Доброго ранку, неділе!
Нехай цей ранок буде щедрим лише на хороше, як кошик лісових дарів на фото, теплим, як лагідне сонце крізь хмари, і світлим, як літнє небо над головою.
Хай неділя принесе спокій і добрі новини. Хай поруч будуть найрідніші.

Бережімо себе, дякуймо нашим захисникам донатом і нехай сьогодні кожному буде за що усміхнутися.💙💛

Новий день настав!!! То ж хай він буде теплим, рідні люди – здоровими, новини – лише добрими, на душі - тиша та спокій.

Спокійного Затишного Вечора. Приємного Відпочинку 🌠🌒🌛✨️🥰🥰

Нервову систему заспокоюють: фізичне навантаження особливо гарні в цьому плані йога і прогулянки, режим дня, медитація, читання, душевне спілкування, спокійна музика, теплі сольові ванни - будь-які нуднуваті заняття і загалом неспішний спосіб життя без завищених планок, без стресу.

🌱🦋🌱
З новим днем !
Нехай цей день буде теплим,
рідні — здоровими,
новини — лише добрими,
а в душі панують тиша й спокій.

І нехай за вікном нас тішить улюблене літо!

🌿🌿🦋🦋🌿🌿

Я був готовий спокійно працювати, поки главком не поставив ультиматум, — Федоров

""Насправді коли президент сказав, що не планує звільняти Сирського, то я сказав, що погоджуюсь, це його рішення як Верховного головнокомандувача, і буду вчитися працювати з ним. Але ми стикнулися з повним блокуванням всіх наших ініціатив. І Сирський не готовий відкрито в очі говорити про проблеми. Він готовий ходити на зустрічі, плести інтриги, думати, що хтось замовляє проти нього кампанії. І він поставив ультиматум. І замість того,що придумати, як асиметрично перемогти росію, він придумав, як розколоти країну.

Насправді Сирський в 22 році врятував нашу країну, провів кілька успішних операцій, і ми не можемо його недооцінювати. Але війна змінилася", - додав він.

Відео: Юлія Забєліна

ХРОНІКИ ПІСЛЯМАЙБУТЬНОГО: СВІТИ САЙМОНА СТОЛЕНХАҐА

Мало хто говорить про те, що залишається після майбутнього. Саймон Столенхаґ — один із тих, хто знає відповідь. У його світах час вже вичерпано: майбутнє відбулося, пережило себе і тепер осідає іржавим післясмаком. Величезні механізми стоять серед полів, віддаючись корозії, розчиняються в тумані, стаючи такими ж буденними, як старі елеватори чи покинута інфраструктура, призначення якої давно стерлося з пам'яті.

Шведська провінція, де виріс художник, назавжди застигла в його образах. Озера, ліси, невеличкі містечка, низьке небо, довгі дороги та промислові зони стали природним середовищем для його уяви. Наукові комплекси, гігантські машини чи аномальні конструкції з'являються тут не як вторгнення фантастики, а як частина буденного ландшафту.

Його полотна нагадують не стільки фантазію про майбутнє, скільки дивний спогад про нього. Столенхаґ майстерно поєднує приглушену палітру та впізнавані деталі побуту з чимось незбагненним, що наше підсвідоме зчитує як щось знайоме і давно пережите. Ці фрагменти іншої реальності він вплітає у графічні романи, перетворюючи їх на візуальну прозу — серію спогадів, що існують на тонкій межі між літературою, живописом і кінематографом.

«Оповідки з Кільця» відкривають цей світ через дитячий погляд. Альтернативна Швеція кінця 1980-х живе поруч із колосальним підземним прискорювачем частинок, але саме співіснування людей і технологічного дива здається тут важливішим за будь-які пояснення. Діти спокійно їздять на велосипедах повз іржаві машини, досліджують покинуті об'єкти та споглядають гігантських роботів із тією ж природністю, з якою звикли дивитися на лінії електропередач чи старі сараї. У цих сценах відчувається спадщина Спілберга, Бредбері й Тарковського, проте Столенхаґ ніколи не перетворює свої образи на цитати. Він говорить власною мовою — мовою тихих пейзажів, у яких розчиняється незрозуміла, щемлива туга.

