🎉 Сьогодні Андрію Данилку — 52 Чи знали ви, що наш Народний артист України не лише дарує гумор і пісні, а й робить величезні вчинки для країни? 🚗 Колись Андрій купив унікальний Rolls-Royce Silver Shadow 1974 року, яким їздив сам Фредді Мерк’юрі. Машина з історією світової легенди кілька років належала українському артисту. Коли почалася війна, Данилко продав Rolls-Royce на аукціоні Sotheby’s у Лондоні за 250 тисяч фунтів і передав 11 мільйонів гривень на створення центру реабілітації та протезування Superhumans. Завдяки цим коштам поранені воїни отримують шанс на реабілітацію, сучасні протези і можливість знову ходити. Бо як інакше можна «повернутися до життя» після війни? 🇺🇦 А сам Андрій залишився у Києві, не виїхав навіть у найважчі дні: «Я залишаюся в Києві до останнього. Я не доставлю ворогу задоволення бачити, як люди тікають і кидають свої домівки». Без пафосу. Без піару. Просто вчинки, які змінюють долі. 💙💛 З Днем народження, Андрію Данилку! Ви — приклад того, що сила артиста вимірюється не лише оплесками, а й добрими справами.

⚡ Автобус та машина буквально провалилися під землю в Одесі: у місті другий день поспіль проливні дощі — оголошено червоний (!) рівень небезпеки, — місцеві ЗМІ.

#архів У середині 1950-х років компанія Northrop працювала над неймовірною ідеєю — атомним надзвуковим гідролітаком. Його задумали як поєднання літака й корабля: довгий фюзеляж мав відділяти екіпаж від реактора, що розташовувався в хвості, аби зменшити опромінення. Передбачалося, що така машина зможе сідати на воду, злітати з океану і долати величезні відстані без дозаправки. Проект підтримував адмірал Арлі Берк, відомий прихильник атомних технологій у ВМС США. Проте далі етапу концепту він так і не просунувся — занадто ризиковано й занадто дорого навіть для тих часів. Сьогодні такі ескізи виглядають як кадри з наукової фантастики, але колись це була цілком серйозна спроба заглянути у майбутнє авіації.

Під час перегонів NASCAR один з гонщиків проїхався по стіні на швидкості 247 км/год. Машину затиснуло між іншим болідом та загородженням траси, через що перша машина почала їхати по стіні, а потім декілька разів перевернулась. Ніхто не постраждав.

#оповідання #ШІ "Там, де б'ється моє серце" Глава 20. Яма Максим не пам’ятав, скільки часу минуло з моменту бою. Його тіло боліло, як після аварії — кожен м’яз, кожен нерв, кожна думка. Очі були зав’язані шматком брудної тканини, що пахла потом і страхом. Руки — зв’язані пластиковими стяжками, які врізались у шкіру. Він сидів у кузові вантажівки, притиснутий до металевої стінки, і слухав, як поруч хтось стогне. Грім дихав важко, сипло, з хрипом. Сивий мовчав, як завжди — його мовчання було щитом, за яким ховалась втома і досвід. Коли машина зупинилась, хтось грубо смикнув Максима за плече. — Виходимо. Голови вниз. Руки за спину. Не дивитись, — пролунало російською, з акцентом, що нагадував південний. Максим спробував встати, але ноги не слухались. Його штовхнули, і він впав на коліна. Земля була мерзла, але не сніжна — волога, липка, як сама атмосфера навколо. Його підняли, поставили в шеренгу. Перед ним — люди в чорному, з кийками, з електрошокерами, з порожніми очима. — Бігом! — крикнув один. Максим побіг. І одразу — удар. По спині. По ногах. По ребрах. Електрошокер — у шию. Він впав. Його підняли. Знову — удар. І ще. І ще. Він не кричав. Не тому, що не боліло. А тому, що не хотів давати їм це — звук болю. Грім кричав. Сивий мовчав. Максим рахував удари. Один. Два. П’ять. Десять. Потім — нічого. Тіло перестало бути його. Стало просто оболонкою. Їх кинули в камеру. Бетонна підлога, волога, без світла. Два на три метри. Без ліжок. Без ковдр. Без води. Лише тиша, яка глушила більше, ніж крики. — Це тимчасово. Потім — СІЗО. Якщо доживете, — кинув охоронець, і двері зачинились. Перші дні були схожі на нескінченну ніч. Їм не давали їжі. Лише воду — раз на добу, у пластиковому стакані, який передавали через щілину. Допити — щодня. Питали про підрозділ, про командирів, про позиції. Били. Електрошокери, кулаки, дерев’яні палиці. І завжди — одна й та сама фраза: — Ти ж не герой, а? Просто м’ясо. Скажи, де сидять ваші — і поїдеш додому. Максим мовчав. Грім плював у обличчя. Сивий одного разу прошепотів: — Я вже був у полоні. У 2014-му. Тоді били менше. Тепер — хочуть зламати. Не просто дізнатись. А зламати. На третій день з’явився Іван. Місцевий. Літній чоловік, років шістдесят, з глибокими зморшками і очима, які бачили більше, ніж хотіли. Він прибирав територію біля ізолятора. Носив відра, мив коридори. Іноді — приносив воду. — Тримайтесь, хлопці. Я знаю, що ви наші. Я сам з Мелітополя. Мій син — у ЗСУ. Я не можу багато, але я тут, — шепотів він, коли охоронці не бачили. Він приносив шматки хліба, залишав їх під відром. Одного разу — передав записку. В ній було: > «Марія. Він живий. Максим. Я бачив його. Він тримається. Не здається. Молись.» Іван передав її через водія гуманітарного конвою, який мав зв’язки з партизанами. Записка дійшла. Марія отримала її через два тижні. Вона плакала. Але знала — він живий. Максим не знав, що записка дійшла. Але знав, що Іван — світло. Маленьке, але справжнє. На сьомий день Івана не стало. Його знайшли в підвалі. Зламані ребра. Сліди тортур. Офіційно — «серцевий напад». Неофіційно — «зрадник». Максим дізнався про це від іншого полоненого — «Малого», який сидів у сусідній камері. — Іван хотів передати ще одну записку. Його зловили. Били всю ніч. Потім — кинули. Він не дожив до ранку. Максим сидів у кутку. У кишені — листівка Аліни. З крилами. Він дивився на неї, коли не міг більше терпіти. Коли тіло кричало, а душа мовчала. Одного вечора — зв’язок. Несподівано. Телефон, який охоронець забув заблокувати. Максим написав: > «Маріє. Я в ямі. Нас троє. Іван — загинув. Він був світлом. Я тримаюсь. Ти — моя сила. Аліна — моє небо. Я не здамся. Навіть тут.» Він не знав, чи повідомлення дійде. Але написав. І видалив. Бо знав — якщо знайдуть, буде ще одна ніч болю. Сивий сидів поруч, спиною до стіни. Його голос був тихим, як шепіт вітру: — Ти пишеш, бо віриш. А я — просто доживаю. Максим відповів: — Я пишу, бо маю за кого жити. І він жив. У темряві. У болі. У тиші. Але з серцем, яке все ще билося. Далі буде...

