Українська
English
Левеня, частина 2
Проте всі ці сумнівні моменти з біографії Чатрапаті-молодшого фільм залишив за кадром. Сюжет починається з того, як Аурангзеб дізнається про смерть Шиваджі Чатрапаті, і навіть трохи горює за тим, що втратив такого ворога — мовляв, більше таких не роблять. Аж тут наше Левенятко копняком з наскоку виносить замок Бурханпур, де моголи тримали джизью — податок з немусульман, якого вони назбирали добряче. І тут Аурангзеб знову пошкодував про смерть поміркованого Шіваджі Чатрапаті, бо в Левеняти з Деккана гальма не були перебдачені конструкцією.
Власне, весь подальший сюжет полягає в тому, що Аурангзеб та Самбхаджі намагаються помножити одне одного на ноль, причому Аурангзеб вдається до тактики тотальної війни і знищення мирного населення, а Левеня діє методом “бий і тікай”, відгризаючи від 800-тисячної армії Аурангзеба шматок за шматком. У ході справи є трохи гри престолів: проти Аурангзеба хоче виступити його син принц Акбар, якому набридло, що батя вже тридцять років не злазить з трона, а проти Самбхаджі плете змови його мачуха Сурьябай, яка хоче, щоб коронували її сина. Треба віддати історичному Самбхаджі належне, він не намагався вкоротити пацанові життя, і Раджарам став наступним чхатрапаті, причому доволі скоро, бо, очікувано, хлопці без гальмів довго не живуть.
Я навіть не боюся заспойлити вам фінал, я відчуваю моральний обов’язок це зробити, бо непідготовану людину воно може тригернути. Останні двадцять хвилин фільму — це, бляха, “Хоробре серце”, помножене на “Страсті Христові”. І це ще лайтовий варіант у порівнянні з реалхісторі, бо згідно з деякими хроніками Самбхаджі катували сорок днів, вимагаючи здати скарбницю, взяту в Моголів, і прийняти Іслам. І це включало не лише те, що показали в кіні, а й обсцикання верблюдом і одягання в блазенські лахи. Реальний Аурангзеб був далекий від сантименту “Ах, якби в мене був такий син”, показаного в фільмі.
Щодо моїх вражень загалом, то я була дещо розчарована. Коли спадають чари видовищного видовища і музики А. Р. Рахмана, то історія в цілому виявляється не цікавою. Цей фільм схожий на “Манікарніку”: режисер Лакшман Утекар наче боїться необережним рухом зіпсувати національну ікону. Хоча, судячи з відгуків самих індійців, для більшості з них саме існування Чатрапаті-молодшого і його роль в історії були сюрпризом. Тож Утекар абсолютно міг показати сюжетну арку зростання героя від розп*здяя, що гасає за жінками брахманів до героя і мученика. Але ніт, Самбхаджі у нас всю дорогу сяйний герой, який дбає лише за Сварадж.
І це трохи нагадує мені наше патріотичне кіно, яке всіляко уникає неоднозначності і трансформації персонажа. От лише індійці можуть зняти за 16 мілйонів доларів неймовірно видовищний епік, в який американці вбухали би 160 мільйонів з невідомим результатом, а наші поки ще ні.
Але фільм порвав касу, і зі зрозумілих причин: він дуже підігріває індійський націоналізм. Це зараз в тренді в Індії, правляча партія Бгаратія Джаната Парті просуває ідею “Аканд Бгарат”, “нарозділеного Бгарату”, який об’єднав би Індію, Непал, Пакістан, Бангладеш і Мьянму, дуже сильні антимусульманські настрої, і тут виходить фільм, де мусульмани змальовані абсолютно чорними фарбами (хоча грі Акшайє Кханни в ролі Аурангзеба треба віддати належне), а індуси — абсолютно… кольоровими. Там є пару зрадників (чиї нащадки позвалися до режисера у суді), але в цілому індуси Кібальчіши, а моголи Плохіши. І паралелі з “Хоробрим Серцем” я тут проводжу не як комплімент, бо всі знають, до чого докотився Мел Гібсон.
Я ні разу не ісламофілка і така щоб взагалі радикальний іслам кудись подівся. Але радикальна гіндутва не краще. Обоє рябоє. Індія прекрасна своїм розмаїттям і барвистістю, а БДжП так само хоче привести всіх до єдиного знаменника.
Ну, словом, якщо вам треба видовищного чукалова під епічний музон з красивим хлопцем у головній ролі — “Левеня” вам зайде. Якщо вам треба глибокої та цікавої історії, можна не витрачати часу.
