• ПОЧУЙ БЛАГАННЯ, МИЛИЙ БОЖЕ

    Вбережи нас, Всемогутній!
    Спробуй, Боже, нас почути –
    Ми народжені, щоб жити,
    Не дай сві́чі нам гасити.

    Ми щораз про це благаєм,
    Захисту роки чекаєм,
    Нас ординець убиває,
    Ні на що він не зважає.

    Ми в молитві і в благанні,
    Бо в постійнім гаратанні,
    Пекло в нас страшне триває,
    І жалю́ орда не має.

    Ллється крівця, як водиця,
    Нею кропиться землиця,
    Як гриби, ростуть могили,
    Хто поліг – були́ б ще жи́ли.

    Нам потрібна допомога –
    Щоб не в засвіти доро́га,
    Щоб свіча життя горіла
    Й птаха чорна не зустріла.

    Вбережи нас, Боже милий,
    Збережи життя, дай сили,
    Дай позбутись воріженьків
    З України, Боже, з неньки.

    02.05.2026 р.

    ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2026
    ID: 1062729


    ПОЧУЙ БЛАГАННЯ, МИЛИЙ БОЖЕ Вбережи нас, Всемогутній! Спробуй, Боже, нас почути – Ми народжені, щоб жити, Не дай сві́чі нам гасити. Ми щораз про це благаєм, Захисту роки чекаєм, Нас ординець убиває, Ні на що він не зважає. Ми в молитві і в благанні, Бо в постійнім гаратанні, Пекло в нас страшне триває, І жалю́ орда не має. Ллється крівця, як водиця, Нею кропиться землиця, Як гриби, ростуть могили, Хто поліг – були́ б ще жи́ли. Нам потрібна допомога – Щоб не в засвіти доро́га, Щоб свіча життя горіла Й птаха чорна не зустріла. Вбережи нас, Боже милий, Збережи життя, дай сили, Дай позбутись воріженьків З України, Боже, з неньки. 02.05.2026 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2026 ID: 1062729
    191переглядів
  • НЕ ВЕРНЕ НА ПОРІГ
    (Світлій пам’яті земляка героя Володимира Стасіва)

    Наснився якось матері той сон,
    Де син всміхавсь, як в юності колись,
    Й благав піднести ру́ки до ікон,
    І тихо мовив: «Мамочко, молись…».

    «Не плач, матусе», – далі промовляв,
    – Я поруч, в кожній краплі тво́їх сліз…».
    В ту мить цей світ із болем покидав,
    Любов у серці до останку ніс.

    «Ти вишиєш мені сорочку з снів,
    Із квітів в полі й щирих молитов…».
    Востаннє очі в небо він підвів
    І про молитву прошептав він знов.

    Благання сина чула мама в снах,
    В молитві руки підняла увись,
    Шукала очі сина у сльозах,
    Що в снах благали: «Мамочко, молись».

    А серце мами обіймав вже біль,
    Було́ якесь страшне передчуття,
    Мов голос сина долітав звідтіль,
    В ту мить ішов у засвіти з життя.

    Пішов з життя, пішов у інший світ,
    Героєм за Вкраїну він поліг,
    Він захищав, лишив по собі слід,
    Та не верне́ на рідний свій поріг.

    14.10.2025 р.

    ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2025


    НЕ ВЕРНЕ НА ПОРІГ (Світлій пам’яті земляка героя Володимира Стасіва) Наснився якось матері той сон, Де син всміхавсь, як в юності колись, Й благав піднести ру́ки до ікон, І тихо мовив: «Мамочко, молись…». «Не плач, матусе», – далі промовляв, – Я поруч, в кожній краплі тво́їх сліз…». В ту мить цей світ із болем покидав, Любов у серці до останку ніс. «Ти вишиєш мені сорочку з снів, Із квітів в полі й щирих молитов…». Востаннє очі в небо він підвів І про молитву прошептав він знов. Благання сина чула мама в снах, В молитві руки підняла увись, Шукала очі сина у сльозах, Що в снах благали: «Мамочко, молись». А серце мами обіймав вже біль, Було́ якесь страшне передчуття, Мов голос сина долітав звідтіль, В ту мить ішов у засвіти з життя. Пішов з життя, пішов у інший світ, Героєм за Вкраїну він поліг, Він захищав, лишив по собі слід, Та не верне́ на рідний свій поріг. 14.10.2025 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2025
    228переглядів
  • НЕ ВЕРНЕ НА ПОРІГ
    (Світлій пам’яті земляка героя Володимира Стасіва)

