Як знайшли масові поховання бійців Карпатської України Частину добровольців-галичан угорці передали полякам, і ті розстріляли їх на Верецькому перевалі. Точні місця братських могил не були встановлені, але тепер археологи виявили захоронення. Серед знайдених між кістками речей - офіцерський ремінь, монети 1930-их років і швейцарський годинник. 72 роки тому на землях Закарпаття з ініціативи Августина Волошина було проголошено українську незалежну державу, яка стала символом національних прагнень української громадськості краю. Військовим органом Карпатської України була мілітарна організація "Карпатська Січ", початки якої сягають листопада 1938 року. Саме тоді за активної участі Організації Українських Націоналістів на Закарпатті було створене напіввійськове формування під назвою "Організація народної самооборони Карпатська Січ". Його основним завданням був захист Закарпаття від нападів угорських і польських диверсійних загонів. Велику роль в утворенні Карпатської Січі відіграли вихідці з Галичини, які за завданням ОУН були направленні в Карпатську Україну для підтримки національного руху. Трагічні дні для Карпатської України настали в середині березня 1939 р., коли Угорщина продовжила окупацію Закарпаття. Після відступу Чехословацького війська основним супротивником регулярній і добре озброєній гортистській армії стали малочисленні загони Карпатської Січі. На жаль, бойовий вишкіл січовиків був дуже низьким. Як згадує у своїх спогадах учасник подій В. Бірчак, коли він запитав знайомого старшину "Яка наша сила?", той відповів "Діти! Я роздав їм кріси, вони похапали і біжать, але амуніції не беруть. Перший раз у житті мають кріси у руках. Коли я їм роздав гранати, на цілу сотню тільки один умів обходитися з ними й їх кидати..." Найбільша битва розгорнулась 15 березня на Красному полі - рівнині, що лежала на правому березі Тиси поблизу Хуста. В цьому бою загинуло близько 230 січовиків, чеських воїнів і добровольців. На центральному напрямі бої відбулися в Чинадієві, на околиці міст Сваляви та Іршави. Січовики втратили близько 200 убитими і понад 400 пораненими; в полон було взято біля 300 чоловік. В боях по лінії фронту від Королева до Хуста угорці полонили багато чехів і 450 січовиків, серед яких було чимало галичан. 18 березня 1939 р. останні захисники Карпатської України припинили опір. Як свідчать дослідження, частину захоплених в полон січовиків - вихідців з Галичини, угорці передали полякам. 17 березня 1939 року полонених 7-8 колонами по 70-80 осіб жандарми і гонведи привели на Верецький перевал. На новоутвореному кордоні Угорщини з Польщею угорські конвоїри передали карпатських січовиків польській прикордонній службі. Польські прикордонники спочатку розмістили полонених у казармах. Наступного ранку, знову поділивши їх на колони, галичан відконвоювали вздовж лінії кордону ліворуч і праворуч на півтора-два кілометри і розстріляли над закарпатськими селами Нова Розтока і Верб'яж та між Петросовцею, Жупанами й Лазами. Зокрема, свідком цих подій був тодішній директор Верб'язької школи Іван Гетроці. Чутка про розстріл полонених січовиків-галичан змусила сільського священика Дмитра Ревицького звернутися до органів влади у Нижніх Воротах за дозволом поховати тіла розстріляних. Як доказ - священик приніс гільзи польських патронів. Було створено відповідну комісію, до складу якої, крім угорських і польських офіцерів, увійшли священик Д. Ревицький, а також старости сіл Верб'яж і Нова Розтока. Убитих січовиків поховали на Верецькому перевалі, за кілька метрів від лінії тодішнього кордону. На братській могилі поставили дерев'яний хрест. Інші групи січовиків було розстріляно праворуч від перевалу з боку Глухівського верху та поблизу глибокої долини. Староста села Нова Розтока Юрій Голянич організував людей для поховання стрільців. Згідно зі свідченнями Івана Джугля, який проживав неподалік місця розстрілу, січовики були одягнуті у військовий та цивільний одяг. За його словамиє, тут було убито 230 вояків Карпатської Січі. Таким чином загальна кількість січовиків, розстріляних на Верецькому перевалі, могла становити від 500 до 600 осіб... Більше можна прочитати ТУТ: https://www.istpravda.com.ua/research/4d8fed09bf79b/

