімати копії документів, якщо це вже робили в КСМ. Пояснень - нуль. Папери не дають у руки, просто фотографують на дверях. Друге коло фарсу — офіційно відкрито. Це навіть вже рейдерство під прапором окупаційної влади. Це показовий приклад того, як росіяни переписують місто, викидаючи людей із власних осель і легалізуючи крадіжку через «суди». Новий рівень маріупольського абсурду геноциду. #ЦентрВивченняОкупації 🏢

#ШІ #детектив Голоси зимового саду. Тиша старих справ - це не порожнеча, а особлива, кришталево чиста густина, в якій застигли незіграні фінали. Майор Макар Голубенко, п’ятдесятирічний слідчий відділу "справ, що зайшли в глухий кут", відчував цю тишу як вібрацію. Він був аналітиком, що прийшов у поліцію з клінічної психології, і для нього не існувало злочинів, а лише порушення внутрішньої архітектури людської свідомості. Його справжній інтерес лежав не в тому, хто вбив, а в тому, чому вбивця вирішив, що має на це право, і як зумів переконати у своїй невинності цілий світ. Його одержимість була чистою — він прагнув не справедливості, а розуміння. Справа десятирічної давнини, яку він витягнув із запиленого архіву, була ідеальною. Софія, талановита художниця, 22 роки, зникла безслідно. Поліція закрила справу як «добровільну втечу», вказавши на її схильність до істерії та «творчих пошуків». Але Голубенко бачив у цьому почерк витонченого, майже філософського вбивства без тіла. Єдиний доказ, який він вивчав годинами, був абсурдним — малюнок, знайдений під матрацом Софії. Це була не фігуративна композиція, а шалений, абстрактний візерунок, схожий на лінії, які залишає мороз на шибках, або на химерні, заплутані тіні в гущавині. Голубенко назвав його про себе "Голоси Зимового Саду". Цей малюнок, на його переконання, був водночас і зізнанням, і картою. Головний підозрюваний - Ігор Стримовський, колишній професор філософії в тому ж університеті, де навчалася Софія. Він був її наставником і, як підозрював Голубенко, щось більше. Стримовський був людиною, чиє життя було ідеально вибудувано навколо його власної інтелектуальної величі. Зараз він був на пенсії і мешкав у старому, велетенському, ізольованому особняку на Подолі, що нагадував музейний експонат. І саме там, прибудований до особняка, був величезний, давно занедбаний Зимовий Сад зі скляним дахом і стінами, через які пробивалося лише тьмяне, похмуре світло. Сад був заплутаним лабіринтом із сухих ліан і екзотичних рослин, що повільно вмирали. Перша зустріч Голубенка та Стримовського була грою, гідною театральної сцени. Стримовський, худорлявий, з гострими рисами обличчя та втомою генія в очах, прийняв слідчого з ідеальною гостинністю. Він був відкритий, співпрацював, легко відповідав на будь-яке питання про Софію, але кожна його фраза була філософською пасткою. - Майор Голубенко, - м’яко промовив Стримовський, жестом пропонуючи дорогу каву, — я завжди захоплювався ілюзією, яку створює ваша професія. Ви шукаєте правду, але правда - це лише консенсус. Софія була геніальною, але нестабільною. Вона любила створювати світи і зникати в них. Вона, можливо, і створила цю "справу" як свій останній, ідеальний перформанс. Хіба не так? Голубенко відповів з тою ж аналітичною м’якістю: - Професоре, архітектор, що ховає підмурівок, завжди знає, де він його сховав. Я шукаю не консенсус, а структуру злочину. А Софія не ховалась, її сховали. Стримовський усміхнувся, і це була єдина реакція, яку Голубенко вважав чесною: задоволення від гідного супротивника. Зимовий Сад став центром їхньої уваги. Для Голубенка він став метафорою свідомості Стримовського: заплутаний, закритий, із відблисками і тінями, де правда і брехня переплітаються, як ліани. Слідчий був упевнений: тіло Софії або ключ до розгадки, що змусить Стримовського зламатися, був замурований у цьому скляному лабіринті. Але оскільки тіла не було, його завдання було зламати інтелект. Голубенко почав тиск, використовуючи його ж зброю — філософію та психологію. Він почав навідуватися до Стримовського щодня, приносячи не протоколи, а книги: Ніцше, Фуко, Канта. Він говорив не про Софію, а про його наукову працю, про його головну теорію, яку Стримовський вважав вершиною свого інтелекту: "Концепція Ідеальної Істини" - ідея про те, що істина є настільки руйнівною, що людство має право захищати себе "ідеальною брехнею". - Професоре, Ваша "Ідеальна Істина", - якось сказав Голубенко, дивлячись на заіржавілий фонтан у Саду, - це чудовий інструмент. Ви створюєте брехню настільки