• OpenAI змінила реакцію ChatGPT на запити про імітацію стилю відомих письменників. Замість прямого наслідування сервіс тепер пропонує створити оригінальний текст із характерними рисами. Зміни стосуються як сучасних, так і класичних авторів. Новий підхід може бути пов’язаний із судовими спорами щодо авторського права. https://channeltech.space/news/openai-chatgpt-writing-style-restricti...
    OpenAI змінила реакцію ChatGPT на запити про імітацію стилю відомих письменників. Замість прямого наслідування сервіс тепер пропонує створити оригінальний текст із характерними рисами. Зміни стосуються як сучасних, так і класичних авторів. Новий підхід може бути пов’язаний із судовими спорами щодо авторського права. https://channeltech.space/news/openai-chatgpt-writing-style-restrictions/
    CHANNELTECH.SPACE
    OpenAI обмежила копіювання стилю письменників у ChatGPT – Channel Tech
    ChatGPT більше не копіює стиль відомих письменників на прямий запит. OpenAI пропонує створювати оригінальні тексти з характерними рисами без імітації конкретного автора.
    1
    135views 1 Shares
  • ГОРИЗОНТИ ФРАНКА

    Франко залишає відбитки глибокі,
    Ідея відкрила нові горизонти,
    Суспільство шукає шляхи до свободи.

    Великий поет пробивається фронтом,
    Його заповіти ведуть крізь століття,
    Культура цвіте з цим надбанням синхронно.

    Словесне багатство, воно монолітне,
    Мудрець прокладає стежки у майбутнє,
    Зникає навколо недобра еліта.

    Духовне служіння стає незабутнім,
    Письменник будує міцні барикади,
    Знання залишаються світлом відчутним.

    Франко підіймає потужні ескадри,
    Епоха міняє застиглі закони,
    Знамення руйнує зірок міріади.

    Засвідчена спадщина більше не стогне.

    Мирослав Манюк
    28.07.2026
    ГОРИЗОНТИ ФРАНКА Франко залишає відбитки глибокі, Ідея відкрила нові горизонти, Суспільство шукає шляхи до свободи. Великий поет пробивається фронтом, Його заповіти ведуть крізь століття, Культура цвіте з цим надбанням синхронно. Словесне багатство, воно монолітне, Мудрець прокладає стежки у майбутнє, Зникає навколо недобра еліта. Духовне служіння стає незабутнім, Письменник будує міцні барикади, Знання залишаються світлом відчутним. Франко підіймає потужні ескадри, Епоха міняє застиглі закони, Знамення руйнує зірок міріади. Засвідчена спадщина більше не стогне. Мирослав Манюк 28.07.2026
    1
    155views
  • Зустрівся з Ілларіоном Павлюком – військовослужбовцем і відомим українським письменником, — Зеленський

