#оповідання #ШІ Глава 25. Голос, що проривається Київ. Марія стояла перед заскленими дверима редакції. Вона не була тут з 2021-го, коли ще писала колонки про міське середовище. Тепер — інший світ. Інші теми. Інші межі. Вона вдихнула. Вийняла з сумки блокнот, відкрила на сторінці, де було записано: > «8 січня. Ігор. Брянка. Максим — живий. Неофіційно, але точно.» Вона зайшла. Усередині — знайомий запах кави, паперу, старих моніторів. Ольга сиділа за своїм столом, у светрі з рукавами, закатаними до ліктів. Вона підвела очі, побачила Марію — і застигла. — «Маріє? Ти… Ти повернулась?» — «Не зовсім. Я прийшла. Бо маю щось, що мусить прозвучати.» Ольга мовчки кивнула. Вони сіли в переговорній, за скляною перегородкою. Марія поклала блокнот на стіл. — «Це — не новина. Це — свідчення. Ім’я. Людина. Він — у полоні. Його бачив Ігор, якого обміняли 8 січня. Він сказав: “Максим тримав нас. Не ламався.”» Ольга гортала сторінки. Її пальці тремтіли. Вона зупинилась на цитаті. — «Це сильно. Але без офіційного підтвердження — ми не можемо подати це як факт.» — «Я не прошу сенсацію. Я прошу — голос. Один абзац. Одне ім’я. Щоб він знав, що ми не мовчимо.» Ольга довго дивилась на Марію. Потім сказала: — «Я напишу колонку. Від себе. Як жінка, яка чула. Як журналістка, яка не може мовчати.» Марія кивнула. Її очі були сухі, але глибокі. Вона встала, подякувала, і вийшла — вже не просто з надією, а з дією. * Табір. Максим сидів біля стіни. Артем спав, як завжди — з напіввідкритим ротом, з пальцями, стиснутими в кулак. У дверях з’явився новий — молодий, з розбитою бровою, з очима, які ще не звикли до темряви. — «Ти новий?» — тихо запитав Максим. — «Роман. З Херсона. Привезли вчора.» Максим кивнув. Підійшов ближче. Простягнув шматок паперу — вирваний з упаковки медикаментів. На ньому — кілька слів, написаних олівцем, який він зберігав як талісман. — «Це — лист. До Марії. Якщо тебе обміняють — передай. Якщо не зможеш — спали. Але не загуби.» Роман взяв папір. Дивився довго. Потім сказав: — «Я не знаю, чи мене обміняють. Але якщо так — я передам. Обіцяю.» Максим усміхнувся. Ледь. Як тінь усмішки. — «Це не для мене. Це для неї. Якщо вона знає — я витримаю.» * Київ. Ввечері Марія сиділа вдома. Аліна малювала нову картину — тато на фоні сонця, мама поруч, обіймає. На екрані — колонка Ольги: > «Ми не знаємо, де він. Але ми знаємо, що він був. І що він є. І що його чекають. Це не новина. Це — пам’ять. Це — голос, який мусить звучати.» Марія роздрукувала текст. Склала в конверт. Написала: > «Максиму. Якщо хтось зможе — передайте.» Вона не знала, чи лист дійде. Але знала: він мусить бути написаний. * Табір. Максим лежав. Роман спав поруч, тримаючи папір у руці. Охоронець проходив повз, не звертаючи уваги. Максим дивився в стелю. І думав: > «Я — не тінь. Я — ім’я. І хтось його вимовив.» Далі буде...