#технології Каліфорнійська компанія Dusty Robotics створила роботів, які їздять будмайданчиком і прямо на підлозі малюють плани майбутніх приміщень. Машина сумісна з популярним софтом на кшталт AutoCAD і здатна розмітити до 1400 м² на день. Будівельники одразу бачать, де має стояти стіна чи обладнання, а ще робот залишає QR-коди для швидкого доступу до цифрової схеми.

ЗСУ знищили російського "термінатора на гусеницях", захищеного від радіації Ольга Кацімон — Неділя, 21 вересня 2025, 12:25 Бійці 412 полку безпілотних систем Nemesis знищили російську інженерну машину розгородження ІМР-3М, яка мала б забезпечувати просування ворожих моторизованих підрозділів у наступі. Джерело: повідомлення 412 полку у соцмережах Деталі: ІМР-3М – спеціальна броньована машина, призначена для розчищення шляхів: вона може прокладати дороги через мінні поля, прибирати завали та виконувати інші інженерні завдання.ІМР-3М обладнана бульдозерним відвалом, кулеметом та захистом від наслідків ядерного удару, що робить її особливо цінною для ворога. У російських військах техніку називають "термінатором на гусеницях". Машина здатна самостійно долати мінні загородження й має потужне бронювання. З початку повномасштабного вторгнення ЗСУ візуально підтвердили знищення лише двох одиниць ІМР-3М, остання з яких була ліквідована понад рік тому.Передісторія: 21 вересня бійці спецпідрозділу ГУР МО "Примари" оприлюднили відео знищення техніки російських окупаційних військ у Криму.

У Києві юний воротар впав у кому після того, як його збила машина. Оголошено збір на лікування #Український_футбол #ukraine #Brovarysport #дитячий_футбол @brovarysport #футбол_football @футбол_football https://brovarysport.net.ua/?p=34749

В ДТП у США загинув відомий фотограф з Бердянська Ілля Ратман У ДТП, яка сталася на трасі між Альбукерком, Нью-Мексико та Ель-Пасо, Техас, в США загинув український фотограф та режисер Ілля Ратман. Про загибель Іллі Ратмана у себе в соцмережах повідомила команда Української кіношколи, чиїм випусником він був свого часу. Ілля Ратман багато років жив і працював у Лос-Анджелесі, США, на початку повномасштабного вторгнення рф в Україну брав активну участь у мітингах на підтримку України. Як повідомили рідні Іллі Ратмана, він загинув на трасі US 85 між містами Альбукерке, Нью-Мексико та Ель-Пасо, Техас. У його потоцикл врізалася машина і він загинув на місці. «Ілля пішов, роблячи те, що любив: на новому байку, у подорожі, про яку давно мріяв. Він був там, де хотів бути. Співчуття всім нам», — йдеться в повідомленні родини. Ілля Ратман народився у місті Бердянськ 13 червня 1982 року. Він закінчив Дніпровський національний університет, працював журналістом у газеті Ділова столиця, займався весільною та художньою фотографією. Він закінчив Українську кіношколу у 2019 році та переїхав до міста Лос-Анджелес, США.

#архів Машина для одночасного гоління 12 чоловіків. Велика Британія, 1903 рік.