    Наснився якось матері той сон,
    Де син всміхавсь, як в юності колись,
    Й благав піднести ру́ки до ікон,
    І тихо мовив: «Мамочко, молись…».

    «Не плач, матусе», – далі промовляв,
    – Я поруч, в кожній краплі тво́їх сліз…».
    В ту мить цей світ із болем покидав,
    Любов у серці до останку ніс.

    «Ти вишиєш мені сорочку з снів,
    Із квітів в полі й щирих молитов…».
    Востаннє очі в небо він підвів
    І про молитву прошептав він знов.

    Благання сина чула мама в снах,
    В молитві руки підняла увись,
    Шукала очі сина у сльозах,
    Що в снах благали: «Мамочко, молись».

    А серце мами обіймав вже біль,
    Було́ якесь страшне передчуття,
    Мов голос сина долітав звідтіль,
    В ту мить ішов у засвіти з життя.

    Пішов з життя, пішов у інший світ,
    Героєм за Вкраїну він поліг,
    Він захищав, лишив по собі слід,
    Та не верне́ на рідний свій поріг.

    14.10.2025 р.

    ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2025


    НЕ ВЕРНЕ НА ПОРІГ (Світлій пам’яті земляка героя Володимира Стасіва) Наснився якось матері той сон, Де син всміхавсь, як в юності колись, Й благав піднести ру́ки до ікон, І тихо мовив: «Мамочко, молись…». «Не плач, матусе», – далі промовляв, – Я поруч, в кожній краплі тво́їх сліз…». В ту мить цей світ із болем покидав, Любов у серці до останку ніс. «Ти вишиєш мені сорочку з снів, Із квітів в полі й щирих молитов…». Востаннє очі в небо він підвів І про молитву прошептав він знов. Благання сина чула мама в снах, В молитві руки підняла увись, Шукала очі сина у сльозах, Що в снах благали: «Мамочко, молись». А серце мами обіймав вже біль, Було́ якесь страшне передчуття, Мов голос сина долітав звідтіль, В ту мить ішов у засвіти з життя. Пішов з життя, пішов у інший світ, Героєм за Вкраїну він поліг, Він захищав, лишив по собі слід, Та не верне́ на рідний свій поріг. 14.10.2025 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2025
    213переглядів
  • ХАЙ БУДЕ

    Хай буде спокій, буде тиша,
    Хай не воює сатана,
    Хай ворог нас навік зали́шить,
    Нехай закі́нчиться війна.

    Хай буде тиша, буде спокій,
    Бажаю щиро всім добр́а,
    До ПЕРЕМОГИ наші кроки,
    Війні закічитись пора.

    Хай все сміття страшне вороже
    Летить назад у оркостан,
    Почуй нас, любий Царю-Боже,
    Закінчи в нас воєнний стан!

    Хай цю війну орда провадить
    У себе там, на болота́х,
    Нехай ніщо їм не завадить
    Собі забрати весь цей жах.

    Хай буде все у них яскраво,
    Усім болотом хай трясе,
    В обі́йми хай візьме́ заґрава,
    Хай до кобзона всіх несе.

    Хай будуть ще й халупопади,
    Руїни стануть, як у нас,
    Щодня рясніють тілопади,
    Нехай прийде́ розплати час!

    30.07.2025 р.

    ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2025
    ХАЙ БУДЕ Хай буде спокій, буде тиша, Хай не воює сатана, Хай ворог нас навік зали́шить, Нехай закі́нчиться війна. Хай буде тиша, буде спокій, Бажаю щиро всім добр́а, До ПЕРЕМОГИ наші кроки, Війні закічитись пора. Хай все сміття страшне вороже Летить назад у оркостан, Почуй нас, любий Царю-Боже, Закінчи в нас воєнний стан! Хай цю війну орда провадить У себе там, на болота́х, Нехай ніщо їм не завадить Собі забрати весь цей жах. Хай буде все у них яскраво, Усім болотом хай трясе, В обі́йми хай візьме́ заґрава, Хай до кобзона всіх несе. Хай будуть ще й халупопади, Руїни стануть, як у нас, Щодня рясніють тілопади, Нехай прийде́ розплати час! 30.07.2025 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2025
    343переглядів
  • ГОЛОДОМОРУ ЩОБ НЕ ЗНАЛИ

    В нас гинуть люди, в нас війна,
    Яка уже роки триває,
    І хліб наш палить сатана,
    Вивозить інший, викрадає.

    То справжній це є геноцид.
    Не дай, Господь, голодомору!
    Ця зграя нелюдів і гнид
    Ввірвалась в нашую комору.

    В коморі збіжжя золоте…
    Без хліба хоче нас лишити,
    Сяга потвора на святе,
    А нам без хліба не прожити.

    Благаєм Бога, щоб вберіг,
    Голодомору щоб не знали,
    Щоб ворог це зроби́ть не зміг,
    Щоб нас без хліба не зостали.

    Голодного не знать життя,
    Не пухнуть з голоду й вмирати,
    Дорослий хліб, щоб їв й дитя,
    Нам голоду щоб не зазнати.

    Нам страшно думать про таке,
    Женем думки́ про смерть голодну,
    Тепер життя страшне й тяжке,
    Нам палять землю хлібородну.

    Вбива нас клятая орда
    І замість хліба міни сіє.
    В нас чорні дні, страшна біда,
    А з цього ворог лиш радіє.

    17.11.2024 р.

    ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2024
    ГОЛОДОМОРУ ЩОБ НЕ ЗНАЛИ В нас гинуть люди, в нас війна, Яка уже роки триває, І хліб наш палить сатана, Вивозить інший, викрадає. То справжній це є геноцид. Не дай, Господь, голодомору! Ця зграя нелюдів і гнид Ввірвалась в нашую комору. В коморі збіжжя золоте… Без хліба хоче нас лишити, Сяга потвора на святе, А нам без хліба не прожити. Благаєм Бога, щоб вберіг, Голодомору щоб не знали, Щоб ворог це зроби́ть не зміг, Щоб нас без хліба не зостали. Голодного не знать життя, Не пухнуть з голоду й вмирати, Дорослий хліб, щоб їв й дитя, Нам голоду щоб не зазнати. Нам страшно думать про таке, Женем думки́ про смерть голодну, Тепер життя страшне й тяжке, Нам палять землю хлібородну. Вбива нас клятая орда І замість хліба міни сіє. В нас чорні дні, страшна біда, А з цього ворог лиш радіє. 17.11.2024 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2024
    463переглядів
  • ГОЛОДНА СМЕРТЬ

    Пройшли роки, та цьо́го не забути,
    Голодна смерть косила всіх підряд,
    Та важко і сьогодні це збагнути,
    Що був страшний голодний тілопа́д.

    Хотіли їсти – хліб їм тільки снився,
    Та й висівки не в кожного були́,
    І кожен з них до Господа молився,
    Щоб висівок хоч жменьку їм дали́.

    Кропи́ву їли, навіть і поло́ву,
    Бо жить хотілось кожному із них,
    Не дай Госпо́дь, щоб повторилось знову!
    Вкраїна знала вдо́сталь бід і лих.

    Голодомор…Страшні роки́ тридцяті,
    І нищення вкраїнців вочевидь,
    Знущались над людьми убивці кляті…
    Чи покарав Госпо́дь убивців-гнид?

    Ті жертви не хотіли помирати,
    Хотіли вижить – голод їх убив,
    Із поля колос не дали́ підняти.
    Якби не так, то кожен з них би жив.

    Вмирали люди, падали, як сно́пи,
    Голодна смерть в обійми їх брала́,
    Із тіл встелялись на землиці тро́пи,
    Лиха ця смерть мільйони забрала́.