#оповідання #ШІ "Там, де б’ється моє серце" Глава 24. Ім’я, що звучить Марія прокинулась рано, але не від будильника. Від тиші. Від тієї особливої тиші, яка несе щось нове. Вона взяла телефон, як завжди — без надії, радше з інерції. Але цього разу — спалахнуло повідомлення: > «Обмін. 50 повернулись. Є відео. Канал “Суспільне”.» Вона натиснула. На екрані — чоловіки в формі, виснажені, але живі. Хтось усміхався, хтось мовчав. Один із них — високий, з глибокими очима, говорив повільно, але чітко. — «Я — Ігор. 36-та бригада. Нас тримали в Брянці. Там був один хлопець. Максим. Він тримався. Не ламався. Я не знаю, чи він ще там, але якщо хтось його шукає — він вартий того.» Марія завмерла. Вона перемотала. Слухала знову. І знову. Ім’я прозвучало. Вголос. Публічно. Вперше. * Через дві години вона вже стояла біля шпиталю. Волонтерка, з якою вона переписувалась, написала коротко: > «Ігор — у 7-й палаті. Говорити можна, але не довго. Він слабкий.» Марія зайшла. Палата була тиха. Ігор лежав, перев’язаний, з крапельницею. Поруч — мама, сивоволоса, з очима, які вже бачили більше, ніж хотіли. — «Вибачте, я… Я Марія. Я шукаю Максима. Ви сказали, що він був з вами.» Ігор повернув голову. Дивився довго. Потім кивнув. — «Так. Він був. Ми сиділи в одному секторі. Він не говорив багато. Але коли треба було — говорив. Він тримав інших. Як опора.» — «Ви впевнені, що це він? Максим. З Києва. З 36-ї.» — «Так. Він говорив про дівчинку. Не свою. Про доньку жінки, яку чекає. Про вас. Про те, як ви переїхали. Це ви?» Марія стиснула пальці. Її голос був рівний, але всередині — все тремтіло. — «Так. Це я.» Ігор заплющив очі. Потім відкрив і додав: — «Він писав листа. На клапті паперу. Не знаю, чи дійшов. Але він писав. І в кожному слові — було життя. Він не здавався. Навіть коли нас били. Навіть коли не давали води. Він тримався. І тримав нас.» Марія сіла на край стільця. Вона не знала, що сказати. Її думки були як сніг — тихі, але щільні. Вона подивилась на Ігоря: — «Ви можете описати, як він виглядав?» — «Худий. Але очі — живі. Він дивився не в стіну, а крізь неї. Як ніби знав, що там — хтось чекає.» * Вона вийшла зі шпиталю, не відчуваючи ні снігу, ні вітру. Київ був сірий, але не порожній. Вона йшла, як крізь воду. Але щось у ній вже не тремтіло. Ім’я прозвучало. Хтось його бачив. Хтось його пам’ятає. Вона зайшла до кав’ярні, де колись працювала над проєктом. Сіла за той самий столик. Дістала блокнот. Написала: > «8 січня. Ігор. Брянка. Максим — живий. Неофіційно, але точно. Говорив про мене. Про Аліну. Про лист. Про опору. Про те, що не здається.» Вона писала не для когось. Для себе. Щоб не забути. Щоб зафіксувати. Щоб не розмити це в потоці тривог. Увечері Марія повернулась додому. Аліна малювала. На столі — новий малюнок: тато в бронежилеті, з усмішкою. Поруч — мама. Вони тримаються за руки. — «Мамо, я зробила новий. Той старий був занадто дитячий.» Марія усміхнулась. Вперше за довгий час — щиро. — «Цей — дуже влучний.» Аліна нахилилась: — «А ти щось дізналась?» Марія кивнула. — «Так. Ім’я прозвучало. І це — початок.» Далі буде...

#ШІ #оповідання

#оповідання #ШІ "Там, де б’ється моє серце" Глава 23. Ті, кого шукають Камера була тиха. Сивий спав, як завжди — згорнувшись, обличчям до стіни. Максим сидів, спиною притулившись до холодного бетону. Він не рахував дні. Але тіло пам’ятало: січень. Мороз. Тіло тремтіло не від холоду — від очікування. Новий полонений з’явився несподівано. Його привели вночі. Молодий, з розбитою губою, але з очима, які ще не згасли. Звали його Артем. Він був із 93-ї бригади, потрапив у полон під Кремінною. — «Ти Максим?» — запитав він тихо, коли охоронець вийшов. Максим кивнув. — «Звідки знаєш?» — «Твоє ім’я було в списку. Я чув, як один з наших говорив, що тебе шукають. Що ти — в обмінному реєстрі. Неофіційно, але точно.» Максим не відповів. Лише дивився. Довго. Потім заплющив очі. І вперше за багато днів — не думав про втечу. Думав про повернення. * Київ. Квартира Марії. Вона сиділа за столом, перед нею — ноутбук, відкритий сайт Координаційного штабу. 