#книжковий_відгук #Лана_читає “Лихий король” Голлі Блек Друга частина циклу "Народ повітря" Видавництво Віват Писати відгук на другу частину так, щоб без спойлерів, і без того складно. А коли це історія Джуд Дуарте, яка всю першу книгу впевнено йшла до успіху, то складніше стало вдвічі. Бо політичні інтриги при дворі фейрі у першій частині призвели до оце-так-нефігового-повороту, і персонажі тепер мають жити у нових умовах. Комусь подобається, комусь наче не дуже, комусь геть не подобається, але хто там його питає. В книгах я дуже люблю троп “від ненависті до кохання”, і тут він реально яскравий. Звісно, у другій частині стосунки Джуд і Кардана плавно їдуть від вимушених до компромісних, а потім доїжджають до зупиночки довіри і знову вражають так, що ти сидиш така в кінці і не можеш чохли зібрати. От наче можна було додуматися до цього ходу, але авторка якось так все викрутила, що такий розвиток подій був для мене геть не очікуваним. І, власне, ця частина гарно показує, як змінюється і зростає Кардан. Це вже не просто паскуда сферична у вакуумі, яким нам його малювали у першій книзі. У нього більше сторінкового часу і можливості проявити різні риси свого характеру. У цій частині Голлі Блек досягла класного балансу між любовною лінію і оцими політичними інтригами. Мені навіть не хотілося більше, хоча мені завжди хочеться більше! Тут все було так, як треба. Класно розкривається Двір тіней, де кожен представник по-своєму цікавий. Розкривається родина Джуд. І, звісно, є місце для драми, сліз та зради, коли здається, що таке не можна пробачити. Ну або героям треба капець як постараться, щоб виправдатися. І вони постараються, але вже в третій частині, яку після фіналу другої краще мати під рукою, щоб швидше почати читати.

За час дії воєнного стану «Агенція регіонального розвитку Запорізької області», якою керує депутат облради від партії «За Майбутнє» Аскад Ашурбеков, реалізувала лише один проект. Це ініціатива під назвою «Сила в єдності», яка фінансувалась за кошти німецького донору GIZ в розмірі 600 тис грн і завершилась в листопаді 2022 року. І це при тому, що головне завдання АРРЗО - залучення інвестицій і позик у регіональну економіку. Агенція не має коштів навіть на власний розвиток – з 2023 року єдиним її працівником є Ашурбеков, бо нічим платити зарплати. Вишенька на торті – керівні повноваження Ашурбекова спливли у лютому 2024 року, але керівництво ЗОВА цього поки що не помічає.

26 липня 1931 року в селі Миколаївка біля Волновахи в селянській родині народився Іван Дзюба, в майбутньому – відомий літературознавець та громадський діяч, дисидент і політик, Герой України. У два роки пережив голодомор. Згадував, як бабуся терла кору, щоб прогодувати родину, і що мама, яка працювала санітаркою в лікарні, розповідала вдома, як до них привозили виснажених голодом людей. Голод змусив родину Дзюб переїхати із Миколаївки в сусіднє робітниче селище Новотроїцьке, а звідти – в Оленівські Кар'єри (тепер Докучаєвськ). Закінчив російськомовну середню школу № 1, до 17 років розмовляв переважно російською, а в графі «національність» до середини 1950-х писав «русский». Перелом стався під час навчання в Донецькому (тоді – Сталінському) педагогічному інституті, куди вступив на російську філологію. Там відчув штучність в намаганні принизити українську мову і культуру – і відкрив для себе Україну. Пропрацювавши кілька років в Донецькому педінституті, вступає до аспірантури Інституту літератури ім. Тараса Шевченка АН України і переїжджає до Києва. У столиці стає одним із активних учасників Клубу творчої молоді. КТМівці збурюють столицю, провівши кілька літературних вечорів, серед яких – вечір Василя Симоненка, несанкціоноване вшанування пам’яті Лесі Українки, збори з нагоди перепоховання Тараса Шевченка. 4 вересня 1965 року на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» вийшов на сцену і заявив про арешти творчої молоді, які прокотилися Україною. Присутній у залі В’ячеслав Чорновіл схопився з місця і вигукнув «Хто протестує проти політичних арештів – встаньте!». У тому ж 1965 році написав фундаментальну роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація?», у якій, спираючись на «канонічні» твори Леніна, Маркса та Енгельса, цитуючи партійні постанови та інші офіційні джерела, викривав згубну політику партії щодо національного питання. Примірники книги відіслав до Першого секретаря ЦК Компартії Петра Шелеста, голови Ради міністрів УРСР Володимира Щербицького, до ЦК Компартії в Москву і навіть до головного редактора журналу «Новый мир» Олександра Твардовського. Після марних спроб «перевиховати» автора, була скликана спеціальна комісія, яка визнала «Інтернаціоналізм чи русифікація?» ідейно шкідливим твором. Дзюбу виключають зі Спілки письменників України, а 13 січня 1972 року під час візиту до Івана та Льолі Світличних, його затримують, щодня викликаючи на допити. Рік постійних допитів і перебування в слідчому ізоляторі КГБ вплинули на Івана Дзюбу. Він погоджується на публічне каяття та визнання своєї «вини» в обмін на помилування. Утім, прогнувшись раз перед Системою, не став їй прислужувати, продовжуючи в своїх працях (коли його дозволили публікувати) розвінчувати імперські міфи та відстоювати право українців та інших народів на власну ідентичність, підриваючи радянські постулати «прогресивного значення» приєднання їх до Росії. Наприкінці 1980-х років знову повертається в активне громадське і політичне життя України, стає одним із співзасновників Народного руху України, президентом Республіканської асоціації україністів, головним редактором журналу «Сучасність», а в грудні 1992 очолює Міністерство культури України. Також працює на посаді академіка-секретаря Відділення літератури, мови, мистецтвознавства НАН України, у 1997 році стає співголовою Головної редакції Енциклопедії сучасної України, тривалий час очолює Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка. За останні тридцять років написав та видав у світ близько двох десятків книг, присвячених українському світу літератури, мистецтва, культури, де знайшлося місце і класикам, і сучасним письменникам. А в 2015-му побачила світ книга «Донецька рана України», де аналізуються не лише розвиток української культури на теренах Донеччини, а й політичні, психологічні та історичні причини та маніпуляції місцевим населенням з боку радянської влади та їхніх наступників, які призвели до окупації. 🕯Помер 22 лютого 2022 року в 90-річному віці в Києві.

