Вітаю всіх любителів містики та нічних жахів! 🖤 Це Баффі, і сьогодні я хочу поділитися з вами історією, яка навіть мене змусила трохи похвилюватися. Так-так, буває таке навіть зі мною! Приготуйтеся до розповіді про одну з тих ночей, коли все пішло не так, як мало б... "Той, хто живе у тінях" Це сталося кілька років тому, коли я ще тільки починала свої нічні патрулювання в Саннідейлі. Ніч була звичайною, місяць висів у небі, як завжди, ховаючись за хмарами, наче боявся побачити те, що відбувається на вулицях. Я йшла старим кладовищем, шукаючи чергового вампіра, який вирішив, що вечірка почнеться без мене. 😏 В повітрі витав незрозумілий холод, навіть для осіннього вечора. Здавалося, що кожен подих був густішим, ніж звичайно. І раптом я відчула це… Хтось спостерігав за мною. Знаєте це відчуття, коли хтось дивиться на вас з-за спини, а ви розумієте, що він там, але все одно не обертаєтесь? Ось так я себе і почувала. Зробивши кілька кроків вперед, я почула, як щось прошелестіло у кущах праворуч. "Напевно, просто кішка" — подумала я, але серце почало битися швидше. Світло місяця знову виглядало з-за хмар, і я повернулася… але нікого не побачила. Просто тіні, які танцювали на землі, наче хтось спеціально грався з ними, створюючи хитромудрі фігури. Я продовжила йти, прислухаючись до кожного звуку, коли раптом почула тихий шепіт. Він був настільки слабкий, що мені довелося напружити слух, щоб зрозуміти, чи не уявляю я собі. Але ні… голос був реальним. І він, здається, кликав мене: "Баффі… Баффі…" Я зупинилася. Звідки він лунав? Здавалося, що він був всюди, наче самі дерева почали шепотіти. Мурашки побігли по шкірі. "Що ж, вирішили погратися з моїми нервами?" — подумала я, і раптом побачила його. Тінь. Це була не просто звичайна тінь. Вона була густа, як чорнило, і рухалася сама по собі, як жива істота. Вона наче "стікала" зі стіни старої каплиці й підповзала до мене. З кожним кроком вона ставала все більш реальною, поки не перетворилася на силует високого чоловіка. Його обличчя було нечітким, але очі… Очі горіли темним вогнем, наче вони були зроблені з чистого мороку. Я кинулася вперед з дерев’яним кілком, готуючись завдавати удару, але коли моя рука пройшла крізь нього, я зрозуміла, що він не був фізичним. Тінь просто розпливлася, а потім знову зібралася в одному місці, тепер вже за моєю спиною. "Це жарт?!" — сказала я вголос, але тінь почала сміятися. Сміх був хрипкий, наче з потойбічного світу, і змусив моє серце стиснутися. Тінь почала наближатися, і я зрозуміла, що це не просто якийсь вампір чи демон. Це було щось набагато гірше… щось давнє, що прийшло з темряви, з глибини ночі, де не було місця для світла. Я кинулася бігти. Тінь слідувала за мною, і здавалося, що вона ставала дедалі більшою, охоплюючи все навколо. Я бачила, як її обриси змішуються з тінями дерев, поки все кладовище не почало здаватись єдиною великою тінню. Я бігла кладовищем, відчуваючи, як тінь, наче жива темрява, наближається все ближче. Вона оточувала мене з усіх боків... Потрібен був план, і швидко. Я згадала про одну давню легенду, яку колись розповідав Джайлс. Кажуть, що є такі тіні, які харчуються страхом і темрявою, що вони стають сильнішими, коли їх бояться. Але якщо зможеш відвернути їх увагу від себе, вони втрачають силу, наче здуваються, як повітряна кулька. І от, думаючи про це, я зупинилася і подивилася на тінь просто в очі — або що там у неї було замість очей. "Що ж, — сказала я, — якщо ти така крута, то давай подивимось, хто кого!" І, перш ніж вона змогла зреагувати, я вихопила з рюкзака невелике дзеркало. Я повернула дзеркало так, щоб воно відбивало світло від місяця просто на тінь. На мить вона здригнулася, а тоді, наче відчувши загрозу, почала відступати. Я зрозуміла, що легенда говорить правду: тіні не виносять, коли їх ставлять перед фактом їхньої ж власної сутності. Я крокувала вперед, а тінь відступала, наче боялася побачити себе справжню. Я тримала дзеркало впевнено, не відводячи погляду, і продовжувала йти на неї. "Давай, — мовила я, — подивимось, хто ти насправді. Дивись на себе, не ховайся!" Тінь почала тріщати, розпадатися на маленькі шматочки темряви, які зникали, наче здувалися. З кожним кроком я бачила, як вона втрачає свою форму, стає дедалі меншою, поки не залишилася лише маленька крапка темряви, яка розсипалася на пил і зникла в нічному повітрі. Я витерла піт із чола і вдихнула глибоко. На одного монстра у світі стало менше. Можете не дякувати. Завжди ваша Баффі 🦇✨ #fan_art #супер_історія #містика