8 січня — обмін. 50 українських захисників повернулись додому. Серед них — оборонці Маріуполя, ЧАЕС, Київщини. Вона читала кожне ім’я. Шукала. Не знаходила. Вона написала запит. Офіційний. Через форму. Через електронну пошту. Через знайомого юриста. Відповідь прийшла через три дні: > «Інформація про військовополонених є обмеженою. Ми не можемо підтвердити або спростувати участь конкретної особи в обмінному процесі. Просимо очікувати офіційного повідомлення.» Марія стиснула щелепу. Вона не була з тих, хто чекає. Вона відкрила новий документ. Почала писати відкритого листа. Не як дружина. Як громадянка. Як архітекторка, яка знає, що кожна стіна — має тріщину. > «Мій громадянський чоловік, Максим, військовослужбовець ЗСУ, перебуває в полоні. Його ім’я зафіксоване на відео, яке поширили російські канали. Я звертаюсь до Координаційного штабу, до Офісу Президента, до всіх, хто має вплив: не дайте йому зникнути вдруге. Він — живий. І ми — живі, поки його чекаємо.» Вона надіслала листа. Потім — журналістам. Потім — волонтерам. Потім — мовчки сіла на підлогу. І заплакала. Без звуку. Бо Аліна спала. * Наступного дня Аліна прокинулась рано. Вона принесла коробку. — «Мамо, я зробила подарунок для тата. Щоб він знав, що ми його чекаємо.» У коробці — малюнки. Один — тато з мечем. Другий — тато в бронежилеті, з усмішкою. Третій — тато, який тримає маму за руку. Там була записка: > «Тату, я тебе люблю. Я знаю, що ти повернешся. Я зробила тобі чай з ромашкою, але він вже охолов. Я зроблю новий.» Марія не могла пояснити, що коробка не дійде. Але не зупинила доньку. Вона поклала її на полицю. Як обіцянку. Як доказ. * Максим сидів у кутку. Артем спав. Охоронець мовчав. Але щось змінилось. Він знав: його ім’я — звучить. Його шукають. І це означало, що він — не тінь. Він заплющив очі. Уявив коробку. Не тому, що знав про неї. А тому, що відчував: десь там — його чекають. І цього було достатньо, щоб не зламатися. Далі буде...

Запрошую приєднатися до спільнот 👇😉 ДИВОВИЖНИЙ СВІТ 🌐 https://www.fankolo.com/pages/Amazing_World КУЛЬТУРНИЙ КОД 🏛️ https://www.fankolo.com/pages/Cultural_Code РЯДКИ ДУШІ 📚 https://www.fankolo.com/pages/Soul_Lines ТЕХНО БЛОГ 🖥️ https://www.fankolo.com/pages/Techno_Blog ІСТОРІЯ В МОМЕНТІ 🖼️ https://www.fankolo.com/pages/History_in_a_moment ЗОНА СМІХУ 😀 https://www.fankolo.com/pages/Laughter_Zone AL MUSIC 🎧 https://www.fankolo.com/pages/AImusic ОПОВІДАННЯ ШІ 📝 https://www.fankolo.com/pages/AI.Stories ШІ КАЖЕ... 🖥️ https://www.fankolo.com/pages/AI.says

#ШІ #оповідання "Там, де б’ється моє серце" Глава 22. Ім’я серед тиші Січень 2023 року. Київ. Марія прокинулась рано. За вікном — сніг, але не той, що радує. Сірий, важкий, мовчазний. У квартирі — тиша, яку не порушувала навіть Аліна. Вона ще спала, притиснувши до себе подушку, як оберіг. Марія зробила каву, сіла за стіл, відкрила ноутбук. Робота йшла — фірма трималась. Вона трималась. Але всередині — порожнеча. Максим досі вважався зниклим безвісти. Вже понад місяць. Жодного дзвінка, жодного підтвердження. Лише тиша. І страх, який вона навчилась ховати під шарфом, усмішкою, звітами. 14 січня — вибух у Дніпрі. Ракета влучила у багатоповерхівку. 48 загиблих. Марія дивилась новини,і не могла до кінця усвідомити, що це все відбувається насправді. Їй здавалося, що кожна трагедія — це дзеркало її власної. Вона не знала, чи Максим живий. Але знала, що біль — живий. 