довершену, що вона стає реальнішою за реальність. Але є одна проблема. Ви не можете бути абсолютно розумним, якщо ховаєте доказ власної брехні. Це - суперечність. Стримовський вперше напружився. Голубенко "грав" на його гордині. Для Стримовського інтелектуальна поразка була гіршою за арешт. Голубенко знав, що Софія мала психічні проблеми, схильність до галюцинацій та шифрування своїх переживань. Він відновив її старий, забутий електронний щоденник. Після кількох днів розшифровки, використовуючи її манеру письма і метафори, він зрозумів, що малюнок "Голоси Зимового Саду" - це не абстракція. Це була зашифрована, але точна карта Зимового Саду, створена на основі її галюцинаторного сприйняття простору, де кожна лінія позначала або перешкоду, або прихований об’єкт. Ліани, скляні відбитки, тріщини на вікнах - це були її "голоси", що говорили про місце. Ключовим моментом став запис у щоденнику, зроблений за день до зникнення. Софія виявила, що головна праця Стримовського, "Концепція Ідеальної Істини", була повністю плагіатом його давно померлого, невідомого студента. Вона, як його наставниця, мала намір викрити його. Мотив став кришталево чистим: Стримовський не хотів її смерті, він хотів знищити істину, яка руйнувала його велич. Фінальна дуель відбулася знову в Зимовому Саду, огорненому мертвим, похмурим світлом. Голубенко прийшов не з ордером, а з роздрукованою сторінкою щоденника Софії та її малюнком. - Професоре, - почав Голубенко, обводячи поглядом захаращені кущі, - Ви присвятили життя Істині. Ви вірили, що можете створити таку досконалу брехню, що вона стане новою реальністю. Ви були майже успішні. Але Ви не врахували одну річ: Софія, з її нестабільною свідомістю, бачила світ у метафорах, і ці метафори виявилися точнішими за Вашу логіку. Стримовський стояв нерухомо, як кам’яна статуя. - Ви намагаєтеся маніпулювати мною, майоре. Це не доказ. Це припущення. - Це не припущення. Це структура. Ви приховали істину про плагіат. Софія намагалася викрити Вас. Ви сперечалися тут, у Саду, про те, чи має право "геній" на "ідеальну брехню". Ви штовхнули її, чи вона впала сама, намагаючись дотягнутися до артефакту, який, на її думку, символізував Вашу брехню. Вона впала, зламала шию, і Ви, геній-архітектор, вирішили, що найкращий спосіб захистити свою інтелектуальну велич, це замурувати свою істину в стіну. У стіну, яку Ви звели власноруч, під час однієї з Ваших «реставрацій» Саду. Голубенко не підвищував голосу. Він просто вибудовував картину, слово за словом, використовуючи його ж термінологію. Він вказав на ділянку старої цегляної кладки біля кореня сухого фікуса, куди вказувала найдивніша, найгостріша лінія на малюнку Софії. - Абсолютна істина вимагає абсолютного зізнання, професоре. І Ваша філософія, і Ваша архітектура, і Ваш злочин — усі вони сходяться ось тут. Стримовський зблід. Його обличчя стало змарнілим, як зім’ятий папір. Інтелектуальна поразка була нестерпною. - Я... Я не вбив її. Я лише захищав свою роботу. Вона була небезпечною для Великої Ідеї. Вона... Вона - сама зникла! - Його голос перетворився на зневажливий шепіт. - А ця... ця цегла... це не стіна, це... Він осів, його сили покинули його. Він здався не перед доказом, а перед досконалістю чужого розуміння його вчинку. Він кивнув, вказавши на цегляну кладку: - Вона... вона не заслуговувала на це. Це було лише тимчасове рішення. Замурована ділянка була невеликою, замаскована під елемент реставрації. Через кілька годин експерти знайшли там останки Софії, загорнуті в брезент. Стримовський зізнався у ненавмисному вбивстві, але його слова звучали як виправдання свого права на помилку. Голубенко отримав бажане: він зрозумів злочинця. Він розгадав структуру. Але коли він вийшов із садиби, на його обличчі не було тріумфу. Він усвідомив, що для того, щоб зламати такого інтелектуала, він став не менш одержимим і маніпулятивним, ніж сам Стримовський. Чи є його одержимість справедливістю кращою за одержимість Стримовського ідеальною брехнею? Межа була надто тонкою. Садибу опечатали, а Зимовий Сад залишився стояти, як пам’ятник зламаній гордині та прихованій істині. Голубенко відійшов від паркану. Він подивився на скляні стіни, які на заході осіннього сонця відбивали його власне, втомлене обличчя. Він знайшов правду, але ціна цього розуміння була високою. Залишилося лише крихке, неспокійне відчуття, що в його власній свідомості, як і в занедбаному Саду, теж є місця, де він замурував свої власні, небажані істини.