Проте всі ці сумнівні моменти з біографії Чатрапаті-молодшого фільм залишив за кадром. Сюжет починається з того, як Аурангзеб дізнається про смерть Шиваджі Чатрапаті, і навіть трохи горює за тим, що втратив такого ворога — мовляв, більше таких не роблять. Аж тут наше Левенятко копняком з наскоку виносить замок Бурханпур, де моголи тримали джизью — податок з немусульман, якого вони назбирали добряче. І тут Аурангзеб знову пошкодував про смерть поміркованого Шіваджі Чатрапаті, бо в Левеняти з Деккана гальма не були перебдачені конструкцією.
Власне, весь подальший сюжет полягає в тому, що Аурангзеб та Самбхаджі намагаються помножити одне одного на ноль, причому Аурангзеб вдається до тактики тотальної війни і знищення мирного населення, а Левеня діє методом “бий і тікай”, відгризаючи від 800-тисячної армії Аурангзеба шматок за шматком. У ході справи є трохи гри престолів: проти Аурангзеба хоче виступити його син принц Акбар, якому набридло, що батя вже тридцять років не злазить з трона, а проти Самбхаджі плете змови його мачуха Сурьябай, яка хоче, щоб коронували її сина. Треба віддати історичному Самбхаджі належне, він не намагався вкоротити пацанові життя, і Раджарам став наступним чхатрапаті, причому доволі скоро, бо, очікувано, хлопці без гальмів довго не живуть.
Я навіть не боюся заспойлити вам фінал, я відчуваю моральний обов’язок це зробити, бо непідготовану людину воно може тригернути. Останні двадцять хвилин фільму — це, бляха, “Хоробре серце”, помножене на “Страсті Христові”. І це ще лайтовий варіант у порівнянні з реалхісторі, бо згідно з деякими хроніками Самбхаджі катували сорок днів, вимагаючи здати скарбницю, взяту в Моголів, і прийняти Іслам. І це включало не лише те, що показали в кіні, а й обсцикання верблюдом і одягання в блазенські лахи. Реальний Аурангзеб був далекий від сантименту “Ах, якби в мене був такий син”, показаного в фільмі.
Щодо моїх вражень загалом, то я була дещо розчарована. Коли спадають чари видовищного видовища і музики А. Р. Рахмана, то історія в цілому виявляється не цікавою. Цей фільм схожий на “Манікарніку”: режисер Лакшман Утекар наче боїться необережним рухом зіпсувати національну ікону. Хоча, судячи з відгуків самих індійців, для більшості з них саме існування Чатрапаті-молодшого і його роль в історії були сюрпризом. Тож Утекар абсолютно міг показати сюжетну арку зростання героя від розп*здяя, що гасає за жінками брахманів до героя і мученика. Але ніт, Самбхаджі у нас всю дорогу сяйний герой, який дбає лише за Сварадж.
І це трохи нагадує мені наше патріотичне кіно, яке всіляко уникає неоднозначності і трансформації персонажа. От лише індійці можуть зняти за 16 мілйонів доларів неймовірно видовищний епік, в який американці вбухали би 160 мільйонів з невідомим результатом, а наші поки ще ні.
Але фільм порвав касу, і зі зрозумілих причин: він дуже підігріває індійський націоналізм. Це зараз в тренді в Індії, правляча партія Бгаратія Джаната Парті просуває ідею “Аканд Бгарат”, “нарозділеного Бгарату”, який об’єднав би Індію, Непал, Пакістан, Бангладеш і Мьянму, дуже сильні антимусульманські настрої, і тут виходить фільм, де мусульмани змальовані абсолютно чорними фарбами (хоча грі Акшайє Кханни в ролі Аурангзеба треба віддати належне), а індуси — абсолютно… кольоровими. Там є пару зрадників (чиї нащадки позвалися до режисера у суді), але в цілому індуси Кібальчіши, а моголи Плохіши. І паралелі з “Хоробрим Серцем” я тут проводжу не як комплімент, бо всі знають, до чого докотився Мел Гібсон.
Я ні разу не ісламофілка і така щоб взагалі радикальний іслам кудись подівся. Але радикальна гіндутва не краще. Обоє рябоє. Індія прекрасна своїм розмаїттям і барвистістю, а БДжП так само хоче привести всіх до єдиного знаменника.
Ну, словом, якщо вам треба видовищного чукалова під епічний музон з красивим хлопцем у головній ролі — “Левеня” вам зайде. Якщо вам треба глибокої та цікавої історії, можна не витрачати часу.