    Голодна смерть… Яке страшнеє лихо,
    Яке жахіття довело́сь зазнать…
    Був плач дітей, а далі – тихо-тихо…
    Судилося від голоду вмирать.

    Страхіття те, щоб знов не повторилось,
    Всевишній щоб від цьо́го нас вберіг,
    Щоб смерть голодна в очі не дивилась,
    Щоб чорний день тоді кінця добіг.

    27.11.2021 р.

    ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2021
    ID: 1060955
    ГОЛОДНА СМЕРТЬ Пройшли роки, та цьо́го не забути, Голодна смерть косила всіх підряд, Та важко і сьогодні це збагнути, Що був страшний голодний тілопа́д. Хотіли їсти – хліб їм тільки снився, Та й висівки не в кожного були́, І кожен з них до Господа молився, Щоб висівок хоч жменьку їм дали́. Кропи́ву їли, навіть і поло́ву, Бо жить хотілось кожному із них, Не дай Госпо́дь, щоб повторилось знову! Вкраїна знала вдо́сталь бід і лих. Голодомор…Страшні роки́ тридцяті, І нищення вкраїнців вочевидь, Знущались над людьми убивці кляті… Чи покарав Госпо́дь убивців-гнид? Ті жертви не хотіли помирати, Хотіли вижить – голод їх убив, Із поля колос не дали́ підняти. Якби не так, то кожен з них би жив. Вмирали люди, падали, як сно́пи, Голодна смерть в обійми їх брала́, Із тіл встелялись на землиці тро́пи, Лиха ця смерть мільйони забрала́. Голодна смерть… Яке страшнеє лихо, Яке жахіття довело́сь зазнать… Був плач дітей, а далі – тихо-тихо… Судилося від голоду вмирать. Страхіття те, щоб знов не повторилось, Всевишній щоб від цьо́го нас вберіг, Щоб смерть голодна в очі не дивилась, Щоб чорний день тоді кінця добіг. 27.11.2021 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2021 ID: 1060955
    371переглядів
  • Як важко домовлятися між собою й собою?:)
    Та страшне!!!

    З одного боку вхайдокалася в тому квітнику, щокапець?:)
    Й хотілося тільки спати!:)
    Довго й нерухомо?:)

    З іншого боку, мені десь між лопатками гаряче дихала собака Цуцилія!:)
    Собака Валянок!:)

    То зібрала таки себе в купку й пііііііішла-пішла-пішла звершувати!:)

    Дійсним доповідаю!
    Ми це зробили!!!
    Я стригла!
    Донечка тримала!:)

    Цуцилія стрижена! Випрана!
    Вже навіть з заканапної еміграції повернулася!:) Цього разу наругу над улюбленими собачками хуткенько пробачила!:)
    Дивлюся на неї і радію!:)

    Тепер на черзі ще собаки Лєдя та Вахтанг!
    Як важко домовлятися між собою й собою?:) Та страшне!!! З одного боку вхайдокалася в тому квітнику, щокапець?:) Й хотілося тільки спати!:) Довго й нерухомо?:) З іншого боку, мені десь між лопатками гаряче дихала собака Цуцилія!:) Собака Валянок!:) То зібрала таки себе в купку й пііііііішла-пішла-пішла звершувати!:) Дійсним доповідаю! Ми це зробили!!! Я стригла! Донечка тримала!:) Цуцилія стрижена! Випрана! Вже навіть з заканапної еміграції повернулася!:) Цього разу наругу над улюбленими собачками хуткенько пробачила!:) Дивлюся на неї і радію!:) Тепер на черзі ще собаки Лєдя та Вахтанг!
    371переглядів
  • Жена на "троечку"
    Олечка была невероятно красивой. Такая красивая, что даже голуби, увидев ее курящей на балконе, застывали в воздухе и забывали как летать и гадить.
    Застынет такой. И висит. Любуется.
    И умная была тоже..
    Врач-стоматолог весьма перспективный и неплохо зарабатывающий. Что немаловажно и тоже вызывает уважение у голубей.
    Когда Олечка в белом недлинном халатике шла по коридору своей клиники, у всех пациентов мужского пола (пусть они сперва пришли в урологию) зубы начинали болеть и требовать немедленной починки.
    У пациенток зубы тоже начинали болеть. Но от зависти.
    Однако после близкого или относительно близкого знакомства с Олечкой, у всех на Олечку случался импринтинг, любовь и уважение. Поскольку человеком она была открытым, веселым и по-настоящему добрым.
    Очень, очень хороша была Олечка.
    ***