25 липня 1687 року Івана Мазепу було обрано гетьманом України. Метою Мазепи як гетьмана Війська Запорозького було об'єднання козацьких земель Лівобережжя, Правобережжя, Запоріжжя і, якщо можливо, Слобожанщини й Ханської України в складі єдиної Української держави під гетьманським реґіментом, встановлення міцної автократичної гетьманської влади у становій державі європейського типу зі збереженням традиційної системи козацького устрою. Ревний заступник православ'я, Мазепа надав кошти на будівництво в усій Гетьманщині низки соборів, споруджених у стилі українського бароко. Загалом за роки його правління зведено понад 200 церков, з них 45 під безпосереднім патронатом володаря булави. Слід зазначити, що цей великий комплекс робіт забезпечувався здебільшого з гетьманської скарбниці. Тобто зібрані від податків кошти гетьман вкладав у розбудову Києво-Печерської лаври, будівництво великого муру довкола неї та інші церковні проекти. Заходами Івана Мазепи Києво-Могилянський колегіум набув статусу академії (тоді відомої як «Могило-Мазепинська») (завдяки матеріальній підтримці гетьмана було споруджено нові корпуси, збільшено кількість спудеїв до 2 тисяч). Як і Богдан Хмельницький та Самойлович Мазепа поставив особу гетьмана на рівень державного володаря, монарха. Свою владу ототожнював з могутністю держави; якнайрішучіше допомагав царю в приборканні запорожців (що виборювали право на освоєні території), деяких старшин, які посилали донос за доносом цареві. У зовнішній політиці старався мати добросусідські відносини з Річчю Посполитою, Кримським ханством, Османською імперією. Мав таємні контакти з високопосадовцями цих країн. Боротьба з Московією видавалась на той час безнадійною, тому тривалий час просто продовжував лінію Івана Самойловича, спрямовану на забезпечення максимально можливої автономії. Спирався головним чином на старшинські роди, що свого часу емігрували з Правобережжя, та найманців. За опозицію мав колишніх прихильників Самойловича (здебільшого усунутих з провідних посад), запорожців та південні полки. Останні, окрім глибинних соціально-орієнтованих причин, мали ще і значні амбіції свого полковника щодо гетьманської булави. Протягом правління гетьмана в Гетьманщині не відбулося жодного протестного повстання проти володаря булави. Так зване «повстання Петрика» козацька спільнота не підтримала. На його заклик повстати проти старшини, яка «смокче народну кров» і «визволити нашу батьківщину Україну з-під влади Москви», відгукнулися лише кримські татари (замість допомоги вони стали грабувати населення, що завдало безповоротних репутаційних втрат «ватажку»). Важливий був вклад гетьмана Мазепи у духовне життя України-Гетьманщини: за його гетьманування воно досягає особливого піднесення, напруження та розквіту, у всіх галузях української культури — в освіті, науці, літературі, мистецтві. Був великим меценатом культурних починів і будов в Україні. Найбільш вражає в часи Мазепи розвиток образотворчого мистецтва, головно архітектури. У добу Мазепи відроджується Київ як духовий центр України. Мазепинська доба створила свій власний стиль: виявився в образотворчому мистецтві, літературі, цілому культурному житті гетьманської України. Це було українське бароко — близький родич західноєвропейського — глибоко національний стиль, який мав своє найвище завершення в часи Мазепи.