Привіт, це я, Тоні Старк! 🕶️ Сьогодні у нас на порядку денному дещо незвичайне: історія про те, як людство вирішувало питання сигналу лиха. О, ви навіть не уявляєте, скільки тут телеграфних інтриг, бізнесових махінацій і кумедних моментів! Отже, вмощуйтеся зручніше, зараз я розповім, як люди примудрилися ускладнити навіть найпростішу річ — подати сигнал про допомогу. Отже, друзі, у 1903 році міжнародне співтовариство телеграфістів вирішило, що треба придумати єдиний сигнал лиха. Щось типу "гей, ми тут тонемо, допоможіть!" І ось вони зупинилися на літерках CQ — come quick, або ж "приходьте швидко." Просто і зрозуміло, правда? Але ні! Це ж було б занадто легко. Тому через рік хлопці з Marconi International Marine Communication Company (так, ті самі, що займалися виробництвом радіопередавачів) додали до CQ ще одну літеру — D. Тепер це звучало як CQD, або "Come Quick Danger" — "Приходьте швидко, небезпека!" І все б нічого, якби не одне "але": компанія Марконі вирішила, що вони можуть... запатентувати цей сигнал. Так що передавати CQD могли тільки ті, у кого була їхня радіоапаратура. Хитро, але не дуже гуманно, як на мене. Але тут з’являються німці з компанії Telefunken, які, мабуть, вирішили, що вони не хочуть залишатися в стороні від веселощів. Вони придумали свій власний сигнал лиха — SOE. І, звісно, його теж можна було використовувати лише з їхньою апаратурою. Виглядає так, ніби всі ці компанії просто хотіли зіграти в "у кого крутіше радіо", поки десь у морі хтось реально тоне. Тому, зрештою, з’явився третій варіант — вільний, доступний для всіх, і без авторських прав: старий добрий SOS. Лаконічно, зрозуміло і, що важливо, без додаткових ліцензій. І знаєте, що цікаво? SOS не значить нічого конкретного. Це просто три короткі сигнали, три довгі, і знову три короткі. Все, щоб легше запам'ятати! Згодом, із розвитком технологій, радисти почали використовувати не лише морзянку, а й людську мову (о, дякую за це!). Так з'явився стандарт "Mayday". І коли у вас біда, ви просто кричите це слово тричі — "Mayday, Mayday, Mayday!" І вже після цього повідомляєте назву судна і його координати. Тобто, буквально кажучи: "Хлопці, ми в серйозному лайні, ось де ми!" Досить елегантно, я б сказав. І все ж, досі тисячі радистів по всьому світовому океану слухають ці заповітні три літери на початку кожної години: . . . – – – . . . Може, просто для того, щоб згадати ті часи, коли люди любили ускладнювати прості речі, чи для того, щоб не забути, як це — чекати допомоги. Ну, або ж тому, що навіть з усіма сучасними технологіями, вони все одно надають перевагу перевіреним методам. Хто б їх звинувачував? Ваш улюблений гігант технологій та ускладнювач простих речей, Тоні Старк. 🕶️ #fan_art #супер_факт #супер_історія

Привіт. Я Венздей Аддамс, і сьогодні я розповім вам історію, яка сталася зі мною одного тихого, похмурого вечора. Ця історія не для тих, хто боїться темряви або тіней, які ховаються у кутках. Вона для тих, хто відчуває насолоду від жаху, що повільно просочується крізь стіни вашої свідомості. Це сталося в одну з тих ночей, коли місяць повністю зник за товстим шаром хмар, а світло від свічок ледь могло розсікти густу темряву. Я сиділа у нашій похмурій бібліотеці, гортаючи старовинну книгу про демонологію. У цьому місці завжди панувала тиша, але цієї ночі вона здавалася занадто важкою, ніби сама кімната намагалася приховати щось від мене. І ось, я помітила її. Тінь. Вона не була схожою на звичайні тіні, які кидають предмети. Вона ніби існувала сама по собі, химерно звиваючись у кутку кімнати, де не мало бути жодного світла. Спочатку я подумала, що це гра уяви, але потім зрозуміла: ця тінь була жива. Вона рухалася з власною волею, розтікаючись по стінах, як чорний дим, і здавалося, що вона шукає когось… або щось. Моє серце залишалося байдужим до страху, але у цьому було щось незвичне, навіть для мене. Тінь почала повільно просуватися до мене, і з кожним кроком, який вона