Ще в ліжечку прислухаюся до своєї організьми!:) Як воно себе почуває?:) Після вчорашніх квітникових звершень?:) Й так мені хочеться продовжувати вильожуватися?:) Та зараз же ж!:) Моє улюблене гасло яке?:) Хто, якщо не ти?:) Ото сиджу собі зранку на ослінчику у дворі… Каву сьорбаю, цигарку цмулю… Та й розмірковую? В якому саме напрямку висуватися подвиги звершувати?:) Якщо з позицій практичних дивитися, то конче потрібно у заколодязний квітник перти? Бо там в мене страшне скільки нарцисів? Та й тюльпанів багацько? Й конче потрібно там до ладу все привести! Бо ще трошки, воно ж все забутониться!!! Але ж там ще й троянд добіса!:) Хіба ж я можу тільки повишкребти все, а троянди не обчекрижити? А розумію, що усе подужати за сьогодні не зможу? Сил не вистачить! В прогноз зазирнула. Впевнилася, що кілька днів в мене є до похолодання з опадами! Й чкурнула в той квітник, що в мене на підвальній гірці!!! То й що? Повишкребла там все! Підсніжники знайшла! Перші квіточки цього сезону! Ірина Олександрова мені домогала цеберки з непотрібом всяким на курячий вигул таскати! Яєчечко чудне вполювала!:) Розміром з перепеляче!:) Ото на сьогодні вправилася! Зараз снідатиму та вильожуватимуся! А ви там що?

Новий ефір від "Бабай" та "Фантастичні talk's", де автори розглянуть питання: 🖤Чому нам хочеться читати (і писати) СТРАШНЕ? 🖤 Як через призму містичного підсвітити реальні проблеми суспільства? 🖤 Чому формат оповідання набирає популярності серед українських читачів? Гості ефіру: Володимир Кузнєцов, Ігор Антонюк. Модерують письменниці Світлана Тараторіна та Наталія Довгопол. #що_подивитись #лекція https://www.youtube.com/live/mkWNeQZoH30?si=Tm0eZNspJprZB9aO

ВНУТРІШНЯ СИЛА Не у кулаках є сила людей, Навіть не в грізних та влучних словах. Справжня є велич у світлі очей, Жодна надворі - все тільки в думках. Вона – у серці, у тиші думок, Робить ця сила сміливішим крок. Вона – в любові, що не згорає, Сила реальність в собі тримає. Страх не панує там, де живе мир, Небо очистить якщо хтось в імлі. Де розум сильний на вільній землі, Внутрішня сила жене страх у вир. Серце безстрашне ту силу має, Що захитатися, не дозволяє. Його не зрушить і грузний клинок, Бо в ньому сяє той вічний танок. Не зникне сила у наших думках, Вона лиш глибше у світлі очей. Там перемога не лиш на словах, А в правді святій для вірних людей. Мирослав Манюк 01.04.2025