#історія #постаті Тарас Бульба-Боровець: Отаман, який не грав за чужими правилами. Якщо ви вважаєте, що УПА створили лише у 1942 році за рішенням ОУН(Б), то історія Тараса Бульби-Боровця змусить вас переглянути ці погляди. Сьогодні ми згадуємо людину, яка підняла прапор збройної боротьби за українську державність ще тоді, коли великі гравці Другої світової лише розставляли фігури на шахівниці. ⚔️🛡️ 1. Поліська Січ: Держава в лісах Народившись на Волині, Боровець із юнацтва був загартований у політичних баталіях (і навіть встиг побувати у польському концтаборі Береза Картузька). Коли у 1941 році німецько-радянська війна розірвала кордони, він не чекав наказів. Створена ним «Поліська Січ» стала унікальним явищем: на величезних територіях Полісся він фактично ліквідував радянську адміністрацію, не допустивши при цьому німецької. Це була справжня партизанська республіка, де діяли українські закони, а отаман Бульба був її визнаним лідером. 🌲🐎 2. Перша УПА та конфлікт з ОУН Саме Боровець першим використав назву Українська Повстанська Армія. Його концепція була чіткою: армія підпорядковується Уряду УНР у вигнанні, а не окремій партії. Це призвело до жорсткого ідеологічного клінчу з ОУН Степана Бандери. Бульба-Боровець був прихильником демократичного устрою майбутньої України та виступав проти партійного диктату. Ця суперечка згодом призвела до трагічного протистояння всередині визвольного руху, але вона ж підкреслює його відданість ідеї широкого національного фронту. 📜⚖️ 3. Проти двох диктатур одночасно Боровець був одним із перших, хто зрозумів: для України і гітлер, і сталін — це два обличчя одного й того самого зла. Коли німці почали вимагати від «Поліської Січі» каральних акцій проти цивільного населення або євреїв, отаман відповів категоричною відмовою і розпустив армію, щоб знову піти у підпілля, але вже проти нацистів. Його відомий лист до німецької адміністрації — це взірець дипломатичної зухвалості та національної гідності. 🛡️🚫 4. Концтабір Заксенгаузен та еміграція За свою непокірність Боровець опинився у тому самому «бункері Целленбау» концтабору Заксенгаузен, де сидів і Степан Бандера. Після війни, опинившись в еміграції в Канаді, він не полишив громадської діяльності, видаючи часописи та пишучи мемуари «Армія без держави». Його життя — це приклад того, що навіть у найтемніші часи можна зберігати вірність присязі та здоровому глузду, не піддаючись на радикальний екстремізм. 🇨🇦📖 Тарас Бульба-Боровець залишається для нас символом «третього шляху» української історії — шляху демократичного, волелюбного та безкомпромісного щодо будь-яких імперських зазіхань, чи то з заходу, чи то зі сходу. Поки в росії намагаються зобразити українських повстанців однобоко, постать Боровця руйнує ці міфи своєю складністю та чесністю. ⚔️🇺🇦

🤬 Щоб ти, SYKA, КЛОУН 🤡, ZDOX! Зроби нашим жінкам справжнє свято! ZDOXHI!!! 👀 У мережі з’явилося нередаговане відео з привітанням путіна до 8 березня, яке випадково опублікував кремль. На записі помітно, що під час зйомки диктатору стало зле. Згодом ролик швидко видалили з усіх платформ, а ЗМІ, які встигли поширити початкову версію, прибрали відео. https://t.me/Ukraineaboveallelse