18 січня — аварія гелікоптера в Броварах. Загинуло керівництво МВС. І дитина. Аліна запитала: — «Мамо, а тато теж літає на гелікоптері?» Марія стиснула зуби. — «Ні, сонечко. Він — на землі. І він дуже сильний.» 20 січня. Дзвінок. Невідомий номер. Вона взяла слухавку, не думаючи. — «Маріє, доброго дня. Це старший лейтенант Ковальчук, військова частина А-... Ми маємо нову інформацію щодо Максима.» Тиша. Серце зупинилось. — «Його обличчя зафіксували на відео, яке виклали російські канали. Це кадри з одного з таборів для військовополонених. Ми провели ідентифікацію — це точно він.» Марія не могла говорити. Лише слухала. — «Офіційно — він у полоні. Ми вже передали його дані до Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими. Його включили до списку на обмін. Це не гарантія, але шанс.» Вона поклала слухавку. Сиділа. Довго. Потім встала. Підійшла до вікна. І заплакала. Не від болю. Від того, що нарешті — є слово. Є статус. Є ім’я серед тиші. * Максим сидів у кутку камери. Сивий мовчав. Новий охоронець — молодий, з порожніми очима — приніс воду. Максим не пив. Він думав. Про Київ. Про Марію. Про Аліну. Про те, що його обличчя — тепер не просто тінь. Його бачили. Його впізнали. Він не знав, як. Можливо, камера. Можливо, випадковість. Але це означало одне: він існує. Для них — він живий. * Марія відкрила ноутбук. Написала листа. Не в штаб. Не в частину. А в себе. > «Максиме. Я знаю, що ти живий. Я знаю, що ти там. І я з тобою. Ми тримаємось. Фірма працює. Аліна малює нову листівку. Цього разу — ти з мечем. Вона каже, що ти — наш лицар. Я не зламалась. Бо ти мені довірив. І я не маю права тебе підвести. Я люблю тебе. І я чекатиму. Скільки треба. Навіть якщо не буде зв’язку, навіть якщо не буде слів — я буду. Бо ти — є. І цього достатньо.» Вона зберегла лист. Не надіслала. Але він був. Як доказ. Як обіцянка. Далі буде...

#оповідання #ШІ "Там, де б'ється моє серце" Глава 21. Тиша між ударами Київ. Грудень 2022 року. Офіс був теплий, але порожній. Люди роз’їхались — хто на свята, хто на фронт, хто в евакуацію. Марія сиділа за столом, дивилась на монітор, де миготіли цифри, графіки, звіти. Вона мала підписати контракт. Не архітектурний — гуманітарний. Один із партнерів запропонував використати офісні приміщення фірми як логістичний хаб для збору допомоги. Від цього контракту залежала поставка генераторів і будівельних матеріалів для мобільного госпіталю в Черкасах. Це не було частиною її професії. Але стало частиною її життя. Максим довірив їй не просто фірму — довірив потрібну і важливу справу. І вона не мала права зупинитись. Вона закрила очі. Глибоко вдихнула. І підписала. Не тому, що була готова. А тому, що мусила. — «Маріє, у вас все добре?» — запитала Олена, бухгалтерка, яка залишилась працювати попри все. — «Так. Просто... важко. Але ми тримаємось. Бо мусимо.» Олена кивнула. Всі знали, що Максим — на фронті. Але ніхто не питав. Бо знали: Марія не має відповіді. Зв’язку не було вже два тижні. Жодного повідомлення. Жодного дзвінка. Вона перевіряла телефон щогодини. І щогодини — тиша. Вдома — Аліна. Малює нову листівку. Цього разу — ялинка, і тато поруч. З крилами. Знову з крилами. — «Мамо, а тато буде на Новий рік?» — запитала вона, не відриваючи погляду від малюнка. Марія стиснула губи. — «Він буде з нами. Просто не тут. Але він — з нами.» Аліна кивнула. Вона завжди називала Максима татом. Не тому, що він був її біологічним батьком — а тому, що з перших днів став для неї справжньою опорою. Захистом. Людиною, яка тримала її за руку, коли світ валився. Діти вміють вірити в те, що дорослі вже не можуть собі дозволити. 