    Она к своим двадцати пяти годам была уже пять лет как замужем. Всем тогда полагалось замуж, чем раньше тем лучше. Олечка волей судьбы и родителей тоже оскоромилась и вышла.
    Муж Андрей был среднего качества, но не самый худший из возможных… Но… Но только характер у Андрюхи был говняный. Вот не просто унылоговняный, а злобноуныложелчноговняный характер, из тех, которые часто выдаются в нагрузку к маленькому росту, маленькому пенису и слабой потенции.
    Само собой, такое сокровище, как Олечка он не мог не ценить. И, понятно, что ценил он его в рамках своего унылозлобноговняного дискурса.
    — Как я выгляжу? — спрашивала Олечка утром. (Все женщины зачем-то делают это, как будто им не все равно).
    — На троечку, как всегда. Смирись уже с тем, что ты страшненькая, — отвечал, сцепив ротик в морщинистую попочку, муж. И отворачивался. И требовал подать еще блинов и кофе с молоком.
    — У меня вчера был такой сложный случай, так вот я…
    — Мне не интересно. Лучше поди ребенка в школу собери. И еще кофе. — Морщинистая попочка становилась еще морщинистее.
    — А пошли вечером к Петровым. Там попоем, посидим, поболтаем.
    — Нечего там делать у твоих Петровых. Дураки… Мы к ним ходим, а они только и думают как нас нае*ать.
    — Петровы? Им-то зачем? Они вроде как…
    — Все хотят всех нае*ать. Ты просто глупая. Жизни не знаешь.

    Андрюша был из тех, кого все всегда хотят нае*ать. А если не нае*ать, то использовать. А не использовать, так подставить. А не подставить, так посмеяться…
    В общем, Андрюша был такой человек, который родился в ночь с понедельника на понедельник, причем оба понедельника были пятницей тринадцатого. Когда он родился, акушерка назвала его неведомой зверушкой, закатала в бочку, бочку кинула в море…

    Там он в этой бочке и жил до своих тридцати лет. Из бочки гундося, что мир — говно, люди-твари, а Олечка уродина, дура и никому кроме него- Андрюхи не нужна. И что, женившись на Олечке, Андрюха спас ее от одиночества, панели, тюрьмы, сумы, психушки и прозябания…
    Да что я? Мы такое все знаем…
    Но «все так живут». Поэтому Олечка, в очередной раз выслушав то, какая она бесполезная дура, шла на балкон курить и не замечала ни застывших в восхищении голубей, ни своего красного диплома, ни того, что она уже давно обошла Андрюшу по карьерной лестнице и по зарплате… кстати.

    Любовь така любовь.
    Так бы и жила бы Олечка, возможно в какой-то момент сдавшись и поверив в свою «троечку» и став «троечкой», и перейдя, как настаивал Андрюша, в поликлинику ближе к дому простым врачом… А то и уволилась бы, потому что Андрюша сетовал, что ребенок брошен, дома грязь и ужины не достаточно свежи и калорийны.
    Но Бог все же любит нас (или это голуби не вынесли несправедливости и нажаловались кому надо). И в клинику, где Олечка работала, приехала делегация врачей из Италии делиться опытом и все такое.
    И ах нет… Читатель ждет уж рифмы адюльтер. А там просто был итальянский дедушка-профессор, который конечно же в Олечку влюбился, но больше как в специалиста… и позвал ее на практику в город Триест. На полгодика.
    — Нет! Нет! Никогда! — визжал Андрюша и швырял чашки в стену. — Ты что шлюха? Да ты там только для этого нужна? ТЫ что думаешь тебя всерьез берут за твои мозги… у Тебя их нету! Тебя берут туда, чтобы вые*ать. Потому что баба ты видная…
    — Погоди! — не поняла Олечка. — Как это «видная»? Ты ж говорил всегда, что страшненькая.
    — Это я так говорил, чтоб ты не мнила там о себе. А так, тебя ж только за твою внешность и держат. Врач-то ты так себе. Дура потому что.

