#поезія Вона ішла у тиші по алеї, В зеленій сукні, з букетом в руці. Вона була, як ніжна добра фея — І кланялись усі її красі. Її волосся сяяло яскраво, Немов багаття в проміні яснім. А сміх дзвенів, немов джерельце жваво, Він огортав усіх теплом своїм. В руках тримала жовте листя клена, Неначе сонце в сутінках густих. І шепіт вітру клав їй тихі теми, Щоб серце грало в ритмах чарівних. Вона — сама осіння дивна казка, Що оживає в барвах і в росі. І світ її кохання — вічна ласка, І ніжність у зеленій тій красі. Л. Медина

#поезія Сьогодні, бабцю, снилась Ваша хата, Як завжди, чиста й біла, наче сніг: Підзорники красуються строкаті І туляться до голих моїх ніг. Крохмалем настовбурчені фіранки Блакитно-біло прикрашають скло, Я знову бачу сонце, що від ранку Крізь візерунки посила тепло. Он подушки з барвистим квітом гладдю Пишаються на ліжку у кутку, У кольоровім витканім міжрядді Тре лапки павучок на килимку. Годинник досі цокає у тиші, Гойдає шишки дві на ланцюгах, В коморі шарудять пискухи-миші - Ось Мурчик тягне вже одну в зубах. Рівненько тягнуться доріжки домоткані, Підметені дбайливо на свята, Під клечанням стара іконна рама Ховає біль розпʼятого Христа. Я не ходжу - все й так, як на долоні, Та знов ніде не бачу, бабцю, Вас, Лиш хусточку біленьку на ослоні, З бліденьким цвітом, що спотворив час. А де ж то Ви? Надворі біля клуні? Чи жнете, бабцю, трави на межі? Ви, певно, поряд, бо легким відлунням Звучить Ваш голос у моїй душі. Ірина Москаленко

#поезія У розмовах з тобою цікаві народяться вірші, Проростуть, мов лоза зі слів по маршрутах серця. Я дослухаюсь кожного слова про речі, в які ти віриш, Я побачу світанок у темряві ночі. Ти тільки не сердься. Проведи лабіринтом свого натхнення, Розклади по шухлядкам всі формули власного сміху. Ти, немов чарівник із казок, як ті чари змогла привнести, Кольори для натхнення на сірі полотна буденні без міри. Не мовчи, я би просто так слухав та слухав мов пісню, Що стоїть на повторі, усе, що ти ладна сказати словами. А усьому, що в слово не втиснеш щосили, в години пізні, Присвятити мовчання прогулянок містом варто. Я дивився би в небо на березі річки та слухав би голос, Що говорить про сонце, що ввечорі тоне стрімко. А на ранок з води випливає в човні. Та ще сяє так гордо, І дарує тепло відкривати серця. Так, за рівнями рівень. Тож, прошу, розкажи ще з десяток цікавих історій, Розпиши, мов мольберта, полотна моєї свідомості. Говори, говори. Бо і янгол, і демон мої вже невпевнено вторять, Попугаями слову твоєму. Натхнення отримую вдосталь. DmYmast

#поезія На здавнених фресках епоха лишає сліди: У тріщинах пил, наче зморшки на світлім обличчі. По вулиці йдеш, проникаючи поміж клітин Кварталів міських, видихаєш туман і колишніх... Гортаєш історії, з кавою випиті дні: Що перебулося, лишає у пам'яті спори. Гарячий сургуч припікає вчорашній сувій – Міцелій листів розростався по шкірі, до крові Шкріб ремінісценцію, садна лишаючи. Шрами, Рубцюючись досвідом, перекривали живопис Натільний. Спокійна. Сновиддя помило дощами. Підборами втомлені ніжки – втікаєш, не хочеш Лишитися поглядом з-під капелюшка чи вітром, Що простір очистить, дванадцять торкаючись мідних Дзвін-трубочок понад закритими в душу дверима. Купуєш нову чорну сукню, вуаль – не спідничку, Розкроєну сонцем. Пластинками сходів – підборів Відлуння. Світанок. Туман видихай. І колишніх. Живи. Для себе нової. 10.09.2024 Олеся Репа

#поезія Розрізаючи водну гладь, Щоб ділилась на до і потім, До хмарких понад пруг полотен Човен стелить рибальську снасть. Чи утрапить до неї сон, Чи притомлене сонце-риба, З-під небесного плугу скиба, Що у море лягла китом? Чи у сіті, що в ніч лягли (в них грузилами – дні свинцеві), Запливуть зорі вересневі Та збиратимуть з дна скарби? Чи у невід на глибині Попадеться не галька – мрія, Чи пора дощова осіння Та хлипкі вітряні млини? Може в ятір спіймається, Що у яву не прийде завтра, Чи чиясь непотрібна правда, Чи солодка п'янка брехня? У тенетах затихне вмить І на палубу плюхне вдихом Глибиною приспане лихо, Вкрите осадом від журби? Чи хрестами важка кімля Стане десь на яснім світанку, Бо потрапив у темну пастку Хтось нізвідки і ні здаля? Човен плине по полотні Товщі синьої та густої. Захід сонця стрічає в морі, Щоб змережити день в пітьмі. 23.09.2025 Олеся Репа

