#поезія не знайдеш собі місця у рідних-чужих містах. Чаша сумнівів ніби і тріснута, й не пуста. Світ розгортається пусткою, хтось же це допуска, серце завмерло в стрибку перед пасткою твоїх пальців. І струнка розпускається думка на срібні пасма, і завмирає — що ж ти для неї припас: ніжного слова, чарівних прикрас чи ляпаса? на що чекати, до чого ще готуватися? що наступне в майстерні дотепностей гаптуватимеш: біле вбрання чи нові обладунки на чорний день? Знов дивуватися, як нелінійно цей час іде, знову шукати місце у світлі твоїх ідей — [я ж чомусь впевнена, ніби мені там місце!] Знову себе випробовувати на міцність у турнірній таблиці між інших чарівників. Місто тоне у сонці, ховається в тіні чагарників, я тримаю себе в руках, ти тримаєш руківʼя спису. Яка прикрість — жоден із наших списків досі не містить переліку кораблів… У схрещенні рук і пальців, у вигині брів я хочу, аби ти бачив: мене, а не ширму слів; я хочу, аби ти слухав: мене, а не купу домислів, що лунають від радників і послів. Будь послідовним. І разом із тим затям: якщо я інструмент — то заточений у звитягах, то такий, що відтяв десятки злих язиків. Словом, найкращий і найгостріший споконвіків. Фандоріна

26 липня 1931 року в селі Миколаївка біля Волновахи в селянській родині народився Іван Дзюба, в майбутньому – відомий літературознавець та громадський діяч, дисидент і політик, Герой України. У два роки пережив голодомор. Згадував, як бабуся терла кору, щоб прогодувати родину, і що мама, яка працювала санітаркою в лікарні, розповідала вдома, як до них привозили виснажених голодом людей. Голод змусив родину Дзюб переїхати із Миколаївки в сусіднє робітниче селище Новотроїцьке, а звідти – в Оленівські Кар'єри (тепер Докучаєвськ). Закінчив російськомовну середню школу № 1, до 17 років розмовляв переважно російською, а в графі «національність» до середини 1950-х писав «русский». Перелом стався під час навчання в Донецькому (тоді – Сталінському) педагогічному інституті, куди вступив на російську філологію. Там відчув штучність в намаганні принизити українську мову і культуру – і відкрив для себе Україну. Пропрацювавши кілька років в Донецькому педінституті, вступає до аспірантури Інституту літератури ім. Тараса Шевченка АН України і переїжджає до Києва. У столиці стає одним із активних учасників Клубу творчої молоді. КТМівці збурюють столицю, провівши кілька літературних вечорів, серед яких – вечір Василя Симоненка, несанкціоноване вшанування пам’яті Лесі Українки, збори з нагоди перепоховання Тараса Шевченка. 4 вересня 1965 року на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» вийшов на сцену і заявив про арешти творчої молоді, які прокотилися Україною. Присутній у залі В’ячеслав Чорновіл схопився з місця і вигукнув «Хто протестує проти політичних арештів – встаньте!». У тому ж 1965 році написав фундаментальну роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація?», у якій, спираючись на «канонічні» твори Леніна, Маркса та Енгельса, цитуючи партійні постанови та інші офіційні джерела, викривав згубну політику партії щодо національного питання. Примірники книги відіслав до Першого секретаря ЦК Компартії Петра Шелеста, голови Ради міністрів УРСР Володимира Щербицького, до ЦК Компартії в Москву і навіть до головного редактора журналу «Новый мир» Олександра Твардовського. Після марних спроб «перевиховати» автора, була скликана спеціальна комісія, яка визнала «Інтернаціоналізм чи русифікація?» ідейно шкідливим твором. Дзюбу виключають зі Спілки письменників України, а 13 січня 1972 року під час візиту до Івана та Льолі Світличних, його затримують, щодня викликаючи на допити. Рік постійних допитів і перебування в слідчому ізоляторі КГБ вплинули на Івана Дзюбу. Він погоджується на публічне каяття та визнання своєї «вини» в обмін на помилування. Утім, прогнувшись раз перед Системою, не став їй прислужувати, продовжуючи в своїх працях (коли його дозволили публікувати) розвінчувати імперські міфи та відстоювати право українців та інших народів на власну ідентичність, підриваючи радянські постулати «прогресивного значення» приєднання їх до Росії. Наприкінці 1980-х років знову повертається в активне громадське і політичне життя України, стає одним із співзасновників Народного руху України, президентом Республіканської асоціації україністів, головним редактором журналу «Сучасність», а в грудні 1992 очолює Міністерство культури України. Також працює на посаді академіка-секретаря Відділення літератури, мови, мистецтвознавства НАН України, у 1997 році стає співголовою Головної редакції Енциклопедії сучасної України, тривалий час очолює Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка. За останні тридцять років написав та видав у світ близько двох десятків книг, присвячених українському світу літератури, мистецтва, культури, де знайшлося місце і класикам, і сучасним письменникам. А в 2015-му побачила світ книга «Донецька рана України», де аналізуються не лише розвиток української культури на теренах Донеччини, а й політичні, психологічні та історичні причини та маніпуляції місцевим населенням з боку радянської влади та їхніх наступників, які призвели до окупації. 🕯Помер 22 лютого 2022 року в 90-річному віці в Києві.

