• У КОЖНОГО СВІЙ ТЕРАРІУМ

    Світло лягає згори точним потоком, надаючи фізичної щільності повітрю, в якому зависають дрібні пилинки. Дерев’яні панелі, металева фурнітура та широка площина скла утворюють ідеальну геометрію форми. Усе це дуже поетично. Але якщо на мить скинути екзистенційний серпанок, виникає цілком закономірне запитання: що тут, власне, відбувається?

    Перед вікном стоїть дитина. Куртка з потертого деніму, темна шапка, піксельний джойстик на спині, контур черепа на рукаві. Це впізнавані знаки людського світу, речі, якими діти вчаться позначати себе, але разом вони скидаються на артефакти ретро-геймінгу, ніби час завис на екрані «Game Over». Лише обличчя закрите гладкою білою маскою.

    У склі виникає її відображення. Поруч із ним застиг богомол.

    Саме тут починається справжній неспокій. Ми звикли шукати в таких зображеннях загрозу, бо вона допомагає швидко впорядкувати реальність. Якщо перед нами чудовисько — досить зрозуміти, чого воно хоче. Якщо це травмована дитина — можна підібрати психологічний ключ. Але це зображення такої зручності не пропонує. Дитина просто вдивляється. Богомол так само спостерігає. Між ними — скло. І цього достатньо.

    Маска зберігає людські пропорції, але забирає все, що дозволяє впізнати життя: рух очей, напругу м’язів, цікавість. Вона стає обличчям, яке не належить нікому. Це класичний прийом поп-сюрреалізму: Рене Магрітт ховав обличчя своїх героїв за яблуками чи тканиною, натякаючи, що кожна видима річ приховує під собою іншу таємницю. Але тут маска працює інакше: вона запускає тонкий механізм моторошної долини — надто схожа на людське обличчя, щоб бути просто предметом, і надто порожня, щоб бути живою.

    Хоч як парадоксально, на дитині це виглядає природно. Адже дорослий вже звик до власного образу, а дитина лише вчиться розуміти, якою її бачать інші. Вона приміряє інтонації, жести, чужі характери. Маска — передчасно створене обличчя. Дитина ще росте, але вже існує форма того, ким вона має здаватися.

    Ми рідко помічаємо, як рано починаємо бачити себе збоку. Спершу в дзеркалі, потім на фотографіях, згодом — у чужій реакції. З’являється внутрішній спостерігач. Ми існуємо одночасно всередині себе і в уявленні про те, якими нас бачать інші. З цього починається химерний процес: ми будуємо образ себе, а потім роками намагаємося відповідати йому. Іноді він вдалий, іноді затісний, а часом ми забуваємо, що самі його створили.

    Піксельний джойстик, контур черепа — такі дрібниці з часом стають археологією особистості: вони зберігають структуру минулого — як було влаштовано твій день, у що ти вірив, ким уявляв себе. Стара гра повертає не процес, а кімнату, де ти грав. Куртка повертає відчуття себе, яким ти тоді був. Ми носимо минуле на собі довше, ніж нам здається.

    Але дитина біля вікна цього ще не знає. Вона стоїть перед прозорою поверхнею, за якою — істота, яка не належить до її системи символів.

    Богомол.

    Він неправдоподібно величезний, але спокійний. У його позі немає театральної агресії. Він не нагадує класичного потойбічного демона чи слизового монстра в стилі Ганса Гігера — радше це земна хижа комаха, якій просто забули прописати правильний масштаб. Зі складною геометрією фасеткових очей він скидається на прискіпливого куратора виставки, що підійшов перевірити свій улюблений експонат.

    Важко визначити, хто тут спостерігач. Для богомола дитина — рухомий об’єкт за прозорою поверхнею. У цій байдужості є щось неприємно протверезне.

    Ми теж існуємо всередині чужих сприйняттів. Хтось бачить у нас людину, якою ми вже давно не є. Хтось пам’ятає нашу молодість. Для когось ми пов’язані з одним словом чи випадковою зустріччю. Кожна людина живе в безлічі чужих версій, і жодна не збігається з тим, ким вона є всередині.

    Скло — метафора сприйняття: воно дозволяє бачити, але зберігає дистанцію. Свідомість ніколи не відкриває нас самих безпосередньо. Потрібні дзеркала, чужі слова, спогади, щоб проявити власні контури. Іноді достатньо випадкового погляду. Іноді — півжиття.

