#рослини 😱 Величезний плід із Південної Америки - сметанне яблуко. Його вага може сягати 7 кг, а за розмірами його можна порівняти з футбольним м'ячем. М'якоть яблука тане в роті, наче желе, і має кислий смак лимонаду з суницею.

День дикої їжі 28 жовтня відбувається свято День дикої їжі (Wild Foods Day). Рослини, що ростуть у дикій природі Ця подія присвячена рослинам, овочам, фруктам, ягодам, що ростуть в дикій природі. Споконвіку люди їли те, що давала їм земля. Сьогодні дикоростучі їстівні рослини є популярними стравами у меню закладів високої кухні та ресторанів, де подають сиру їжу. У таких рослинах не містяться консерванти та пестициди, тому шанувальники здорового харчування віддають перевагу рецептам сирих страв. Мета заснування Дня дикої їжі Свято має на меті пропаганду сирої рослинної їжі в раціоні людей. Ініціатори намагаються донести до суспільства інформацію про те, які дикоростучі фрукти, гриби, овочі можна вживати у їжу. Як відзначають цю подію? Спробувати приготувати із сирих продуктів поживну, смачну та корисну їжу. Обмінятися порадами та рецептами з близькими або друзями у соціальних мережах. Піти до парку чи лісу, щоб ближче познайомитися з рослинним світом в умовах живої природи.

#свята День бабусь та дідусів в Україні щороку відзначається 28 жовтня. Це свято, яке символізує зв’язок старшого покоління з онуками та правнуками, і має на меті вшанувати найстарших членів родини. Ініціатива запровадження цього дня належить Квітковому бюро з Нідерландів у 2009 році, і традиційно в цей день онуки дарують бабусям і дідусям квітучі рослини в горщиках як символ міцного родинного зв’язку — від коріння до квітів. Це свято молоде, але вже стало душею родинних свят в Україні та понад 30 країнах світу. У 2025 році День бабусь та дідусів припадає на вівторок, 28 жовтня, і його традиційно святкують у сімейному колі з проявом тепла, любові та подяки старшому поколінню за їхню підтримку і мудрість. Святкування включають добрі слова, привітання, квіти і спільний час з рідними

#рослини 😱 Плаунок лускатий - сувора пустельна рослина, здатна повставати з мертвих. Коли вологи немає, рослина згортається в сухий клубок, який при контакті з водою оживає і розгортається.

#рослини Pedalai — екзотичний тропічний фрукт, відомий ботанікам як Artocarpus sericicarpus з родини тутових. Українською його назва найчастіше передається як «педалай». Родич хлібного дерева, джекфрута та маранги, він росте у дикій природі та садових насадженнях Південно-Східної Азії: на Борнео, Філіппінах, Молуккських островах. Плоди педалая одразу виділяються серед тропічних фруктів: великі, округлі, діаметром до 15 см, покриті густими м’якими «волосками» оранжевого відтінку, через що здаються пухнастими і трохи нагадують екзотичні каштани. Фрукт зазвичай їдять свіжим — достатньо розламати руками і дістати соковиті сегменти. На відміну від деяких родичів, наприклад дуріана, педалай не має «шокуючого» аромату, тому його охоче вирощують у садах. Їсти можна не лише м’якоть, а й насіння: його варять або смажать, отримуючи поживну та насичену горіхову закуску. 🥭🌿

