Українська
English
28 квітня 1947 року розпочалася військово-політична операція польської комуністичної влади «Вісла», що полягала у депортації всього українського населення з південно-східних регіонів Польщі (Лемківщина, Холмщина, Надсяння й Підляшшя) до її північно-західних земель. Проводили акцію під приводом ліквідації формувань Української повстанської армії на Закерзонні. Однак у документах з грифом «таємно» йшлося про «остаточне розв’язання української проблеми в Польщі».
Вигнання нацистів зі Східної Європи в 1944–1945 роках супроводжувалося встановленням в цьому регіоні комуністичних прокремлівських урядів. Місцеві комуністи відразу приступили до масштабних репресій з метою упокорення населення. Одним із інструментів, які вони використовували, стали масові депортації.
9 вересня 1944 року маріонеткові Комітет національного визволення Польщі й уряд УРСР уклали угоду про «взаємний обмін населенням»: українського – з території Польщі до УРСР і польського – з території України до Польщі.
На виконання цієї угоди у 1944–1946 роках із Польщі до УРСР було переміщено понад 480 тисяч етнічних українців. Після закінчення терміну угоди у Східної Польщі залишалося близько 150 тисяч українців. Радянська влада відмовилася приймати їх на територію УРСР. Тому виник задум переселяти українців углиб Польщі на малозаселені західні та північні її землі.
Підготовка виселення почалася у другій половині 1946 року. У серпні Відомство інформації та пропаганди в Любліні повідомило, що «…загальна думка поляків із теренів [охоплених діями УПА] домагається виселення українського елементу повністю – чи в Радянський Союз, чи на Західні землі…».
Восени повітові відділення інформації та пропаганди мали скласти списки українських сімей, які залишилися після попереднього переселення, або самовільно повернулися з УРСР. «[У 1944–1946 роках] багато одиниць і навіть родин сховалося у лісах або прикордонних місцевостях на території Чехословаччини і потім прямісінько (через кордон) повернулись до своїх осель, стаючи базою для банд УПА та небезпекою для нас на майбутнє. У зв'язку з тим, що Радянський Союз вже не приймає назад цих родин, необхідно навесні дійсно провести енергійну акцію переселення цих людей окремим родинами в розпорошенні по цілих землях, де вони швидко асимілюються», – йшлося у звіті заступника начальника Генерального Штабу Стефана Моссора голові державної комісії безпеки, міністрові національної оборони Міхала Ролі-Жимерського.
28 березня 1947 року українські повстанці із лісової засідки вбили віце-міністра оборони Польщі Кароля Свєрчевського. Ця подія стала приводом для початку депортації. Наступного дня зібралося Політбюро ЦК Польської робітничої партії.
Спочатку план називався «спеціальною операцією «Схід» і включав одночасне проведення депортації та бойових дій проти УПА. Згодом його перейменовано на «Вісла».
Було створено оперативну групу «Вісла», яка налічувала близько 21 тисячі військових.
Операція тривала до 29 липня. Українців примусово виселили з їхніх етнічних територій і розпорошили по північній і західній частині Польщі. Під час акції владні підрозділи вдалися до насилля – палили українські житла, руйнували церкви та українські цвинтарі.
З квітня до липня 1947 року оперативна група «Вісла» провела:
6 357 бойових акцій,
ліквідувала 1509 повстанців,
знищила 1178 бункерів і криївок,
заарештувала майже 2800 осіб із цивільної мережі ОУН і УПА у Закерзонні,
3936 підозрюваних у співпраці з УПА ув’язнили в концтаборі Явожно. Унаслідок катувань загинуло близько 200 бранців.
За три місяці малу батьківщину втратили від 137 до 150 тисяч осіб. Урядовим декретом від 27 серпня 1949 року українців позбавили права на господарства, з яких вони були виселені, і на залишене там майно.