🆘️московська пропаганда майже повністю перейшла на Українську мову , ось зразок такої пропаганди ,а якщо точніше ІПСО. Кількість україномовних ботів , і продажних нелюдів виросла до критичного рівня. ОСКІЛЬКИ в мене в тіктоці за надто чітку і аргументовано - правдиву ,а значить небезпечну для ворогів позицію зараз довічний БАН , я радий що хочаб фанколо ще не прогнило (але такі ризики також є) ,тому не втрачайте пильності. .... Отже по суті відео : 1.Корінь маніпуляції зводиться до того що жінка (по легенді чи реально) є жителькою заходу України ,яка цілком правдиво говорить що голодомор це злочин москви проти українців який ми ніколи не пробачимо ! 🚫Виродок автор в свою чергу дістає всім відомий і ніким не приховуваний факт про те що західні області були в той час в складі Польщі , і тому..☝️НАЧЕБТО.. людям з заходу навіть рота не потрібно відкривати по темі голодомору. (Мабуть тому що принциповість і сильна позиція западенців це якраз те що не зміг зламати кремль за всі 100 років намагань і те що їм зараз дошкуляє ). ⚠️АЛЕ хіба цей факт що на заході України не було голодомору якось применшує чи відміняє сам факт злочину проти Українців? ⚠️Хіба у людей з заходу не було родичів на окупованій совком території ??? ⚠️Хіба ми не один народ якому боляче коли СВОЇХ десь поряд УБИВАЮТЬ щей так жорстоко? ⚠️Хіба факт того що Казахів та інші небезпечні для комуністів народи та регіони також морили голодом якось відміняє геноцид проти Українців? Це одночасні паралельні Злочини! ❗️Геноцид ссср проти Українців був...він доведений фактами та очевидцями і визнаний іншими країнами в світі...крапка. ❗️І всі Українці ,всі цивілізовані народи мають право і навіть обовязок про цей злочин говорити щоб сучасні чекісти сучасної росії не виправдовували себе і свою криваву ідеологію базуючись на виправдані сталінського режиму.А саме такою є головна ціль таких відео. 2.Продажний виродок дескридитуючи слова жіночки непомітно на підсвідомому рівні навязав глядачам іншу суть. Це як в грі в карти побити козирного туза козирним валєтом свого суперника , і чомусь читачі дивлячись своїми баранячими очима не розуміють що це суперечить правилам гри (тобто логіки) , але москалі ніколи не грали за правилами вониж і замість гри в шашки придумали гру в чапаєва . 3.Продажний автор навмисно підібрав собі в опоненти просту жінку яка трохи емоційна і не дуже вміє відстоювати аргументовано свою позицію , він не взяв приклад для свого відео якогось історика краєзнавця якого буде важко дескридитувати , він взяв собі легкого супротивника, просту жінку з народу бо так легше дескридитувати аргумент, через дискридитацію опонента як особи . А взагалі, цілком можливо, вона може бути підставною і грати свою роль в цьому большому кривавому театрі абсурду . ... Такі відео московської пропаганди розраховані на молодь яка через вплив соцмереж звикла до поверхневого і швидкого аналізу інформації , і на людей з низьким рівнем інтелекту які не здатні бачити чи хоча б інтуїтивно вловлювати суть таких маніпуляцій . Я дуже надіюсь що ті хто мене прочитають ,знайдуть цей клятий допис і напишуть цьому виродку і його підписникам те що я відмітив от такими знаками -❗️⚠️. Я досі надіюсь що Україна ще не померла ні морально ні інтелектуально . https://vm.tiktok.com/ZMA4QF7PL/

#поезія Зупинитися... Пустити своє коріння у самотнє старе крісло... Обдумати про все, що давно над головою зависло... Зізнатися в коханні буденності, яка потребує уваги... Від експресивних коливань естетики втрачати рівновагу. Торкатись цнотливого повітря, без вкраплень урбанізацій. Віддатися повністю задушливим обіймам прокрастинацій. З'їсти подвійну порцію тривожної тривоги на вечір... Туманно дивитись, як сонце готується до запланованої втечі. Встати... Піти... Облитися осінніми винними поцілунками. Не заперечувати павукам огортати юне тіло малюнками. Обвити обличчя абсурдними емоціями. Покинути місце розрядки... Наздоганяти у сні покалічене щастя... Шукати душевний порядок... Ольга Далабожак