#ШІ #K_Drama_Fiction Ідеальний збіг у неідеальний момент Частина I: Дві Юджін Хан Юджін була експертом з невидимості. Їй було двадцять чотири, і вона була стажисткою-відмінницею у "Hana Tech" — корпорації, яка, здавалося, замінила сонячне світло на світлодіодні панелі. Її костюм завжди був сірий, її зачіска — ідеально гладкою, а її голос — ледь чутним. Юджін керувалася мантрою: "Успіх вимагає повної відмови від власного 'Я'". Вона вважала емоції небезпечним, необов'язковим кодом у своїй кар'єрній програмі. Але у Юджін була таємниця. І ця таємниця звалася Ханна. Щойно сонце опускалося за неонові горизонти Сеула, а офісна будівля випускала останніх "білих комірців", Юджін прямувала в нетрі Хонгде. Вона міняла сірий піджак на чорний шкіряний бомбер, гладку зачіску — на недбалі хвилі, а мовчання — на словесний шторм. Ханна була зіркою анонімного, вологого від пива стендап-клубу "Undergroud Laugh". Тут вона говорила те, що думала. Вона була різкою, іронічною, блискучою, і її сатира була настільки гострою, що змушувала глядачів задихатися від сміху. Це був її єдиний клапан для випуску накопиченого за день абсурду. Кім Мінхо був усе, що Юджін (як стажистка) боялася і поважала. Її керівник. Йому було тридцять. Він був схожий на ідеальну скульптуру, висічену з цинізму та робочих графіків. Його одержимість ефективністю була легендарною. Він вважав емоції "операційним шумом", а стажистів — технічним доповненням до офісних меблів. Звісно, він не помічав Юджін. Він не помічав нічого, що не приносило прибутку. Того дня Мінхо був у ярості. Його високотехнологічний проєкт "Ідеальний споживач" провалився. Цифри не сходилися, інвестори дихали в потилицю, а його ідеальний світ дав тріщину. «Тобі треба випустити пару, друже. Я знаю одне місце, де ти почуєш справжню, невідредаговану правду», — сказав йому його друг-дивак, Чон. І затягнув Мінхо до задушливого "Undergroud Laugh". Мінхо сидів у тіні, стискаючи склянку з льодом, готовий зненавидіти цей "народний" гумор. Аж тут на сцену вийшла вона. Частина II: Фатальна Аудиторія Ханна вийшла під спалах прожекторів. Її очі блищали від хижої насолоди. «Мій день, — почала вона своїм глибоким, дзвінким голосом, — складається з двох слів: Ким. Мін. Хо.» Мінхо ледь не виплюнув свій напій. «О, ні, це не плітки! — продовжила Ханна, прикладаючи руку до серця. — Це філософія! Філософія корпоративного виживання. Наш шеф — це людина, яка вірить, що посміхатися слід лише на командних фотографіях, а в решту часу треба підтримувати ідеальний рівень "цинічної функціональності". Він носить костюм, який, мабуть, коштує, як моя піврічна оренда, і він єдиний, хто вважає, що офісні рослини мають бути стерилізовані». Глядачі вибухнули реготом. Мінхо був вражений. Ця жінка була бритвою, її інтелект, її гострота, її неймовірна точність у висміюванні його, здавалося б, непомітних звичок — усе це було зачаровувало. Він не впізнавав у ній нікого зі свого кола. Він, цинік, який раптом повірив у споріднені душі, був підкорений. Аж тут очі Ханни (Юджін) зустрілися з його. Сміх застряг у неї в горлі. Кім Мінхо. Не впізнав. Але він був тут. Її світи не могли перетнутися, інакше її "невидимість" буде зруйнована. Паніка обпекла її горло, але вона вчасно перевела її у високу ноту стендапу: «...Але він, мабуть, єдина людина, чиї графіки в Excel настільки ідеальні, що їх треба продавати як мистецтво! У всякому разі, я впевнена, що він заслуговує на гарну, нестерилізовану каву зранку. Дякую, Сеул!» Вона швидко спустилася зі сцени, поки Мінхо аплодував, не відводячи від неї очей. Наступного дня на роботі Юджін повернулася до своєї сірої сутності. Мінхо викликав її до себе. «Юджін, — сказав він своїм звичайним, безбарвним тоном. — Мені потрібна твоя допомога. Сьогодні я зустрів жінку. Вона, можливо, працює у нашому відділі, але я не впевнений. Вона випромінює... функціональність, але з креативним відхиленням. Її звуть... Ханна». Юджін ледь не випустила з рук ідеально зварену (нестерилізовану!) каву. «Я хотів би запросити її на вечерю, — продовжив Мінхо. — З'ясуй, будь ласка, її повне ім'я та відділ. Ти ж стажистка, маєш доступ до баз». Юджін відчула, як її легені стиснулися. Це був абсурд. Її шукають у ролі, яка висміювала його, а просить знайти її ж її ж сіра офісна копія. «Пане Кім, я... звичайно. Я знайду цю... функціональну жінку», — ледь видавила Юджін. Вона "знайшла" контакт. Вона сама відправила собі запрошення на вечерю. Це було єдине рішення, яке запобігло катастрофічному розкриттю. Частина III: Абсурдний Романс Вечірнє побачення Юджін провела як Ханна: яскрава, у червоній сукні, волосся розпущене, впевнена і надзвичайно гостра на язик. Мінхо був у захваті. «Ти неймовірна», — сказав він, дивлячись на неї з такою щирістю, яку Юджін ніколи не бачила у його офісних очах. «Це тому, що я не боюся зробити помилку, Кім Мінхо, — відповіла Ханна, дозволяючи собі легку, провокативну посмішку. — На відміну від людей, які вважають, що життя треба вкласти в таблицю Excel». Він сміявся. Сміх був низьким і щирим. Юджін вперше побачила, що за маскою циніка ховається чоловік, який просто боїться неідеальності. Наступний день став для Юджін комічним пеклом. Вона мала повернутися до ролі сірої стажистки. — Юджін, кава! — пролунав суворий голос Мінхо. Вона ввійшла в його кабінет. Мінхо сидів за столом, але у його очах мерехтіла таємна усмішка. Він знав, що минулої ночі вона була Ханною. Він, звісно, не знав, що це була вона, але знав, що він зустрів ту, хто перевернув його світ. Юджін, у паніці від стресу, поставила каву. І тут, згадавши жарт Ханни, вона мимоволі пробурмотіла: «Пам'ятайте, пане Кім, не дозволяйте офісним рослинам бути стерилізованими». Настала тиша. Мінхо підняв голову. Його брови ледь здригнулися. Він відчув відлуння Ханни у тоні стажистки. Юджін зблідла, розуміючи, що видала себе. «Юджін, — тихо сказав Мінхо. — Наступного тижня великий корпоративний захід. Ти особисто забезпечиш, щоб там не було жодної сірої деталі. І... знайди мені, будь ласка, контакти того стендап-клубу». Це було його попередження. Частина IV: Розкриття та Справжній Збіг Корпоративний захід відбувся у прозорому скляному хмарочосі. Юджін прийшла як Ханна: яскрава, смілива, в центрі уваги. Вона почувалася наче акторка на сцені, але сьогодні її сцена була занадто реальна. Мінхо підійшов до неї. «Ти надзвичайна, Ханно. Я ніколи не думав, що функціональність може бути такою яскравою». «Ти просто ніколи не дивився глибше за таблиці, Мінхо», — відповіла вона. І тут сталося фінальне, абсурдне розкриття. Юджін випадково перечепилася і впустила свій невеликий клатч. З нього випав її офісний бейдж, де було великими літерами написано: Хан Юджін, Стажистка. Настала тиша. Скло хмарочоса відображало тисячі неонових вогнів, але весь світ звузився до одного бейджа, що лежав на підлозі. Мінхо подивився на бейдж. Потім на її яскраве обличчя. Потім знову на бейдж. «Стерилізовані рослини, — тихо сказав він. — Кава. Ти... стажистка?». Юджін не мала сил брехати. Вона глибоко вдихнула і заговорила тоном Ханни: «Так. Я Хан Юджін. Але зазвичай я невидима. Я зникаю, бо корпоративна культура вимагає, щоб я була сірою мишкою, яка не має права на власну думку. Я створила Ханну, щоб не збожеволіти від ідеальності». Мінхо стояв нерухомо. Замість гніву, його обличчя виражало шок і, на його превеликий подив, справжнє захоплення. Його цинізм, його корпоративний код руйнувався. Він зрозумів: він не помічав найяскравішу, найрозумнішу людину прямо у себе під носом, бо був одержимий правилами. «Юджін, — сказав він, і цього разу у його голосі була теплота. — Я був найгіршим начальником. Я шукав функціональність і ледь не втратив блиск. Я пропоную тобі роботу. Не стажиста. Повноцінного менеджера проєктів. З однією умовою». Юджін недовірливо підняла брови. «Ти повинна говорити все, що думаєш, — сказав він. — І, бажано, використовуй свій стендап-тембр». Юджін посміхнулася. Це була посмішка, яку Ханна дозволяла собі. Вона прийняла пропозицію. Фінальна сцена. Через кілька тижнів. Юджін, тепер уже не сіра, а у стильному, але некорпоративному костюмі, сидить у своєму новому офісі. Мінхо заходить, і вона без вагань висловлює свою гостру критику його нового проєкту. Він слухає, киваючи. Тієї ночі вона виступає у клубі "Undergroud Laugh". Вона більше не висміює його, а розповідає історію про начальника-циніка, який знайшов свою душу у неідеальній стажистці. Мінхо сидить у першому ряду. Він сміється. Щиро сміється. І знає, що його життя, нарешті, стало непередбачуваним і цікавим. Їхній збіг був не ідеальним, але справжнім.