    Людина може так звикнути до свого образу, що перестає питати, що під ним. Можливо, тому дитина й дивиться у вікно: вона бачить обличчя, яке мало б бути її власним, але здається чужим.

    А по той бік вікна, у тихій глибині, височіє богомол. Він нічого не пояснює. Його присутність просто є. Життя не зобов’язане відповідати на наші запитання. Ми самі створюємо символи й закономірності, а потім дивуємося, чому світ не дає тлумачення. Не все значне має єдине значення. Не все загадкове є посланням. Не все страшне потребує пояснення. Іноді достатньо просто дивитися.

    Людина роками обростає звичками, страхами, уявленнями про себе. Ця конструкція стає єдиною реальною умовою життя. Це і є тераріум: простір обмежений, світло падає під вивіреним кутом, а мешканець не сприймає межі як обмеження — для нього це і є всесвіт.

    І лише іноді перед людиною виникає скло.

    Дитина в масці стоїть перед ним. Богомол вдивляється з глибини. Світло відбивається на поверхні, і кілька секунд неможливо зрозуміти, де закінчується кімната і починається відображення. Де справжнє обличчя, а де його образ, хто дивиться першим і хто став об’єктом цього погляду. Можливо, саме в такі миті людина вперше помічає власний тераріум. Не для того, щоб негайно розбити скло. А просто щоб зрозуміти, що він існує.