    Вот тут Олечку и перемкнуло.
    Собрала она вещи, ребенка и сперва к маме, а потом в город Триест.
    Когда вернулась, Андрюша был тише воды -ниже травы. Но как раз там в Триесте и случилось то, чего так давно уже ждет читатель. Совсем с другим человеком. И без продолжения.

    Но Олечка вдруг увидела, что член может быть и побольше, секс поинтереснее, а с утра можно попросить кофе с молоком и блинчиков в постель и услышать «Какая же ты красивая… умная… самая лучшая… и пойдем вечером танцевать и пить вино… «.
    А что? Так можно было?

    С Андрюшенькой они расстались. Андрюшенька через полгода обзавелся очередной «олечкой», тоже, кстати, очень красивой и умной. Но нашей Олечке это было уже не интересно. У нее была своя жизнь, в которой она была «на отлично».
    А во всем виноваты кто? Голуби…
    Зы. Я это к тому, что если какой-нибудь андрюшенька говорит вам, что вы «На троечку» — сам он на троечку. Лопаткой по башке, зарыть на грядке и забыть…

    © Ляля Брынза
    Жена на "троечку" Олечка была невероятно красивой. Такая красивая, что даже голуби, увидев ее курящей на балконе, застывали в воздухе и забывали как летать и гадить. Застынет такой. И висит. Любуется. И умная была тоже.. Врач-стоматолог весьма перспективный и неплохо зарабатывающий. Что немаловажно и тоже вызывает уважение у голубей. Когда Олечка в белом недлинном халатике шла по коридору своей клиники, у всех пациентов мужского пола (пусть они сперва пришли в урологию) зубы начинали болеть и требовать немедленной починки. У пациенток зубы тоже начинали болеть. Но от зависти. Однако после близкого или относительно близкого знакомства с Олечкой, у всех на Олечку случался импринтинг, любовь и уважение. Поскольку человеком она была открытым, веселым и по-настоящему добрым. Очень, очень хороша была Олечка. *** Она к своим двадцати пяти годам была уже пять лет как замужем. Всем тогда полагалось замуж, чем раньше тем лучше. Олечка волей судьбы и родителей тоже оскоромилась и вышла. Муж Андрей был среднего качества, но не самый худший из возможных… Но… Но только характер у Андрюхи был говняный. Вот не просто унылоговняный, а злобноуныложелчноговняный характер, из тех, которые часто выдаются в нагрузку к маленькому росту, маленькому пенису и слабой потенции. Само собой, такое сокровище, как Олечка он не мог не ценить. И, понятно, что ценил он его в рамках своего унылозлобноговняного дискурса. — Как я выгляжу? — спрашивала Олечка утром. (Все женщины зачем-то делают это, как будто им не все равно). — На троечку, как всегда. Смирись уже с тем, что ты страшненькая, — отвечал, сцепив ротик в морщинистую попочку, муж. И отворачивался. И требовал подать еще блинов и кофе с молоком. — У меня вчера был такой сложный случай, так вот я… — Мне не интересно. Лучше поди ребенка в школу собери. И еще кофе. — Морщинистая попочка становилась еще морщинистее. — А пошли вечером к Петровым. Там попоем, посидим, поболтаем. — Нечего там делать у твоих Петровых. Дураки… Мы к ним ходим, а они только и думают как нас нае*ать. — Петровы? Им-то зачем? Они вроде как… — Все хотят всех нае*ать. Ты просто глупая. Жизни не знаешь. Андрюша был из тех, кого все всегда хотят нае*ать. А если не нае*ать, то использовать. А не использовать, так подставить. А не подставить, так посмеяться… В общем, Андрюша был такой человек, который родился в ночь с понедельника на понедельник, причем оба понедельника