💙💛 5 жовтня 116 років тому в с.Новиця (нині - Польща) народився Богдан-Ігор Антонич - видатний український поет, прозаїк, перекладач (1909-1937). "Вічно молодий поет. І за віком, і за світосприйняттям, і за самою поетикою. Антонича й Тичину називають двома геніями української поезії ХХ ст. Антонич з моцартівською філіґранністю зумів поєднати правічну міфологію Лемківщини і дух модерного європейського міста. Із зачарування від його поезії народився і буде народжуватись не один український поет.", - Видавництво «Абабагаламага». "Антоничева поезія – це негаснучий перстень життя, який передаватимуть із покоління в покоління здивовані читачі, щоб зачудування сонцем і людиною не пропало ніколи.", - Дмитро Павличко. Прізвище батька майбутнього поета, греко-католицького священника Василя Антонича - Кот, яке родина змінила перед народженням єдиного сина. Дитинство майбутнього поета припало на роки Першої світової війни. У цей час родина змушена була багато переїздити, деякий час Антоничі жили у Відні, потім на Пряшівщині в Чехословаччині. Початкову освіту Антонич здобув удома, а в 1920-1928 рр. навчався в гімназії імені Королеви Софії у Сяноку. Антонич-гімназист захоплювався музикою, грав на скрипці, виступав на шкільних концертах і навіть компонував мелодії. А ще малював і цікавився образотворчим мистецтвом. У 1928 р. Антонич закінчив польську гімназію і вступив до Львівського університету ім. Яна Казимира (де навчався на філософському факультеті), який закінчив у 1934 р. Перший свій вірш поет опублікував 1931 р. в пластовому журналі "Вогні". Потім він розміщував поезії в багатьох періодичних виданнях. Крім того, він випробовував свої сили в прозі та драматургії. Богдан-Ігор Антонич є автором шести книг поезії. Творчість поета через офіційну заборону ширше знана в Україні лише з середини 1960-х років. Повернення в літературне життя України творчості Богдана-Ігоря Антонича є великою заслугою Дмитра Павличка, який упорядкував і видав у 1967 р. книгу "Пісня про незнищенність матерії", написавши до неї ґрунтовну передмову. Підготовлено за матеріалами з відкритих джерел. Молитва (Навчіть мене, рослини, зросту) Навчіть мене, рослини, зросту, буяння і кипіння, й хмелю. Прасловом, наче зерном простим, хай вцілю в суть, мов птаха трелем. Навчіть мене, рослини, тиші, щоб став сильний, мов дужі ріки, коли до сну їх приколише луна неземної музики. Навчіть мене, рослини, щастя, навчіть без скарги умирати! Сприймаю сонце, мов причастя, хмільним молінням і стрільчатим. Хай сонце – прабог всіх релігій – золотопере й життєсійне, благословить мій дім крилатий. Накреслю взір його неземний, святий, арійський знак таємний, накреслю свастику на хаті, і буду спати вже спокійний. Вишні Антонич був хрущем і жив колись на вишнях, на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко. Моя країно зоряна, біблійна й пишна, квітчаста батьківщино вишні й соловейка! Де вечори з євангелії, де світанки, де небо сонцем привалило білі села, цвітуть натхненні вишні кучеряво й пʼянко, як за Шевченка, знову поять пісню хмелем. Богдан-Ігор Антонич https://www.facebook.com/mirastudia.ua