    Подякував за захист України й українського – в усіх сенсах. Обговорили подальшу технологізацію нашої оборони, перспективи розвитку оборонних технологій. Зокрема, Ілларіон доповів щодо застосування безпілотних технологій тактичного рівня, бачення необхідних кроків для утримання технологічної переваги над ворогом і можливих викликів на цьому шляху. Дякую за пропозиції! Слава Україні!
    #Новини_Україна #Новини_news_війна #Russian_Ukrainian #News_Ukraine #Новини #Новини_news #Ukrainian_news
    Зустрівся з Ілларіоном Павлюком – військовослужбовцем і відомим українським письменником, — Зеленський Подякував за захист України й українського – в усіх сенсах. Обговорили подальшу технологізацію нашої оборони, перспективи розвитку оборонних технологій. Зокрема, Ілларіон доповів щодо застосування безпілотних технологій тактичного рівня, бачення необхідних кроків для утримання технологічної переваги над ворогом і можливих викликів на цьому шляху. Дякую за пропозиції! Слава Україні!#Новини_Україна #Новини_news_війна #Russian_Ukrainian #News_Ukraine #Новини #Новини_news #Ukrainian_news
    115views
  • ЧЕКІСТ ВІВ ОЛЕНУ ПЧІЛКУ НА ДОПИТ, ПРИВ’ЯЗАВШИ МОТУЗКОЮ ДО КОНЯ...
    Єдиний в Україні й світі пам’ятник Олені Пчілці встановлено в Луцьку у 2011 році біля Волинської обласної наукової бібліотеки, що носить її ім’я. І то з ініціативи громадськості та небайдужих українців. Сьогодні на честь неї в Україні названо лише кілька бібліотек, вулиці у деяких містах та гімназію в рідному Гадячі. Чим же так «завинила» мати Лесі Українки перед державою?
    У Полтаві шанують Петра I, а не Пчілку
    Чому цю красиву жінку, яка була талановитою письменницею і публіцисткою, громадською діячкою та перекладачкою (знала п’ять мов), відомою фольклористкою, зрештою, мамою геніальної Лесі Українки та ще п’яти не менш талановитих дітей, так не шанували ні в часи російсько-радянського панування, ні в часи вже незалежної України? При тому, що вона була ще й першою жінкою членом-кореспондентом Академії наук України! Навіть на рідній Полтавщині Пчілка не заслужила пам’ятника у своїх земляків. Як і багато інших видатних українців, народжених цією землею. Зате російський імператор Петро І у повен зріст оселився у зросійщеній Полтаві.
    Що нам було відомо про Ольгу Драгоманову (справжнє ім’я Олени Пчілки) донедавна? Геть небагато. Трохи знали її як дитячу письменницю і, звичайно, маму Лесі Українки та сестру Михайла Драгоманова. На її творчу спадщину наклали негласне табу, що діяло навіть після смерті діячки. Бо Пчілку звинувачували в «українському буржуазному націоналізмі» та шовінізмі. І це тавро тяжіє над нею й досі.
    Звідки ж у дівчинки з Гадяча, яка народилася в дворянській родині Драгоманових у 1849 році, взялося стільки України, що її називали навіть матір’ю українського націоналізму? Початкову освіту вона здобувала вдома. «Тоді вже рішуче й безповоротно переходилося на мову московську, бо й не було книжки української для вчіння», – згадувала своє дитинство Ольга Петрівна. Але, попри тотальну русифікацію, в родині Драгоманових розмовляли українською. Діти слухали наші пісні, казки, знали всі народні звичаї. І цей дух тримала берегиня роду – мама Єлизавета, у якій дворянська кров не затьмарила українського начала.
    З нею навіть київські поліцейські розмовляли українською
    Подальшу освіту Ольга здобула у найпрестижнішому пансіоні шляхетних дівиць у Києві, де брат Михайло познайомив її з багатьма яскравими представниками української інтелігенції. Тут вона зустріла й свою долю – Петра Косача. Він був студентом права Київського університету. Молодята обвінчалися 22 липня 1868 року у Хресто-Воздвиженській церкві в Пироговому, що біля Києва. А далі своє життя високоосвічена молода жінка присвятила родині: поїхала за чоловіком у Новоград-Волинський, згодом – на Волинь, народила шестеро дітей і при цьому встигала писати, збирати фольклор, видавати книги та часописи і послідовно, де тільки можна, відстоювати Україну. Як матір і талановитий педагог вона зуміла виховати своїх дітей справжніми українцями.
    Олена Пчілка добре розуміла, звідки починається патріот своєї вітчизни: «Майбутнє батьківщини залежатиме від того, дитина виросте приятелем чи ворогом України, од того, що їй буде защеплене в сім’ї», – писала вона, ніби зазираючи в наше майбутнє. Як же актуально звучать ці її слова дотепер! Зрозуміло, чому так люто п’ята московська колона й досі бореться проти того, щоб українська мова в Україні утвердилася як державна.
    Це вона у 1920 році на святі Кобзаря у рідному Гадячі обгорнула його погруддя жовто-блакитним прапором. Це вона виступила проти святкування в українських «Просвітах» ювілею Льва Толстого, резонно запитуючи: «А чому не Шевченка?» Вона, до речі, за власні кошти видавала єдиний український дитячий журнал на території Російської імперії «Молода Україна». І однією з перших серед письменників стала писати для наших дітей, аби вони мали змогу читати рідною мовою.
    За цю непримиренність і послідовність у відстоюванні українських інтере¬сів, а ще за те, що посміла у своєму часописі «Рідний край» порушити проблемні питання українсько-єврейських відносин в Україні, її називали націоналісткою, шовіністкою, антисеміткою. Її цькували, ганьбили й ненавиділи всі, хто молився на Росію. Але ця мужня жінка, втративши за десять років (з 1903-й по 1913-й) сина Михайла, чоловіка і доньку Ларису (Лесю Українку), не зігнулася під ударами долі. І не втратила ні своєї гідності, ні гонору й совісті.
    Не пробачила Олені Пчілці українського духу й радянська влада. За виступ на селянській конференції у Гадячі в 1920 році її заарештували, і чекіст вів уже немолоду жінку на допит, прив’язавши мотузкою до коня. Але тоді письменницю дивом вдалося вирвати з чекістської тюрми. Та ЧК її в спокої вже не залишила. У серпні 1929 року у київський дім, де мешкала вона з дочками Ольгою та Ізидорою, прийшли з обшуком. Від арешту письменницю врятував лише її вік – Ользі Драгомановій-Косач було вже за вісімдесят, до того ж, була прикута до ліжка. У жовтні 1930-го мати Лесі Українки відійшла у вічність. А її донькам і синові Миколі ще довелося настраждатися. Після тюрем і залякувань лише у 1943 році Ользі та Ізи¬дорі вдалося виїхати на Захід. Микола помер у 1937-му у рідному Колодяжному, доживаючи в бідності та забутті. Ольга – у 1945-му в Німеччині. Оксана дожила до 93 років і померла у 1975-му в Празі. Найменшій з Косачів, Ізидорі, Бог теж вділив довгого віку: вона пішла на той світ у США в 92 роки у 1980-му.