Комуністична влада намагалася виправдати проведення цієї акції, представляючи її виключно як антиповстанську операцію. Цією тезою досі послуговуються деякі польські історики та політики. Насправді ж головною метою було цілковите виселення українського населення, а не лише ліквідація відділів УПА.
Вигнання нацистів зі Східної Європи в 1944–1945 роках супроводжувалося встановленням в цьому регіоні комуністичних прокремлівських урядів. Місцеві комуністи відразу приступили до масштабних репресій з метою упокорення населення. Одним із інструментів, які вони використовували, стали масові депортації.
9 вересня 1944 року маріонеткові Комітет національного визволення Польщі й уряд УРСР уклали угоду про «взаємний обмін населенням»: українського – з території Польщі до УРСР і польського – з території України до Польщі.
На виконання цієї угоди у 1944–1946 роках із Польщі до УРСР було переміщено понад 480 тисяч етнічних українців. Після закінчення терміну угоди у Східної Польщі залишалося близько 150 тисяч українців. Радянська влада відмовилася приймати їх на територію УРСР. Тому виник задум переселяти українців углиб Польщі на малозаселені західні та північні її землі.
Підготовка виселення почалася у другій половині 1946 року. У серпні Відомство інформації та пропаганди в Любліні повідомило, що «…загальна думка поляків із теренів [охоплених діями УПА] домагається виселення українського елементу повністю – чи в Радянський Союз, чи на Західні землі…».
Восени повітові відділення інформації та пропаганди мали скласти списки українських сімей, які залишилися після попереднього переселення, або самовільно повернулися з УРСР. «[У 1944–1946 роках] багато одиниць і навіть родин сховалося у лісах або прикордонних місцевостях на території Чехословаччини і потім прямісінько (через кордон) повернулись до своїх осель, стаючи базою для банд УПА та небезпекою для нас на майбутнє. У зв'язку з тим, що Радянський Союз вже не приймає назад цих родин, необхідно навесні дійсно провести енергійну акцію переселення цих людей окремим родинами в розпорошенні по цілих землях, де вони швидко асимілюються», – йшлося у звіті заступника начальника Генерального Штабу Стефана Моссора голові державної комісії безпеки, міністрові національної оборони Міхала Ролі-Жимерського.
28 березня 1947 року українські повстанці із лісової засідки вбили віце-міністра оборони Польщі Кароля Свєрчевського. Ця подія стала приводом для початку депортації. Наступного дня зібралося Політбюро ЦК Польської робітничої партії.
Спочатку план називався «спеціальною операцією «Схід» і включав одночасне проведення депортації та бойових дій проти УПА. Згодом його перейменовано на «Вісла».
Було створено оперативну групу «Вісла», яка налічувала близько 21 тисячі військових.
Операція тривала до 29 липня. Українців примусово виселили з їхніх етнічних територій і розпорошили по північній і західній частині Польщі. Під час акції владні підрозділи вдалися до насилля – палили українські житла, руйнували церкви та українські цвинтарі.
З квітня до липня 1947 року оперативна група «Вісла» провела:
6 357 бойових акцій,
ліквідувала 1509 повстанців,
знищила 1178 бункерів і криївок,
заарештувала майже 2800 осіб із цивільної мережі ОУН і УПА у Закерзонні,
3936 підозрюваних у співпраці з УПА ув’язнили в концтаборі Явожно. Унаслідок катувань загинуло близько 200 бранців.
За три місяці малу батьківщину втратили від 137 до 150 тисяч осіб. Урядовим декретом від 27 серпня 1949 року українців позбавили права на господарства, з яких вони були виселені, і на залишене там майно.
Комуністична влада намагалася виправдати проведення цієї акції, представляючи її виключно як антиповстанську операцію. Цією тезою досі послуговуються деякі польські історики та політики. Насправді ж головною метою було цілковите виселення українського населення, а не лише ліквідація відділів УПА.
