Повний бак (Пригодницькі історії газонокосільщика за наймом)
У селищі Малий Борщівник, де корови — єдині, хто регулярно читає газету, а пеньки мають прізвиська, жив собі простий чоловік — Семен Газоненко.
Семен був не просто газонокосільщиком. Він був легендою зеленого фронту, володарем ріжучого клинка обертового леза, і майстром рівного покосу.
Щоранку він натягував свої шорти кольору "фісташковий напад", вдягав бейсболку з написом “Я косю, отже існую” — і вирушав у бій.
Його вірний бойовий товариш — газонокосарка “Шерхан 3000” — ревіла, як тигр із бронхітом, і сміливо жувала траву будь-якої густоти.
Одного дня до Семена підійшов сільський голова — пан Пилип Стрижений, тримаючи в руках карту з позначками у формі бур’янів.
— Семене, біда! Сусіднє село Верхні Чоплики заросло так, що там зник тракторист і двоє туристів. Нам треба герой з повним баком пального!
Семен поставив свою кружку з кефіром, обтер вуса, і урочисто промовив:
— Заправ мені повний бак, і я зроблю з того бур’яну салат!
Верхні Чоплики зустріли Семена шумом коників, криком баби Галі та сіткою павуків на автобусній зупинці.
Трава була по пояс. У ній губилися велосипеди, гуси і навіть колодязь.
Шерхан 3000 одразу закартав від хвилювання. Але Семен не злякався. Він витягнув із сумки антикропив’яні шкарпетки, надів захисні окуляри проти очей сусідів і почав покіс.
— Я тут, щоб косити! — вигукнув Семен і врізався в кропиву так, що вона сама підписала акт капітуляції.
Та раптом — засідка! З високої трави виліз Дядько Гриць, самопроголошений лідер газонної мафії, зі своєю ручною косою "Божевільна Міла". Гриць був косарем старої школи — без мотора, без страху, без штанів.
— Чого це ти тут косиш, пацан? Тут моя територія! — загрозливо пробурчав він.
Семен підкрутив швидкість, зробив два маневри “полуоберт-цибулина” і відповів:
— Я з Малого Борщівника, ми не косим чужі газони. Ми їх звільняєм!
Між ними почався епічний покіс, трава летіла, мов конфетті на весіллі у лісника. Та раптом Семен відчув, як двигун почав кашляти — пальне закінчувалося!
На межі поразки, Семен пригадав слова діда Василя:
“Якщо сильно любиш свій газон, каністра сама тебе знайде…”
І справді — з-за кущів викотився єнот і простягнув йому каністру з написом “95+ для героїв”.
Семен заправив “Шерхана”, вигукнув бойове “Бзззз!”, і вдарив по траві так, що навіть кульбаби повикидало на орбіту.
Гриць відступив, визнавши поразку.
— Косиш добре, хлопче… Якщо що, заходь на чай. Я тобі покажу, як борщ із мокриці варити.
Після перемоги Семен повернувся в село. Йому вручили медаль з кульбаби, почесний титул “Газонний гладіатор”, а баба Маня навіть запропонувала одружитися.
Відтоді, коли десь трава виростає більше, ніж совість депутата, в повітрі чути рев "Шерхана" і бойовий клич:
— Повний бак — і в атаку!
-----
Минули три дні після героїчного покосу у Верхніх Чопликах. Семен відпочивав у гамаку, жував пиріжок з кропивою (він почав поважати цю рослину після бою), і слухав, як вітер шепоче в зрізаній траві.
Аж раптом у двір, наче сніг на грядки в травні, ввалився пан Пилип Стрижений — весь у болоті, з листям на голові та водоростями в бороді.
— Семене, катастрофа! У болотах за хутором Мертвий Мульч з’явилась мохова нечисть! Там усе покрилося зеленим слизом. Люди кажуть, це — революція моху. Ходять чутки, що з’явився таємничий газонний друїд, який не коcить траву, а шепоче їй пісні...
Семен стиснув рукоятку "Шерхана 3000", яка мирно стояла в сараї під вишитим рушником. Він встав, поправив кепку і спитав:
— Повний бак?
— Два! — відповів голова.
Дорогою до болота Семен відчував, що повітря стає густішим, а жаби квакають з інтонацією іспанського фламенко. Це було погано. Дуже погано.
На болоті справді відбувалось щось незвичайне: мох тягнувся до людей, поглинав паркани, і навіть проковтнув шкільного фізрука, який вирішив показати дітям, як стрибати з розбігу у плавучу дійсність.
Семен, не гаючи часу, запустив двигун. Але трава... відступала!