    Ніна РОМАНЮК

    P.S. Дипис трьох річної давності тому деякі неточності, 25 лютого 2025 на третій рік повномасштабної війни нарешті демонтували пам’ятник петру 1 в Полтаві... Нарешті !
    ЧЕКІСТ ВІВ ОЛЕНУ ПЧІЛКУ НА ДОПИТ, ПРИВ’ЯЗАВШИ МОТУЗКОЮ ДО КОНЯ...Єдиний в Україні й світі пам’ятник Олені Пчілці встановлено в Луцьку у 2011 році біля Волинської обласної наукової бібліотеки, що носить її ім’я. І то з ініціативи громадськості та небайдужих українців. Сьогодні на честь неї в Україні названо лише кілька бібліотек, вулиці у деяких містах та гімназію в рідному Гадячі. Чим же так «завинила» мати Лесі Українки перед державою?У Полтаві шанують Петра I, а не ПчілкуЧому цю красиву жінку, яка була талановитою письменницею і публіцисткою, громадською діячкою та перекладачкою (знала п’ять мов), відомою фольклористкою, зрештою, мамою геніальної Лесі Українки та ще п’яти не менш талановитих дітей, так не шанували ні в часи російсько-радянського панування, ні в часи вже незалежної України? При тому, що вона була ще й першою жінкою членом-кореспондентом Академії наук України! Навіть на рідній Полтавщині Пчілка не заслужила пам’ятника у своїх земляків. Як і багато інших видатних українців, народжених цією землею. Зате російський імператор Петро І у повен зріст оселився у зросійщеній Полтаві.Що нам було відомо про Ольгу Драгоманову (справжнє ім’я Олени Пчілки) донедавна? Геть небагато. Трохи знали її як дитячу письменницю і, звичайно, маму Лесі Українки та сестру Михайла Драгоманова. На її творчу спадщину наклали негласне табу, що діяло навіть після смерті діячки. Бо Пчілку звинувачували в «українському буржуазному націоналізмі» та шовінізмі. І це тавро тяжіє над нею й досі.Звідки ж у дівчинки з Гадяча, яка народилася в дворянській родині Драгоманових у 1849 році, взялося стільки України, що її називали навіть матір’ю українського націоналізму? Початкову освіту вона здобувала вдома. «Тоді вже рішуче й безповоротно переходилося на мову московську, бо й не було книжки української для вчіння», – згадувала своє дитинство Ольга Петрівна. Але, попри тотальну русифікацію, в родині Драгоманових розмовляли українською. Діти слухали наші пісні, казки, знали всі народні звичаї. І цей дух тримала берегиня роду – мама Єлизавета, у якій дворянська кров не затьмарила українського начала.З нею навіть київські поліцейські розмовляли українськоюПодальшу освіту Ольга здобула у найпрестижнішому пансіоні шляхетних дівиць у Києві, де брат Михайло познайомив її з багатьма яскравими представниками української інтелігенції. Тут вона зустріла й свою долю – Петра Косача. Він був студентом права Київського університету. Молодята обвінчалися 22 липня 1868 року у Хресто-Воздвиженській церкві в Пироговому, що біля Києва. А далі своє життя високоосвічена молода жінка присвятила родині: поїхала за чоловіком у Новоград-Волинський, згодом – на Волинь, народила шестеро дітей і при цьому встигала писати, збирати фольклор, видавати книги та часописи і послідовно, де тільки можна, відстоювати Україну. Як матір і талановитий педагог вона зуміла виховати своїх дітей справжніми українцями.Олена Пчілка добре розуміла, звідки починається патріот своєї вітчизни: «Майбутнє батьківщини залежатиме від того, дитина виросте приятелем чи ворогом України, од того, що їй буде защеплене в сім’ї», – писала вона, ніби зазираючи в наше майбутнє. Як же актуально звучать ці її слова дотепер! Зрозуміло, чому так люто п’ята московська колона й досі бореться проти того, щоб українська мова в Україні утвердилася як державна.Це вона у 1920 році на святі Кобзаря у рідному Гадячі обгорнула його погруддя жовто-блакитним прапором. Це вона виступила проти святкування в українських «Просвітах» ювілею Льва Толстого, резонно запитуючи: «А чому не Шевченка?» Вона, до речі, за власні кошти видавала єдиний український дитячий журнал на території Російської імперії «Молода Україна». І однією з перших серед письменників стала писати для наших дітей, аби вони мали змогу читати рідною мовою.За цю непримиренність і послідовність у відстоюванні українських інтере¬сів, а ще за те, що посміла у своєму часописі «Рідний край» порушити проблемні питання українсько-єврейських відносин в Україні, її називали націоналісткою, шовіністкою, антисеміткою. Її цькували, ганьбили й ненавиділи всі, хто молився на Росію. Але ця мужня жінка, втративши за десять років (з 1903-й по 1913-й) сина Михайла, чоловіка і доньку Ларису (Лесю Українку), не зігнулася під ударами долі. І не втратила ні своєї гідності, ні гонору й совісті.Не пробачила Олені Пчілці українського духу й радянська влада. За виступ на селянській конференції у Гадячі в 1920 році її заарештували, і чекіст вів уже немолоду жінку на допит, прив’язавши мотузкою до коня. Але тоді письменницю дивом вдалося вирвати з чекістської тюрми. Та ЧК її в спокої вже не залишила. У серпні 1929 року у київський дім, де мешкала вона з дочками Ольгою та Ізидорою, прийшли з обшуком. Від арешту письменницю врятував лише її вік – Ользі Драгомановій-Косач було вже за вісімдесят, до того ж, була прикута до ліжка. У жовтні 1930-го мати Лесі Українки відійшла у вічність. А її донькам і синові Миколі ще довелося настраждатися. Після тюрем і залякувань лише у 1943 році Ользі та Ізи¬дорі вдалося виїхати на Захід. Микола помер у 1937-му у рідному Колодяжному, доживаючи в бідності та забутті. Ольга – у 1945-му в Німеччині. Оксана дожила до 93 років і померла у 1975-му в Празі. Найменшій з Косачів, Ізидорі, Бог теж вділив довгого віку: вона пішла на той світ у США в 92 роки у 1980-му.Ніна РОМАНЮКP.S. Дипис трьох річної давності тому деякі неточності, 25 лютого 2025 на третій рік повномасштабної війни нарешті демонтували пам’ятник петру 1 в Полтаві... Нарешті !
    532views
  • Коли тобі раптом стане шкода “руску маладьож” - згадай Крути. Юнаків, які йшли проти імперії, знаючи, що можуть не повернутися.


    Коли стане шкода “голодних і нещасних” -
    згадай Голодомор. Мільйони українців, убuтuх не посухою, а свідомим терором.


    Коли захочеться пожаліти “російських митців” - згадай Розстріляне Відродження.
    Поетів, письменників, режисерів, яких знuщuлu лише за те, що були українцями.


