Кожен українець знає, що 9 березня – це День народження найвідомішого українського поета Тараса Шевченка. Людина, що поєднувала художній і поетичний таланти, той, хто гострим словом формував основи для боротьби за незалежність – усе це про Великого Кобзаря. Майбутній поет народився в кріпацькій родині 9 березня 1814 року на Черкащині, а науки вчився в сільського дяка. Реалії першої половини ХІХ століття аж ніяк не сприяли розвитку чи бодай можливості жити достойним життям. Шевченко, як і абсолютна більшість сільського населення, поневолених російським царатом українських земель, був кріпаком і працював на пана Павла Енгельгардта. Саме останній і розгледів в юному Тарасові здібності до малювання. Унікальний талант, наполегливість і гарні друзі допомогли Тарасу Шевченку звільнитися від пана й отримати свободу. Після викупу з кріпацтва молодий художник навчався в Петербурзькій академії мистецтв, де починає писати вірші. Його творчість цікаво досліджувати, враховуючи багатогранність поета і гостроту піднятих тем. Національний гніт, фактичне рабство, великоімперський шовінізм, соціальна несправедливість та навіть інтимна лірика – тематика творів широчезна. Разом з тим, Шевченко вмів писати гостро, викриваючи проблеми, про які мало наважувалася говорити. Тарас Шевченко гармонійно поєднував революційний дух часу з плеканням давніх українських історичних образів. В його поезії бачимо відповідь і критику як імперського устрою з його пихатістю і ворожістю всьому українському, так і викриття ницості, порочності і зради деяких українців, що завели свою країну у фактичне рабство. Не вабило Шевченка життя в російській столиці. Він щоразу повертався на рідну землю. Навіть його Заповіт починається зі слів “Як умру, то поховайте мене на могилі, серед степу широкого, на Вкраїні милій”. В одній із поїздок Україною Шевченко, перебуваючи в Києві, приєднався до таємної політичної організації – Кирило-Мефодіївського братства, заснованого Миколою Костомаровим. Та вже за кілька місяців це стало причиною його арешту та довгого заслання в Азію. Там він пише твори, що увійшли до циклу “В казематі”, а також проникається долями й інших народів російської імперії та присвячує їм кілька віршів і поем: “«У Бога за дверима лежала сокира», “Полякам”, “Царі”. Шевченко прожив лише 47 років, але залишив за собою яскравий мистецький та змістовий слід, ставши символом України, рупором народної боротьби. Його спадщина навіки вписана в українську культуру та історію. Дякуємо тобі, великий Кобзарю!