Національна Ліга Професійного Боксу України Оновився рейтинг WBO: Богачук, Фаніян, Берінчик та Хегай у мінусі Всесвітня боксерська організація (WBO) опублікувала оновлений рейтинг. Пропонуємо до вашої уваги зміни, що торкнулися українських боксерів. Боксер напівважкої ваги (до 79,4 кг) Олександр Гвоздик (21-2, 17 КО) ввійшов у топ-15 і зайняв 5-те місце. Боксер першої середньої ваги (до 69,9 кг) Сергій Богачук (26-2, 24 КО) опустився з 5-ї сходинки на 6-ту. Також в невеличкому мінусі Арам Фаніян (26-2, 6 КО), який виступає серед суперлегковаговиків (до 63,5 кг) – опустився з 6-ї позиції на 7-му. Одразу два місця втратив колишній чемпіон організації в легкій вазі (до 61,2 кг) Денис Берінчик (19-1, 9 КО) – був 9-им, а став 11-им. Також мінус дві позиції у боксера-напівлегковаговика (до 57,2 кг) Арнольда Хегая (22-2-1, 14 КО) – опустився з 7-го на 9-те місце. Всі інші боксери з України залишилися на попередніх позиціях: – Олександр Усик (24-0, 15 КО) – суперважка вага (понад 90,7 кг) – чемпіон світу; – Владислав Сіренко (22-1, 19 КО) – суперважка вага (понад 90,7 кг) – #14; – Карен Чухаджян (25-3, 13 КО) – напвісередня вага (до 66,7 кг) – #4. ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport 🇺🇦🇺🇦🇺🇦 #World_box #Бокс_boxing #boxing #boxers #Український_бокс #Ukrainian_boxing #Броварський_бокс #Brovarysport #Brovary_boxing @Brovarysport