#література #аналітика Упродовж тисячоліть усі досягнення жінок знецінювали: практично в кожній сфері їм доводилося виборювати право посідати таке ж місце, як чоловіки. І література — не виняток. Попри усі здобутки фемінізму словосполучення «жіночий роман» досі переважно асоціюється з другосортними любовними історіями для домогосподарок. Подібні ярлики повністю ігнорують величезний внесок, який зробили письменниці у становлення та розвиток художньої прози. Чому поняття жіночого роману — глибше, ніж здається на перший погляд: https://suspilne.media/culture/1052315-zinoci-romani-legke-ctivo-comu-ce-ne-tak/?utm_source=copylink&utm_medium=ps

І знову покращення та процвітання. Замість автостанції "Бердянськ", яка при укронацистах працювала як звичайна, стандартна автостанція, де тисячі людей купували квитки, сідали в автобуси та їздили по всій країні, тепер працює точка з продажу дешевого ширвжитку. Ще раз: замість автовокзалу - труселі, шкарпетки та гумові шльопанці. Каси різних напрямків закриті, працює лише одна. Маршрути виключно по прилеглих населених пунктах. Віддати будівлю чорножопим заробітчанам, які впарюють погань і барахло (привіт з 90х) – це дуже сильно. Це пряме вражаюче. Ну, а з чуток, окупанти планують взагалі зносити будівлю автовокзалу. Куди радіти? Це і є прогрес та розвиток?

Компанія Electronic Arts (EA) за повідомленнями призупиняє розвиток франшизи Need for Speed. Фотограф Метью Еверінгем, який співпрацював зі Speedhunters (фінансувався EA), заявив, що серію “тихо паркують”, а Speedhunters також припинить роботу. https://channeltech.space/games/ea-suspends-development-of-need-for-speed/

Спортивний Комітет України Спортсмен. Захисник. Людина честі. 14 липня 2023 року під час виконання бойового завдання на Херсонщині загинув Олексій Дяговець — український військовослужбовець, правоохоронець і спортсмен. Йому було 36 років. Олексій був завзятим спортсменом, гравцем і капітаном регбійної команди «Камелот», засновником Федерації регбі Чернігівської області: 2013 року він об’єднав навколо себе однодумців і зробив свій внесок у розвиток регбі в регіоні. «Ця світла душа. Він не тільки був лідером у спорті, він долучався усюди, де люди потребували його допомоги», — згадує Дмитро Самойленко, член ради Федерації регбі України. «Він був найкращим на полі й поза його межами, на якого рівнялися всі хлопці!», — написали колеги у Федерації регбі Чернігівської області. Олексій Дяговець народився і виріс у селі Нові Боровичі Сновської громади. Закінчив місцеву школу, згодом — Чернігівський державний педагогічний університет імені Тараса Шевченка. Певний час працював викладачем фізичного виховання у Національному університеті «Чернігівська політехніка». «Це була людина майбутнього… Хотілося, щоб саме такі люди були в майбутньому України», — згадує викладач університету Володимир Базилевич. Коли йому було трохи за 20, Олексій став на службу до правоохоронних органів. Працював патрульним поліцейським, згодом - заступником начальника управління поліції у Чернігові. Пізніше очолив управління превентивної діяльності Головного управління Національної поліції в області. Початок повномасштабного вторгнення Олексій зустрів на посту. 23 лютого 2022 року його поліцейський підрозділ займався виставленням блокпостів навколо Чернігова. Невдовзі Олексій вступив до лав Збройних сил України. Відважний воїн загинув на Херсонщині під час виконання бойового завдання, віддавши життя за нашу свободу. Після загибелі Олексія його друзі, одноклубники з команди «Камелот» та спортивна спільнота Чернігова започаткували щорічні змагання з регбі на його честь. Цей турнір став традицією, що допомагає зберегти пам’ять про спортсмена і захисника України, який віддав багато років спорту та поклав життя за Україну. У Героя залишилися дружина, двоє доньок та мати. Олексій Дяговець назавжди залишиться в пам’яті як людина сили, витримки й гідності — на спортивному майданчику, в строю, у житті. #Новини_Україна #Новини_news_війна #Russian_Ukrainian_war #News_Ukraine #спорт #Український_спорт #Ukrainian_sport #Brovarysport #янголи_спорту @Brovarysport🇺🇦🇺🇦🇺🇦 ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport

🤯🦠 Новий вірус атакує світ – Чікунгунья стрімко шириться по всьому світу: ВООЗ б’є на сполох і закликає діяти негайно, – Reuters Вірус без ліків: його переносять комарі, наразі ризик – для 5 млрд людей у 119 країнах. Симптоми – висока температура, сильна лихоманка і біль у суглобах, можливий розвиток інвалідності. У Франції вже сотні заражень, перші випадки – й в Італії.