Згодом цей світ змінюється у «Речах з Потопу». Дитяча безтурботність вивітрюється, поступаючись місцем тривозі: темні плями на снігу, токсична вода та дивні рекламні маскоти посеред спустошених краєвидів створюють відчуття повільного, майже невідворотного розкладу. Тут Столенхаґ розвиває свою головну думку: людина має хист звикати до будь-яких змін, навіть до катастрофи. Жах у його роботах не вибухає — він накопичується, непомітно вростаючи в довкілля. Ми споглядаємо вже не саму подію, а післясмак життя у світі, який давно навчився приймати свою нову, понівечену реальність.

«Електричний штат» виводить цю тему на новий рівень. Америка, спустошена віртуальними ілюзіями, постає як величезний цвинтар нездійсненого майбутнього: люди перетворилися на виснажені оболонки, замкнені у власних мареннях, а пустелі Мохаве заповнилися руїнами технологічної цивілізації. У цьому контексті подорож Мішель та її маленького жовтого робота набуває міфологічного виміру — це вже не просто постапокаліпсис, а роздум про самотність, втрату реальності та дивну людську схильність добровільно обирати оману. Показово, що екранізація Netflix викликала суперечливу реакцію: перетворивши історію на традиційний пригодницький сюжет, вона втратила найважливіше — той простір мовчання, недомовленості й внутрішньої порожнечі, на яких тримається першоджерело.

«Лабіринт» іде ще далі, позбавляючи нас останніх ілюзій про спадковість світів, де залишки меланхолії та колишніх надій зрештою поступаються місцем оголеному відчаю. Чорні сфери в небі, отруєна атмосфера, аміачні пустелі та стерильний бункер Кунгсхолл створюють відчуття остаточного виснаження світу. Однак Столенхаґа цікавить не стільки сама катастрофа, скільки її приховані наслідки: провина тих, хто залишив інших помирати за зачиненими дверима; відчай людей, змушених жити після морального компромісу, який неможливо виправдати; пам'ять про рішення, що назавжди стає частиною особистої історії. Зрештою, головний жах у творчості Столенхаґа завжди залишається внутрішнім.

Його світи — це не завершені історії, а самі ландшафти пам’яті. Ми бачимо їх так, як людина бачить власне минуле: фрагментарно, через спалахи образів, що виринають із темряви. Світло над озером, гул далекого двигуна, силует конструкції на горизонті чи незбагненна темна пляма на снігу — походження цих речей стерлося, але їхня присутність стала реальнішою за будь-яку нашу повсякденність. Столенхаґ збирає свої світи з таких уламків, де кожна випадкова деталь стає ключем до чогось давно втраченого, що ми, самі того не знаючи, продовжуємо носити в собі.

Мистецтво Саймона Столенхаґа уникає обіцянок, якими зазвичай годує нас фантастика. Його оптика налаштована інакше: він спостерігає, як час невблаганно переінакшує наші надії, як амбітні проєкти стають руїнами, а катастрофи — частиною звичного пейзажу. Це хроніки "післямайбутнього", де технологічне диво вже давно втратило голос, апокаліпсис розчинився в буденності, а пам’ять тримається лише за уламки того, що колись здавалося незаперечним.

Дивлячись на його роботи, відчуваєш не страх перед прийдешнім і не ностальгію за минулим. Швидше дивне, майже фізичне відчуття зустрічі з чимось, що колись належало нам, але встигло зникнути в піску часу. З чимось, чого, можливо, ніколи й не існувало, окрім як у наших власних спогадах.

— Voss Ekobi

На війні ніч ніколи не буває по-справжньому тихою. Навіть коли не стріляють, тиша має свою вагу. Вона насторожує більше, ніж гуркіт. А темрява прислухається, чекаючи, хто першим порушить мовчання.

Тієї ночі ми були втрьох — Олег, Макс і я. Сиділи на посту в покинутій хаті на самому нулі. До світанку залишалося недовго. Крізь невелике вікно було видно чисте зоряне небо.
Я дивився на нього, у темряві зірки здавалися неймовірно близькими.