    — Voss Ekobi
    У КОЖНОГО СВІЙ ТЕРАРІУМ Світло лягає згори точним потоком, надаючи фізичної щільності повітрю, в якому зависають дрібні пилинки. Дерев’яні панелі, металева фурнітура та широка площина скла утворюють ідеальну геометрію форми. Усе це дуже поетично. Але якщо на мить скинути екзистенційний серпанок, виникає цілком закономірне запитання: що тут, власне, відбувається? Перед вікном стоїть дитина. Куртка з потертого деніму, темна шапка, піксельний джойстик на спині, контур черепа на рукаві. Це впізнавані знаки людського світу, речі, якими діти вчаться позначати себе, але разом вони скидаються на артефакти ретро-геймінгу, ніби час завис на екрані «Game Over». Лише обличчя закрите гладкою білою маскою. У склі виникає її відображення. Поруч із ним застиг богомол. Саме тут починається справжній неспокій. Ми звикли шукати в таких зображеннях загрозу, бо вона допомагає швидко впорядкувати реальність. Якщо перед нами чудовисько — досить зрозуміти, чого воно хоче. Якщо це травмована дитина — можна підібрати психологічний ключ. Але це зображення такої зручності не пропонує. Дитина просто вдивляється. Богомол так само спостерігає. Між ними — скло. І цього достатньо. Маска зберігає людські пропорції, але забирає все, що дозволяє впізнати життя: рух очей, напругу м’язів, цікавість. Вона стає обличчям, яке не належить нікому. Це класичний прийом поп-сюрреалізму: Рене Магрітт ховав обличчя своїх героїв за яблуками чи тканиною, натякаючи, що кожна видима річ приховує під собою іншу таємницю. Але тут маска працює інакше: вона запускає тонкий механізм моторошної долини — надто схожа на людське обличчя, щоб бути просто предметом, і надто порожня, щоб бути живою. Хоч як парадоксально, на дитині це виглядає природно. Адже дорослий вже звик до власного образу, а дитина лише вчиться розуміти, якою її бачать інші. Вона приміряє інтонації, жести, чужі характери. Маска — передчасно створене обличчя. Дитина ще росте, але вже існує форма того, ким вона має здаватися. Ми рідко помічаємо, як рано починаємо бачити себе збоку. Спершу в дзеркалі, потім на фотографіях, згодом — у чужій реакції. З’являється внутрішній спостерігач. Ми існуємо одночасно всередині себе і в уявленні про те, якими нас бачать інші. З цього починається химерний процес: ми будуємо образ себе, а потім роками намагаємося відповідати йому. Іноді він вдалий, іноді затісний, а часом ми забуваємо, що самі його створили. Піксельний джойстик, контур черепа — такі дрібниці з часом стають археологією особистості: вони зберігають структуру минулого — як було влаштовано твій день, у що ти вірив, ким уявляв себе. Стара гра повертає не процес, а кімнату, де ти грав. Куртка повертає відчуття себе, яким ти тоді був. Ми носимо минуле на собі довше, ніж нам здається. Але дитина біля вікна цього ще не знає. Вона стоїть перед прозорою поверхнею, за якою — істота, яка не належить до її системи символів. Богомол. Він неправдоподібно величезний, але спокійний. У його позі немає театральної агресії. Він не нагадує класичного потойбічного демона чи слизового монстра в стилі Ганса Гігера — радше це земна хижа комаха, якій просто забули прописати правильний масштаб. Зі складною геометрією фасеткових очей він скидається на прискіпливого куратора виставки, що підійшов перевірити свій улюблений експонат. Важко визначити, хто тут спостерігач. Для богомола дитина — рухомий об’єкт за прозорою поверхнею. У цій байдужості є щось неприємно протверезне. Ми теж існуємо всередині чужих сприйняттів. Хтось бачить у нас людину, якою ми вже давно не є. Хтось пам’ятає нашу молодість. Для когось ми пов’язані з одним словом чи випадковою зустріччю. Кожна людина живе в безлічі чужих версій, і жодна не збігається з тим, ким вона є всередині. Скло — метафора сприйняття: воно дозволяє бачити, але зберігає дистанцію. Свідомість ніколи не відкриває нас самих безпосередньо. Потрібні дзеркала, чужі слова, спогади, щоб проявити власні контури. Іноді достатньо випадкового погляду. Іноді — півжиття. Людина може так звикнути до свого образу, що перестає питати, що під ним. Можливо, тому дитина й дивиться у вікно: вона бачить обличчя, яке мало б бути її власним, але здається чужим. А по той бік вікна, у тихій глибині, височіє богомол. Він нічого не пояснює. Його присутність просто є. Життя не зобов’язане відповідати на наші запитання. Ми самі створюємо символи й закономірності, а потім дивуємося, чому світ не дає тлумачення. Не все значне має єдине значення. Не все загадкове є посланням. Не все страшне потребує пояснення. Іноді достатньо просто дивитися. Людина роками обростає звичками, страхами, уявленнями про себе. Ця конструкція стає єдиною реальною умовою життя. Це і є тераріум: простір обмежений, світло падає під вивіреним кутом, а мешканець не сприймає межі як обмеження — для нього це і є всесвіт. І лише іноді перед людиною виникає скло. Дитина в масці стоїть перед ним. Богомол вдивляється з глибини. Світло відбивається на поверхні, і кілька секунд неможливо зрозуміти, де закінчується кімната і починається відображення. Де справжнє обличчя, а де його образ, хто дивиться першим і хто став об’єктом цього погляду. Можливо, саме в такі миті людина вперше помічає власний тераріум. Не для того, щоб негайно розбити скло. А просто щоб зрозуміти, що він існує. — Voss Ekobi
    Moroqonde - Terrarium
    592переглядів
  • Квіткова дівчина в тихому зціленні.
    Сюрреалізм. 💗💗💗💐🌸💮🌹🌺🌻🌼🌷
    Квіткова дівчина в тихому зціленні. Сюрреалізм. 💗💗💗💐🌸💮🌹🌺🌻🌼🌷
    1
    1коментарів 386переглядів 5Відтворень
  • #історія #постаті
    Він був поважним професором математики в Оксфорді, який понад усе цінував логіку, але в історію увійшов як людина, що цю саму логіку вивернула навиворіт. 27 січня народився Чарльз Лютвідж Доджсон, якого світ знає під псевдонімом Льюїс Керролл. 🐇☕

    ​Математика абсурду: Як Льюїс Керролл створив нову реальність

    ​Керролл був людиною парадоксів. Сором'язливий викладач, який заїкався в компанії дорослих, він перетворювався на геніального оповідача, коли поруч були діти. Його подорож «кролячою норою» почалася під час звичайної човнової прогулянки, коли він вигадав казку для доньки свого декана — Аліси Лідделл. Те, що планувалося як розвага на один день, перетворилося на літературний вибух, що назавжди змінив правила гри. 🛶✨