🕯⚔️5 березня 1950 року загинув Головний командир УПА Роман Шухевич (Тарас Чупринка). «Здобути Українську державу або загинути в боротьбі за неї» — це гасло ОУН було життєвим принципом Романа Шухевича. Він очолив визвольну боротьбу українців у непростий час, коли доводилося протистояти двом тоталітарним режимам, які мало чим відрізнялися один від одного – радянському союзу та нацистській німеччині. нквд-мґб полювало за Шухевичем рекордний час – понад сім років. Головний командир УПА неодноразово вислизав з рук чекістів: у 1944, 1946, 1947, 1948 роках. Кілька разів пускалися чутки про його загибель. Але робота Служби безпеки ОУН була поставлена якнайкраще. До трагічної розв'язки призвів арешт 2 березня 1950 року зв'язкової Шухевича Дарії Гусяк. Запідозривши небезпеку, Шухевич готувався перебратися із будинку в Білогорщі, де переховувався з кінця 1949-го, до Львова, де було дві конспіративні квартири. Переїзд було намічено якраз на 5 березня. Але зранку 5 березня 1950 року емґебісти тісним кільцем оточили цей та декілька сусідніх будинків у Білогорщі. Операцію із захоплення головнокомандувача УПА очолював генерал мґб Павєл Судоплатов. До операції було залучено понад 700 бійців внутрішніх військ. Намагаючись прорватися з оточення, Шухевич вбив майора Ревенка, але сам був поранений. Щоб не здаватися живим до рук ворога, Шухевич пустив собі кулю в скроню. В офіційному звіті записали, що вбив командира один з сержантів, які оточили будинок. Йому виплатили премію 1000 радянських рублів. Тіло командира виставили на опізнання рідним, але після цього доля його досі лишається невідомою. Після смерті Шухевича боротьбу УПА очолив Василь Кук. Сама боротьба тривала ще понад 10 років – останній відкритий бій збройного підпілля ОУН проти оперативної групи Тернопільського укґб було зафіксовано 14 квітня 1960 року, а останній повстанець дав бій кадебістам у 1967-му.

☄️ Попередньо наш "народний" херой - швидкого реагування вже скоїв СЗЧ з військової частини. Пилить вже нові формати відосів, що його родині загрожує небезпека і він повинен ховатися. Клоун блять. Навіть не дивно. ✈️ @a_shtirlitz https://t.me/Ukraineaboveallelse

Романс Олени Теліги "Незнаний нам початок і кінець" Олена Телі́га — видатна українська поетеса, публіцистка, літературний критик, мужня членкіня ОУН, активний учасник визвольної боротьбі за вільну Україну, яскравий образ тендітної української жінки-красуні... У лютому 1942 року була заарештована гестапо та розстріляна разом з чоловіком та іншими українськими націоналістами у Бабиному Яру в окупованому Києві. Поетеса "розстріляного відродження" Музика й слова - Олена Теліга Співає Ніна Берг(Маруцан) @усі