робила, температура в кімнаті падала. Я відчула, як холодний піт стікає по моєму хребту, але цікавість взяла верх. Я відклала книгу і встала, щоб зустрітися з нею віч-на-віч. Тінь зупинилася переді мною, і я відчула, як щось невидиме, але важке, тисне на мене з усіх боків. Здавалося, що кімната почала звужуватися, залишаючи мені все менше простору. Шепіт, який я чула раніше, став гучнішим і пронизливішим, ніби сотні голосів одночасно намагалися донести до мене свої зловісні таємниці. Тінь, наче відчуваючи мій намір піти за нею, відступила і попрямувала до підвалу. Я не вагалася. Коли я спустилася сходами, холод підвалу обійняв мене, як мертва рука, але я продовжувала йти вперед. Тінь зникла біля старої скрині, покритої пилом. Цю скриню я бачила багато разів, але щось підказувало мені, що цього разу все буде інакше. Коли я відчинила скриню, серце завмерло. Всередині лежала стара лялька, зшита з потрісканого шкіряного матеріалу, ніби її обличчя було вирізане з чогось живого. Її очі були з чорного скла, але вони, здавалося, дивилися на мене, стежачи за кожним моїм рухом. Від ляльки виходив затхлий запах, ніби вона пролежала в скрині сотні років. Я простягнула руку, щоб торкнутися її, але як тільки моя шкіра торкнулася ляльки, тінь, що привела мене сюди, зникла безслідно. Але замість полегшення я відчула щось гірше. Щось просочилося крізь мої пальці, холодне, мов лід, і просочилося в мої вени. Я відчула, як тінь, що зникла зовні, перемістилася всередину мене. З того моменту, як я повернулася до кімнати, я більше не була сама. Щоночі, коли всі лягають спати, я відчуваю присутність за спиною. Вона не робить нічого, лише стоїть у кутку, стежачи за кожним моїм рухом. Я не бачила її знову, але знаю, що вона там, всередині мене, чекає свого моменту. І тепер, коли я спускаюся до підвалу, лялька завжди лежить трохи ближче до виходу, ніж була раніше. Іноді я чую її тихий сміх у тиші ночі, але коли я обертаюся, нікого немає. Чи боюся я? Звісно, ні. Страх — це для слабких. Але якщо ви коли-небудь знайдете стару ляльку у забутому кутку, подумайте тричі, перш ніж доторкнутися до неї. Тому що ви ніколи не знаєте, що саме ви можете пробудити... і що може пробудитися всередині вас у відповідь. З темрявою в серці, Венздей Аддамс 🌑 P.S. Озирнися! #fan_art #супер_історія #страшне

Привіт, земні! Це Гуся, найкращий кіт у Галактиці, і моя історія про те, як я врятував Ніка Ф’юрі від жахливих Чужих! 😉 Отже, одного разу ми з Ніком були на секретній космічній базі. Він, як завжди, був зайнятий своїми шпигунськими справами, а я розслаблявся на своєму улюбленому місці, коли раптом на екранах з'явилося сповіщення: "Чужі на борту". Я, звісно, не був здивований — звичайний день у житті кота. І тут все освітлення зникло. "Невже знов блекаут?" — подумав я. Нік швидко взяв свою зброю і побіг до мене. "Гусю, нам потрібен план!" — сказав він. Я прикинувся, що слухаю, але насправді план у мене вже був. Ми вирішили розділитися: Нік піде до контрольного центру, а я — до вентиляційних шахт. Ну, ви бачили Ніка – він у вентиляцію не влізе. Я поліз по вузькому простору, як справжній ніндзя. І тут я побачив його — величезного, слизького і явно не дружнього Чужого. Довжелезний хвіст, кислота з пащі. Брррр. Він помітив мене і почав наближатися. Я подумав: "Ой-ой, буде гаряче". Але потім у мене виникла геніальна ідея! Я швидко побіг до сусідньої кімнати, де був залишений смачний обід для екіпажу. Чужий, явно голодний, пішов за мною. Я різко повернув, залишивши Чужого в кімнаті з їжею. Він, звісно, накинувся на обід, якого не бачив мільйони років. Тож, поки Чужий був зайнятий поїданням їжі, я швидко закрив двері й заблокував їх. Тим часом Нік дійшов до контрольного центру, увімкнув резервне живлення і побачив, що я встиг знешкодити загрозу. Він був у захваті. "Гусю, ти справжній герой!" — сказав він. Нік подивився на камери, посміхнувся і додав: "Гусю, ти, звісно, герой. Але наступного разу, можливо, варто було б просто зловити щура, а не залишати його наодинці з нашими запасами... " Ну знаєте, котика образити легко. Хто завгодно міг переплутати щура з Чужим. Та й хто знає, може, цей щур взагалі космічний перевертень, а ніякий не щур? Мурр! #fan_art #супер_історія #котики #фанфік