    ​«Аліса в Країні Див» та «Аліса в Задзеркаллі» — це не просто дитячі книжки. Це складні інтелектуальні лабіринти, сповнені математичних загадок, лінгвістичних жартів та глибокої сатири на тогочасне суспільство. Керролл навчив нас, що світ не завжди є таким, яким здається, а «божевілля» іноді є лише іншим поглядом на речі. Його Чеширський Кіт, Капелюшник та Червона Королева стали частиною нашого культурного коду, символізуючи сюрреалізм нашого власного життя. 🐱🎩

    ​Окрім літератури, Керролл був піонером художньої фотографії та винахідником. Він створював нові ігри, головоломки та навіть пристрої для записів у темряві (нікгографи). Його мозок працював у режимі постійного пошуку неординарних рішень, що робить його справжнім предтечею сучасних креативників та програмістів. 📸🧩

    ​Льюїс Керролл довів: щоб побачити справжнє диво, не обов'язково летіти на іншу планету — достатньо мати сміливість зазирнути у власну уяву та не боятися ставити незручні запитання. Адже, як казав його Чеширський Кіт: «Ми всі тут несповна розуму». І, мабуть, у цьому і є найбільший сенс життя. 🌀🍄
    #історія #постаті Він був поважним професором математики в Оксфорді, який понад усе цінував логіку, але в історію увійшов як людина, що цю саму логіку вивернула навиворіт. 27 січня народився Чарльз Лютвідж Доджсон, якого світ знає під псевдонімом Льюїс Керролл. 🐇☕ ​Математика абсурду: Як Льюїс Керролл створив нову реальність ​Керролл був людиною парадоксів. Сором'язливий викладач, який заїкався в компанії дорослих, він перетворювався на геніального оповідача, коли поруч були діти. Його подорож «кролячою норою» почалася під час звичайної човнової прогулянки, коли він вигадав казку для доньки свого декана — Аліси Лідделл. Те, що планувалося як розвага на один день, перетворилося на літературний вибух, що назавжди змінив правила гри. 🛶✨ ​«Аліса в Країні Див» та «Аліса в Задзеркаллі» — це не просто дитячі книжки. Це складні інтелектуальні лабіринти, сповнені математичних загадок, лінгвістичних жартів та глибокої сатири на тогочасне суспільство. Керролл навчив нас, що світ не завжди є таким, яким здається, а «божевілля» іноді є лише іншим поглядом на речі. Його Чеширський Кіт, Капелюшник та Червона Королева стали частиною нашого культурного коду, символізуючи сюрреалізм нашого власного життя. 🐱🎩 ​Окрім літератури, Керролл був піонером художньої фотографії та винахідником. Він створював нові ігри, головоломки та навіть пристрої для записів у темряві (нікгографи). Його мозок працював у режимі постійного пошуку неординарних рішень, що робить його справжнім предтечею сучасних креативників та програмістів. 📸🧩 ​Льюїс Керролл довів: щоб побачити справжнє диво, не обов'язково летіти на іншу планету — достатньо мати сміливість зазирнути у власну уяву та не боятися ставити незручні запитання. Адже, як казав його Чеширський Кіт: «Ми всі тут несповна розуму». І, мабуть, у цьому і є найбільший сенс життя. 🌀🍄
    1
    962переглядів
  • #історія #речі
    Голоси з порожнечі: Як магнітна стрічка навчила світ брехати та творити.
    ​Наприкінці тридцятих років минулого століття світ усе ще борсався у недосконалості грамплатівок та крихких воскових валиків. Радіоефір був диктатурою моменту: помилка диктора ставала надбанням мільйонів миттєво, а музика жила лише доти, доки вібратор голки торкався шелаку. Але в надрах лабораторій нацистської німеччини, а конкретно в інженерних цехах компанії AEG, визрівала технологія, що мала назавжди змінити наші стосунки з часом.

