У підпільній школі московського патріархату «неможливо» встановити порушень мовного закону. Про це заявили у секретаріаті Уповноваженої із захисту державної мови, - повідомляє «Слідство.інфо».

На початку року редакція «Слідства.Інфо» викрила у Києві підпільну школу московського патріархату. Там навчають за радянськими підручниками та мовою росії. Школярі цитують Єсеніна, співають російські пісні, дивляться російські фільми. Заклад існує без ліцензії.

Представники Уповноваженої із захисту державної мови навідалися до закладу з перевіркою.

«Єдина потенційна зачіпка полягала в тому, що в освітній програмі цього приватного навчального закладу був дивний параграф, який передбачав розвиток компетенцій у молодших школярів спілкуватися, окрім державною та іноземними мовами — “рідною мовою”. І в цьому випадку складалося враження, що йшлося про мову, якою спілкувалися в сюжеті не названі батьки учнів. Але наявність подібних параграфів в освітніх програмах — не належить до компетенції Уповноваженого із захисту державної мови», — зазначили у відповіді.

Та додали, що ніхто з батьків не надав підтвердження про порушення права на проведення освітнього процесу недержавною мовою щодо його дитини.

#історія #постаті
Леонід Осика: Той, хто зафіксував душу українського каменю
​8 березня 1940 року народився Леонід Осика — людина, чиє ім'я вписане золотими літерами в історію «українського поетичного кіно». Якщо Параджанов — це колір і магія, то Осика — це графічна лаконічність, сувора правда та глибинний психологізм. Його фільми не просто дивляться, їх відчувають на дотик, як шорстку поверхню скелі.

​Найвищим досягненням майстра став фільм «Камінний хрест» (1968), знятий за новелами Василя Стефаника. Уявіть собі: чорно-біле полотно, де кожен кадр вибудуваний як довершена гравюра. Історія про селянина, який покидає рідну землю, щоб емігрувати за океан, перетворилася під рукою Осики на біблійну трагедію прощання з власним корінням.

​Осика мав рідкісний хист — він умів мовчати в кадрі так, що це мовчання кричало сильніше за будь-які монологи. Його герої — це люди сильних характерів і трагічних доль. Навіть у часи жорсткої радянської цензури він примудрявся проносити на екран справжню Україну — не ту, «шароварну» з листівок, а справжню, болючу, сповнену гідності та внутрішньої сили.

​Окрім «Камінного хреста», режисер подарував нам такі стрічки, як «Захар Беркут», «Тривожний місяць вересень» та «Подарунок на іменини». Кожна його робота — це спроба розібратися в генетичному коді нашого народу: чому ми такі, звідки в нас ця незламність і водночас цей нескінченний сум?

​Леонід Осика пішов від нас у 2001 році, але його кіномова залишилася сучасною. Він навчив нас, що справжнє мистецтво не потребує зайвих спецефектів — достатньо лише правдивого погляду актора та каменя, який пам'ятає все.

Як створювалися мультфільми, коли не було комп'ютерної графіки.

#історія #постаті
П’єр Паоло Пазоліні: Єретик, поет і «незручний» геній
Сьогодні, 5 березня, виповнюється 104 роки від дня народження П’єра Паоло Пазоліні (1922–1975). Якщо ви шукаєте в історії кіно постать, яка б одночасно була християнином-марксистом, поетом-провокатором і найзапеклішим критиком споживацтва, то це Пазоліні. Він був «незручним» для всіх: для церкви, для уряду, для комуністів і навіть для власних шанувальників.

Кіно як священний реалізм

Пазоліні прийшов у кіно з літератури, і це відчувається в кожному кадрі. Він не просто знімав фільми — він створював візуальні притчі.
Обличчя з вулиці: Він терпіти не міг професійних акторів із їхньою «навченою» мімікою. У своїх головних шедеврах, як-от «Євангеліє від Матвія», він знімав звичайних селян, робітників і навіть власну матір (у ролі літньої Марії). Його кадри нагадують ожилі картини Караваджо чи Джотто.
Трилогія життя: Він оспівував людську тілесність і радість буття в «Декамероні», «Кентерберійських оповіданнях» та «Квітці тисяча й однієї ночі», намагаючись протиставити щирість минулого фальші сучасної «пластикової» культури.

