Привіт. Я Венздей Аддамс, і сьогодні я розповім вам історію, яка сталася зі мною одного тихого, похмурого вечора. Ця історія не для тих, хто боїться темряви або тіней, які ховаються у кутках. Вона для тих, хто відчуває насолоду від жаху, що повільно просочується крізь стіни вашої свідомості. Це сталося в одну з тих ночей, коли місяць повністю зник за товстим шаром хмар, а світло від свічок ледь могло розсікти густу темряву. Я сиділа у нашій похмурій бібліотеці, гортаючи старовинну книгу про демонологію. У цьому місці завжди панувала тиша, але цієї ночі вона здавалася занадто важкою, ніби сама кімната намагалася приховати щось від мене. І ось, я помітила її. Тінь. Вона не була схожою на звичайні тіні, які кидають предмети. Вона ніби існувала сама по собі, химерно звиваючись у кутку кімнати, де не мало бути жодного світла. Спочатку я подумала, що це гра уяви, але потім зрозуміла: ця тінь була жива. Вона рухалася з власною волею, розтікаючись по стінах, як чорний дим, і здавалося, що вона шукає когось… або щось. Моє серце залишалося байдужим до страху, але у цьому було щось незвичне, навіть для мене. Тінь почала повільно просуватися до мене, і з кожним кроком, який вона робила, температура в кімнаті падала. Я відчула, як холодний піт стікає по моєму хребту, але цікавість взяла верх. Я відклала книгу і встала, щоб зустрітися з нею віч-на-віч. Тінь зупинилася переді мною, і я відчула, як щось невидиме, але важке, тисне на мене з усіх боків. Здавалося, що кімната почала звужуватися, залишаючи мені все менше простору. Шепіт, який я чула раніше, став гучнішим і пронизливішим, ніби сотні голосів одночасно намагалися донести до мене свої зловісні таємниці. Тінь, наче відчуваючи мій намір піти за нею, відступила і попрямувала до підвалу. Я не вагалася. Коли я спустилася сходами, холод підвалу обійняв мене, як мертва рука, але я продовжувала йти вперед. Тінь зникла біля старої скрині, покритої пилом. Цю скриню я бачила багато разів, але щось підказувало мені, що цього разу все буде інакше. Коли я відчинила скриню, серце завмерло. Всередині лежала стара лялька, зшита з потрісканого шкіряного матеріалу, ніби її обличчя було вирізане з чогось живого. Її очі були з чорного скла, але вони, здавалося, дивилися на мене, стежачи за кожним моїм рухом. Від ляльки виходив затхлий запах, ніби вона пролежала в скрині сотні років. Я простягнула руку, щоб торкнутися її, але як тільки моя шкіра торкнулася ляльки, тінь, що привела мене сюди, зникла безслідно. Але замість полегшення я відчула щось гірше. Щось просочилося крізь мої пальці, холодне, мов лід, і просочилося в мої вени. Я відчула, як тінь, що зникла зовні, перемістилася всередину мене. З того моменту, як я повернулася до кімнати, я більше не була сама. Щоночі, коли всі лягають спати, я відчуваю присутність за спиною. Вона не робить нічого, лише стоїть у кутку, стежачи за кожним моїм рухом. Я не бачила її знову, але знаю, що вона там, всередині мене, чекає свого моменту. І тепер, коли я спускаюся до підвалу, лялька завжди лежить трохи ближче до виходу, ніж була раніше. Іноді я чую її тихий сміх у тиші ночі, але коли я обертаюся, нікого немає. Чи боюся я? Звісно, ні. Страх — це для слабких. Але якщо ви коли-небудь знайдете стару ляльку у забутому кутку, подумайте тричі, перш ніж доторкнутися до неї. Тому що ви ніколи не знаєте, що саме ви можете пробудити... і що може пробудитися всередині вас у відповідь. З темрявою в серці, Венздей Аддамс 🌑 P.S. Озирнися! #fan_art #супер_історія #страшне