#особистості 26 липня 1931 року в селі Миколаївка біля Волновахи в селянській родині народився Іван Дзюба, в майбутньому – відомий літературознавець та громадський діяч, дисидент і політик, Герой України. У два роки пережив голодомор. Згадував, як бабуся терла кору, щоб прогодувати родину, і що мама, яка працювала санітаркою в лікарні, розповідала вдома, як до них привозили виснажених голодом людей. Голод змусив родину Дзюб переїхати із Миколаївки в сусіднє робітниче селище Новотроїцьке, а звідти – в Оленівські Кар'єри (тепер Докучаєвськ). Закінчив російськомовну середню школу № 1, до 17 років розмовляв переважно російською, а в графі «національність» до середини 1950-х писав «русский». Перелом стався під час навчання в Донецькому (тоді – Сталінському) педагогічному інституті, куди вступив на російську філологію. Там відчув штучність в намаганні принизити українську мову і культуру – і відкрив для себе Україну. Пропрацювавши кілька років в Донецькому педінституті, вступає до аспірантури Інституту літератури ім. Тараса Шевченка АН України і переїжджає до Києва. У столиці стає одним із активних учасників Клубу творчої молоді. КТМівці збурюють столицю, провівши кілька літературних вечорів, серед яких – вечір Василя Симоненка, несанкціоноване вшанування пам’яті Лесі Українки, збори з нагоди перепоховання Тараса Шевченка. 4 вересня 1965 року на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» вийшов на сцену і заявив про арешти творчої молоді, які прокотилися Україною. Присутній у залі В’ячеслав Чорновіл схопився з місця і вигукнув «Хто протестує проти політичних арештів – встаньте!». У тому ж 1965 році написав фундаментальну роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація?», у якій, спираючись на «канонічні» твори Леніна, Маркса та Енгельса, цитуючи партійні постанови та інші офіційні джерела, викривав згубну політику партії щодо національного питання. Примірники книги відіслав до Першого секретаря ЦК Компартії Петра Шелеста, голови Ради міністрів УРСР Володимира Щербицького, до ЦК Компартії в Москву і навіть до головного редактора журналу «Новый мир» Олександра Твардовського. Після марних спроб «перевиховати» автора, була скликана спеціальна комісія, яка визнала «Інтернаціоналізм чи русифікація?» ідейно шкідливим твором. Дзюбу виключають зі Спілки письменників України, а 13 січня 1972 року під час візиту до Івана та Льолі Світличних, його затримують, щодня викликаючи на допити. Рік постійних допитів і перебування в слідчому ізоляторі КГБ вплинули на Івана Дзюбу. Він погоджується на публічне каяття та визнання своєї «вини» в обмін на помилування. Утім, прогнувшись раз перед Системою, не став їй прислужувати, продовжуючи в своїх працях (коли його дозволили публікувати) розвінчувати імперські міфи та відстоювати право українців та інших народів на власну ідентичність, підриваючи радянські постулати «прогресивного значення» приєднання їх до Росії. Наприкінці 1980-х років знову повертається в активне громадське і політичне життя України, стає одним із співзасновників Народного руху України, президентом Республіканської асоціації україністів, головним редактором журналу «Сучасність», а в грудні 1992 очолює Міністерство культури України. Також працює на посаді академіка-секретаря Відділення літератури, мови, мистецтвознавства НАН України, у 1997 році стає співголовою Головної редакції Енциклопедії сучасної України, тривалий час очолює Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка. За останні тридцять років написав та видав у світ близько двох десятків книг, присвячених українському світу літератури, мистецтва, культури, де знайшлося місце і класикам, і сучасним письменникам. А в 2015-му побачила світ книга «Донецька рана України», де аналізуються не лише розвиток української культури на теренах Донеччини, а й політичні, психологічні та історичні причини та маніпуляції місцевим населенням з боку радянської влади та їхніх наступників, які призвели до окупації. 🕯Помер 22 лютого 2022 року в 90-річному віці в Києві.