87 років тому 15 березня 1939 року для українців розпочалася Друга світова війна. Фашистська Угорщина, що приєдналася до тоталітарного Троїстого пакту Берлін--Рим--Токіо 1939 року, без оголошення війни ввела свої війська на територію Закарпатської області сучасної України, де з жовтня 1938 діяла автономна республіка Підкарпатська Русь (у складі Чехословаччини), а з березня 1939 -- незалежна республіка Карпатська Україна. Молода українська держава не злякалася та першою дала бій союзникам гітлерівців. Не США, не Франція, не Британія і вже аж ніяк не Польща, яка дружила з агресором. Події були пов'язані комплексом факторів, коли демократичні європейські держави Франція та Велика Британія розв'язали руки гітлерівській Німеччині, яка начебто претендувала лише на етнічні німецькі землі (Судетська область) в Чехословаччині. Реально ж розподіл Чехословаччини на 4 частини у 1938 році спровокував подальшу ескалацію загальноєвропейського масштабу в 1939. Угорщина, де авторитарний режим адмірала Міклоша Хорті впроваджував расові закони та здійснював примусову мадяризацію, за підтримки Німеччини та Італії окупувала етнічні українські території навколо Ужгорода та Мукачево в листопаді 1938 року, але на цьому не зупинилася. Взимку Угорщина спільно з режимом хунти полковників у Польщі розв'язали проти української автономії в Закарпатті гібридну війну -- з транспортною та економічною блокадою, рейдами озброєних банд диверсантів, вибухами на залізницях, підпалами та викраденням людей. Закарпатська республіка створила задля свого збройного захисту аналог територіальної оборони, відомий як "Карпатська Січ", де поруч з місцевими мешканцями стали до лав ветерани армій УНР та ЗУНР, а також тисячі добровольців-націоналістів з нелегальної ОУН, що перейшли з польського боку кордону, контрабандою доправляючи зброю та боєприпаси. Націоналісти з Галичини на чолі з Романом Шухевичем, до речі, діяли чітко врозріз з вказівками свого Проводу на чолі з Андрієм Мельником, який не бажав ставати на перешкоді планам Німеччини та її союзників. 15 березня 1939 р. — в м. Хуст на Закарпатті проголошено самостійну республіку Карпатська Україна (президент — Августин Волошин, прем’єр-міністр — Юліан Ревай). Того ж дня відбувся героїчний бій українських добровольців з “Карпатської Січі” та добровольців-націоналістів з Галичини на рівнині Красне Поле біля м. Хуст проти переважаючих сил угорських окупантів. Після запеклого опору регулярні угорські війська окупували Закарпаття. У боях проти угорських фашистів за незалежність Карпатської України 14—18 березня 1939 р. та внаслідок репресій загинуло близько 6000 українських добровольців, ще майже 60000 українців опинилися в угорських концтаборах. Оскільки серед бійців на Красному Полі були також семінаристи з Хуста, цей бій молодих добровольців можна поставити в один ряд з легендарним боєм під Крутами. Концепції, згідно якої українці в Другій світовій першими дали бій нацистським друзям, і найдовше чинитимуть опір комуністам, ви не знайдете в жодному підручнику історії. Бо ту історію творили не демократи чи танцюристи з ліхтариками, а хлопці та дівчата, що читали Донцова та Ольжича. Ну, а вони для любителів черчіллів, рузвельтів і сталінів не підходять в герої. Oleksandr Zlatoslow Pyshnenko

⚔️🗺Василь Левкович псевдо «Вороний» — єдиний, хто за життя особисто отримав найвищу нагороду УПА — Золотий Хрест Бойової Заслуги. І один із небагатьох повстанських командирів, кому поталанило побачити мету своєї боротьби — незалежну Україну. 17 грудня 1946 року підрозділи МҐБ СРСР атакували підпільників – і Левковича непритомного витягнули з криївки неподалік села Яструбичі. Допит Левковича у МҐБ ❌Слідчий: Вимагаю припинити марний опір і розповідати правду. 🟥Левкович: Я маю намір розповісти органам слідства лише про себе, але категорично відмовляюсь давати будь-які показання із організаційних питань і про учасників, відомих мені з підпільної діяльності ОУН-УПА. ❌Слідчий: Розповідайте. ⚔️Левкович: Я – командир Воєнної округи «Буг-Захід» і маю організаційний псевдонім «ВОРОНИЙ» і «Д. ЧЕРНЕЦЬ», моє справжнє прізвище ЛЕВКОВИЧ Василь Михайлович... ВСЕ… Побратими вважали його загиблим і надали звання полковника «посмертно». Він пройшов через численні допити протягом року слідства у львівській Тюрмі на Лонцького – товаришів не видав, але про свою позицію і боротьбу за незалежну Україну говорив прямо. У концтаборах сталінського ГУЛАГУ провів 25 років. Був реабілітований у 1997 році.

Після бесіди з СБУ підʼїхали вибачення від неадеквата, який вчора на Майдані глузував з Меморіалу памʼяті Неадеквата, який вчора борзо ходив у столиці по Майдану та вимагав забрати прапорці з Меморіалу пам'яті загиблим воїнам, вже затримано. Ним виявився киянин Ігор Волоха. Щоб його не знайшли, він навіть збрив вуса, але це вочевидь не допомогло. Служба безпеки провела із затриманим виховну бесіду, після чого він публічно вибачився. Та, оскільки цей клоун ще й самовільно залишив військову частину, його передано представникам Військової служби правопорядку. Там вже вирішуватимуть міру його відповідальності.