Скептичний погляд: Смерть, яка стала таємницею століття

Життя Пазоліні обірвалося трагічно і жорстоко у 1975 році на пляжі в Остії. Його тіло було понівечене власним автомобілем. Офіційна версія про «випадкову сварку з молодиком» досі викликає величезні сумніви у дослідників.
Конспірологія чи політика? Пазоліні був небезпечним. Він писав гострі статті про корупцію італійських еліт та зв'язки нафтових магнатів із фашистами. Багато хто вірить, що це було політичне вбивство, замасковане під побутовий конфлікт. Пазоліні загинув саме тоді, коли став «совістю нації», яка занадто голосно кричала про правду.

Чому його важливо пам’ятати?

Пророк антиспоживацтва: Пазоліні ще пів століття тому передбачив, що телебачення та культура споживання знищать самобутність народів ефективніше, ніж це робили диктатори. Він називав це «новим фашизмом».

Пошук сакрального: Навіть будучи атеїстом, він шукав божественне у всьому — у бідних кварталах Риму, у погляді селянина, у давніх міфах.
Його останній фільм «Сало, або 120 днів Содому» досі вважається одним із найважчих для перегляду в історії людства. Пазоліні хотів, щоб глядачеві було боляче, щоб той нарешті прокинувся.

🗺4 березня 1949 року народився відомий композитор, автор безсмертної «Червоної рути» Володимир Івасюк.

Народився у Кіцмані Чернівецької області в сім'ї вчителів Михайла та Софії Івасюків.

Змалечку він тягнувся до музики, в три роки найбільшим задоволенням були репетиції вчительського хору, куди його брали батьки. З п’яти сам починає вчитися грати на скрипці. Музичну школу в Кіцмані відкрили за клопотаннями Михайла Івасюка та інших батьків.

У 1964 році написав першу пісню «Колискова» на вірші батька. У школі створив вокально-інструментальний ансамбль «Буковинка».

Володимиру Івасюку «світила» золота медаль, якби не прикрий випадок: у десятому класі він з друзями гуляли парком, і хтось закинув картуз на гіпсовий бюст леніна. При спробі зняти незакріплений бюст упав із постамента і розбився. Усі потрапили до міліції, було відкрито «Справу Володимира Івасюка», постало питання про виключення його із комсомолу, вигнання зі школи. Зрештою, скандал зам’яли, але в атестаті з’явилися четвірки з історії срср та суспільствознавства.

У 1966 році сім’я переїхала до Чернівців. Вступив до медичного інституту, однак його виключили за участь у «політичному інциденті». Хтось доніс про «справу» і 31 серпня 1966 року замість студентського квитка Івасюка чекали звинувачення, що він «нечесним шляхом пробрався у лави радянських студентів» і наказ про виключення. Лише через рік, отримавши рекомендацію від заводу «Легмаш», Івасюк став студентом медінституту.

Багато пісень Володимир Івасюк писав під псевдонімом, оскільки не був членом спілки композиторів, а тому відомі колективи не мали права брати їх до репертуару. Попри це пісні Івасюка перемагали на багатьох конкурсах в срср та за кордоном, їх співали від Камчатки до Чорного моря, а «Червона рута» стала справжнім світовим шлягером.

У Володимира Івасюка було дві освіти. Після закінчення Чернівецького медичного університету він вступив до Львівської консерваторії на композиторське відділення. Його професором був Анатолій Кос-Анатольський.

У Володимира Івасюка була дивовижна працездатність. Як згадував співак Ігор Кушплер, одного разу за ніч він написав оркестрову партитуру для 60 інструментів по пам’яті.