#сатира #антиутопія Протокол нульової емоції Місто-Мережа, сектор 7, 2077 рік. Світ був ідеально вигладжений, зашліфований до стерильного блиску та позбавлений будь-яких неефективних кутів. Головним законом був "Протокол Оптимального Співжиття", згідно з яким емоції класифікувалися як "Енергетично Неефективні Збудники" і каралися "Корегуванням". У цьому абсолютно бездоганному світі жив Артем К-201 (35 років), оператор відділу "Стабілізації Задоволення" (ВЗЗ). Він мав би бути зразковим "нульовим" громадянином, але природа наділила його даром, який він щодня ховав: живою іронією, що булькала під його зовнішньою маскою. «Черговий робочий день. І знову я тут, щоб рятувати світ від радості й печалі. Я — той, хто вирішує, чи має людина право на внутрішній подих. Якби це не було так абсурдно, я б засміявся», — прошипів Артем у монітор, його очі блищали, хоча м'язи обличчя залишалися нерухомими. Його енергійний, чуттєвий характер вимагав руху, але він був прикутий до стерильного столу. Його робота полягала в обробці заявок від громадян, які випадково проявили будь-яку ненульову емоцію. Він саме закінчив оформлювати штраф за "Несанкціоновану, легку посмішку під час ранкового Смузі-прийому", коли система вибила Аномалію. Заявка: К-989. Сектор 3. Порушення: "Несанкціонований, інтенсивний прояв ностальгічної туги". Суб'єкт: Заявник сам. Артем відчув слабкий, але приємний укол цікавості. «Ого! Самі себе здали. Яка самосвідомість! Це вже тягне на філософський маніфест, а не на штраф. Я б назвав це "Екзистенційним Доносом"», — подумав він, а його внутрішній Емоційний Лічильник (ЕЛ), імплантований у зап'ястя, видав тихий "Пі-і-іп", зафіксувавши мінімальний рівень "Мотиваційної Нецікавості" (тобто, цікавості). Заявником виявилася Лікар Ірина (70 років), колишній фахівець із "Рекультивації Емоційних Спогадів" — фахівець із придушення. Артем вирушив до Сектора 3, відчуваючи небувалий приплив внутрішньої енергії, яка в цьому світі мала бути спрямована лише на обробку бланків. Квартира Ірини була такою ж стерильною, як і його, але на підвіконні, де мала стояти "Оптимізована Ікебана" з пластику, лежав маленький, пожовклий від часу, папірець. «Доброго дня, громадянка Ірина. Я Артем К-201, відділ ВЗЗ. Ваша заявка вимагає Розслідування на предмет Залишкової Душевності. Протокол 5.1», — монотонно проказав Артем, але його очі вивчали Ірину. Вона була спокійною, але в куточках її рота, здавалося, причаїлася... легка гіркота. «Вітаю, Операторе. Я сама його викликала. Я порушила. Я згадала запах польових квітів», — тихо сказала Ірина. — «Вони пахли Теплом. Це — неефективно». Артем скептично підняв брову (мікрорух, який, на щастя, ЕЛ не зафіксував). «Запах? Пані Ірино, ви, як колишній фахівець, знаєте, що квіти були ліквідовані як "алергічний та непередбачуваний біологічний фактор". А запах — це "сенсорна неоптимізована інформація"». Ірина, замість відповіді, простягнула йому той самий пожовклий папірець із дивним, наївним малюнком: схематичним сонцем і чимось незрозумілим, що нагадувало хаотичні плями. «Візьміть. Це Емоційний Вірус. Він несе Колір. Ви не зможете його сканувати». Артем узяв папірець. Його чуттєва натура відчула шорсткість матеріалу, що був не пластиком, а... папером. Цей дотик викликав у нього слабке, несанкціоноване "відчуття