17-23 лютого 1943 року відбулася Третя конференція ОУН (б), на якій ухвалено рішення про перехід до відкритої боротьби проти гітлерівців. На початку 1943 року керівництво ОУН (б), дотримуючись тактики накопичування сил для загального збройного повстання, не мало єдності щодо подальшої стратегії. Терор і репресії нацистів перекреслювали всі плани, а в низових організаціях посилювалися войовничі настрої. Поширювалися повстанські форми боротьби для захисту населення від грабунку й гестапівського терору, вивезення на примусову працю до Німеччини. Тим часом на території України розгорталися радянські партизанські структури, активізувалося польське підпілля, що вкрай насторожувало оунівців. Кризова ситуація змусила провід ОУН (б) скликати Третю конференцію ОУН. Понад 20 членів ОУН зібралися 17 лютого у хатині Григорія Микитіва в лісовій гущавині на території колишнього хутора Панаси в околиці села Теребіж. Історики її називають Олеською конференцією, адже неподалік смт Олесько, яке завдяки замку нині є відомим туристичним об’єктом. Учасниками конференції стали активні діячі ОУН, які прибули з різних кінців України. Серед них – Микола Лебідь, який очолив ОУН після арешту нацистами Степана Бандери, референти Проводу ОУН: військовий – Роман Шухевич, вишкільний – Василь Охримович, політичний – Зиновій Матла, організаційний – Роман Кравчук, пропаганди – Мирослав Прокоп. А також – Йосип Позичанюк – провідний діяч ОУН з Вінниччини, Ростислав Волошин – у майбутньому співорганізатор УПА у 1942-1943 роках, Омелян Логуш – референт пропаганди ОУН Південно-Східних Українських Земель (ПСУЗ) у Дніпропетровську, Василь Кук – крайовий провідник ОУН ПСУЗ, Дмитро Клячківський – провідник Північно-західних українських земель (ПЗУЗ) ОУН, Микола Арсенич – головний керівник Служби безпеки ОУН. Головуючим на конференції був Микола Лебедь, а головним доповідачем – крайовий провідник ОУН у Галичині Михайло Степаняк. Він наголосив, що після Сталінградської битви Німеччина війну програє, а Червона армія знову окупує Україну, що заважатиме планам націоналістів побудувати Українську незалежну державу. Відтак потрібно перехопити ініціативу й розпочати бандерівській ОУН масштабну боротьбу проти нацистів. На думку Степаняка, слід підняти загальнонаціональне повстання проти німців, сформувати коаліційний уряд із представників усіх самостійницьких сил як альтернативу УРСР і розпочати переговори з Великою Британією та США про визнання незалежної України. Це б показало силу українського визвольного руху та змусило б західних союзників рахуватися з ним та з новопосталою Українською державою. Інші члени Проводу ОУН оцінили такий варіант подій як малоймовірний через брак сил. Оцінивши тогочасні міжнародні реалії та охарактеризувавши ситуацію на внутрішньому фронті, модифікувавши тактику революційної ОУН у зв’язку з новими реаліями на східному фронті, бандерівська ОУН на Третій конференції остаточно ухвалила рішення про необхідність збройної боротьби. Її вирішили розгорнути з масштабного фронту проти нацистів. Активні прихильники партизанської війни з німцями отримали поштовх для створення «нових осередків партизанської сили», що дало якісний імпульс для розгортання повстанської армії, дієвості в реалізації самооборони українців. Рішення конференції дали офіційну відмашку повстанській армії до антигітлерівської боротьби, яка набирала все більших обертів. Від цього часу антинацистський збройний рух опору визнавався одним із необхідних етапів національно-визвольної боротьби. Матеріали Третьої конференції ОУН стали основою розробки новітньої концепції у визвольній боротьбі на перспективу на Третьому Надзвичайному зборі ОУН 21–25 серпня 1943 року. Масштабний виступ проти Німеччини мала очолити оунівська партизанська армія. Спершу її планували назвати Українською визвольною армією, але через схожість назв із батальйонами РОА генерала Андрія Власова, в квітні-травні 1943-го почали використовувати назву Українська повстанська армія.