Телевізійні фільми «Червона рута» та «Пісня завжди з нами» принесли Івасюкові шалену популярність, хоча це призвело до виключення його з консерваторії через пропуски. Щоб поновитися, Івасюк звертається до психіатричної клініки (це була єдина змога отримати «виправдання» пропускам, і до такої практики вдавалося багато творчих людей). Пізніше цей факт зіграє фатальну роль у хвилі чуток, якою намагалися заглушити голос івасюкових пісень.

24 квітня 1979 Володимир Івасюк після телефонного виклику вийшов з будинку і більше не повернувся. 18 травня 1979 року його тіло було знайдене повішеним у Брюховицькому лісі під Львовом. Офіційна версія —самогубство — підлягала сумніву громадськості як 1979 року, так і тепер. Відповідно до неофіційної версії, смерть Івасюка була вбивством, виконаним КҐБ за наказом вищого керівництва срср.

Влада спробувала видати смерть Івасюка за самогубство. Під цією протекцією партійні боси довго не давали згоди на поховання композитора на Личаківському кладовищі. . В газетах заборонили друкувати некрологи і співчуття рідним Івасюка. В день похорон саме на цей час скрізь були призначені комсомольські та партійні збори з обов’язковою явкою, були вказівки із загрозою виключення та звільнення з роботи.

Попри це похорон Володимира Івасюка перетворився на мовчазну акцію протесту. Тисячі львів’ян вийшли на вулиці, щоб провести свого улюбленця в останню путь. В той день у Львові не було жодної квітки – ними була встелена дорога до Личаківського кладовища.

Spotify запустив функцію Prompted Playlists у деяких країнах Європи. ШІ створює плейлисти на основі текстових запитів користувачів про настрій, епохи чи фільми. Кожна пісня в добірці має пояснення від нейромережі щодо причин її вибору. https://channeltech.space/services/spotify-ai-prompted-playlists-expa...

У шість років вона була найвідомішою дитиною у світі.
Але те, що її мама робила з її волоссям щовечора протягом багатьох років, могло б розбити серце будь-кому.

27 лютого 1935 року.
Шестирічна дівчинка, елегантно вбрана у вечірню сукню, сиділа на церемонії вручення «Оскара» серед дорослих, які отримували свої золоті статуетки.
Коли пролунало її ім’я, Ширлі Темпл піднялася на сцену й отримала те, чого до того не мав жоден інший дитячий актор: мініатюрний «Оскар», створений спеціально для неї — адже для повноцінної статуетки вона була надто маленька.

Вона чемно подякувала.
А потім, з дитячою втомою, повернулася до мами й тихо сказала:
— Мамо, я можу вже йти додому?

Глядачі не знали, що ця дівчинка працювала з трирічного віку.
Вона вміла усміхатися за командою, плакати на вимогу й безпомилково танцювати степ навіть на сходах.
Але всередині вона все ще була просто дитиною, яка хотіла спати.

За знаменитими білявими кучерями ховалася праця, якої світ не бачив.

Щоночі її мама — зі шпильками в руках і безмежним терпінням — формувала рівно 56 локонів у волоссі Ширлі.
Не 55. Не 57. Саме 56.
У неділю на це йшов цілий день. Бігуді залишалися на голові аж до зйомок у понеділок зранку.

Кожні два тижні мама мила їй волосся милом і оцтом.
Оцет пік очі.
Ширлі не скаржилася — локони мали бути ідеальними.

Кіностудії навіть прописали в контрактах пункт, за яким лише її мати мала право торкатися її волосся.
Це було не лише з любові — це був захист образу й бренду.

Фанати не знали, що ці кучері не були природними.
Деякі люди публічно тягнули її за волосся, перевіряючи, чи це не перука.
Перука? Ні.
Ці локони були справжніми — створеними щоночі руками її матері, протягом багатьох років.

Саме цей образ зробив Ширлі найфотографованішою людиною у світі в 1936 році.
З’явилися ляльки, сукні, засоби для волосся, натхненні нею.
До дванадцяти років вона принесла студії 3 мільйони доларів прибутку.
Її власний трастовий фонд становив лише 45 тисяч доларів.