— Красиво... — тихо промовив я. — От нас не буде, а ці зорі й далі світитимуть. Наче нічого й не сталося.

Макс теж підняв очі до вікна.

— Не переймайся, друже. Деяких із тих зірок, які ти зараз бачиш, можливо, вже давно не існує. Просто їхнє світло ще не встигло долетіти до Землі. Ми бачимо їх такими, якими вони були колись.

Я мовчав, обдумуючи його слова.

— Виходить, ми дивимося в минуле...

— Так. Іноді на мільйони років назад.

Олег, який досі мовчав, перевів погляд із нас на небо.

— Дивно виходить... Зорі давно згасли, а їхнє світло ще живе.

— Так само і з людьми, — сказав Макс. — Людина може піти, але те, що вона залишила після себе, ще довго живе в інших.

Я кивнув.

— Хотілося б, щоб після кожного залишалося хоч трохи світла.

Знову настала тиша.

Десь далеко глухо прокотився вибух. Ми інстинктивно прислухалися. Потім усе стихло.

Я знову подивився у вікно.

Мене не полишала думка про це світло. Воно летіло крізь холодний космос мільйони років, щоб саме зараз торкнутися розбитого скла старої сільської хати, в якій сиділи троє втомлених піхотинців.

Ніхто більше не говорив.

Кожен думав про своє.

Вранці нас розбудив не світанок.

Нас розбудив вихід.

Перший приліт ліг десь за городами. Потім ще один. Земля здригнулася так, ніби хтось узяв її за плечі й добряче струснув.

— Міномет! — коротко кинув Макс.

Ми вже були на ногах.

Потім усе сталося за кілька секунд.

Свист.

Глухий удар.

І страшенний тріск над головою.

Сто двадцята міна влучила в дах. Нам неймовірно пощастило: вона попала в димохід. Цегла розлетілася, шифер сипонув уламками на всі боки, а хвостовик міни, пробивши стелю, впав просто посеред хати.

Все потонуло в густому пилу.

Запахло гаром, старою цеглою, розбитим деревом.

Кілька секунд ніхто нічого не говорив.

Ми лише дивилися один на одного, ніби мовчки перевіряли: усі цілі?

— Живі? — нарешті спитав я.

— Начебто... — відповів Макс, обмацуючи себе.

Олег мовчки підняв великий шматок штукатурки, що впав йому на плече, відкинув убік і сказав:

— Схоже, сьогодні не наш день.

Ми ще не встигли як слід оговтатися, як у цій дивній тиші раптом задзвонив телефон.

Мелодія прозвучала настільки недоречно, що ми одночасно подивилися на Олега.

— Та хто там... — пробурмотів він, дістаючи телефон.

Він відповів.

— Слухаю.

Спочатку мовчав.

Потім спокійно сказав:

— Так... Це я.

Ще кілька секунд слухав.

— Розумію.

Голос у нього залишався рівним.

— Послухайте... Раніше я був фермером. У мене було господарство. Земля, техніка, будинок. Я взяв кредит на розвиток. На роботу. Зараз усе це залишилося в окупації.

Він замовк, вислуховуючи відповідь.

— Я зараз на фронті.

Знову мовчання.

Його обличчя поступово змінювалося.

— Ні... Ви, мабуть, не зрозуміли. Я зараз не вдома. Я на війні.

Ще кілька секунд.

Ми мовчки дивилися на нього.

Над нами крізь пробитий дах було видно клапоть ранкового неба.

— У мене зараз немає нічого, — уже голосніше сказав Олег. — Узагалі нічого. Дім — в окупації. Господарства немає. Техніки немає. Усе, що в мене залишилося, — це одяг, який зараз на мені, і автомат. І мене можуть убити будь-якої хвилини.

Він замовк.

Слухав.

Потім гірко всміхнувся.

— Я вас почув... Пеня... штраф... прострочення...

Пауза.

— Добре.

Він повільно натиснув кнопку завершення виклику.

У хаті запанувала дивна тиша.

Здавалося, навіть війна на мить стихла.

Олег поклав телефон до кишені.

Подивився вгору, крізь діру в стелі.

Туди, де ще кілька годин тому ми говорили про світло далеких зірок.