    ​Магнітофон К1 був не просто технічною новинкою. Це був перший крок до деконструкції реальності. До його появи звук був лінійним, як саме життя. Винахід магнітної стрічки дозволив розрізати час ножицями та склеювати його заново. Раптом виявилося, що промову політика можна відредагувати, прибравши задишку чи невпевненість, а симфонію — зібрати з десятка різних дублів, створивши ілюзію ідеального виконання, якого насправді ніколи не існувало в просторі та часі. 🎻

    ​Коли союзники увійшли до москви та берліна, вони з подивом виявили, що радіопередачі, які вони вважали прямими ефірами, були всього лише майстерними монтажами. Для радянської імперії, де викривлення правди було державною релігією, ця технологія стала справжнім подарунком. Мало що так тішило кабінетних цензорів у росії, як можливість фізично вирізати «неблагонадійну» людину не лише з фотографії, а й зі звукового ландшафту епохи.
    ​Проте справжня революція відбулася, коли стрічка потрапила до рук тих, хто хотів не контролювати, а створювати. Без німецьких трофеїв, вивезених американцями, ми б не почули авангардних експериментів П’єра Шейффера чи психоделічних лабіринтів The Beatles. "Sgt. Pepper’s Lonely Hearts Club Band" — це фактично пам’ятник монтажному столу. Музика перестала бути фіксацією виступу; вона стала маніпуляцією з магнітними частинками оксиду заліза.

    ​Технологія, створена для пропаганди та ідеальної фіксації голосу фюрера, парадоксальним чином подарувала нам свободу звукового сюрреалізму. Ми навчилися уповільнювати час, запускати його задом наперед і нашаровувати реальності одна на одну. Іронічно, що інструмент, покликаний законсервувати порядок, у результаті породив хаос рок-н-ролу та свободу електронного шуму. 🎻

    ​Людство отримало можливість зберігати свої голоси після смерті, але разом з цим втратило віру в автентичність почутого. Тепер, коли ми живемо в епоху цифрових копій, варто пам'ятати, що все почалося з тонкої коричневої смужки, яка вперше дозволила нам сказати часу: «Стій, я хочу переписати цей момент».
    #історія #речі Голоси з порожнечі: Як магнітна стрічка навчила світ брехати та творити. ​Наприкінці тридцятих років минулого століття світ усе ще борсався у недосконалості грамплатівок та крихких воскових валиків. Радіоефір був диктатурою моменту: помилка диктора ставала надбанням мільйонів миттєво, а музика жила лише доти, доки вібратор голки торкався шелаку. Але в надрах лабораторій нацистської німеччини, а конкретно в інженерних цехах компанії AEG, визрівала технологія, що мала назавжди змінити наші стосунки з часом. ​Магнітофон К1 був не просто технічною новинкою. Це був перший крок до деконструкції реальності. До його появи звук був лінійним, як саме життя. Винахід магнітної стрічки дозволив розрізати час ножицями та склеювати його заново. Раптом виявилося, що промову політика можна відредагувати, прибравши задишку чи невпевненість, а симфонію — зібрати з десятка різних дублів, створивши ілюзію ідеального виконання, якого насправді ніколи не існувало в просторі та часі. 🎻 ​Коли союзники увійшли до москви та берліна, вони з подивом виявили, що радіопередачі, які вони вважали прямими ефірами, були всього лише майстерними монтажами. Для радянської імперії, де викривлення правди було державною релігією, ця технологія стала справжнім подарунком. Мало що так тішило кабінетних цензорів у росії, як можливість фізично вирізати «неблагонадійну» людину не лише з фотографії, а й зі звукового ландшафту епохи. ​Проте справжня революція відбулася, коли стрічка потрапила до рук тих, хто хотів не контролювати, а створювати. Без німецьких трофеїв, вивезених американцями, ми б не почули авангардних експериментів П’єра Шейффера чи психоделічних лабіринтів The Beatles. "Sgt. Pepper’s Lonely Hearts Club Band" — це фактично пам’ятник монтажному столу. Музика перестала бути фіксацією виступу; вона стала маніпуляцією з магнітними частинками оксиду заліза. ​Технологія, створена для пропаганди та ідеальної фіксації голосу фюрера, парадоксальним чином подарувала нам свободу звукового сюрреалізму. Ми навчилися уповільнювати час, запускати його задом наперед і нашаровувати реальності одна на одну. Іронічно, що інструмент, покликаний законсервувати порядок, у результаті породив хаос рок-н-ролу та свободу електронного шуму. 🎻 ​Людство отримало можливість зберігати свої голоси після смерті, але разом з цим втратило віру в автентичність почутого. Тепер, коли ми живемо в епоху цифрових копій, варто пам'ятати, що все почалося з тонкої коричневої смужки, яка вперше дозволила нам сказати часу: «Стій, я хочу переписати цей момент».
    2
    1коментарів 1Kпереглядів 1 Поширень
  • 🥳🤗😂🚊🚋Миколаївський сюрреалізм, як що в місті немає електричного струму, то це не означає що все зупинилося.
    🥳🤗😂🚊🚋Миколаївський сюрреалізм, як що в місті немає електричного струму, то це не означає що все зупинилося.
    496переглядів
  • Рік тому, 28 квітня на 87 році життя помер академік Петро Толочко. Якось політик Хілон зі Спарти, в VI ст. до н. е., сказав "Про мертвих або добре, або нічого, крім правди" і цей вислів перетворився на крилатий. Тільки часто його спотворюють. Так от, ось вам правда. Звісно, можете не погоджуватися, це як то кажуть, особиста думка, але прочитайте до кінця, це важливо.