— Вона боїться?! — здивувався він. — Або...
І тут з кущів вийшов високий, худий чоловік у халаті з моху, з довгою бородою, у якій гніздилася сім’я синиць.
— Я — Дід Мохій. Останній друїд Дикої Газонщини. Ти косиш — я вирощую. Ми два боки однієї граблі.
Семен прикусив пиріжок.
— Так, але я за санітарні норми. А ти — за хаос і плісняву!
Між ними почався дуельний батл на логіку і травознавство. Мохій говорив про "природну свободу моху", Семен — про "порядок, зручність і бабусин город без кліщів".
Зрештою, вирішили піти на компроміс: Мохій лишає одну ділянку для свого “мохо-арту”, а Семен викошує все інше — але з повагою.
Так з’явився перший в Україні екологічний ландшафтний скансен, де поруч росли декоративна трава і дідова борода.
Після цієї пригоди слава про Семена пішла далі меж селища. До нього приїхали представники з Польщі — запрошували на фестиваль “KosiKozak”,з Японії — пропонували навчити самураїв "шляхові леза роторного" і навіть один естонський депутат, який просто попросив підстригти йому під двором, бо "тут з 1987 року ніхто не коcив".
Семен усім відповів одне:
— Я коситиму там, де мене потребує трава. Але тільки з повним баком!
-----
Життя після мохової кампанії було розміреним. Семен уже мав фан-клуб з восьми бабусь, йому присвячували пісні в стилі "шансон-коса-рок", а в Малому Борщівнику встановили йому пам’ятник — бетонну косарку на постаменті з бетонної кульбаби.
І от одного ранку, коли Семен мастив "Шерхана" олією з ароматом бузини, з райцентру прибула делегація пані Сніжани з управління благоустрою.
— Семене! — зойкнула вона. — Біда! У містечку Кам’яні Кущі — новобудови, плитка, бордюри! І тут — бум! — проростає трава… крізь асфальт! Ніхто не може її спинити. Вона нищить інфраструктуру, ламає лавки і… обвиває людей, що сидять без діла!
Семен підняв брову.
— Трава, що косить людей?
— Майже. Вона натякає, що час щось робити. Люди в паніці. Міська влада просить втручання… з повним баком!
У Кам’яних Кущах було все — але жодного зеленого клаптя за правилами. Проте трава вирішила інакше. Вона проростала між плитками, вздовж трамвайних колій, на голові у пам’ятника поету, і навіть у чашці капучіно одного айтішника на лавочці.
Семен вийшов із маршрутки як герой. Його зустрів місцевий депутат, який ніколи не бачив газонокосарку вживу.
— Ви впевнені, що впораєтесь?
— У мене повний бак. І запасне лезо. Я — не впевнений. Я — готовий.
Перший оберт лез запустив ефект доміно — з кожним зрізом трава шипіла, вигиналась і… почала говорити.
— Ти не знищиш нас, людино з мотором. Ми — зелене пробудження!
Семен не розгубився:
— Ха! Я — пробудження бензинового ренесансу!
І понеслось: асфальтові зарості, клумбові партизани, бур’яни-контрабандисти з сусіднього ЖК — усі скосилися перед шаленою атакою "Шерхана".
Але головний бос чекав попереду…
У самому центрі стояв велетенський кущ-гібрид, що поєднував у собі туї, хміль і філософію урбан-хаосу. Його звали МістоФлора.
— Ти косиш за гроші, Семене. А я — росту за ідею!
— Я косю за бабусин спокій, порядок у дворі і можливість сісти на лавочку, не вирощуючи папороть на джинсах! — відповів герой.
Вони зійшлися у бою, де:
Семен рубав лезом і логікою,
МістоФлора атакувала лозунгами типу “Зарості — це свобода!” і “Кущі — новий урбанізм!”
Зрештою, Семен дістав свою секретну зброю — електротример “Шершень” на акумуляторах (його тримав для субот).
— Еко-бій — еко-зброя! — крикнув він і вдарив у саме коріння.
Коли пил осів, а трава зашепотіла “прощавай”, люди вийшли зі своїх домівок — не тільки побачити рівну землю, а й усвідомити значення покосу у душі.
Після перемоги Семена запросили на телебачення, у школу, і навіть на весілля як почесного гостя та "хрещеного отця ландшафту".
А він тільки всміхався і казав: “Життя — це трава. Її треба косити, інакше вона косить тебе.”
---
THE END
Але не кінець історії.
Бо десь на світі… знову росте перший бур’ян.