І тихо сказав:

— Дивна річ... Міна, здається, краще зрозуміла моє становище, ніж банк.

Ніхто нічого не відповів.

Бо іноді найважче не пережити обстріл.

Найважче — зрозуміти, що десь далеко, у теплому офісі, війна може бути лише приміткою в анкеті клієнта, а людське життя — рядком із позначкою: "прострочений платіж".

💋 Помилки, які ви допускаєте, коли умиваєте обличчя

💋 Ви знімаєте макіяж за допомогою спеціальних серветок
Перед сном треба змивати макіяж – це обов’язковий захід, про який не варто вже згадувати. Очищення від макіяжу забезпечить красу та здоров’я шкіри. Але ось теми серветок ми торкнемося. Як у нас зазвичай буває: приходимо з роботи дуже втомленими, до ванної кімнати йти немає сил, і згадуємо, що є серветки, що очищають, якими час від часу користуємося. Відмінний засіб — і макіяж знімає, і нібито очищає (адже написано «очищають»), і з ліжка вставати зайвий раз не треба. Насправді ж не все так здорово. Макіяж серветки прибирають, але шкіру не очищають, а навпаки роблять їй тільки гірше.

💋 Ви забуваєте мити руки
Після приходу з вулиці ми одразу йдемо мити руки, потім займаємося домашніми справами і не завжди маємо справу з ідеально чистими речами. Багато хто на це не звертає уваги і спокійно починає процедури з очищення шкіри: доторкається до неї, масажує, старанно щось втирає. Напевно, немає необхідності розповідати, що бруд, що з’явився на руках, може запросто потрапити на обличчя, проникнути в пори і тим самим спровокувати запалення і почервоніння.

💋 Ви вмиваєтеся гарячою водою
Можуть бути дві причини, через які ви любите вмивати обличчя гарячою водою: ви просто любите гарячу воду або хочете розкрити пори. Але поспішаємо зруйнувати черговий міф: пори не можуть відкриватися, ні закриватися. Якщо ви вмиваєтеся тільки гарячою або холодною водою (або чергуєте їх), то викликаєте почервоніння, або купероз. Знайдіть баланс, щоб вмиватися правильно: налаштуйте воду оптимальної температури, і шкіра (отже, і ви) буде задоволена.

💋 Ви використовуєте один і той же рушник протягом тижня
Щоб ранкове або вечірнє очищення не пройшло даремно, використовуйте чистий рушник щоразу і щодня. Рушник – ідеальне середовище для розмноження бактерій, які з радістю “перебігають” на обличчя.

🌸Таємниці Здоров‘я

ДИВНЕ СЕЛО
Дмитро завжди казав, що в Україні є два види скарбів: ті, які ще не знайшли археологи, і ті, які вже давно лежать у сараях.

Микола лише сміявся.

— А ще є третій вид.

— Який?

— Ті, що баба продає як брухт, а потім біжить навздогін і кричить: «Ой, не той мішок забрали!»

Біла «Газель» котилася між селами. З відчиненого вікна Дмитро раз у раз висував ручний гучномовець:

— Купуємо чорний і кольоровий метал! Стару побутову техніку, акумулятори, пір'я! Купуємо старовинні речі!

У першому селі день почався вдало. Вони купили два старі велосипеди, пральну машину, три акумулятори, мідний казан і такого величезного чавунного котла, що Микола сказав:

— Якщо його добре почистити, можна борщ варити на все село.

У другому селі справи пішли ще краще. Один дід продав електродвигун, який важив, мабуть, більше за самого діда, а бабуся винесла патефон, праску на вугіллі й старий самовар.

— Хлопці, — усміхнулася вона, — якщо ще років десять не приїдете, то й мене купите як старовинну річ.

— Не можемо, бабусю, — відповів Дмитро. — Людей ми не скуповуємо.

— Шкода... А пенсія така, що вже й сама себе продати готова...

Сміялися всі.

До вечора кузов був заповнений майже доверху.

— Може, вже додому? — запитав Микола.

Дмитро подивився на дорогу, що губилася серед пагорбів.

— Он ще якесь село. Заїдемо на пів години. Може, знайдемо щось цікаве.