#архітектура #історія Палац Вітославських у Чернятині: перлина неоготики на Поділлі. У мальовничому селі Чернятин, що у Жмеринському районі Вінницької області, серед зелених пагорбів і старих дерев височіє справжній архітектурний скарб — Палац Вітославських. Ця споруда, виконана в неоготичному стилі, є однією з найяскравіших пам’яток Поділля, що вражає своєю витонченістю, історією та унікальністю. Палац, оточений пейзажним парком, створеним відомим садівником Діонісієм Міклером, переносить відвідувачів у романтичну епоху XIX століття, коли архітектура стала відображенням мрій і прагнень тогочасної еліти. Історія створення Палац Вітославських з’явився у Чернятині в першій половині XIX століття, хоча деякі джерела стверджують, що перші будівлі на цьому місці могли існувати ще в XVII столітті. Офіційно ж у Реєстрі архітектурних пам’яток України спорудження палацу та прилеглого господарського флігеля датується 1830-ми роками. Цей період збігається з епохою романтизму, коли в Європі набувала популярності неоготика — стиль, що відроджував середньовічні форми з їхньою стрілчастими арками, баштами та декоративними елементами. Замовником палацу був польський магнат Ігнатій Вітославський, представник впливового роду Вітославських, який оселився в Чернятині наприкінці XVIII століття. Існує припущення, що автором проєкту міг бути польський архітектор мальтійського походження Генрік Іттар, який навчався в Римі й славився своєю майстерністю. Будівництво відбувалося в кілька етапів: спочатку з’явилося південне крило з романтичною баштою, увінчаною ренесансною короною, а згодом до нього приєднали інші корпуси через аркадну галерею. Архітектурні особливості Палац Вітославських вражає своєю архітектурною гармонією, що поєднує елементи неоготики з романтичною еклектикою. Двоповерхова будівля з високими стрілчастими вікнами, тонкими вежами та декоративним аттиком на фасадах виглядає водночас велично і витончено. Південне крило прикрашає башта з зубчастою короною, яка нагадує середньовічні замки, а аркадна галерея додає споруді легкості й елегантності. Інтер’єри палацу також вражають. У вестибюлі збереглася склепінчаста стеля з ліпними розетками, що нагадують готичні собори, а також герби родини Вітославських. Великий зал прикрашений ліпним карнизом, а кругла вітальня — фризом із гірлянд і маскаронів сатирів. Каміни, кахельні печі та мармурові сходи досі зберігають дух минулих епох, хоча й зазнали впливу часу. Перед входом до палацу відвідувачів зустрічають два мармурові леви, які колись тримали в лапах герби Вітославських і Дембовських (рід, з яким Вітославські поріднилися через шлюб). На жаль, ці герби були зруйновані, але скульптури залишаються символом величі маєтку. Пейзажний парк Не менш вражаючою є територія навколо палацу. Пейзажний парк, спроєктований Діонісієм Міклером, відомим ірландським ботаніком і садівником, колись займав близько 30 гектарів. Він включав фруктовий сад, алеї з кінськими каштанами, сріблясті тополі та численні декоративні елементи — альтанки й павільйони. На жаль, за радянських часів значна частина паркового декору була знищена, але деякі старі дерева, зокрема величезні осокори, досі нагадують про його минулу красу. В’їзна брама палацу, збудована з цегли й декорована тесаним пісковиком, була настільки репрезентативною, що коли в XIX столітті поблизу проклали залізницю, потяги зупинялися навпроти неї для висадки поміщиків чи їхніх гостей. Сьогодні збереглися лише масивні пілони воріт, які додають маєтку історичного шарму. Сучасність і значення Після революції 1917 року палац був націоналізований і розграбований, але, на щастя, не зруйнований. У радянські часи тут розмістили Чернятинський аграрний коледж, який функціонує й досі, виховуючи агрономів, бджолярів і садівників. Незважаючи на зміну призначення, палац зберіг свій зовнішній вигляд і частину внутрішнього оздоблення, що робить його доступним для відвідувачів і туристів. У 2006 році в одній із кімнат палацу відкрили невеликий музей, де представлені артефакти кінця XIX — початку XX століття, пов’язані з історією маєтку та його власників. Сьогодні палац Вітославських є пам’яткою архітектури національного значення, що приваблює шанувальників історії та неоготичного стилю. Легенди й таємниці Палац оповитий численними легендами. Одна з них розповідає про підземні ходи, які, за переказами, з’єднували маєток із навколишніми територіями й навіть могли виводити до річки. Інша легенда пов’язує палац із візитами Олександра Пушкіна, який нібито бував тут у гостях у графа Львова та любив відпочивати в парку під старим дубом. Хоча історичних підтверджень цьому немає, ці історії додають споруді романтичного ореолу. Палац у Чернятині є прикладом того, як історична спадщина може співіснувати з сучасністю, зберігаючи свою унікальність і привабливість. Він чекає на тих, хто прагне відкрити для себе незвідані сторінки українського Поділля.

#спадщина Сокальська сорочка увійшла у Національний перелік нематеріальної культурної спадщини України. Відповідний наказ підписав міністр культури та стратегічних комунікацій України Микола Точицький, повідомив начальник Львівської ОВА Максим Козицький.