#особистості 26 липня 1931 року в селі Миколаївка біля Волновахи в селянській родині народився Іван Дзюба, в майбутньому – відомий літературознавець та громадський діяч, дисидент і політик, Герой України. У два роки пережив голодомор. Згадував, як бабуся терла кору, щоб прогодувати родину, і що мама, яка працювала санітаркою в лікарні, розповідала вдома, як до них привозили виснажених голодом людей. Голод змусив родину Дзюб переїхати із Миколаївки в сусіднє робітниче селище Новотроїцьке, а звідти – в Оленівські Кар'єри (тепер Докучаєвськ). Закінчив російськомовну середню школу № 1, до 17 років розмовляв переважно російською, а в графі «національність» до середини 1950-х писав «русский». Перелом стався під час навчання в Донецькому (тоді – Сталінському) педагогічному інституті, куди вступив на російську філологію. Там відчув штучність в намаганні принизити українську мову і культуру – і відкрив для себе Україну. Пропрацювавши кілька років в Донецькому педінституті, вступає до аспірантури Інституту літератури ім. Тараса Шевченка АН України і переїжджає до Києва. У столиці стає одним із активних учасників Клубу творчої молоді. КТМівці збурюють столицю, провівши кілька літературних вечорів, серед яких – вечір Василя Симоненка, несанкціоноване вшанування пам’яті Лесі Українки, збори з нагоди перепоховання Тараса Шевченка. 4 вересня 1965 року на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» вийшов на сцену і заявив про арешти творчої молоді, які прокотилися Україною. Присутній у залі В’ячеслав Чорновіл схопився з місця і вигукнув «Хто протестує проти політичних арештів – встаньте!». У тому ж 1965 році написав фундаментальну роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація?», у якій, спираючись на «канонічні» твори Леніна, Маркса та Енгельса, цитуючи партійні постанови та інші офіційні джерела, викривав згубну політику партії щодо національного питання. Примірники книги відіслав до Першого секретаря ЦК Компартії Петра Шелеста, голови Ради міністрів УРСР Володимира Щербицького, до ЦК Компартії в Москву і навіть до головного редактора журналу «Новый мир» Олександра Твардовського. Після марних спроб «перевиховати» автора, була скликана спеціальна комісія, яка визнала «Інтернаціоналізм чи русифікація?» ідейно шкідливим твором. Дзюбу виключають зі Спілки письменників України, а 13 січня 1972 року під час візиту до Івана та Льолі Світличних, його затримують, щодня викликаючи на допити. Рік постійних допитів і перебування в слідчому ізоляторі КГБ вплинули на Івана Дзюбу. Він погоджується на публічне каяття та визнання своєї «вини» в обмін на помилування. Утім, прогнувшись раз перед Системою, не став їй прислужувати, продовжуючи в своїх працях (коли його дозволили публікувати) розвінчувати імперські міфи та відстоювати право українців та інших народів на власну ідентичність, підриваючи радянські постулати «прогресивного значення» приєднання їх до Росії. Наприкінці 1980-х років знову повертається в активне громадське і політичне життя України, стає одним із співзасновників Народного руху України, президентом Республіканської асоціації україністів, головним редактором журналу «Сучасність», а в грудні 1992 очолює Міністерство культури України. Також працює на посаді академіка-секретаря Відділення літератури, мови, мистецтвознавства НАН України, у 1997 році стає співголовою Головної редакції Енциклопедії сучасної України, тривалий час очолює Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка. За останні тридцять років написав та видав у світ близько двох десятків книг, присвячених українському світу літератури, мистецтва, культури, де знайшлося місце і класикам, і сучасним письменникам. А в 2015-му побачила світ книга «Донецька рана України», де аналізуються не лише розвиток української культури на теренах Донеччини, а й політичні, психологічні та історичні причини та маніпуляції місцевим населенням з боку радянської влади та їхніх наступників, які призвели до окупації. 🕯Помер 22 лютого 2022 року в 90-річному віці в Києві.

Водоспади Скра Водоспади та гарне смарагдове озеро – це казковий куточок, захований у густому лісі, який перетинає струмок Коца-Дере. Невелике озеро Скра або Блакитне озеро зобов'язане своїм кольором скам'янілим організмам, що знаходяться на дні. Водоспади розташовані між селами Скра та Купа, в районі Кілкіс, близько 100 км від північної столиці Греції Салонік. Біля невеликого гірського села на схилах красивої гори Пайко. Джерело https://psahno.com/uk/places/vodopady-skra #куди піти #цікавімісця #місця для фотосесій #водоспади #водопадисалоніки #озеро #цікавімісцясалоніки #природа #гори #вода #відпочинок #туризм #подорож #салоніки #водопадискра #греція