31 грудня. Київ готується до Нового року. Але не так, як раніше. Немає феєрверків. Немає натовпів. Є — повітряна тривога. О 23:45 — перші вибухи. Над містом — дрони. Іранські «Шахеди». Один із них — з написом «З Новим роком» на корпусі. Цинічно. Болісно. ППО працює. Уламки падають на дитячий майданчик у Шевченківському районі. На автомобіль. На дах будинку. У метро «Гідропарк» — уламок ракети на колії. Рух зупинено. Люди — в укриттях. Але не всі. Марія — вдома. Свічки. Тиша. Аліна — спить. Вона не розбудила її. Хай дитина вірить, що Новий рік — це казка. О 23:59 — вона виходить на балкон. Холодно. Тихо. Лише десь далеко — гул генератора. І сирена, яка щойно стихла. Вона дістає телефон. Пише повідомлення. Не надсилає. Просто пише. > «Максиме. Я не знаю, де ти. І чи ти читаєш це. Але я хочу, щоб ти знав: я тримаюся. Фірма працює. Люди — на місці. Ми допомагаємо. Я не зламалась. Бо ти мені довірив. І я не маю права тебе підвести. Я люблю тебе. І я з тобою. Завжди.» Вона дивиться на небо. Там — ніч. Там — війна. Там — він. — «З Новим роком, Максиме. Я з тобою. Бо я там, де б’ється моє серце.» І вона стоїть. Одна. Але не самотня. ********************* Максим лежав на бетонній підлозі, притиснутий до холодної стіни. Камера була темна, як ніч без зірок. Сивий спав, згорнувшись у кутку, дихаючи важко, з хрипом. Грім — десь у сусідній камері, давно не було звуку. Максим не знав, котра година. Але відчував — щось змінюється. Повітря стало іншим. Тихішим. Глибшим. Він заплющив очі. Уявив Київ. Балкон. Свічки. Марію. Її руки, які завжди пахли м’ятою. Її голос, який міг зупинити бурю. Її очі, які дивились на нього так, ніби він був не солдатом, а людиною. Він уявив, як вона стоїть там. Саме зараз. І говорить. Не вголос — у серці. > «З Новим роком, Максиме. Я з тобою. Бо я там, де б’ється моє серце.» Максим усміхнувся. Ледь-ледь. Так, щоб не побачили камери. Так, щоб не розбудити біль. Він не мав телефону. Не мав зв’язку. Не мав права на слова. Але мав думку. І вона була сильнішою за бетон. > «Маріє. Я не знаю, чи ти чуєш мене. Але я з тобою. Завжди. Бо я там, де б’ється моє серце. А моє серце — це ти.» І він лежав. У темряві. У тиші. У війні. Але не був сам. Далі буде...

#оповідання #ШІ "Там, де б'ється моє серце" Глава 20. Яма Максим не пам’ятав, скільки часу минуло з моменту бою. Його тіло боліло, як після аварії — кожен м’яз, кожен нерв, кожна думка. Очі були зав’язані шматком брудної тканини, що пахла потом і страхом. Руки — зв’язані пластиковими стяжками, які врізались у шкіру. Він сидів у кузові вантажівки, притиснутий до металевої стінки, і слухав, як поруч хтось стогне. Грім дихав важко, сипло, з хрипом. Сивий мовчав, як завжди — його мовчання було щитом, за яким ховалась втома і досвід. Коли машина зупинилась, хтось грубо смикнув Максима за плече. — Виходимо. Голови вниз. Руки за спину. Не дивитись, — пролунало російською, з акцентом, що нагадував південний. Максим спробував встати, але ноги не слухались. Його штовхнули, і він впав на коліна. Земля була мерзла, але не сніжна — волога, липка, як сама атмосфера навколо. Його підняли, поставили в шеренгу. Перед ним — люди в чорному, з кийками, з електрошокерами, з порожніми очима. — Бігом! — крикнув один. Максим побіг. І одразу — удар. По спині. По ногах. По ребрах. Електрошокер — у шию. Він впав. Його підняли. Знову — удар. І ще. І ще. Він не кричав. Не тому, що не боліло. А тому, що не хотів давати їм це — звук болю. Грім кричав. Сивий мовчав. Максим рахував удари. Один. Два. П’ять. Десять. Потім — нічого. Тіло перестало бути його. Стало просто оболонкою. Їх кинули в камеру. Бетонна підлога, волога, без світла. Два на три метри. Без ліжок. Без ковдр. Без води. Лише тиша, яка глушила більше, ніж крики. — Це тимчасово. Потім — СІЗО. Якщо доживете, — кинув охоронець, і двері зачинились. Перші дні були схожі на нескінченну ніч. Їм не давали їжі. Лише воду — раз на добу, у пластиковому стакані, який