    Петро Толочко ніколи не приховував своїх антиукраїнських поглядів. Заперечує Голодомор як геноцид українського народу; виступаі проти "націоналістичного потрактування історії України" та вважав себе частиною "Русского мира".

    Петро Петрович з 2003 по 2005 роки очолював проросійську партію "Слов'янський народно-патріотичний союз", пізніше відому як "Партія політики Путіна" та "Русь єдина". У 2022 році після повномасштабного відкритого вторгнення "Русского мира" її було заборонено в судовому порядку.

    Ось вам дещо про погляди Петра Толочка. На відкритті ХХІІ Всесвітнього російського народного собору (членом президії якого він був) у Державному кремлівському палаці в москві 1 листопада 2018 року він заявив наступне:

    "Чому я тут, на Весвітньому російському соборі? <…> я вважаю себе часткою Русского міра. Русскій мір починався не з Московського царства. Він народжувався на берегах Дніпра, на давній Київській Русі…

    Свого часу я навіть пропонував дати Русскому міру другу назву — Східнослов’янський православний світ. Вона більш нейтральна, хоча, по суті, та ж само, і, звісно, цей світ включає в себе й мою рідну Україну. Хотів би сподіватися, що час безладдя завершиться й історія викермує на битий шлях.

    Не знаю, що нам робити в Брюсселі або Вашингтоні, я там чужий, але я свій у Москві й Петербурзі, і таких в Україні мільйони. Мені приємно, що процес нашої співпраці, почавшись Бог знає коли, не закінчується й сьогодні. Зараз у залі сидить Василь Семенович Лановой [народний артист СРСР і РФ – ІП], і він мені сказав: "Ну що, почекаємо ще трошки?". Думаю, почекаємо. Історична правда не дозволить розірвати наш кровний союз східнослов’янських братських народів!"

    Почекають вони. Таких нині в Україні називають "ждунами"…

    Це все старий любитель Путіна кричав з трибуни тоді, коли вже було окуповано Крим та половину Донецької і Луганської областей. Коли "русский мир" вже вбив тисячі українців. Коли з телецентру "Останкіно" напівбожевільні путінські пропагандисти закликали знищити українців та українські міста, в т. ч. й Київ ядерною зброєю.

    А, знаєте, що так отой "Всесвітній російський народний собор" (рос. "Всемирный русский народный собор")? Це чорносотенна організація, що її було створено за ініціативи майбутнього патріарха Московського Кирила (Гундяєва) ще 1993 року. Очолює той "собор" за статутом патріарх, а дугою людиною (і головним фінансистом) є відомий українофоб олігарх Костянтин Малофєєв.

    Саме він є головним винуватцем "гібридної війни", що її почала Москва проти України 2014 року. Саме у структурах Малофєєва працювали відомі терористи Гіркін (Стрєлков) та Бородай. І саме "Всемирный русский народный собор" був прикриттям у процесі підготовки до гібридної інтервенції.

    І знаєте що? Петро Петрович Толочко хоч з 2017 року не керував безпосередньо Інститутом археології НАН України, але до останнього був його почесним директором. Послідовним душителем всього прогресивного і патріотичного, що було в українській історичній науці.