— У тебе це «на пів години» завжди закінчується пригодами.

Дорога ставала дедалі вужчою.

Асфальт давно закінчився, дерева схилилися над дорогою так низько, ніби намагалися підслухати розмову.

Навігатор мовчав.

Лише старий паперовий дорожній атлас показував, що десь попереду має бути село.

Нарешті між деревами з'явилися поодинокі старі хати.

Жодного магазину.

Жодної вивіски.

Навіть собаки не гавкали.

Дмитро взяв гучномовець.

— Купуємо чорний і кольоровий метал! Старовинні речі!..

Відгук луною покотився між хатами.

Через хвилину з подвір'я вийшов сухорлявий сивий дід.

Наче давно чекав саме на них.

— Старовину шукаєте?

— Буває.

— Ходімо.

Дід повів їх до старої комори.

Серед павутиння, старих скринь і пожовклих газет він дістав невеликий латунний компас.

Той був дивний.

Без жодної іржі.

Наче його зробили вчора.

Стрілка повільно оберталася сама по собі.

— Не працює? — запитав Микола.

— Навпаки, — усміхнувся дід. — Працює занадто добре.

— І що він показує?

— Не північ.

— А що?

— Він може показати, куди звичайній людині краще не ходити...

Хлопці засміялися.

— Гарний жарт.

— Це не жарт.

Дід раптом став серйозним.

— І ще... не затримуйтеся тут після заходу сонця.

— Чому?

— Бо тоді село прокидається.

Микола підморгнув Дмитрові.

— Здається, дідові телевізор показує забагато містики.

Старий не відповів.
Лише тихо промовив:
— Запам'ятайте одну річ. Якщо вночі вам здаватиметься, що дорога ходить колом, люди говорять неправду, а місяць світить не з того боку, — не дивіться очима. Дивіться компасом.

Микола засміявся.
— Це загадка чи інструкція?

Дід повільно похитав головою.
— Ні те, ні інше.

Він озирнувся на темний ліс і додав майже пошепки:
— І що б ви не почули після півночі... не відповідайте, якщо вас покличуть на ім'я.

У ту ж мить десь над лісом прогримів грім.

Дмитро розрахувався за компас і поклав його в бардачок.

Старий мовчки розвернувся і пішов до своєї хати, не озираючись.

Небо потемніло так швидко, ніби хтось накрив його важкою ковдрою.

Перші великі краплі застукали по даху «Газелі».

— Погода зіпсувалася, — сказав Микола.

Вони рушили.

За кілька хвилин Дмитро спробував увімкнути навігатор.

На екрані блиснуло повідомлення:

«Місцезнаходження не визначено».

— Дивно...

Він відкрив карту.

Дорога була.

Ліс був.

А села... не було.

Ні назви.

Ні позначки.

Наче його взагалі не існувало.

— Миколо...

— Що?

— Ми зараз їдемо селом, якого... немає на карті.

У цей момент колеса різко пішли вбік.

«Газель» загрузла в густій чорній багнюці.

Двигун гарчав, колеса крутилися, але машина не рухалася ні на сантиметр.

Микола дістав телефон.

— Немає мережі...

Дмитро теж подивився на свій.

Жодної поділки.

Жодного сигналу.

Лише тиша.

Дмитро першим вискочив із машини.

— Спробуй ще раз!

Микола натиснув на газ.

Колеса безпорадно закрутилися, розкидаючи чорну багнюку.

— Дарма...

Гроза вже гупала над самим селом. У темряві виднілося лише світло з найближчої хати.

— Ходімо попросимося переночувати, — сказав Дмитро.

Двері відчинилися майже одразу, ніби на них чекали.

На порозі стояла молода жінка.

Чорне волосся спадало на плечі, світла сорочка, довга спідниця, лагідна усмішка.

— Добрий вечір.

— Добрий... Вибачте, ми застрягли. Чи можна переночувати до ранку?

Жінка уважно подивилася на них.

— Можна.

Хлопці вже зраділи.

— Але не в хаті.

— Чому?

— Так треба.

Вона усміхнулася ще привітніше.

— Переночуєте в сінажнику. Там сухо й тепло.