#поезія Осінь жагуча. Вечірній сон закоханого літа і руки, магнетичні уночі. Вродлива жінка, ласкою прогріта, лежить у літа осінь на плечі. Дозріла пристрасть до вогню і плоду. Пашить вогнем на млосному щаблі. І торжествує мудрий геній роду всього живого на живій землі. Ще літо спить, а вранці осінь встане — в косі янтарній нитка сивини, могутні чресла золотого стану, іде в полях — вгинаються лани. Близнята-зерна туляться в покоси, біжить юрба червонощоких руж, сплять солодко черкуси-негритоси, біляві яблука і жовта раса груш. Рве синій вітер білі посторонці. А в серце літа — щедрий сонцепад. І зливками розтопленого сонця лежать цитрини, груші й виноград. Загусне промінь в гронах перегрітих. А ляже сніг на похололі дні — жагучий сон закоханого літа в холодну зиму бродить у вині! Ліна Костенко

МОЛИСЬ Молись тоді, коли ослабне віра, Коли в путі вже зовсім знемагаєш. Знай, що у Бога ласки с без міри, І знай, що Він про тебе пам'ятає. Молись в хвилину горя і недолі, Коли ти впав і важко тобі встати, Коли ти сам, мов та билина в полі, Господь тобі бажає поміч дати. Приспів: Молись, молись, бо це одна дорога, Щоб спокій серцю втомленому мати. Молись Йому - розвіється тривога, І серце буде в радості співати. Молись йому так просто, як ти вмієш, І Він почує всі твої благання, Твою журбу Він, мов туман, розвіє, Лише молись, молися без вагання. Молись, коли прийде найбільше горе, Життя твоє, мов море, захвилює, Коли погаснуть ясне сонце й зорі, Молись тоді — і Бог тебе почує. ©️ о. Олексій Філюк З книги "365 християнських пісень на кожен Божий день".

МОЛИСЬ Молись тоді, коли ослабне віра, Коли в путі вже зовсім знемагаєш. Знай, що у Бога ласки с без міри, І знай, що Він про тебе пам'ятає. Молись в хвилину горя і недолі, Коли ти впав і важко тобі встати, Коли ти сам, мов та билина в полі, Господь тобі бажає поміч дати. Приспів: Молись, молись, бо це одна дорога, Щоб спокій серцю втомленому мати. Молись Йому - розвіється тривога, І серце буде в радості співати. Молись йому так просто, як ти вмієш, І Він почує всі твої благання, Твою журбу Він, мов туман, розвіє, Лише молись, молися без вагання. Молись, коли прийде найбільше горе, Життя твоє, мов море, захвилює, Коли погаснуть ясне сонце й зорі, Молись тоді — і Бог тебе почує. ©️ о. Олексій Філюк З книги "365 християнських пісень на кожен Божий день".

#поезія Розрізаючи водну гладь, Щоб ділилась на до і потім, До хмарких понад пруг полотен Човен стелить рибальську снасть. Чи утрапить до неї сон, Чи притомлене сонце-риба, З-під небесного плугу скиба, Що у море лягла китом? Чи у сіті, що в ніч лягли (в них грузилами – дні свинцеві), Запливуть зорі вересневі Та збиратимуть з дна скарби? Чи у невід на глибині Попадеться не галька – мрія, Чи пора дощова осіння Та хлипкі вітряні млини? Може в ятір спіймається, Що у яву не прийде завтра, Чи чиясь непотрібна правда, Чи солодка п'янка брехня? У тенетах затихне вмить І на палубу плюхне вдихом Глибиною приспане лихо, Вкрите осадом від журби? Чи хрестами важка кімля Стане десь на яснім світанку, Бо потрапив у темну пастку Хтось нізвідки і ні здаля? Човен плине по полотні Товщі синьої та густої. Захід сонця стрічає в морі, Щоб змережити день в пітьмі. 23.09.2025 Олеся Репа

16ть разів Смерть літала над містом. 16ть разів Цілувала будинки. І зоряна ніч РозкидАла з намиста Розірвані мрії Немов намистини. І ті намистинки У Вервичку склались. Сиджу із кицюнею Знов в коридорі ... Молитви до неба Читались ,здіймались, Щоб Харків лишався Без сліз та без болю. І ранок настав . Я на вулицю вийшла. Дерева і квіти! І сонце ,і небо!!! І фарби прозорі! І тиша... І тиша... Я йду на роботу. Так треба. Так треба. 🖍️Свєта Винограденко.