были пятницей тринадцатого. Когда он родился, акушерка назвала его неведомой зверушкой, закатала в бочку, бочку кинула в море… Там он в этой бочке и жил до своих тридцати лет. Из бочки гундося, что мир — говно, люди-твари, а Олечка уродина, дура и никому кроме него- Андрюхи не нужна. И что, женившись на Олечке, Андрюха спас ее от одиночества, панели, тюрьмы, сумы, психушки и прозябания… Да что я? Мы такое все знаем… Но «все так живут». Поэтому Олечка, в очередной раз выслушав то, какая она бесполезная дура, шла на балкон курить и не замечала ни застывших в восхищении голубей, ни своего красного диплома, ни того, что она уже давно обошла Андрюшу по карьерной лестнице и по зарплате… кстати. Любовь така любовь. Так бы и жила бы Олечка, возможно в какой-то момент сдавшись и поверив в свою «троечку» и став «троечкой», и перейдя, как настаивал Андрюша, в поликлинику ближе к дому простым врачом… А то и уволилась бы, потому что Андрюша сетовал, что ребенок брошен, дома грязь и ужины не достаточно свежи и калорийны. Но Бог все же любит нас (или это голуби не вынесли несправедливости и нажаловались кому надо). И в клинику, где Олечка работала, приехала делегация врачей из Италии делиться опытом и все такое. И ах нет… Читатель ждет уж рифмы адюльтер. А там просто был итальянский дедушка-профессор, который конечно же в Олечку влюбился, но больше как в специалиста… и позвал ее на практику в город Триест. На полгодика. — Нет! Нет! Никогда! — визжал Андрюша и швырял чашки в стену. — Ты что шлюха? Да ты там только для этого нужна? ТЫ что думаешь тебя всерьез берут за твои мозги… у Тебя их нету! Тебя берут туда, чтобы вые*ать. Потому что баба ты видная… — Погоди! — не поняла Олечка. — Как это «видная»? Ты ж говорил всегда, что страшненькая. — Это я так говорил, чтоб ты не мнила там о себе. А так, тебя ж только за твою внешность и держат. Врач-то ты так себе. Дура потому что. Вот тут Олечку и перемкнуло. Собрала она вещи, ребенка и сперва к маме, а потом в город Триест. Когда вернулась, Андрюша был тише воды -ниже травы. Но как раз там в Триесте и случилось то, чего так давно уже ждет читатель. Совсем с другим человеком. И без продолжения. Но Олечка вдруг увидела, что член может быть и побольше, секс поинтереснее, а с утра можно попросить кофе с молоком и блинчиков в постель и услышать «Какая же ты красивая… умная… самая лучшая… и пойдем вечером танцевать и пить вино… «. А что? Так можно было? С Андрюшенькой они расстались. Андрюшенька через полгода обзавелся очередной «олечкой», тоже, кстати, очень красивой и умной. Но нашей Олечке это было уже не интересно. У нее была своя жизнь, в которой она была «на отлично». А во всем виноваты кто? Голуби… Зы. Я это к тому, что если какой-нибудь андрюшенька говорит вам, что вы «На троечку» — сам он на троечку. Лопаткой по башке, зарыть на грядке и забыть… © Ляля Брынза
    1Kпереглядів
  • ГОЛОДОМОРУ ЩОБ НЕ ЗНАЛИ

    В нас гинуть люди, в нас війна,
    Яка уже роки триває,
    І хліб наш палить сатана,
    Вивозить інший, викрадає.

    То справжній це є геноцид.
    Не дай, Господь, голодомору!
    Ця зграя нелюдів і гнид
    Ввірвалась в нашую комору.

    В коморі збіжжя золоте…
    Без хліба хоче нас лишити,
    Сяга потвора на святе,
    А нам без хліба не прожити.

    Благаєм Бога, щоб вберіг,
    Голодомору щоб не знали,
    Щоб ворог це зроби́ть не зміг,
    Щоб нас без хліба не зостали.