— Та нам більше й не треба.

Вона винесла їм стару ковдру, глечик молока й окраєць хліба.

— Якщо вночі почуєте, що вас хтось кличе...

Вона на мить замовкла.

— Не виходьте.

— А хто може кликати?

— Тут уночі багато хто ходить.

І зачинила двері.

---

Сіно пахло літом.

Надворі шумів дощ.

— Добра господиня, — сказав Микола.

— Ага...

Дмитро згадав діда.

«...не відповідайте, якщо вас покличуть на ім'я...»

— Послухай...

— Що?

— А може, той дід не жартував?

— Якщо ми зараз почнемо боятися кожної бабусиної казки, то й брухт перестанемо скуповувати.

Вони засміялися.

І незабаром заснули.

...

— Дмитре...

Хтось тихо покликав.

Він розплющив очі.

Микола спав.

— Дмитре...

Голос лунав просто за дверима.

Тихий.

Добрий.

Майже знайомий.

Він уже хотів відповісти...

Та раптом пригадав слова діда.

«Не відповідайте...»

Дмитро лише штовхнув Миколу.

— Чуєш?

Микола мовчки кивнув.

Тепер голос кликав уже його.

— Миколо...

Потім обох.

Повільно.

Наполегливо.

Наче той, хто кликав, знав їх усе життя.

Під дверима зашаруділо.

Наче хтось ходив колами.

Раптом у щілині між дошками промайнув силует господині.

Але це вже була не та усміхнена молода жінка.

Спина зігнулася.

Волосся стало довгим і сивим.

Обличчя зморщилося, очі світилися дивним зеленкуватим блиском.

Вона ходила навколо сінажника, щось тихо шепочучи.

Сіно почало ворушитися саме по собі.

Дмитро перехрестився.

— Тільки мовчи...

Стара раптом спинилася.

Понюхала повітря.

І прошепотіла:

— Вийдіть... я знаю, що не спите...

Двері самі скрипнули.

Але ні Дмитро, ні Микола не поворухнулися.

Так минула, здавалося, ціла вічність.

Лише коли перший півень закукурікав десь далеко, усе стихло.

---

На подвір'ї було тихо.

Із хати вийшла та сама молода жінка.

Усміхнулася.

— Добре спалося?

Хлопці мовчки кивнули.

Вони не стали нічого питати.

Сіли в «Газель», витягли її з багнюки тракторцем, що дивним чином уже стояв неподалік, і рушили геть.

Та незабаром зрозуміли...

Вони їздять по колу.

Ось стара криниця.

Ось місток.

Ось покинутий млин.

І знову...

Та сама хата.

Те саме подвір'я.

— Ні... цього не може бути...

Вони звертали на інші дороги.

Повертали назад.

Їхали навпростець.

Та щоразу опинялися в тому самому місці.

Микола мовчки відкрив бардачок.

— Компас...

Вони обоє згадали слова старого.

Дмитро відкрив кришку.

Стрілка шалено крутилася.

Потім раптом завмерла.

І показала... просто в густий ліс, де дороги взагалі не було.

— Туди?!

— Іншого вибору немає.

Микола повернув кермо.

«Газель» повільно покотилася між деревами.

Гілки дряпали кузов, кущі били по дверях, але стрілка більше не рухалася.

За кілька хвилин дерева несподівано розступилися.

Попереду блиснула знайома траса.

Телефони одночасно ожили.

На екранах з'явився мобільний зв'язок.

Навігатор спокійно промовив:

— «Маршрут побудовано».

Дмитро озирнувся.

Позаду був лише ліс.

Ні села.

Ні хат.

Ні старого млина.

Ні навіть дороги, якою вони щойно виїхали.

Лише вітер шелестів листям.

Микола мовчки закрив компас.

— Знаєш...

— Що?

— Відтепер, якщо дід продаватиме мені старовинну річ і скаже: «Не затримуйся до вечора», — я навіть торгуватися не буду.

Дмитро розсміявся.

— І я теж.

Біла «Газель» рушила далі.

А старий компас тихо лежав у бардачку.

Його стрілка спокійно показувала на північ.

Наче тієї ночі нічого й не сталося.