28 квітня 1947 року розпочалася військово-політична операція польської комуністичної влади «Вісла», що полягала у депортації всього українського населення з південно-східних регіонів Польщі (Лемківщина, Холмщина, Надсяння й Підляшшя) до її північно-західних земель. Проводили акцію під приводом ліквідації формувань Української повстанської армії на Закерзонні. Однак у документах з грифом «таємно» йшлося про «остаточне розв’язання української проблеми в Польщі».
Вигнання нацистів зі Східної Європи в 1944–1945 роках супроводжувалося встановленням в цьому регіоні комуністичних прокремлівських урядів. Місцеві комуністи відразу приступили до масштабних репресій з метою упокорення населення. Одним із інструментів, які вони використовували, стали масові депортації.
9 вересня 1944 року маріонеткові Комітет національного визволення Польщі й уряд УРСР уклали угоду про «взаємний обмін населенням»: українського – з території Польщі до УРСР і польського – з території України до Польщі.
На виконання цієї угоди у 1944–1946 роках із Польщі до УРСР було переміщено понад 480 тисяч етнічних українців. Після закінчення терміну угоди у Східної Польщі залишалося близько 150 тисяч українців. Радянська влада відмовилася приймати їх на територію УРСР. Тому виник задум переселяти українців углиб Польщі на малозаселені західні та північні її землі.
Підготовка виселення почалася у другій половині 1946 року. У серпні Відомство інформації та пропаганди в Любліні повідомило, що «…загальна думка поляків із теренів [охоплених діями УПА] домагається виселення українського елементу повністю – чи в Радянський Союз, чи на Західні землі…».
Восени повітові відділення інформації та пропаганди мали скласти списки українських сімей, які залишилися після попереднього переселення, або самовільно повернулися з УРСР. «[У 1944–1946 роках] багато одиниць і навіть родин сховалося у лісах або прикордонних місцевостях на території Чехословаччини і потім прямісінько (через кордон) повернулись до своїх осель, стаючи базою для банд УПА та небезпекою для нас на майбутнє. У зв'язку з тим, що Радянський Союз вже не приймає назад цих родин, необхідно навесні дійсно провести енергійну акцію переселення цих людей окремим родинами в розпорошенні по цілих землях, де вони швидко асимілюються», – йшлося у звіті заступника начальника Генерального Штабу Стефана Моссора голові державної комісії безпеки, міністрові національної оборони Міхала Ролі-Жимерського.
28 березня 1947 року українські повстанці із лісової засідки вбили віце-міністра оборони Польщі Кароля Свєрчевського. Ця подія стала приводом для початку депортації. Наступного дня зібралося Політбюро ЦК Польської робітничої партії.
Спочатку план називався «спеціальною операцією «Схід» і включав одночасне проведення депортації та бойових дій проти УПА. Згодом його перейменовано на «Вісла».
Було створено оперативну групу «Вісла», яка налічувала близько 21 тисячі військових.
Операція тривала до 29 липня. Українців примусово виселили з їхніх етнічних територій і розпорошили по північній і західній частині Польщі. Під час акції владні підрозділи вдалися до насилля – палили українські житла, руйнували церкви та українські цвинтарі.
З квітня до липня 1947 року оперативна група «Вісла» провела:
6 357 бойових акцій,
ліквідувала 1509 повстанців,
знищила 1178 бункерів і криївок,
заарештувала майже 2800 осіб із цивільної мережі ОУН і УПА у Закерзонні,
3936 підозрюваних у співпраці з УПА ув’язнили в концтаборі Явожно. Унаслідок катувань загинуло близько 200 бранців.
За три місяці малу батьківщину втратили від 137 до 150 тисяч осіб. Урядовим декретом від 27 серпня 1949 року українців позбавили права на господарства, з яких вони були виселені, і на залишене там майно.
Комуністична влада намагалася виправдати проведення цієї акції, представляючи її виключно як антиповстанську операцію. Цією тезою досі послуговуються деякі польські історики та політики. Насправді ж головною метою було цілковите виселення українського населення, а не лише ліквідація відділів УПА.
221переглядів