📜Війна, що триває століттями: Андрій "боголюбський" і сучасна агресія московитів. Історія, мов невидимий хробак, що точить м'ясо пам'яті, має здатність повторюватися, а її жахливі уроки залишають гіркий присмак у серці. Серед численних фігур цього давнього, але все ще актуального переказу, постає князь Андрій "боголюбський". Його правління — це не просто уривки з минулого, це відлуння колосальної трагедії, яка й досі відчувається в сучасному світі. Андрій "боголюбський" зневажаючи своїх близьких, знищував не лише людські життя, а й культурні, духовні надбання, залишаючи після себе спогади про вогні, в яких гинули міста, церкви та монастирі а в них і живі люди ,спалені живцем. У 1169 році Київ — серце Русі, був захоплений, зруйнований, і зґвалтованний "військом - ордою" - Андрія"боголюбського" Це не просто факти древньої історії, а напад- геноцид, на душі мільйонів, що бачили у Києві символ своєї ідентичності. Таке ставлення копіює і сучасна агресія московитів, які знову вдаються до силових методів та жорстоких вбивств, намагаючись знищити все, що нагадує про Українську ідентичність. Сьогодні московити, які присвоїли собі вкрадене визначення - "русские", продовжують свою криваву інтервенцію. Вони не мають нічого спільного з історією Русі; вони стали натовпом некрофагів — рабами своєї вбивчої природи, які живуть за рахунок крові та страждань інших народів. У їхній історії немає місця для цивілізаційних здобутків. Натомість, вони з гордістю несуть на своїх плечах тягар вбивств і руйнувань, символізуючи жорстокість та неприязнь до всього, що виходить за межі їхньої примітивної свідомості. Андрій "боголюбський"прагнув знищити все, що йому не підкорялося. Цей жорстокий стиль правління, що базувався на насильстві і зневазі, продовжувався і набув нових форм — у сучасному світі ми бачимо, як московія з новою силою повторює ті ж помилки. Ця агресія стала не лише спробою поневолення України, але й геноцидом Української культури, мови та історії. В Українських землях, де кров предків була пролитою за свободу, зараз ллється нова кров, а біль та згадка про окуповані землі України залишає гіркий присмак у душі народу. московити зневажають пам'ять про жертв власної не нажерливості, забуваючи про людяність, культуру і історію тих народів, які вони намагаються поневолити. Вони засуджують спроби вшанувати пам'ять про тих, хто загинув, захищаючи свою землю, намагаючись викорінити все, що робить Українців Українцями. Це гірка іронія, коли ті, хто ніколи не підтримував справжнього культурного розвитку, намагаються знищити його в інших. Необхідно усвідомлювати, що ця війна триває вже понад тисячу років. Спостерігаючи за її еволюцією, стає очевидним, що недоліки московитів — це не просто історична випадковість, а результат глибоко вкоріненої в їхній культурі ненависті. Ця ненависть ставить під сумнів моральність народу, який століттями лишався на узбіччі цивілізації. Внутрішня жорстокість укоріненна в їхній свідомості, і лише усвідомлення цього факту може допомогти зрозуміти трагедію, в якій ми живемо. Сучасна війна — це крик про допомогу, це заклик до світової спільноти про необхідність зупинити агресора, поки не стало пізно. Адже війна не відбувається лише на полі бою; вона триває в серцях тих, хто прагне зберегти свою ідентичність. Боротьба за Українську ідентичність — це не лише боротьба за територію, це битва за пам'ять, за право на існування. Українці, як і їхні предки, знову опинилися на фронті цієї безжальної боротьби проти древнього зла, що в кожному своєму прояві намагається стерти сліди Наших Українських цінностей і історії. Ця боротьба не лише про виживання, а про те, щоб історія не стала забутою, щоб пам'ять про предків жила в нас ...📜 Вони"боголюбські" і такі як він зникнуть з історії , а бож залишаться НАВІЧНО ВБИВЦЯМИ ТА КАНІБАЛАМИ в пам'яті мільйонів.... А УКРАЇНА БУЛА.Є І БУДЕ ✊ 🇺🇦 ✍️24.07.2025

У Харкові зараз надають допомогу постраждалим на місцях ударів російських КАБів. Станом на зараз уже відомо про десятки постраждалих

🕊 24 серпня — Всесвітня молитва за Україну У День Незалежності Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій закликає доєднатись до Всесвітньої молитви за Україну. Ініціатива має підтримку Президента та об’єднує 95% релігійної спільноти країни. 📍 Мета — духовна солідарність із тими, хто страждає через війну. У молитві — прохання про: • припинення війни; • захист життя; • справедливий мир; • відновлення правди й гідності. 🛐 Долучитися можна 24 серпня або у найближчий богослужбовий день — у храмах, місцях молитви, або вдома. 🔗 Деталі: www.prayforukraine.org.ua #Україна #Новини_України @News #News_Ukraine #Ukraine #Ukrainian_news #Українські_новини #Україна_понад_усе

ППО знешкодила 91 ворожу повітряну ціль Цієї ночі рф атакувала Україну чотирма ракетами «Іскандер-К» та 103 ударними БпЛА типу Shahed і безпілотниками-імітаторами різних типів. Під ударом була Одещина, Миколаївщина, Сумщина, Харківщина, Донеччина, Черкащина та Запоріжжя. Були влучання 13БпЛА та 3 ракет у 11 місцях, ще у шести — впали уламки. #Новини_Україна #Новини_news_війна #Russian_Ukrainian #News_Ukraine #Новини #Новини_news #Ukrainian_news

Місця на Землі, які не здаються реальними...