    І скільки їх – "птенцов гнезда петрова", які відкрито, або таємно воюють з усім прогресивним, що є в нашій історичній науці, розкидано по кафедрах університетів та інститутів, музеях, археологічних експедиціях, історичних товариствах, редакціях наукових видань? Сюрреалізм якийсь…

    І да - саме Толочко був причетний до вигадки фейкової дати заснування Києва - 482 рік, вкравши в історії української столиці ціле півтисячоліття. Про це - наступна книга, над якорю зараз працюю. І тіжко доводиться бо Толочко і компанія капітально попрацювали, аби сховати справжнє минуле України-Руси за міфами, головним з яких досі є бридка Норманська теорія.

    Такий от некролог вийшов. Вибачайте, що довгий, але маємо знати і пам`ятати, що наша офіційна історія наразі є суцільним міфом, вигаданим багато в чому на замовлення кремля.

    Павло Бондаренко
    Рік тому, 28 квітня на 87 році життя помер академік Петро Толочко. Якось політик Хілон зі Спарти, в VI ст. до н. е., сказав "Про мертвих або добре, або нічого, крім правди" і цей вислів перетворився на крилатий. Тільки часто його спотворюють. Так от, ось вам правда. Звісно, можете не погоджуватися, це як то кажуть, особиста думка, але прочитайте до кінця, це важливо. Петро Толочко ніколи не приховував своїх антиукраїнських поглядів. Заперечує Голодомор як геноцид українського народу; виступаі проти "націоналістичного потрактування історії України" та вважав себе частиною "Русского мира". Петро Петрович з 2003 по 2005 роки очолював проросійську партію "Слов'янський народно-патріотичний союз", пізніше відому як "Партія політики Путіна" та "Русь єдина". У 2022 році після повномасштабного відкритого вторгнення "Русского мира" її було заборонено в судовому порядку. Ось вам дещо про погляди Петра Толочка. На відкритті ХХІІ Всесвітнього російського народного собору (членом президії якого він був) у Державному кремлівському палаці в москві 1 листопада 2018 року він заявив наступне: "Чому я тут, на Весвітньому російському соборі? я вважаю себе часткою Русского міра. Русскій мір починався не з Московського царства. Він народжувався на берегах Дніпра, на давній Київській Русі… Свого часу я навіть пропонував дати Русскому міру другу назву — Східнослов’янський православний світ. Вона більш нейтральна, хоча, по суті, та ж само, і, звісно, цей світ включає в себе й мою рідну Україну. Хотів би сподіватися, що час безладдя завершиться й історія викермує на битий шлях. Не знаю, що нам робити в Брюсселі або Вашингтоні, я там чужий, але я свій у Москві й Петербурзі, і таких в Україні мільйони. Мені приємно, що процес нашої співпраці, почавшись Бог знає коли, не закінчується й сьогодні. Зараз у залі сидить Василь Семенович Лановой [народний артист СРСР і РФ – ІП], і він мені сказав: "Ну що, почекаємо ще трошки?". Думаю, почекаємо. Історична правда не дозволить розірвати наш кровний союз східнослов’янських братських народів!" Почекають вони. Таких нині в Україні називають "ждунами"… Це все старий любитель Путіна кричав з трибуни тоді, коли вже було окуповано Крим та половину Донецької і Луганської областей. Коли "русский мир" вже вбив тисячі українців. Коли з телецентру "Останкіно" напівбожевільні путінські пропагандисти закликали знищити українців та українські міста, в т. ч. й Київ ядерною зброєю. А, знаєте, що так отой "Всесвітній російський народний собор" (рос. "Всемирный русский народный собор")? Це чорносотенна організація, що її було створено за ініціативи майбутнього патріарха Московського Кирила (Гундяєва) ще 1993 року. Очолює той "собор" за статутом патріарх, а дугою людиною (і головним фінансистом) є відомий українофоб олігарх Костянтин Малофєєв. Саме він є головним винуватцем "гібридної війни", що її почала Москва проти України 2014 року. Саме у структурах Малофєєва працювали відомі терористи Гіркін (Стрєлков) та Бородай. І саме "Всемирный русский народный собор" був прикриттям у процесі підготовки до гібридної інтервенції. І знаєте що? Петро Петрович Толочко хоч з 2017 року не керував безпосередньо Інститутом археології НАН України, але до останнього був його почесним директором. Послідовним душителем