передавали через щілину. Допити — щодня. Питали про підрозділ, про командирів, про позиції. Били. Електрошокери, кулаки, дерев’яні палиці. І завжди — одна й та сама фраза: — Ти ж не герой, а? Просто м’ясо. Скажи, де сидять ваші — і поїдеш додому. Максим мовчав. Грім плював у обличчя. Сивий одного разу прошепотів: — Я вже був у полоні. У 2014-му. Тоді били менше. Тепер — хочуть зламати. Не просто дізнатись. А зламати. На третій день з’явився Іван. Місцевий. Літній чоловік, років шістдесят, з глибокими зморшками і очима, які бачили більше, ніж хотіли. Він прибирав територію біля ізолятора. Носив відра, мив коридори. Іноді — приносив воду. — Тримайтесь, хлопці. Я знаю, що ви наші. Я сам з Мелітополя. Мій син — у ЗСУ. Я не можу багато, але я тут, — шепотів він, коли охоронці не бачили. Він приносив шматки хліба, залишав їх під відром. Одного разу — передав записку. В ній було: > «Марія. Він живий. Максим. Я бачив його. Він тримається. Не здається. Молись.» Іван передав її через водія гуманітарного конвою, який мав зв’язки з партизанами. Записка дійшла. Марія отримала її через два тижні. Вона плакала. Але знала — він живий. Максим не знав, що записка дійшла. Але знав, що Іван — світло. Маленьке, але справжнє. На сьомий день Івана не стало. Його знайшли в підвалі. Зламані ребра. Сліди тортур. Офіційно — «серцевий напад». Неофіційно — «зрадник». Максим дізнався про це від іншого полоненого — «Малого», який сидів у сусідній камері. — Іван хотів передати ще одну записку. Його зловили. Били всю ніч. Потім — кинули. Він не дожив до ранку. Максим сидів у кутку. У кишені — листівка Аліни. З крилами. Він дивився на неї, коли не міг більше терпіти. Коли тіло кричало, а душа мовчала. Одного вечора — зв’язок. Несподівано. Телефон, який охоронець забув заблокувати. Максим написав: > «Маріє. Я в ямі. Нас троє. Іван — загинув. Він був світлом. Я тримаюсь. Ти — моя сила. Аліна — моє небо. Я не здамся. Навіть тут.» Він не знав, чи повідомлення дійде. Але написав. І видалив. Бо знав — якщо знайдуть, буде ще одна ніч болю. Сивий сидів поруч, спиною до стіни. Його голос був тихим, як шепіт вітру: — Ти пишеш, бо віриш. А я — просто доживаю. Максим відповів: — Я пишу, бо маю за кого жити. І він жив. У темряві. У болі. У тиші. Але з серцем, яке все ще билося. Далі буде...

Сьогодні відбулась презентація роману «Aurora Borealis» на книжковій країні, подію модерувала Світлана Тараторіна. На початку події було погано чутно, тому не всі цікавинки ми вам розповімо, але все ж є чим поділитись. На питання про близькість головного героя з Ші-помічницею автор відповів, що наше теперішнє це розмови з ШІ і коли ШІ близькі з людьми. Поділився моментом з фільму «Термінатор-2», що Сара Конор казала, що радше довірить виховання свого сина машині, ніж чоловіку. В якомусь сенсі це наша реальність з chatGPT. Питання щодо того, як автор характеризує жанр книги. Тут є елементи альтернативної історії та кіберпанку. Античний вестерн. Шаблон нуарного детективу. З цього шаблону випливає кіберпанк. Накладаються різні шарування і тому історія виходить такою цікавою. Світлана Тараторіна зазначила, що має місце бути характеристика, як постмодерністський роман. Питання щодо того, що більше подобалось досліджувати в кожній з ліній. Кіберпанкова - складність в тому, що великі обʼєми інформації, як у нашому житті, іноді розумієш, що ти не розумієш хто ти і куди йдеш. Антична - вона проста там є чітка лінія. Автор насолоджувався простотою і людськістю. Питання, щодо того, які додаткові знання треба, аби читати книгу, уточнення щодо латини у книзі. У цьому світі вона є основною мовою. В книзі вона радше стилістичний прийом Не обов’язково читати всіх античних авторів, щоб зрозуміти книгу, але це буде допоміжним Що чекати від автора? Збірка оповідань, у якому буде оповідання спін-офф другої частини Другу частину автор обдумує. Буде іншій світ інші персонажі, але центральна тема та сама. Цей світ можна розписувати до безкінечності, це будуть вже деталі, але автору цікавіше дослідити, якесь інше місце. А ми від себе нагадаємо, що вже писали про «Aurora Borealis» тут: https://www.fankolo.com/posts/74644 #sci_fi_не_нудно