Левеня, частина 2
Проте всі ці сумнівні моменти з біографії Чатрапаті-молодшого фільм залишив за кадром. Сюжет починається з того, як Аурангзеб дізнається про смерть Шиваджі Чатрапаті, і навіть трохи горює за тим, що втратив такого ворога — мовляв, більше таких не роблять. Аж тут наше Левенятко копняком з наскоку виносить замок Бурханпур, де моголи тримали джизью — податок з немусульман, якого вони назбирали добряче. І тут Аурангзеб знову пошкодував про смерть поміркованого Шіваджі Чатрапаті, бо в Левеняти з Деккана гальма не були перебдачені конструкцією.
Власне, весь подальший сюжет полягає в тому, що Аурангзеб та Самбхаджі намагаються помножити одне одного на ноль, причому Аурангзеб вдається до тактики тотальної війни і знищення мирного населення, а Левеня діє методом “бий і тікай”, відгризаючи від 800-тисячної армії Аурангзеба шматок за шматком. У ході справи є трохи гри престолів: проти Аурангзеба хоче виступити його син принц Акбар, якому набридло, що батя вже тридцять років не злазить з трона, а проти Самбхаджі плете змови його мачуха Сурьябай, яка хоче, щоб коронували її сина. Треба віддати історичному Самбхаджі належне, він не намагався вкоротити пацанові життя, і Раджарам став наступним чхатрапаті, причому доволі скоро, бо, очікувано, хлопці без гальмів довго не живуть.
Я навіть не боюся заспойлити вам фінал, я відчуваю моральний обов’язок це зробити, бо непідготовану людину воно може тригернути. Останні двадцять хвилин фільму — це, бляха, “Хоробре серце”, помножене на “Страсті Христові”. І це ще лайтовий варіант у порівнянні з реалхісторі, бо згідно з деякими хроніками Самбхаджі катували сорок днів, вимагаючи здати скарбницю, взяту в Моголів, і прийняти Іслам. І це включало не лише те, що показали в кіні, а й обсцикання верблюдом і одягання в блазенські лахи. Реальний Аурангзеб був далекий від сантименту “Ах, якби в мене був такий син”, показаного в фільмі.
Щодо моїх вражень загалом, то я була дещо розчарована. Коли спадають чари видовищного видовища і музики А. Р. Рахмана, то історія в цілому виявляється не цікавою. Цей фільм схожий на “Манікарніку”: режисер Лакшман Утекар наче боїться необережним рухом зіпсувати національну ікону. Хоча, судячи з відгуків самих індійців, для більшості з них саме існування Чатрапаті-молодшого і його роль в історії були сюрпризом. Тож Утекар абсолютно міг показати сюжетну арку зростання героя від розп*здяя, що гасає за жінками брахманів до героя і мученика. Але ніт, Самбхаджі у нас всю дорогу сяйний герой, який дбає лише за Сварадж.
І це трохи нагадує мені наше патріотичне кіно, яке всіляко уникає неоднозначності і трансформації персонажа. От лише індійці можуть зняти за 16 мілйонів доларів неймовірно видовищний епік, в який американці вбухали би 160 мільйонів з невідомим результатом, а наші поки ще ні.
Але фільм порвав касу, і зі зрозумілих причин: він дуже підігріває індійський націоналізм. Це зараз в тренді в Індії, правляча партія Бгаратія Джаната Парті просуває ідею “Аканд Бгарат”, “нарозділеного Бгарату”, який об’єднав би Індію, Непал, Пакістан, Бангладеш і Мьянму, дуже сильні антимусульманські настрої, і тут виходить фільм, де мусульмани змальовані абсолютно чорними фарбами (хоча грі Акшайє Кханни в ролі Аурангзеба треба віддати належне), а індуси — абсолютно… кольоровими. Там є пару зрадників (чиї нащадки позвалися до режисера у суді), але в цілому індуси Кібальчіши, а моголи Плохіши. І паралелі з “Хоробрим Серцем” я тут проводжу не як комплімент, бо всі знають, до чого докотився Мел Гібсон.
Я ні разу не ісламофілка і така щоб взагалі радикальний іслам кудись подівся. Але радикальна гіндутва не краще. Обоє рябоє. Індія прекрасна своїм розмаїттям і барвистістю, а БДжП так само хоче привести всіх до єдиного знаменника.
Ну, словом, якщо вам треба видовищного чукалова під епічний музон з красивим хлопцем у головній ролі — “Левеня” вам зайде. Якщо вам треба глибокої та цікавої історії, можна не витрачати часу.
392переглядів