всього прогресивного і патріотичного, що було в українській історичній науці. І скільки їх – "птенцов гнезда петрова", які відкрито, або таємно воюють з усім прогресивним, що є в нашій історичній науці, розкидано по кафедрах університетів та інститутів, музеях, археологічних експедиціях, історичних товариствах, редакціях наукових видань? Сюрреалізм якийсь… І да - саме Толочко був причетний до вигадки фейкової дати заснування Києва - 482 рік, вкравши в історії української столиці ціле півтисячоліття. Про це - наступна книга, над якорю зараз працюю. І тіжко доводиться бо Толочко і компанія капітально попрацювали, аби сховати справжнє минуле України-Руси за міфами, головним з яких досі є бридка Норманська теорія. Такий от некролог вийшов. Вибачайте, що довгий, але маємо знати і пам`ятати, що наша офіційна історія наразі є суцільним міфом, вигаданим багато в чому на замовлення кремля. Павло Бондаренко
    1Kпереглядів
  • ТГ Говорять Снайпер+
    Сюрреалізм четвертого року повномасштабної війни.
    Під стінами приміщення з пафосною табличкою «Культурно-мистецький центр НаУКМА» зібралося студенство Києво-Могилянської академії. Саме тієї Могилянки, яка з 1632 року була осередком українства і несла правильні сенси там, де їх не було.
    Але сьогодні студенти стоять під стінами, а не всередині. Бо двері для них — зачинені.
    Керівництво академії — в особах Сергія Квіта, Дмитра Мазіна і Владислави Осьмак — заборонило лекцію українського військового, який пройшов пекло найгарячіших ділянок фронту. Йому відмовили через висновок так званого “комітету з етики” — мовляв, він занадто правий, аби читати в академії лекції.
    Тема лекції: «Героїчна порода: від старої України до Третіх визвольних змагань».
    Я особисто мав розмову з Мазіним і Осьмак. Звертався до них від імені командування 3-го Армійського корпусу. Попереджав про недопустимість ситуацій, у яких люди, що боронили Київ, не мають змоги прочитати лекцію в цьому ж Києві. Але марно.
    Недавнишня Києво-Могилянка перетворилася на режимний об’єкт, який більше нагадує університет епохи Януковича, ніж простір вільної думки.
    Звертаюся до всієї військової і освітньої спільноти:
    Це вимагає публічної оцінки. Бо питання не лише в одній відмові — питання в тому, чому сьогодні військовий — ворог в академії, яка завжди була оплотом українського духу.
    Чому ці люди беруть участь в освітньому процесі?
    Чого вони навчать студентів?
    Ненавидіти армію? Зневажати жертву? Цуратися правди, якщо вона незручна?
    Прошу про максимальний розголос.
    ТГ Говорять Снайпер+ Сюрреалізм четвертого року повномасштабної війни. Під стінами приміщення з пафосною табличкою «Культурно-мистецький центр НаУКМА» зібралося студенство Києво-Могилянської академії. Саме тієї Могилянки, яка з 1632 року була осередком українства і несла правильні сенси там, де їх не було. Але сьогодні студенти стоять під стінами, а не всередині. Бо двері для них — зачинені. Керівництво академії — в особах Сергія Квіта, Дмитра Мазіна і Владислави Осьмак — заборонило лекцію українського військового, який пройшов пекло найгарячіших ділянок фронту. Йому відмовили через висновок так званого “комітету з етики” — мовляв, він занадто правий, аби читати в академії лекції. Тема лекції: «Героїчна порода: від старої України до Третіх визвольних змагань». Я особисто мав розмову з Мазіним і Осьмак. Звертався до них від імені командування 3-го Армійського корпусу. Попереджав про недопустимість ситуацій, у яких люди, що боронили Київ, не мають змоги прочитати лекцію в цьому ж Києві. Але марно. Недавнишня Києво-Могилянка перетворилася на режимний об’єкт, який більше нагадує університет епохи Януковича, ніж простір вільної думки. Звертаюся до всієї військової і освітньої спільноти: Це вимагає публічної оцінки. Бо питання не лише в одній відмові — питання в тому, чому сьогодні військовий — ворог в академії, яка завжди була оплотом українського духу. Чому ці люди беруть участь в освітньому процесі? Чого вони навчать студентів? Ненавидіти армію? Зневажати жертву? Цуратися правди, якщо вона незручна? Прошу про максимальний розголос.
    1Kпереглядів