І вже лунає знайомий звук:
бзззззззз…
Повний бак (Пригодницькі історії газонокосільщика за наймом)🙂
У селищі Малий Борщівник, де корови — єдині, хто регулярно читає газету, а пеньки мають прізвиська, жив собі простий чоловік — Семен Газоненко.
Семен був не просто газонокосільщиком. Він був легендою зеленого фронту, володарем ріжучого клинка обертового леза, і майстром рівного покосу.
Щоранку він натягував свої шорти кольору "фісташковий напад", вдягав бейсболку з написом “Я косю, отже існую” — і вирушав у бій.
Його вірний бойовий товариш — газонокосарка “Шерхан 3000” — ревіла, як тигр із бронхітом, і сміливо жувала траву будь-якої густоти.
Одного дня до Семена підійшов сільський голова — пан Пилип Стрижений, тримаючи в руках карту з позначками у формі бур’янів.
— Семене, біда! Сусіднє село Верхні Чоплики заросло так, що там зник тракторист і двоє туристів. Нам треба герой з повним баком пального!
Семен поставив свою кружку з кефіром, обтер вуса, і урочисто промовив:
— Заправ мені повний бак, і я зроблю з того бур’яну салат!
Верхні Чоплики зустріли Семена шумом коників, криком баби Галі та сіткою павуків на автобусній зупинці.
Трава була по пояс. У ній губилися велосипеди, гуси і навіть колодязь.
Шерхан 3000 одразу закартав від хвилювання. Але Семен не злякався. Він витягнув із сумки антикропив’яні шкарпетки, надів захисні окуляри проти очей сусідів і почав покіс.
— Я тут, щоб косити! — вигукнув Семен і врізався в кропиву так, що вона сама підписала акт капітуляції.
Та раптом — засідка! З високої трави виліз Дядько Гриць, самопроголошений лідер газонної мафії, зі своєю ручною косою "Божевільна Міла". Гриць був косарем старої школи — без мотора, без страху, без штанів.
— Чого це ти тут косиш, пацан? Тут моя територія! — загрозливо пробурчав він.
Семен підкрутив швидкість, зробив два маневри “полуоберт-цибулина” і відповів:
— Я з Малого Борщівника, ми не косим чужі газони. Ми їх звільняєм!
Між ними почався епічний покіс, трава летіла, мов конфетті на весіллі у лісника. Та раптом Семен відчув, як двигун почав кашляти — пальне закінчувалося!
На межі поразки, Семен пригадав слова діда Василя:
“Якщо сильно любиш свій газон, каністра сама тебе знайде…”
І справді — з-за кущів викотився єнот і простягнув йому каністру з написом “95+ для героїв”.
Семен заправив “Шерхана”, вигукнув бойове “Бзззз!”, і вдарив по траві так, що навіть кульбаби повикидало на орбіту.
Гриць відступив, визнавши поразку.
— Косиш добре, хлопче… Якщо що, заходь на чай. Я тобі покажу, як борщ із мокриці варити.
Після перемоги Семен повернувся в село. Йому вручили медаль з кульбаби, почесний титул “Газонний гладіатор”, а баба Маня навіть запропонувала одружитися.
Відтоді, коли десь трава виростає більше, ніж совість депутата, в повітрі чути рев "Шерхана" і бойовий клич:
— Повний бак — і в атаку!
-----
Минули три дні після героїчного покосу у Верхніх Чопликах. Семен відпочивав у гамаку, жував пиріжок з кропивою (він почав поважати цю рослину після бою), і слухав, як вітер шепоче в зрізаній траві.
Аж раптом у двір, наче сніг на грядки в травні, ввалився пан Пилип Стрижений — весь у болоті, з листям на голові та водоростями в бороді.
— Семене, катастрофа! У болотах за хутором Мертвий Мульч з’явилась мохова нечисть! Там усе покрилося зеленим слизом. Люди кажуть, це — революція моху. Ходять чутки, що з’явився таємничий газонний друїд, який не коcить траву, а шепоче їй пісні...
Семен стиснув рукоятку "Шерхана 3000", яка мирно стояла в сараї під вишитим рушником. Він встав, поправив кепку і спитав:
— Повний бак?
— Два! — відповів голова.
Дорогою до болота Семен відчував, що повітря стає густішим, а жаби квакають з інтонацією іспанського фламенко. Це було погано. Дуже погано.
На болоті справді відбувалось щось незвичайне: мох тягнувся до людей, поглинав паркани, і навіть проковтнув шкільного фізрука, який вирішив показати дітям, як стрибати з розбігу у плавучу дійсність.
Семен, не гаючи часу, запустив двигун. Але трава... відступала!