Але публіка не знала всієї правди про дівчинку з ідеальною усмішкою.

Ширлі навчилася оцінювати людей, дивлячись… на їхнє взуття.
Згодом вона пояснювала: якщо бачила робоче взуття — розуміла, що ця людина справді працює, і їй можна довіряти.
А блискучі, бездоганні туфлі викликали настороженість.

Оточена продюсерами й керівниками студій, вона створила для себе власну систему, щоб розуміти, хто є безпечним.

З 1935 по 1938 рік Ширлі Темпл була зіркою №1 американського прокату, випереджаючи Кларка Ґейбла, Джоан Кроуфорд і Бінга Кросбі.
Дорослі платили кілька центів, щоб подивитися її фільми й на півтори години забути про Велику депресію.

Та дитяча слава не триває вічно.
У 1939 році, у віці одинадцяти років, її образ «милоти» почав тьмяніти. Публіка поступово відвернулася.

У двадцять два роки Ширлі остаточно залишила Голлівуд.
За її плечима було 43 фільми і слава, яку більшість людей не переживає за все життя.

Те, що сталося далі, здивувало тих, хто знав лише «маленьку Ширлі».

Вона вийшла заміж за Чарльза Блека й виховала трьох дітей, далеко від софітів.
Балотувалася до Конгресу.
Працювала в Організації Об’єднаних Націй за запрошенням президента США.
Стала послом США в Гані, а згодом — у Чехословаччині.
Такі постаті, як Генрі Кіссінджер, визнавали цінність її дипломатичної роботи.

Ланцюги дитячої слави зникли.
Жінка, яка замінила відому дівчинку, побудувала життя за власними правилами.

Вона померла у 2014 році у віці 85 років.

Її спадщина — це не лише фільми й популярність.
Це те, що вона зробила після того, як камери згасли.
Те, як вона перетворила ранню славу — яка могла її зламати — на щось справжнє, глибоке й значно більше за Голлівуд.

Вона була не просто зіркою з постерів.
Вона була жінкою, яка прожила повне життя — з гідністю, рішучістю й автентичністю, довівши, що можна переосмислити себе, навіть якщо весь світ пам’ятає тебе дитиною.

#дати #свята
Всесвітній день конструктора LEGO: Як пластикова цеглинка захопила світ.
28 січня 1958 року о 13:58 сталася подія, що назавжди змінила дитинство мільйонів людей: Готфрід Кірк Крістіансен запатентував систему з’єднання пластикових цеглинок за принципом «шип-паз». З того моменту конструктор перестав бути просто іграшкою і став окремою мовою творчості, архітектури та навіть інженерії.

Від дерева до пластику: Шлях через пожежі

Історія LEGO почалася в майстерні данського теслі Оле Кірка Крістіансена, який виготовляв дерев’яні іграшки. Сама назва походить від данського «Leg Godt», що означає «грай добре». Але справжній прорив стався, коли родина перейшла на пластик. Цікаво, що завод Крістіансена кілька разів вщент згорав, але кожного разу він починав заново. Така впертість — справжній фундамент успіху.

Геніальність у простоті: Система, що не застаріває

Унікальність LEGO в тому, що цеглинка, виготовлена у 1958 році, ідеально підійде до набору, купленого сьогодні у 2026-му. Компанія дотримується неймовірно жорстких стандартів якості: форма для відливання деталей має точність до 0,002 мм. Саме тому цеглинки так надійно тримаються вкупі й так приємно «клікають» при з’єднанні.

LEGO — це не лише для дітей

Сьогодні LEGO — це серйозний інструмент:
Для дорослих (AFOL — Adult Fans of LEGO): Складні набори архітектури, автомобілів чи космічних апаратів стали об’єктом колекціонування та інвестицій. Деякі набори дорожчають швидше за золото.
Для освіти: Серії як LEGO Education допомагають дітям вивчати робототехніку та програмування.
Для психології: Метод LEGO Serious Play використовують у великих корпораціях для візуалізації ідей та розв'язання конфліктів.
Більше, ніж пластик
LEGO — це парки Legoland, повнометражні фільми, відеоігри та навіть цілі спільноти ентузіастів, що створюють гігантські копії міст або історичних подій. У Данії навіть побудували «LEGO House» — будинок, що виглядає як конструктор і є справжнім храмом креативності.