    Коли почнеш шукати для них виправдання -
    згадай Бучу, Ірпінь, Маріуполь, Оленівку.
    Згадай дітей у підвалах і матерів над могилами.
    —————
    І щоразу, коли серце почне жаліти “русскіх” - відкрий історію України. Вона дуже швидко повертає пам’ять.
    —————
    Не моє. З інтернету.
    Коли тобі раптом стане шкода “руску маладьож” - згадай Крути. Юнаків, які йшли проти імперії, знаючи, що можуть не повернутися. Коли стане шкода “голодних і нещасних” - згадай Голодомор. Мільйони українців, убuтuх не посухою, а свідомим терором. Коли захочеться пожаліти “російських митців” - згадай Розстріляне Відродження. Поетів, письменників, режисерів, яких знuщuлu лише за те, що були українцями. Коли почнеш шукати для них виправдання - згадай Бучу, Ірпінь, Маріуполь, Оленівку. Згадай дітей у підвалах і матерів над могилами. ————— І щоразу, коли серце почне жаліти “русскіх” - відкрий історію України. Вона дуже швидко повертає пам’ять. ————— Не моє. З інтернету.
    441views
  • Пані Віолето, щиро дякую Вам за нову книгу "Ми навіть після смерті проростем!-2". Ви не уявляєте, які вони дорогі для мого серця!💙💛 Я не знаю, скільки ще триватиме ця війна, але усі ці люди що загинули, вони завжди в моєму серці... Мені кожен день болить і крає серце, коли читаю новини, що хтось десь загинув, знаходиться між життям і смертю, або помер в полоні, або через кілька місяці після звільнення з полону. Адже ж, саме завдяки їм, ми далі живемо в Україні, живі і здорові. А без їх нас вже давно не було б на світі, або довелося б втікати з власної країни світ за очі. Все це дуже боляче. Тому я дуже вдячна усім письменникам і поетам, що вони розповідають правду. Я помітила, що якраз про нашу російсько-українську війну дуже багато пишуть і далі продовжують писати. І це якось дивно. Бо про інші, попередні воєнні події, стільки не писали, як тепер. Можливо, саме це і допомагає українцям вистояти в цій війні. І звісно, що коли ми всі разом допомагаємо нашим ЗСУ, то ми все витримаємо і обов'язково Переможемо! 🇺🇦✌️🙏🕊
    Пані Віолето, щиро дякую Вам за нову книгу "Ми навіть після смерті проростем!-2". Ви не уявляєте, які вони дорогі для мого серця!💙💛 Я не знаю, скільки ще триватиме ця війна, але усі ці люди що загинули, вони завжди в моєму серці... Мені кожен день болить і крає серце, коли читаю новини, що хтось десь загинув, знаходиться між життям і смертю, або помер в полоні, або через кілька місяці після звільнення з полону. Адже ж, саме завдяки їм, ми далі живемо в Україні, живі і здорові. А без їх нас вже давно не було б на світі, або довелося б втікати з власної країни світ за очі. Все це дуже боляче. Тому я дуже вдячна усім письменникам і поетам, що вони розповідають правду. Я помітила, що якраз про нашу російсько-українську війну дуже багато пишуть і далі продовжують писати. І це якось дивно. Бо про інші, попередні воєнні події, стільки не писали, як тепер. Можливо, саме це і допомагає українцям вистояти в цій війні. І звісно, що коли ми всі разом допомагаємо нашим ЗСУ, то ми все витримаємо і обов'язково Переможемо! 🇺🇦✌️🙏🕊
    526views
  • ͟У͟к͟р͟а͟ї͟н͟с͟ь͟к͟е͟ ͟с͟л͟о͟в͟о͟.͟ ͟Я͟к͟ ͟р͟о͟с͟і͟й͟с͟ь͟к͟і͟ ͟п͟и͟с͟ь͟м͟е͟н͟н͟и͟к͟и͟ ͟у͟к͟р͟а͟ї͟н͟с͟ь͟к͟у͟ ͟м͟о͟в͟у͟ ͟в͟ч͟и͟л͟и͟
    Пишучи у своїх дослідженнях про українсько-російські культурні зв’язки, мені, на диво, досить часто доводиться зустрічатися з комплексом меншовартості серед сучасних українців. Мої читачі часто не хочуть вірити, що серед видатних діячів російської культури, завжди було багато таких, що поважали та цінували українську культуру та українську мову, вважали українське культурне надбання нічим не меншим за російське та взагалі загальнолюдське.
    Чим породжена така зневіра у культурні сили власного народу, мені, як українцю Росії, важко зрозуміти. Іноді навіть здається, що ми, українці Росії, хоч нас і мало, більше віримо та поважаємо власний народ, ніж ті українці, що народилися та живуть в Україні. Правду, мабуть, кажуть, що найтяжчі кайдани це ті, котрі обтяжують душу, особливо, коли ми накладаємо ті кайдани самі на себе. Ось з цією нашою українською меншовартістю, якою ми самі себе й обтяжили, мені б і хотілося поборотися перш за все своєю працею, згадавши ще раз кількох видатних росіян, які любили й поважали українську культуру, та навіть намагалися вивчити українську мову, щоб писати нею свої твори.
    Почнемо з Івана Тургенєва (1818–1883). У 1859 році в Петербурзі він близько знайомиться з учасниками місцевої Української Громади – Тарасом Шевченком, Пантелеймоном Кулішем, Миколою Костомаровим, Василем Білозерським, що саме тоді заходилися видавати в російській столиці перший український журнал «Основа». З особливим пієтетом члени петербурзької української Громади ставилися до Марка Вовчка (Марії Вілінської-Маркович).

    Цього ж, 1859 року, Тарас Шевченко присвячує Марку Вовчку свою поезію:
    Недавно я поза Уралом
    Блукав і Господа благав,
    Щоб наша правда не пропала,
    Щоб наше слово не вмирало;
    І виблагав. Господь послав
    Тебе нам, кроткого пророка
    І обличителя жестоких
    Людей неситих. Світе мій!
    Моя ти зоренько святая!
    Моя ти сило молодая!
    Світи на мене, і огрій,
    І оживи моє побите
    Убоге серце, неукрите,
    Голоднеє. І оживу,
    І думу вольную на волю
    Із домовини воззову.
    І думу вольную... О доле!
    Пророче наш! Моя ти доне!
    Твоєю думу назову.