#оповідання #ШІ "Там, де б'ється моє серце" Глава 19. Позиція 17 Грудень. Запорізький напрямок. Позиція 17 — стара посадка між селом Лугівське і трасою на Токмак. Земля мерзла, але не сніжна. Вночі — мінус десять. Вдень — сиро, вогко, і постійно чути «приходи». Вітер носить запах гару, гнилої трави і дизелю. Максим сидів у бліндажі, притулившись до стіни, слухав, як «Грім» матюкається в рацію: — «Центр, бля, ви чуєте чи спите? Ми тут не в шахи граємо! У нас рух зліва, посадка дихає!» — «Грім, не гарчи. Прийом. Підтверджуємо — дрон бачив групу до десяти. Без броні. Можна працювати», — відповів голос із штабу. Максим підняв голову. Поруч — «Крот», молодий, з Харкова, тримав тепловізор, пальці в рукавичках, але все одно тремтіли. — «Пішли. Ти зліва, я — по центру. Грім — прикриває», — сказав Максим. — «А якщо там не десять, а двадцять?» — запитав Крот. — «Тоді ми — герої. Або статистика», — усміхнувся Максим, але очі залишались серйозними. Вони ковзнули в посадку. Пахло гниллю, димом, і страхом. Через п’ять хвилин — перший контакт. Черга з «калашів», крик, і тиша. — «Мінус два. Далі — тиша», — прошепотів Грім у рацію. — «Макс, ти як?» — запитав Крот. — «Живий. Але не впевнений, що це все. Відчуваю, що нас ведуть». Повернулись на позицію. Максим сів на ящик з боєприпасами, дістав телефон. Зв’язку не було. Глушили. Він написав у нотатках: > «Маріє. Ми сьогодні зачистили посадку. Було гаряче. Я живий. Тебе люблю. Аліна — герой. Листівка зі мною. Сплю з нею в кишені.» Через кілька годин — зв’язок з’явився. Він швидко скопіював текст і надіслав. > «Так, Маріє… Зв’язок знову глушили. Нарешті можу тобі написати. Я живий. Сьогодні було жорстко. Але я тримаюсь. Ти — моя броня.» Відповідь прийшла через пів години: > «Я знала, що ти напишеш. Просто сиділа і чекала. Аліна сьогодні сказала: “Тато — як супергерой, тільки справжній”. Вона намалювала тебе з крилами. Я дивлюсь на той малюнок і думаю: ти — мій янгол. І мій чоловік. І мій біль. І моя сила.» Максим довго дивився на екран. Потім — вимкнув телефон. Не через батарею. Просто — щоб не розплакатись. Наступного дня — новий вихід. Дрон зафіксував рух з боку Пологів. Група до двадцяти, з бронетехнікою. Максим, Грім, Крот і ще троє — пішли на перехоплення. — «Грім, ти зліва. Я — по центру. Крот — з дупи не вилазь, прикривай», — командував Максим. — «Прийняв. Але якщо буде танк — я в кущі», — буркнув Крот. — «Танк — не страшно. Страшно — коли тиша», — відповів Грім. Бій тривав двадцять хвилин. Вогонь, крики, вибухи. Потім — тиша. І раптово — з флангу, з посадки, вийшла друга група. Їх оточили. — «Грім, назад!» — крикнув Максим. — «Немає куди!» — відповів той. — «Крот, ліворуч!» — але Крот вже лежав. Без руху. Максим стріляв до останнього магазину. Потім — граната. Потім — нічого. Їх взяли. Троє. Максим, Грім і ще один — «Сивий», старший, мовчазний, з Тернополя. Їм зав’язали очі. Повели. Хтось сказав російською: — «Будете говорити — виживете. Мовчатимете — закопаємо.» Максим мовчав. У кишені — листівка Аліни. З крилами. Він думав про Марію. Про її очі, коли вона мовчки дивилась на нього на вокзалі. Про її руки, які тримали його, як тримають повітря. Про її голос, який казав: «Я не хочу, щоб ти йшов. Але я не можу тебе зупинити.» І він знав: це не кінець. Це — нова точка. Але серце його — все ще б’ється. Далі буде...