#музеї #традиції #спадщина Музей килимарства у Глинянах. Село Глиняне, що на Львівщині, місце де зберігається унікальна культурна спадщина - Музей глинянського килимарства. Це простір, де кожен експонат розповідає історію про майстерність, терпіння та душу українського народу. Глинянські килими відомі ще з XVIII століття і вважаються одними з найяскравіших зразків українського декоративно-прикладного мистецтва. Дізнайтеся більше про це дивовижне ремесло та людей, які його відроджують! • Адреса музею: с. Глиняни, Львівська область https://youtu.be/n5YIAv429bg

#природа #планета Лансароте, один із Канарських островів Іспанії, розташований в Атлантичному океані неподалік узбережжя Африки, є унікальним місцем, де природа та мистецтво гармонійно поєднуються. Цей острів часто називають "землею вогню" через його вулканічний ландшафт, який формувався протягом століть. Вулканічна спадщина Лансароте славиться своїм неземним пейзажем, створеним виверженнями вулканів, зокрема в XVIII-XIX століттях. Національний парк Тіманфая – головна пам’ятка острова, де відвідувачі можуть побачити гейзери, лавові поля та навіть скуштувати страви, приготовані на теплій вулканічній поверхні. Чорний і червоний пісок, химерні скелі та кратери створюють враження іншої планети. Вплив Сезара Манріке Лансароте нерозривно пов’язаний із ім’ям місцевого художника та архітектора Сезара Манріке, який доклав зусиль для збереження природної краси острова. Його роботи, такі як сад кактусів, печера Хамеос-дель-Агуа та будинок-музей у вулканічному камені, є прикладом гармонії між мистецтвом і природою. Манріке також вплинув на архітектурні стандарти острова, завдяки чому Лансароте зберіг свою автентичність із низькими білими будинками. Пляжі та відпочинок Острів пропонує різноманітні пляжі: від золотистого піску Папагайо до чорного вулканічного в Ель-Гольфо. Лансароте також є раєм для любителів водних видів спорту, зокрема серфінгу та дайвінгу, завдяки чистим водам і багатому підводному світу. Культура та гастрономія Лансароте вражає не лише природою, а й культурою. Місцеві вина, вирощені на вулканічному ґрунті в регіоні Ла-Геріа, мають унікальний смак. Традиційні страви, такі як папас арругадас (картопля з соусом мохо) та свіжа риба, доповнюють враження від острова. Чому варто відвідати? Лансароте – це місце, де можна відчути силу природи, насолодитися спокоєм і відкрити для себе унікальне поєднання мистецтва та екології. Острів ідеально підходить для тих, хто шукає незвичайний відпочинок далеко від метушні великих курортів.

НАновини‼️ Виставка в Києві: «Штетл. Лялькові спогади єврейського містечка» Київ, Україна — В Державному музеї іграшки відкрилася унікальна виставка «Штетл. Лялькові спогади єврейського містечка». Ця виставка надає рідку можливість заглянути в світ єврейських містечок (штетлів), в яких колись кипіло життя, наповнене традиціями та сімейними обрядами. Сьогодні ці містечка зникли або майже зникли, але їхня спадщина продовжує жити через подібні культурні події. На виставці представлені авторські ляльки, які відображають важливі єврейські ритуали, такі як брита міла та кидушин, а також розповідають про ремесла, торгівлю та соціальне життя єврейських громад. Ця виставка — не тільки культурна цінність, а й важливий символ для єврейського народу, особливо для тих, хто зберіг зв'язок із єврейськими коріннями, живучи в Україні чи Ізраїлі. Подібні події допомагають зберігати пам'ять про те, що було втрачено, і підтримують культурну ідентичність серед нових поколінь. Виставка буде працювати до початку літа 2025 року. Детальніше на https://nikk.ua/uk/vistavka-u/ #НАновини #NAnews #Israel #Ukraine #JewishCulture #Shteytl #JewishTraditions