    Вілінська-Маркович справила таке незабутнє враження на Івана Тургенєва, що заради неї він вирішив вивчати українську мову, аби перекласти та видати її найкращі твори російською мовою. І хоч українська мова йому не дуже далася, і врешті-решт до допомоги з перекладом йому довелося долучити Пантелеймона Куліша, але того ж самого 1859 року в Петербурзі друком виходить перша перекладена на російську мову збірка оповідань української письменниці, під назвою «Украинские народные рассказы Марка Вовчка», а наступного, 1860 року, в журналі «Отечественные записки» повість «Інститутка», і в обох творах автором перекладу вказаний Іван Тургенєв.
    Великому російському письменнику, класику російської літератури було за честь стати перекладачем на свою рідну мову творів українки. В російськомовному довіднику «Русские писатели. Биобиблиографический словарь» (Москва, «Просвещение», 1990, т. 1, стор. 148) можна прочитати: «Уже самим названием сборника Тургенев подчеркнул право украинского языка и литературы на самостоятельность, что имело в ту пору большое общественно-политическое значение».
    Нагадаємо ж тут, що і сама Марія Вілінська-Маркович була етнічною росіянкою. Народилася вона в Орловській губернії, і як сама згадувала, мала батька-росіянина, бабцю «по матері – польку та литвинку», а діда «по матері – уродженця Московської губернії». Та одружившись з українцем Опанасом Марковичем, й сама стала свідомою українкою.
    Останнім часом в Україні з’являються дослідження, автори яких намагаються довести, що твори, що виходили під іменем Марка Вовчка, написані більшою мірою Опанасом Марковичем, ніж його дружиною, але ми тут цього питання торкатися не будемо, бо для нас у цій статті важливішим є ставлення Івана Тургенєва до українського слова, ніж щось інше.
    Пригадавши ж видатних росіянок, які під впливом своїх чоловіків стали свідомими українками, назвемо тут і Олександру Єфименко (1848–1918), з дому Ставровських, що народилася в далекій Архангельській губернії, але познайомившись тут з українцем Петром Єфименком, що відбував на російській Півночі політичне заслання, стала згодом визначним українським істориком, автором праці «Історія українського народу», 1906 рік.
    Ще більш цікавою є історія російського поета, якого іноді називали «російським Шевченком», Олексія Кольцова (1809–1842). Кольцов народився у Воронежі, на російській етнічній території, але на півдні Воронезької губернії розташовувалася Східна Слобожанщина, територія колишнього Острогозького слобідського полку, де жило багато українців.
    Кольцов походив з купецької родини, і в торгових справах йому доводилося бувати й на Східній Слобожанщині, і в самій Україні. Українська тематика настільки захопила серце й душу молодого поета, що він не тільки почав писати поезії на українські теми (особливо Кольцов захоплювався чумацтвом), але вивчив українську мову і спробував писати свої поезії українською.
    Збереглося лише три поезії, написані ним по-українськи. Читаючи їх, відразу можна відчути, що писала їх людина, для якої українська мова не є рідною. Але, разом з тим, саме бажання російського поета вивчити українську мову та писати нею, повинно викликати у нас повагу та знищити остаточно той комплекс меншовартості, про який я згадую на початку цієї статті.
    Літературний критик кінця ХІХ століття Михайло Комаров справедливо зазначав: «спроба Кольцова писати по-українськи представляється вкрай цікавою, тим більше, що вона відноситься до того часу, коли на українській мові були надруковані тільки «Енеїда» Котляревського та деякі вірші Гулака-Артемовського, досить поширені в Україні, але навряд чи знайомі Кольцову, що жив постійно в Воронежі і притому взагалі мало знайомому з літературою».
    Нижче наводжу одну з україномовних поезій Кольцова мовою оригіналу, аби ви могли й самі відчути «на смак» це намагання росіянина писати українською.
    Олексій Кольцов
    Возвращение запорозцов с Кавказа
    Видкиль запорозци,
    Видкиль се ийдут?
    Чи от туркив, ляхив?
    Чи из Питенбурха?
    Иль чи за Кубанью
    Рубались дня со три,
    Со чиркесом у горах?
    Здоров, пане хлопцы,
    Здоров пробували;
    А де ж вы козакив
    Ще инших девали?
    Як ихали з дому
    Було вас багацко:
    А теперь щось трошки.
    Один з запорозцив
    Одтак промовляе:
    «Ой, знайте ль вы, братци,
    Де Кубань мутная
    Геть к морю несётся;
    Де лесы и горы,
    Де дики черкисы
    Свои сакли мают;
    Там то ти козаки:
    Там то вси удалы,
    Порубани, мёртвы,
    Навеки застались…»
    (1829, 25 грудня)