#рослини #сади 🌼 Ботанічний сад на Печерську у вересні . Розпочався сезон хризантем: жоржини й соняхи вже відходять, а справжнє буяння хризантем очікується в жовтні! Не забудьте зробити неймовірні фото та відвідати локацію у цю пору! 📍 Де? вул. Садово-Ботанічна,

#рослини Джекфрут (Artocarpus heterophyllus) — найбільший фрукт, який росте на дереві. Він може досягати ваги понад 35 кг і довжини до 90 см. Це складний фрукт — він утворюється з багатьох квіток, що зростають разом і формують одну масу. 🧠 ЦІКАВО ЗНАТИ: ✅ Плоди містять від 30 до 40 % їстівної м’якоті; велика частина — волокна. Насіння також їстівне — містить близько 38 % вуглеводів, 6,6 % білків і 0,4 % жирів; його часто підсмажують і смакують як каштани. ✅ Незрілий джекфрут часто використовують як рослинну альтернативу м’ясу через волокнисту текстуру, що нагадує «порвану» тушку. ✅ Деревина джекфруту стійка до комах і грибків, використовується для меблів, будівництва та виготовлення музичних інструментів. ✅ У 2024 році фермер у Квінсленді (Австралія) виростив особливо вражаючий джекфрут вагою 45 кг — один із найбільших зареєстрованих

Національний день кави В Сполучених Штатах Америки, Канаді та ще низці англомовних країн щороку 29 вересня відзначається Національний день кави. Про походження цього напою існує безліч легенд, однак перші згадки про вживання плодів кавового дерева з’явилися в середині XV ст. у монастирях біля міста Мохи у Ємені. Згадувалось, що монахи обсмажували, а потім заварювали зерна, привезені з Ефіопії. Згодом ці рослини єменці почали вирощувати у себе на батьківщині. Пізніше Баба Будан контрабандою вивіз декілька зернят у себе на грудях, і відтоді кавове дерево почали вирощувати також у Майсурі, а ще пізніше – в Італії, Іспанії та інших країнах Європи, звідки кава згодом потрапила до Америки та Індонезії. Сьогодні кавове дерево вирощують у понад 50 країнах світу, лідерами серед яких Бразилія та Колумбія. Невідомо, чому саме 29 вересня призначене для вшанування цього напою, проте чому б не відзначити цей день горнятком запашного еспресо чи горіховим капучино.