— Вона боїться?! — здивувався він. — Або...
І тут з кущів вийшов високий, худий чоловік у халаті з моху, з довгою бородою, у якій гніздилася сім’я синиць.
— Я — Дід Мохій. Останній друїд Дикої Газонщини. Ти косиш — я вирощую. Ми два боки однієї граблі.
Семен прикусив пиріжок.
— Так, але я за санітарні норми. А ти — за хаос і плісняву!
Між ними почався дуельний батл на логіку і травознавство. Мохій говорив про "природну свободу моху", Семен — про "порядок, зручність і бабусин город без кліщів".
Зрештою, вирішили піти на компроміс: Мохій лишає одну ділянку для свого “мохо-арту”, а Семен викошує все інше — але з повагою.
Так з’явився перший в Україні екологічний ландшафтний скансен, де поруч росли декоративна трава і дідова борода.
Після цієї пригоди слава про Семена пішла далі меж селища. До нього приїхали представники з Польщі — запрошували на фестиваль “KosiKozak”,з Японії — пропонували навчити самураїв "шляхові леза роторного" і навіть один естонський депутат, який просто попросив підстригти йому під двором, бо "тут з 1987 року ніхто не коcив".
Семен усім відповів одне:
— Я коситиму там, де мене потребує трава. Але тільки з повним баком!
-----
Життя після мохової кампанії було розміреним. Семен уже мав фан-клуб з восьми бабусь, йому присвячували пісні в стилі "шансон-коса-рок", а в Малому Борщівнику встановили йому пам’ятник — бетонну косарку на постаменті з бетонної кульбаби.
І от одного ранку, коли Семен мастив "Шерхана" олією з ароматом бузини, з райцентру прибула делегація пані Сніжани з управління благоустрою.
— Семене! — зойкнула вона. — Біда! У містечку Кам’яні Кущі — новобудови, плитка, бордюри! І тут — бум! — проростає трава… крізь асфальт! Ніхто не може її спинити. Вона нищить інфраструктуру, ламає лавки і… обвиває людей, що сидять без діла!
Семен підняв брову.
— Трава, що косить людей?
— Майже. Вона натякає, що час щось робити. Люди в паніці. Міська влада просить втручання… з повним баком!
У Кам’яних Кущах було все — але жодного зеленого клаптя за правилами. Проте трава вирішила інакше. Вона проростала між плитками, вздовж трамвайних колій, на голові у пам’ятника поету, і навіть у чашці капучіно одного айтішника на лавочці.
Семен вийшов із маршрутки як герой. Його зустрів місцевий депутат, який ніколи не бачив газонокосарку вживу.
— Ви впевнені, що впораєтесь?
— У мене повний бак. І запасне лезо. Я — не впевнений. Я — готовий.
Перший оберт лез запустив ефект доміно — з кожним зрізом трава шипіла, вигиналась і… почала говорити.
— Ти не знищиш нас, людино з мотором. Ми — зелене пробудження!
Семен не розгубився:
— Ха! Я — пробудження бензинового ренесансу!
І понеслось: асфальтові зарості, клумбові партизани, бур’яни-контрабандисти з сусіднього ЖК — усі скосилися перед шаленою атакою "Шерхана".
Але головний бос чекав попереду…
У самому центрі стояв велетенський кущ-гібрид, що поєднував у собі туї, хміль і філософію урбан-хаосу. Його звали МістоФлора.
— Ти косиш за гроші, Семене. А я — росту за ідею!
— Я косю за бабусин спокій, порядок у дворі і можливість сісти на лавочку, не вирощуючи папороть на джинсах! — відповів герой.
Вони зійшлися у бою, де:
Семен рубав лезом і логікою,
МістоФлора атакувала лозунгами типу “Зарості — це свобода!” і “Кущі — новий урбанізм!”
Зрештою, Семен дістав свою секретну зброю — електротример “Шершень” на акумуляторах (його тримав для субот).
— Еко-бій — еко-зброя! — крикнув він і вдарив у саме коріння.
Коли пил осів, а трава зашепотіла “прощавай”, люди вийшли зі своїх домівок — не тільки побачити рівну землю, а й усвідомити значення покосу у душі.
Після перемоги Семена запросили на телебачення, у школу, і навіть на весілля як почесного гостя та "хрещеного отця ландшафту".
А він тільки всміхався і казав: “Життя — це трава. Її треба косити, інакше вона косить тебе.”
---
THE END
Але не кінець історії.
Бо десь на світі… знову росте перший бур’ян.
І вже лунає знайомий звук:
бзззззззз…
Українська
English