    Ігор Роздобудько – історик, перекладач, член Малої Ради Громади українців Росії
    https://www.radiosvoboda.org/a/ukrayinska-mova-i-rosiyski-pysmennyky/...
    ͟У͟к͟р͟а͟ї͟н͟с͟ь͟к͟е͟ ͟с͟л͟о͟в͟о͟.͟ ͟Я͟к͟ ͟р͟о͟с͟і͟й͟с͟ь͟к͟і͟ ͟п͟и͟с͟ь͟м͟е͟н͟н͟и͟к͟и͟ ͟у͟к͟р͟а͟ї͟н͟с͟ь͟к͟у͟ ͟м͟о͟в͟у͟ ͟в͟ч͟и͟л͟и͟ Пишучи у своїх дослідженнях про українсько-російські культурні зв’язки, мені, на диво, досить часто доводиться зустрічатися з комплексом меншовартості серед сучасних українців. Мої читачі часто не хочуть вірити, що серед видатних діячів російської культури, завжди було багато таких, що поважали та цінували українську культуру та українську мову, вважали українське культурне надбання нічим не меншим за російське та взагалі загальнолюдське. Чим породжена така зневіра у культурні сили власного народу, мені, як українцю Росії, важко зрозуміти. Іноді навіть здається, що ми, українці Росії, хоч нас і мало, більше віримо та поважаємо власний народ, ніж ті українці, що народилися та живуть в Україні. Правду, мабуть, кажуть, що найтяжчі кайдани це ті, котрі обтяжують душу, особливо, коли ми накладаємо ті кайдани самі на себе. Ось з цією нашою українською меншовартістю, якою ми самі себе й обтяжили, мені б і хотілося поборотися перш за все своєю працею, згадавши ще раз кількох видатних росіян, які любили й поважали українську культуру, та навіть намагалися вивчити українську мову, щоб писати нею свої твори. Почнемо з Івана Тургенєва (1818–1883). У 1859 році в Петербурзі він близько знайомиться з учасниками місцевої Української Громади – Тарасом Шевченком, Пантелеймоном Кулішем, Миколою Костомаровим, Василем Білозерським, що саме тоді заходилися видавати в російській столиці перший український журнал «Основа». З особливим пієтетом члени петербурзької української Громади ставилися до Марка Вовчка (Марії Вілінської-Маркович). Цього ж, 1859 року, Тарас Шевченко присвячує Марку Вовчку свою поезію: Недавно я поза Уралом Блукав і Господа благав, Щоб наша правда не пропала, Щоб наше слово не вмирало; І виблагав. Господь послав Тебе нам, кроткого пророка І обличителя жестоких Людей неситих. Світе мій! Моя ти зоренько святая! Моя ти сило молодая! Світи на мене, і огрій, І оживи моє побите Убоге серце, неукрите, Голоднеє. І оживу, І думу вольную на волю Із домовини воззову. І думу вольную... О доле! Пророче наш! Моя ти доне! Твоєю думу назову. Вілінська-Маркович справила таке незабутнє враження на Івана Тургенєва, що заради неї він вирішив вивчати українську мову, аби перекласти та видати її найкращі твори російською мовою. І хоч українська мова йому не дуже далася, і врешті-решт до допомоги з перекладом йому довелося долучити Пантелеймона Куліша, але того ж самого 1859 року в Петербурзі друком виходить перша перекладена на російську мову збірка оповідань української письменниці, під назвою «Украинские народные рассказы Марка Вовчка», а наступного, 1860 року, в журналі «Отечественные записки» повість «Інститутка», і в обох творах автором перекладу вказаний Іван Тургенєв. Великому російському письменнику, класику російської літератури було за честь стати перекладачем на свою рідну мову творів українки. В російськомовному довіднику «Русские писатели. Биобиблиографический словарь» (Москва, «Просвещение», 1990, т. 1, стор. 148) можна прочитати: «Уже самим названием сборника Тургенев подчеркнул право украинского языка и литературы на самостоятельность, что имело в ту пору большое общественно-политическое значение». Нагадаємо ж тут, що і сама Марія Вілінська-Маркович була етнічною росіянкою. Народилася вона в Орловській губернії, і як сама згадувала, мала батька-росіянина, бабцю «по матері – польку та литвинку», а діда «по матері – уродженця Московської губернії». Та одружившись з українцем Опанасом Марковичем, й сама стала свідомою українкою. Останнім часом в Україні з’являються дослідження, автори яких намагаються довести, що твори, що виходили під іменем Марка Вовчка, написані більшою мірою Опанасом Марковичем, ніж його дружиною, але ми тут цього питання торкатися не будемо, бо для нас у цій статті важливішим є ставлення Івана Тургенєва до українського слова, ніж щось інше. Пригадавши ж видатних росіянок, які під впливом своїх чоловіків стали свідомими українками, назвемо тут і Олександру Єфименко (1848–1918), з дому Ставровських, що народилася в далекій Архангельській губернії, але познайомившись тут з українцем Петром Єфименком, що відбував на російській Півночі політичне заслання, стала згодом визначним українським істориком, автором праці «Історія українського народу», 1906 рік. Ще більш цікавою є історія російського поета, якого іноді називали «російським Шевченком», Олексія Кольцова (1809–1842). Кольцов народився у Воронежі, на російській етнічній території, але на півдні Воронезької губернії розташовувалася Східна Слобожанщина, територія колишнього Острогозького слобідського полку, де жило багато українців. Кольцов походив з купецької родини, і в торгових справах йому доводилося бувати й на Східній Слобожанщині, і в самій Україні. Українська тематика настільки захопила серце й душу молодого поета, що він не тільки почав писати поезії на українські теми (особливо Кольцов захоплювався чумацтвом), але вивчив українську мову і спробував писати свої поезії українською. Збереглося лише три поезії, написані ним по-українськи. Читаючи їх, відразу можна відчути, що писала їх людина, для якої українська мова не є рідною. Але, разом з тим, саме бажання російського поета вивчити українську мову та писати нею, повинно викликати у нас повагу та знищити остаточно той комплекс меншовартості, про який я згадую на початку цієї статті. Літературний критик кінця ХІХ століття Михайло Комаров справедливо зазначав: «спроба Кольцова писати по-українськи представляється вкрай цікавою, тим більше, що вона відноситься до того часу, коли на українській мові були надруковані тільки «Енеїда» Котляревського та деякі вірші Гулака-Артемовського, досить поширені в Україні, але навряд чи знайомі Кольцову, що жив постійно в Воронежі і притому взагалі мало знайомому з літературою». Нижче наводжу одну з україномовних поезій Кольцова мовою оригіналу, аби ви могли й самі відчути «на смак» це намагання росіянина писати українською. Олексій Кольцов Возвращение запорозцов с Кавказа Видкиль запорозци, Видкиль се ийдут? Чи от туркив, ляхив? Чи из Питенбурха? Иль чи за Кубанью Рубались дня со три, Со чиркесом у горах? Здоров, пане хлопцы, Здоров пробували; А де ж вы козакив Ще инших девали? Як ихали з дому Було вас багацко: А теперь щось трошки. Один з запорозцив Одтак промовляе: «Ой, знайте ль вы, братци, Де Кубань мутная Геть к морю несётся; Де лесы и горы, Де дики черкисы Свои сакли мают; Там то ти козаки: Там то вси удалы, Порубани, мёртвы, Навеки застались…» (1829, 25 грудня) Ігор Роздобудько – історик, перекладач, член Малої Ради Громади українців Росії https://www.radiosvoboda.org/a/ukrayinska-mova-i-rosiyski-pysmennyky/31234588.html
    WWW.RADIOSVOBODA.ORG
    Українське слово. Як російські письменники українську мову вчили
    Іван Тургенєв став перекладачем творів Марії Вілінської-Маркович
    1
    3Kviews 2 Shares
  • 🇫🇷🫂🇺🇦 Відомий французький актор та письменник Жан Рено написав роман про викрадених окупантами українських дітей

    Головною героїнею книги «Втеча» (L’Évasion) стала Емма — колишня масажистка, яка працює на французьку розвідку DGSE. За сюжетом вона відправляється під прикриттям до Сибіру і намагається проникнути до так званого «реабілітаційного табору» для українських підлітків, щоб зафіксувати докази злочинів росіян.