#особистості Кожен українець знає, що 9 березня – це День народження найвідомішого українського поета Тараса Шевченка. Людина, що поєднувала художній і поетичний таланти, той, хто гострим словом формував основи для боротьби за незалежність – усе це про Великого Кобзаря. Майбутній поет народився в кріпацькій родині 9 березня 1814 року на Черкащині, а науки вчився в сільського дяка. Реалії першої половини ХІХ століття аж ніяк не сприяли розвитку чи бодай можливості жити достойним життям. Шевченко, як і абсолютна більшість сільського населення, поневолених російським царатом українських земель, був кріпаком і працював на пана Павла Енгельгардта. Саме останній і розгледів в юному Тарасові здібності до малювання. Унікальний талант, наполегливість і гарні друзі допомогли Тарасу Шевченку звільнитися від пана й отримати свободу. Після викупу з кріпацтва молодий художник навчався в Петербурзькій академії мистецтв, де починає писати вірші. Його творчість цікаво досліджувати, враховуючи багатогранність поета і гостроту піднятих тем. Національний гніт, фактичне рабство, великоімперський шовінізм, соціальна несправедливість та навіть інтимна лірика – тематика творів широчезна. Разом з тим, Шевченко вмів писати гостро, викриваючи проблеми, про які мало наважувалася говорити. Тарас Шевченко гармонійно поєднував революційний дух часу з плеканням давніх українських історичних образів. В його поезії бачимо відповідь і критику як імперського устрою з його пихатістю і ворожістю всьому українському, так і викриття ницості, порочності і зради деяких українців, що завели свою країну у фактичне рабство. Не вабило Шевченка життя в російській столиці. Він щоразу повертався на рідну землю. Навіть його Заповіт починається зі слів “Як умру, то поховайте мене на могилі, серед степу широкого, на Вкраїні милій”. В одній із поїздок Україною Шевченко, перебуваючи в Києві, приєднався до таємної політичної організації – Кирило-Мефодіївського братства, заснованого Миколою Костомаровим. Та вже за кілька місяців це стало причиною його арешту та довгого заслання в Азію. Там він пише твори, що увійшли до циклу “В казематі”, а також проникається долями й інших народів російської імперії та присвячує їм кілька віршів і поем: “«У Бога за дверима лежала сокира», “Полякам”, “Царі”. Шевченко прожив лише 47 років, але залишив за собою яскравий мистецький та змістовий слід, ставши символом України, рупором народної боротьби. Його спадщина навіки вписана в українську культуру та історію. Дякуємо тобі, великий Кобзарю!

#тварини Гулабі - молочна порода кіз з характерними довгими вухами та горбатим носом. Ці тварини славляться не лише своєю унікальною зовнішністю, а й цінним смачним молоком та ніжним м'ясом. Порода гулабі виникла у пакистанській провінції Сінд. Вона була виведена шляхом селекції, заснованої на схрещуванні кіз порід битал, раджханпурі, втрат і каморі, при цьому основна генетична спадщина належить породам бітал і раджханпурі. Мешкають у районах Рахнапура, Хазар-Абада та Сінду, розташованих на пакистанському кордоні з Індією. Також їх можна зустріти в арабських країнах, Таджикистані та Афганістані. Харчуються сіном, соломою, комбікормом, овочами, коренеплодами та силосом.