Сьогодні чудовий привід дістати стару коробку з-під ліжка або купити новий набір, адже конструювання — це найкращий спосіб зняти стрес і відчути себе творцем власного всесвіту. Головне — не наступити на детальку босою ногою!

#історія #постаті
Девід Лінч: майстер дивного, кави та кошмарів у сонячний день
20 січня 1946 року народився Девід Лінч — людина, яка навчила весь світ бачити безодню під ідеально підстриженими газонами американських передмість. Поки інші режисери намагалися пояснити світ, Лінч зробив усе, щоб ми остаточно заплуталися в його ірраціональних лабіринтах, і нам це сподобалося.

Лінч — це не просто кіно, це стан свідомості. Його шлях почався з похмурого і сюрреалістичного «Голови-гумки», який став культовим серед інтелектуалів, але справжній вибух стався у 90-х із серіалом «Твін Пікс». Питання «Хто вбив Лору Палмер?» перетворилося на колективну одержимість мільйонів. Лінч довів, що масовий глядач готовий дивитися на танцюючих карликів і слухати велетнів, якщо це подано з належним рівнем містичного жаху.

Його стиль, що отримав назву «лінчіанство», базується на контрастах: неймовірно красива картинка, яка приховує щось огидне або тривожне. Фільми «Синій оксамит» та «Малголленд Драйв» стали еталонами психологічного трилера, де сни мають більше значення, ніж реальність. Лінч ніколи не пояснює свої фільми, вважаючи, що кожен глядач — це детектив, який має знайти власну істину в його сюрреалістичних пазлах.

Крім кіно, Лінч — це художник, музикант і великий фанат медитації та чорної кави (він навіть випускає власну марку). Його творчість нагадує нам, що світ навколо — це лише тонка плівка, під якою вирують темні й незбагненні сили. У день його народження варто замовити «бісової смачної кави» і ще раз зануритися в атмосферу, де сови — це не те, чим вони здаються.

#історія #постаті
Федеріко Фелліні: архітектор сновидінь та магістр італійського хаосу 🇮Т
20 січня 1920 року в курортному містечку Ріміні народився Федеріко Фелліні — людина, яка перетворила кінематограф на карнавал, сповідь і сеанс психоаналізу водночас. Він не просто знімав фільми, він створював світи, де реальність так тісно перепліталася з фантазіями, що межа між ними зникала швидше, ніж вино в келихах його героїв.

Почавши як карикатурист і сценарист неореалізму, Фелліні швидко зрозумів, що сіра буденність занадто тісна для його уяви. Його «Солодке життя» (La Dolce Vita) стало не лише маніфестом епохи, а й подарувало світові термін «папараці» та зробило фонтан Треві найбільш омріяним місцем для нічних купань. Фелліні майстерно висміював порожнечу еліти, водночас захоплюючись її блиском.

Проте справжній тріумф генія стався у стрічці «Вісім з половиною», де він зняв фільм про... неможливість зняти фільм. Це був безпрецедентний акт творчої відвертості, який приніс йому черговий «Оскар» і статус божества від кіно. Його муза і дружина Джульєтта Мазіна та харизматичний Марчелло Мастроянні стали обличчями його іронічного, сумного і неймовірно життєствердного всесвіту.

Фелліні терпіти не міг логічних пояснень своїм роботам. Він казав: «Я вигадав себе повністю». Його фільми — це «Амаркорд», сповнений спогадів про дитинство, це гротескні персонажі та вічна музика Ніно Рота. Поки радянське кіно душили цензурою та соцреалізмом, Фелліні доводив, що свобода митця — це право бути незрозумілим, дивним і безмежно щирим у своєму божевіллі.