    В інтерв’ю французькому виданню Télé 7 Жан Рено зазначив, що мотивацією для створення книги стали реальні історії викрадених росіянами українських дітей і бажання привернути увагу світу до них ❤️‍🩹
    🇫🇷🫂🇺🇦 Відомий французький актор та письменник Жан Рено написав роман про викрадених окупантами українських дітей Головною героїнею книги «Втеча» (L’Évasion) стала Емма — колишня масажистка, яка працює на французьку розвідку DGSE. За сюжетом вона відправляється під прикриттям до Сибіру і намагається проникнути до так званого «реабілітаційного табору» для українських підлітків, щоб зафіксувати докази злочинів росіян. В інтерв’ю французькому виданню Télé 7 Жан Рено зазначив, що мотивацією для створення книги стали реальні історії викрадених росіянами українських дітей і бажання привернути увагу світу до них ❤️‍🩹
    1
    337views
  • Людина має самостійно розібратися в собі і визначити, як на неї впливають ті чи інші обставини. Помилки припустимі. Але в підсумку ти дійдеш повного розуміння своєї природи. І приймеш себе.

    #уривокзкниги "Тіні наших побачень"

    #ІванБайдак #книги #Тінінашихпобачень #сучукрліт #сучасналітература #ПисьменникиУкраїни #сучасніписьменники #книгиукраїнською
    Людина має самостійно розібратися в собі і визначити, як на неї впливають ті чи інші обставини. Помилки припустимі. Але в підсумку ти дійдеш повного розуміння своєї природи. І приймеш себе. #уривокзкниги "Тіні наших побачень" #ІванБайдак #книги #Тінінашихпобачень #сучукрліт #сучасналітература #ПисьменникиУкраїни #сучасніписьменники #книгиукраїнською
    1
    2Kviews
  • Дрес-код творчих людей

    ХУДОЖНИКИ
    Це істота, яку легко впізнати за три кілометри по запаху фарби, кави й легкого творчого відчаю.

    Зовнішній вигляд:
    Волосся — або довге й скуйовджене, ніби його стриг вітер під час екзистенційної кризи, або навпаки лисий, але з дуже поважним блиском генія.
    Погляд — такий, ніби він бачить кольори, яких не існує в природі, і трохи засуджує тебе за те, що ти їх не бачиш.
    На обличчі часто є пляма фарби, яку він або не помічає, або вважає частиною іміджу.
    Борода/щетина — обов’язкова, якщо художник чоловік. Якщо жінка — замість бороди величезний шарф і погляд людини, що пережила три артхаусні фестивалі поспіль.

    Одяг:
    Светр, який виглядає так, ніби його зв’язала бабуся ще в минулому столітті під джаз.
    Штани/джинси з такою кількістю плям, що вже незрозуміло: це бруд чи концептуальний принт.
    Берет.
    Не тому що зручно — бо Всесвіт забороняє художнику існувати без берета.
    Шарф навіть улітку. Особливо влітку.
    Старі кеди/черевики, що пережили більше виставок, ніж деякі музеї.

    Поведінка:
    Постійно примружується на випадкові предмети й каже:
    "У цій тріснутій стіні є трагедія сучасності..."
    Може годину пояснювати, чому синій квадрат символізує біль капіталізму.
    П’є каву так, ніби це паливо для душі.
    ---

    ПОЕТИ
    Це людина, яка виглядає так, ніби або щойно написала геніальний вірш, або вже третю годину страждає через захід сонця.

    Зовнішній вигляд:
    Волосся — романтично розтріпане, наче його спеціально скуйовджував осінній вітер під драматичну музику.
    Очі — завжди трохи сумні, ніби він щойно подумав про швидкоплинність буття через голуба на підвіконні.
    Бліде обличчя, бо сонце він бачить тільки коли йде подумати про вічне.
    Вічний вираз легкої меланхолії, навіть коли їсть шаурму.

    Одяг:
    Довге пальто/плащ, що майорить навіть без вітру.
    Водолазка або сорочка, розстібнута так, щоб виглядати ніби серце відкрите світу й стражданню.
    Шарф, який більше схожий на прапор душевних мук.
    Темний одяг, бо яскраві кольори — для людей без внутрішньої драми.
    Маленький блокнот/зошит, куди записуються геніальні рядки типу:
    "дощ плакав, і я теж"

    Поведінка:
    Дивиться у вікно так, ніби веде мовчазний діалог із вічністю.
    Може раптово сказати:
    "А чи не є любов лише тінню самотності?"
    Закохується кожні два тижні, щоб було про що писати.
    Вважає недосип частиною творчого процесу.
    ---

    ПИСЬМЕННИКИ
    Це загадкова істота, яка одночасно хоче усамітнення, слави, кави й щоб усі відчепилися, бо “я працюю”.

    Зовнішній вигляд:
    Волосся — або хаотично скуйовджене від геніальних думок, або прилизане так старанно, ніби він хоче виглядати серйозним для майбутнього фото на обкладинці книги.
    Очі — з вічними темними колами, бо найкращі ідеї приходять о 2:47 ночі, коли нормальні люди сплять.
    Погляд — такий, ніби він аналізує тебе як потенційного персонажа для трагічного роману.
    Обличчя часто задумливе, ніби він щойно придумав глибоку метафору про сенс буття через недопиту каву.