#особистості Сьогодні, 19 березня 2025 року, свій 95-й день народження святкує Ліна Василівна Костенко — одна з найвидатніших постатей сучасної української літератури, поетеса, письменниця, громадська діячка, яку часто називають совістю нації. Її життя та творчість — це приклад незламності, сили духу та відданості своїм принципам, які надихають мільйони українців. Ранні роки та становлення Ліна Костенко народилася 19 березня 1930 року в містечку Ржищеві на Київщині в родині вчителів Василя та Зінаїди Костенків. Її батько, талановитий педагог і поліглот, який самотужки опанував 12 мов, став для дівчинки першим прикладом інтелігентності та жаги до знань. У 1936 році родина переїхала до Києва, де Ліна провела своє дитинство, затьмарене війною та репресіями. Її батька заарештували як "ворога народу" і засудили до 10 років таборів, залишивши сім’ю в складних умовах. Ці ранні випробування загартували характер майбутньої поетеси та вплинули на її творчість. Ще в шкільні роки Ліна почала писати вірші й відвідувати літературну студію при журналі "Дніпро", яким керував відомий поет Андрій Малишко. Її талант швидко помітили, і в 16 років перші поезії дівчини з’явилися в друці. Після школи вона вступила до Київського педагогічного інституту, але згодом покинула його, відчувши, що її покликання — література. У 1952 році Ліна стала студенткою Московського літературного інституту імені Горького, який закінчила в 1956 році, повернувшись до України вже сформованим поетом. Творчий шлях і боротьба Перші збірки Ліни Костенко — "Проміння землі" (1957), "Вітрила" (1958) та "Мандрівки серця" (1961) — одразу здобули визнання читачів і критиків. Її поезія вражала свіжістю, глибиною та щирістю, вирізняючись на тлі радянської стандартизації. Проте саме через цю незалежність і "аполітичність" її творчість викликала невдоволення влади. У 1960-х роках Ліна стала однією з ключових фігур руху шістдесятників — покоління митців, які виступали за свободу слова, національну ідентичність і права людини. Цензура заборонила друкувати її твори, зокрема збірку "Зоряний інтеграл" (1962), а сценарій фільму "Дорогою вітрів" зняли з виробництва. Протягом 16 років ім’я Ліни Костенко було під забороною, але вона не припинила писати. У "шухляду" народилися шедеври: роман у віршах "Маруся Чурай", поема "Берестечко", численні поезії, які згодом увійшли до збірок "Над берегами вічної ріки" (1977) і "Неповторність" (1980). Її повернення до читачів у 1977 році стало тріумфом, а "Маруся Чурай" (1979) принесла поетесі Державну премію імені Тараса Шевченка. Особисте життя та принципи Ліна Костенко завжди була людиною твердої волі та безкомпромісних переконань. Її перший шлюб із польським письменником Єжи-Яном Пахльовським подарував їй доньку Оксану — нині відому письменницю й професорку. Другий шлюб із Василем Цвіркуновим, директором кіностудії імені Довженка, тривав 25 років і завершився з його смертю. У цьому шлюбі народився син Василь, який обрав шлях програміста. Вона неодноразово відмовлялася від державних нагород, зокрема звання Героя України, заявивши: "Політичної біжутерії не ношу". Її підтримка дисидентів, участь у протестах і поїздки до Чорнобильської зони після катастрофи лише підкреслюють її громадянську позицію. Пізня творчість і спадщина У 2010 році Ліна Костенко здивувала світ своїм першим прозовим романом "Записки українського самашедшого", який став бестселером і викликав ажіотаж серед читачів. Збірки "Річка Геракліта" (2011) і "Триста поезій" (2012) підтвердили її нев’янучий талант. У 2015 році на її честь назвали малу планету Сонячної системи — Лінакостенко, а в 2022 році Франція нагородила поетесу Орденом Почесного легіону. У 2024 році вона стала Почесною громадянкою Києва. Сьогодні, у свої 95, Ліна Костенко веде усамітнене життя, уникаючи публічності. Проте її слова продовжують звучати: "Держава — це я, а не те, що вони з нею зробили". Її творчість — це не лише літературний скарб, а й заклик до гідності, свободи та любові до України. Ліна Василівна залишається живим символом незламності, який нагадує нам про силу духу й красу слова.

#Нині_святкуємо СВТ. КИРИЛА, ΑΡΧΙΕΠ. ЄΡУСАЛИМСЬКОГО Свт. Кирило (313-386) Єрусалимський Патpiapx y 351-387 рр., християнський святий. Народився в Єрусалимі. Був висвячений на священника Єрусалимським Патріархом св. Максимом, який призначив його наставником катехуменів, що приготовлялися до св. хрещення. Кирило виголошував свої науки усно; 27 з них були записані і збереглися донині. 351 р. Кирила висвятили на Єрусалимського патріарха. Перший рік його патріархату був пам'ятний тим, що на небі над Єрусалимом з'явився знак Господнього Хреста. Свт. Кирило був ревним оборонцем правдивої віри від єресей, за що його за наказом імператора тричі проганяли з патріаршого престолу. Він брав участь у II Вселенському соборі в Константинополі (381). Свята Церква зачислила св. Кирила до Учителів Церкви. Патріарх Кирило закінчив своє праведне життя, проживши 70 літ, з яких 35 був архієпископом, а 16 - карався на засланнях. Св. Кирило відомий передусім не своїми оригінальними богословськими ідеями, а як визначний для свого часу катехит. Його богословська спадщина загалом зводиться до «Катехитичних бесід» та 24 проповідей для оголошених, які були виголошені у Єрусалимському храмі Воскресіння для тих, хто готувався хреститися на Пасху. З відривного календаря «З вірою в душі» за 18 березня. ----------------