    Голодного не знать життя,
    Не пухнуть з голоду й вмирати,
    Дорослий хліб, щоб їв й дитя,
    Нам голоду щоб не зазнати.

    Нам страшно думать про таке,
    Женем думки́ про смерть голодну,
    Тепер життя страшне й тяжке,
    Нам палять землю хлібородну.

    Вбива нас клятая орда
    І замість хліба міни сіє.
    В нас чорні дні, страшна біда,
    А з цього ворог лиш радіє.

    17.11.2024 р.

    ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2024
    ID: 1026824
    ГОЛОДОМОРУ ЩОБ НЕ ЗНАЛИ В нас гинуть люди, в нас війна, Яка уже роки триває, І хліб наш палить сатана, Вивозить інший, викрадає. То справжній це є геноцид. Не дай, Господь, голодомору! Ця зграя нелюдів і гнид Ввірвалась в нашую комору. В коморі збіжжя золоте… Без хліба хоче нас лишити, Сяга потвора на святе, А нам без хліба не прожити. Благаєм Бога, щоб вберіг, Голодомору щоб не знали, Щоб ворог це зроби́ть не зміг, Щоб нас без хліба не зостали. Голодного не знать життя, Не пухнуть з голоду й вмирати, Дорослий хліб, щоб їв й дитя, Нам голоду щоб не зазнати. Нам страшно думать про таке, Женем думки́ про смерть голодну, Тепер життя страшне й тяжке, Нам палять землю хлібородну. Вбива нас клятая орда І замість хліба міни сіє. В нас чорні дні, страшна біда, А з цього ворог лиш радіє. 17.11.2024 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2024 ID: 1026824
    547переглядів
  • ХЕРСОНЩИНО, ПРО ТЕБЕ ПАМ’ЯТАЄМ

    Перлину степу топче ворог клятий,
    Немов господар оселився там,
    Він забруднив усі красиві шати,
    Й наповнив все свої́м страшним сміттям.

    Весь лівий берег стогне і ридає,
    Дніпро в зажурі воду подає,
    На звільнення Херсонщина чекає,
    Бо окупант їм волі не дає.

    Не день, й не два, й не місяць це триває,
    Як окупант цю землю захопив,
    Людські́ оселі нелюд заселяє,
    Біди́ і лиха скільки наробив…

    В людськи́х оселях, наче в себе вдома,
    Міста́ і се́ла в ворога в руках,
    Від цьо́го страх, біда, моральна втома,
    І все це наяву, а не у снах.

    Під окупантом плаче ця землиця,
    Огидне і страшне вороже все…
    Коли ж жахіття має закінчи́ться?
    Хто звільнення землі́ цій принесе́?

    Херсонщино, про тебе пам’ятаєм,
    За всіх людей, за весь Херсонський край,
    Про звільнення ми Господа благаєм.
    Тримайсь, перлино! Ми з тобою! Знай!

    20.08.2024 р.

    ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2024
    ID: 1058986
    ХЕРСОНЩИНО, ПРО ТЕБЕ ПАМ’ЯТАЄМ Перлину степу топче ворог клятий, Немов господар оселився там, Він забруднив усі красиві шати, Й наповнив все свої́м страшним сміттям. Весь лівий берег стогне і ридає, Дніпро в зажурі воду подає, На звільнення Херсонщина чекає, Бо окупант їм волі не дає. Не день, й не два, й не місяць це триває, Як окупант цю землю захопив, Людські́ оселі нелюд заселяє, Біди́ і лиха скільки наробив… В людськи́х оселях, наче в себе вдома, Міста́ і се́ла в ворога в руках, Від цьо́го страх, біда, моральна втома, І все це наяву, а не у снах. Під окупантом плаче ця землиця, Огидне і страшне вороже все… Коли ж жахіття має закінчи́ться? Хто звільнення землі́ цій принесе́? Херсонщино, про тебе пам’ятаєм, За всіх людей, за весь Херсонський край, Про звільнення ми Господа благаєм. Тримайсь, перлино! Ми з тобою! Знай! 20.08.2024 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2024 ID: 1058986
    260переглядів
Більше результатів