#поезія Яке то диво — мати знов світанок, захований у росах поміж світу. І слухати, як стогне сонний ґанок, ховаючи хрущів в обіймах квіту. Яке то диво — ця весна бузкова, що гонить човен в черешнéві мрії. І срібний місяць, мов чиясь підкова, кривий та давній, сповнений надії... Яке то щастя — мати дім старенький, кота рудого, сад та капці з пухом, кавóвий кухлик, що лишивсь від неньки, з надщербленим од літ кумедним вухом... Яке то щастя — чути шелест вітру, збирати ябка, аґрус та горіхи. Наповнити зерном стару макітру скропивши медом, дітворі на втіху... Яка то розкіш — бути лиш собою, без силіконів, масок, декорацій. Любити світ. І прагнути спокóю, лишивши метушню та рій сенсацій... Яка то розкіш — споглядати небо, високе й чисте, мирне, з "баранцями". Забувши про "я знаю" і "так треба" життя спивати дрlбними ковтками... Людмила Галінська

#поезія Сон Ні, це не сон, нетривка помережана дійсність здійснить бажання і мрії усі заповнить у лабіринтах чудовисько грає в лови русалчину постать піймає й ніжно-ніжно цілує, знімає луску, бо хоче доткнутись шкіри чи душу шукає. Хіба ти не знаєш? душі в них немає, лиш як настає світанок волосся срібниться на сонці, не йми йому віри не йми йому правди, бо що таке правда? Вода відзеркалює слово, що розлилося божився, що це востаннє, лиш суголосся співає в мені перед справжністю листопада Химерність часом полонить, здіймаєш руки у час свій та простір, несила відмовити — стій же тут все позбавлене сенсу проте западає найбільше вкладаєшся в сон, щоб знову скоріш забутись Іра Спірідонова

#поезія У розмовах з тобою цікаві народяться вірші, Проростуть, мов лоза зі слів по маршрутах серця. Я дослухаюсь кожного слова про речі, в які ти віриш, Я побачу світанок у темряві ночі. Ти тільки не сердься. Проведи лабіринтом свого натхнення, Розклади по шухлядкам всі формули власного сміху. Ти, немов чарівник із казок, як ті чари змогла привнести, Кольори для натхнення на сірі полотна буденні без міри. Не мовчи, я би просто так слухав та слухав мов пісню, Що стоїть на повторі, усе, що ти ладна сказати словами. А усьому, що в слово не втиснеш щосили, в години пізні, Присвятити мовчання прогулянок містом варто. Я дивився би в небо на березі річки та слухав би голос, Що говорить про сонце, що ввечорі тоне стрімко. А на ранок з води випливає в човні. Та ще сяє так гордо, І дарує тепло відкривати серця. Так, за рівнями рівень. Тож, прошу, розкажи ще з десяток цікавих історій, Розпиши, мов мольберта, полотна моєї свідомості. Говори, говори. Бо і янгол, і демон мої вже невпевнено вторять, Попугаями слову твоєму. Натхнення отримую вдосталь. DmYmast

#поезія На здавнених фресках епоха лишає сліди: У тріщинах пил, наче зморшки на світлім обличчі. По вулиці йдеш, проникаючи поміж клітин Кварталів міських, видихаєш туман і колишніх... Гортаєш історії, з кавою випиті дні: Що перебулося, лишає у пам'яті спори. Гарячий сургуч припікає вчорашній сувій – Міцелій листів розростався по шкірі, до крові Шкріб ремінісценцію, садна лишаючи. Шрами, Рубцюючись досвідом, перекривали живопис Натільний. Спокійна. Сновиддя помило дощами. Підборами втомлені ніжки – втікаєш, не хочеш Лишитися поглядом з-під капелюшка чи вітром, Що простір очистить, дванадцять торкаючись мідних Дзвін-трубочок понад закритими в душу дверима. Купуєш нову чорну сукню, вуаль – не спідничку, Розкроєну сонцем. Пластинками сходів – підборів Відлуння. Світанок. Туман видихай. І колишніх. Живи. Для себе нової. 10.09.2024 Олеся Репа

#поезія Ім'я мого міста не вимовити безслізно Застрягло у горлі чи уламком,  чи волнорізом Роздирає зсередини гланди,  зривається на кровотечу І немає думок про доречно і не доречно Тільки б небо над містом не боліло вогнево- криваво Тільки б всі,  хто лишились,  побачили завтра світанок Моє місто величне,  з ароматом кохання і кави, Моє місто хоробре, де війна йде поміж тюльпанів Де гуляє по Стрілці вітер,  молодий,  бешкетний,  травневий Де розквіт Сад Шевченка,  а над ним пролітають ракети Де згвалтована Салтівка рани- стіни лікує вогневі Де вплітають війну у історію скульптори і поети Ім'я мого міста не вимовити безслізно Не вгамувати той біль,  що пече десь під ребрами з ліва Я прошу лише, небо,  наповни легені киснем, Щоб наш Харків задихав,  щоб подвоїлась його сила Світлана Шкотіна

🌅Світанок на рідній Харківщині — це ідеальний ранковий вайб

#музика Київський гурт «світанок блакитний» презентує дебютний ЕР «пастельна палітра». Це мініальбом із 5 пісень, кожна з яких має свій «відтінок» та настрій. Музично поєднує синті-поп та дрім-поп, а по вайбу - космічні балади, латиноамериканський колорит, колискові, анімешні опенінги і джазові інтонації музики 60-х. Кожна пісня - це спроба віднайти один із кольорів, відчути радісті у дрібницях, як-от у запаху кави зранку чи у посмішці перехожого, навіть коли світ навколо здається сірим. 🎧 Слухати ЕР https://www.submithub.com/link/svitanok-blakitnyi?fbclid=PAdGRleAMnhfdleHRuA2FlbQIxMQABp2PjnRIeno_SpypGfHVsNLwZwPYMIohHiNttgNTj79cwL1FP9kosQzIdvHwN_aem_yb5XYFcboqSXl1KCRZapfQ на Apple Music зʼявиться найближчим часом

#світ Приголомшливий світанок у префектурі Хіросіма, Японія.

НОВИЙ СВІТАНОК (рондель) Промінь покличе мене в новий день, Мрії зав'ються, мов хвилі ріки. Я не скажу, що потратив роки, Бо не потрапив метою в мішень! Думка завжди не єдина лишень, Всі відкриття вже доволі близькі. Промінь покличе мене в новий день, Мрії зав'ються, мов хвилі ріки. Дію, творю світ своїх одкровень, Все потаємне складаю в рядки. На моніторі спливають думки. Щоби життя не прожив я як пень, Промінь покличе мене в новий день. Мирослав Манюк 13.08.2025

КИЇВ ІСТОРИЧНИЙ Випускники зустрічають світанок біля оглядового майданчику Хрещатого (Піонерського) парку 1959-60-ті роки. Знаменитий "бельведер", який залишався до реконструкції на початку 1980-х років. #history_of_Kyiv #News_Kyiv #Kyiv_regionnews #Київ_Київщина #Новини_news #Kyiv