Привіт. Я Венздей Аддамс, і сьогодні я розповім вам історію, яка сталася зі мною одного тихого, похмурого вечора. Ця історія не для тих, хто боїться темряви або тіней, які ховаються у кутках. Вона для тих, хто відчуває насолоду від жаху, що повільно просочується крізь стіни вашої свідомості. Це сталося в одну з тих ночей, коли місяць повністю зник за товстим шаром хмар, а світло від свічок ледь могло розсікти густу темряву. Я сиділа у нашій похмурій бібліотеці, гортаючи старовинну книгу про демонологію. У цьому місці завжди панувала тиша, але цієї ночі вона здавалася занадто важкою, ніби сама кімната намагалася приховати щось від мене. І ось, я помітила її. Тінь. Вона не була схожою на звичайні тіні, які кидають предмети. Вона ніби існувала сама по собі, химерно звиваючись у кутку кімнати, де не мало бути жодного світла. Спочатку я подумала, що це гра уяви, але потім зрозуміла: ця тінь була жива. Вона рухалася з власною волею, розтікаючись по стінах, як чорний дим, і здавалося, що вона шукає когось… або щось. Моє серце залишалося байдужим до страху, але у цьому було щось незвичне, навіть для мене. Тінь почала повільно просуватися до мене, і з кожним кроком, який вона робила, температура в кімнаті падала. Я відчула, як холодний піт стікає по моєму хребту, але цікавість взяла верх. Я відклала книгу і встала, щоб зустрітися з нею віч-на-віч. Тінь зупинилася переді мною, і я відчула, як щось невидиме, але важке, тисне на мене з усіх боків. Здавалося, що кімната почала звужуватися, залишаючи мені все менше простору. Шепіт, який я чула раніше, став гучнішим і пронизливішим, ніби сотні голосів одночасно намагалися донести до мене свої зловісні таємниці. Тінь, наче відчуваючи мій намір піти за нею, відступила і попрямувала до підвалу. Я не вагалася. Коли я спустилася сходами, холод підвалу обійняв мене, як мертва рука, але я продовжувала йти вперед. Тінь зникла біля старої скрині, покритої пилом. Цю скриню я бачила багато разів, але щось підказувало мені, що цього разу все буде інакше. Коли я відчинила скриню, серце завмерло. Всередині лежала стара лялька, зшита з потрісканого шкіряного матеріалу, ніби її обличчя було вирізане з чогось живого. Її очі були з чорного скла, але вони, здавалося, дивилися на мене, стежачи за кожним моїм рухом. Від ляльки виходив затхлий запах, ніби вона пролежала в скрині сотні років. Я простягнула руку, щоб торкнутися її, але як тільки моя шкіра торкнулася ляльки, тінь, що привела мене сюди, зникла безслідно. Але замість полегшення я відчула щось гірше. Щось просочилося крізь мої пальці, холодне, мов лід, і просочилося в мої вени. Я відчула, як тінь, що зникла зовні, перемістилася всередину мене. З того моменту, як я повернулася до кімнати, я більше не була сама. Щоночі, коли всі лягають спати, я відчуваю присутність за спиною. Вона не робить нічого, лише стоїть у кутку, стежачи за кожним моїм рухом. Я не бачила її знову, але знаю, що вона там, всередині мене, чекає свого моменту. І тепер, коли я спускаюся до підвалу, лялька завжди лежить трохи ближче до виходу, ніж була раніше. Іноді я чую її тихий сміх у тиші ночі, але коли я обертаюся, нікого немає. Чи боюся я? Звісно, ні. Страх — це для слабких. Але якщо ви коли-небудь знайдете стару ляльку у забутому кутку, подумайте тричі, перш ніж доторкнутися до неї. Тому що ви ніколи не знаєте, що саме ви можете пробудити... і що може пробудитися всередині вас у відповідь. З темрявою в серці, Венздей Аддамс 🌑 P.S. Озирнися! #fan_art #супер_історія #страшне

Класика іноді буває дуже цікавою 😍😍😍 І, хоча, я від неї не фанатію що страшне, але декілька авторів та авторок у фаворитах маю) Ось, на спільні читання двіжуємо одну із них)

Венери Війни Сергія Захарова Коли руки обітнуті не примхою митця, а війною. Скільки ж всього не може зробити жінка під час війни... Мистецтво водночас і страшне, і правдиве. Художнє дзеркало сьогодення.

Ох, таке зі мною трапилось, це капець просто! Гуляла собі зранку спокійно, потім не знаю що було, але вже ррраз - і двоногий тащить мене додому на руках, лапи в крові, всі в шоці… Повіз мене в клініку - так і сказав, поїхали в клініку. Може, ви знаєте, там різні люди, собачки інші зустрічаються, ставлять тебе на стіл високий, щось там щупають, іноді якимось штуками водять. А потім дають печивко! Сьогодні там було боляче. А потім привезли додому, з якоюсь незручною штукою на лапі, звісно що я її зняла! Ох знали ви що було потім- як насварили мене, лапу знов замотали…. І так декілька разів. А потім взагалі страшне було - начепили на мене цю штуку, ані почухатись нормально, кішка наді мною сміється… Не знаю вже чого й очікувати. #коргіроксі