    Одяг:
    Светр/кардиган/сорочка, які кричать:
    "Я інтелектуал, але мені лінь прасувати."
    Окуляри — навіть якщо зір нормальний, бо без окулярів який ти взагалі письменник?
    Домашні штани або щось максимально зручне, бо половина творчості відбувається сидячи в дивній позі за ноутбуком.
    Старі капці/кеди, які бачили більше дедлайнів, ніж перемог.
    Атрибути:
    Блокнот/ноутбук/друкарська машинка (якщо хоче виглядати особливо “атмосферно”).
    Гора зім’ятих чернеток, бо геніальний текст не народжується без фрази:
    "Та що за дурня я написав?!"
    Мінімум три чашки з недопитою кавою на столі.
    Книжки всюди. Навіть там, де їм бути не треба.

    Поведінка:
    Може 40 хвилин дивитися в стелю й називати це роботою над сюжетом.
    Постійно каже: "У мене геніальна ідея для книги."
    і ніколи її не закінчує.
    Підслуховує чужі діалоги в кафе “для натхнення”, але виглядає як підозрілий дивак.
    Виправляє одне речення п’ятнадцять разів, а потім повертає перший варіант.
    Фінальна форма письменника:
    Коли дедлайн близько, він перетворюється на істоту з кофеїну, паніки, самоіронії й фрази "я більше ніколи не буду все відкладати".
    ---

    Можете щось додати 🙂
    Дрес-код творчих людей ХУДОЖНИКИ Це істота, яку легко впізнати за три кілометри по запаху фарби, кави й легкого творчого відчаю. Зовнішній вигляд: Волосся — або довге й скуйовджене, ніби його стриг вітер під час екзистенційної кризи, або навпаки лисий, але з дуже поважним блиском генія. Погляд — такий, ніби він бачить кольори, яких не існує в природі, і трохи засуджує тебе за те, що ти їх не бачиш. На обличчі часто є пляма фарби, яку він або не помічає, або вважає частиною іміджу. Борода/щетина — обов’язкова, якщо художник чоловік. Якщо жінка — замість бороди величезний шарф і погляд людини, що пережила три артхаусні фестивалі поспіль. Одяг: Светр, який виглядає так, ніби його зв’язала бабуся ще в минулому столітті під джаз. Штани/джинси з такою кількістю плям, що вже незрозуміло: це бруд чи концептуальний принт. Берет. Не тому що зручно — бо Всесвіт забороняє художнику існувати без берета. Шарф навіть улітку. Особливо влітку. Старі кеди/черевики, що пережили більше виставок, ніж деякі музеї. Поведінка: Постійно примружується на випадкові предмети й каже: "У цій тріснутій стіні є трагедія сучасності..." Може годину пояснювати, чому синій квадрат символізує біль капіталізму. П’є каву так, ніби це паливо для душі. --- ПОЕТИ Це людина, яка виглядає так, ніби або щойно написала геніальний вірш, або вже третю годину страждає через захід сонця. Зовнішній вигляд: Волосся — романтично розтріпане, наче його спеціально скуйовджував осінній вітер під драматичну музику. Очі — завжди трохи сумні, ніби він щойно подумав про швидкоплинність буття через голуба на підвіконні. Бліде обличчя, бо сонце він бачить тільки коли йде подумати про вічне. Вічний вираз легкої меланхолії, навіть коли їсть шаурму. Одяг: Довге пальто/плащ, що майорить навіть без вітру. Водолазка або сорочка, розстібнута так, щоб виглядати ніби серце відкрите світу й стражданню. Шарф, який більше схожий на прапор душевних мук. Темний одяг, бо яскраві кольори — для людей без внутрішньої драми. Маленький блокнот/зошит, куди записуються геніальні рядки типу: "дощ плакав, і я теж" Поведінка: Дивиться у вікно так, ніби веде мовчазний діалог із вічністю. Може раптово сказати: "А чи не є любов лише тінню самотності?" Закохується кожні два тижні, щоб було про що писати. Вважає недосип частиною творчого процесу. --- ПИСЬМЕННИКИ Це загадкова істота, яка одночасно хоче усамітнення, слави, кави й щоб усі відчепилися, бо “я працюю”. Зовнішній вигляд: Волосся — або хаотично скуйовджене від геніальних думок, або прилизане так старанно, ніби він хоче виглядати серйозним для майбутнього фото на обкладинці книги. Очі — з вічними темними колами, бо найкращі ідеї приходять о 2:47 ночі, коли нормальні люди сплять. Погляд — такий, ніби він аналізує тебе як потенційного персонажа для трагічного роману. Обличчя часто задумливе, ніби він щойно придумав глибоку метафору про сенс буття через недопиту каву. Одяг: Светр/кардиган/сорочка, які кричать: "Я інтелектуал, але мені лінь прасувати." Окуляри — навіть якщо зір нормальний, бо без окулярів який ти взагалі письменник? Домашні штани або щось максимально зручне, бо половина творчості відбувається сидячи в дивній позі за ноутбуком. Старі капці/кеди, які бачили більше дедлайнів, ніж перемог. Атрибути: Блокнот/ноутбук/друкарська машинка (якщо хоче виглядати особливо “атмосферно”). Гора зім’ятих чернеток, бо геніальний текст не народжується без фрази: "Та що за дурня я написав?!" Мінімум три чашки з недопитою кавою на столі. Книжки всюди. Навіть там, де їм бути не треба. Поведінка: Може 40 хвилин дивитися в стелю й називати це роботою над сюжетом. Постійно каже: "У мене геніальна ідея для книги." і ніколи її не закінчує. Підслуховує чужі діалоги в кафе “для натхнення”, але виглядає як підозрілий дивак. Виправляє одне речення п’ятнадцять разів, а потім повертає перший варіант. Фінальна форма письменника: Коли дедлайн близько, він перетворюється на істоту з кофеїну, паніки, самоіронії й фрази "я більше ніколи не буду все відкладати". --- Можете щось додати 🙂
    3Kviews
More Results