цікавості", яке він назвав про себе: "Бажання розгадати цей дурнуватий ребус". Його власний ЕЛ видав гучний "Пі-і-іп!" і зафіксував рівень "Нецікавості" на 2.1%. Перша тріщина. Артем повернувся до ВЗЗ. Він мусив "очистити" свій лічильник, але це призвело до бюрократичного кола пекла. Щоб виправити "цікавість", треба було заповнити "Форму Б-44 про Мотиваційну Нецікавість" у п'яти примірниках. Щоб отримати бланк, потрібен був "Дозвіл на Огляд Неефективних Біологічних Об'єктів" з архіву. Це був ідеальний саркастичний глухий кут, створений системою для придушення будь-якої ініціативи. Начальник, Модуль-Директор (людина, яка замінила більшу частину обличчя на екран із бездоганно "оптимальним графіком"), викликав його. «Операторе К-201. Ваш ЕЛ фіксує нестабільність. Коефіцієнт іронії, навіть внутрішньої, перевищив поріг. Корегування — це не покарання, це підвищення ефективності», — Модуль-Директор говорив голосом синтезатора. «Звісно, Модуль-Директор. Як казав великий філософ: "Якщо щось не працює, треба це зламати, а не оптимізувати"», — відповів Артем з абсолютно кам'яним обличчям. Його внутрішня іронія вихлюпнулася назовні, і ЕЛ знову пискнув на 3.5%. «Ваш гумор неефективний», — констатував Модуль-Директор. «Ні, він надто ефективний, тому і викликає збої у Вашому графіку», — подумав Артем. Керуючись чуттєвістю та енергією, Артем почав свідомо ігнорувати Протокол. Він просидів ніч в архіві, шукаючи, що таке "Квіткове Поле". Він розшифрував малюнок Ірини. Це були координати. Координати покинутого, секретного місця за межами Міста-Мережі — старого фермерського ринку, який влада забула "оптимізувати", бо в їхній логістиці він мав статус "неіснуючого". Вранці Артем викрав службовий монорейковий вагон, залишивши на сидінні записку: "Пішов на корегування в несанкціонованому напрямку". За ним женеться система. Він знайшов ринок. Це був шок. Серед іржавих конструкцій жили "некореговані" люди. Вони вирощували справжні, живі, пахучі польові квіти. Артем підійшов до яскраво-жовтої, нахабної квітки. Він торкнувся її пелюсток своєю чутливою рукою і, вдихнувши, задихнувся від запаху. Це був не просто аромат, це була вибухова інформація, хаос, енергія. Він відчув першу щиру, несанкціоновану емоцію, яку не можна було класифікувати як "задоволення" чи "сум". Це була РАДІСТЬ, що супроводжувалася неконтрольованим, шаленим сміхом. Сканер у його кишені видав фінальний, радісний "Пі-і-і-іп" і вибухнув, ставши символом абсолютного бунту. Артем повернувся до Міста-Мережі, але не один. Він ніс букет польових квітів — справжню, біологічну бомбу. Його оточили Дрони-Корегувальники. З'явився Модуль-Директор. «Операторе К-201, ви зафіксовані як "Критичний Збудник"! Негайно пройдіть Корегування!» — вимагав синтезований голос. Артем, усміхаючись своєю новою, тепер уже зовнішньою усмішкою, підійшов до Директора. Він не боровся. Він зробив іронічний, але щирий уклін і подарував Модулю-Директору квітку. Від надмірної, невідомої біологічної інформації, яку не можна було оцифрувати, та несанкціонованої емоції, що містилася в квітці, екран Модуля-Директора завис. На його бездоганно чорному обличчі-екрані відобразилося лише... схематичне зображення сонця. Система не змогла його покарати. Вона не мала Протоколу для боротьби з Радістю. Артем, Ірина та їхні "некореговані" колеги стали "Невідомим Змінним Фактором". Артем подивився на своїх колишніх, "нульових" колег і сказав, надихаючи їх: "Бачите? Корегування — це не підвищення ефективності. Це просто дуже нудна помилка. Пора її виправляти". Він усміхнувся — його життя набуло несанкціонованого, але ідеального сенсу. І ця чуттєвість була його найбільшою зброєю.