МОЛИТВА Й МАМИНА ЛЮБОВ

Яка доба, а звісточки немає,
Нема дзвінка… до цьо́го ж за́вжди був…
А мама на ту звісточку чекає –
Це з перших днів війни́ синок збагнув.

Нема дзвінка, думки́ взяли́ся роєм.
Що трапилось? Чому́ набрать не зміг?
Чи може знову бій іде за боєм?
А може?... Ні!!! Синочок не поліг!

Ідуть думки́, неначе поторо́чі,
Та їх жене́ матуся навсібіч.
Такі страшні в чеканні дні і ночі…
Нема дзвінка… нема. У чо́му ж річ?

В руках стареньку вервичку тримає,
Благає Бога, сина щоб вберіг,
Молитву без упину промовляє,
І ко́си вже біліють, наче сніг.

Тріпоче серце, наче пта́ха в гру́дях,
Думки́, моли́тви, син… і ця війна.
Ракети, танки… міни рвуться всюди,
Вже пекло скрізь. Воює сатана.

Стоїть робота, зовсім не бере́ться,
Що ві́зьме в ру́ки – падає із них,
Бо ірод ще ніяк не схаменеться.
Й чо́му ж бо телефон давно затих?

Присіла ненька, телефон тримає,
Його із рук вона не випуска,
Бо звістку від синочка все чекає,
Найгіршого в думках не допуска.

Уже опівніч, а в думках молитва,
І знову сльози, і думки́, і син…
Невже і зараз в них запекла битва?
І сльози знов, гіркіші, ніж полин.

Ридає, плаче… плаче і голо́сить,
І вервицю в руках вона трима,
Моли́тви мо́лить, Господа все про́сить,
А звісточки від сина все нема.

Над ранок вже й на сон чому́сь склонило,
Так, си́дячи, й здрімалася вона,
Та закололо серце і занило…
Що ж ро́бить ця проклятая війна?

Вже й сон минув, думки пливуть, як хмари,
І вервичка в руках, і телефон…
За що нам куштувать цієї кари?
А може син потрапив у полон?

Вже взя́ла свічку Стрітенську у ру́ки
І приступила знов до молито́в.
Душа болить, нестерпні тії му́ки…
Страшні думки́, у жилах стине кров.

Яка доба, а звісточки немає…
«Всевишній, їх щитом усіх закрий…», –
І день і ніч все Господа благає,
Аж тут СМС: «МАТУСЮ, Я ЖИВИЙ!».

І знов молитва. Дякує в ній Богу,
Що син живий, що звісточка прийшла.
Вимолює ЖИТТЯ всім й ПЕРЕМОГУ.
Та й знову сили в со́бі віднайшла.

Аж сльо́зи градом, а тоді – й рікою,
Очам не вірить і читає знов…
Нічо́го тут не вдіяти з собою –
Така вона, матусина любов.

03.05.2022 р.

© Королева Гір Клавдія Дмитрів, 2022
ID: 946924

НЕНАЧЕ ГНОЮ

Неначе гною, трупів на землі́,
Ординських звірів, що на нас напали.
Гнилі бездушні кляті моskалі,
Це вам за всіх, кого́ ви повбивали.

Та цю орду ніхто не забира,
Вони свідомо наших убивали,
І вдома їх ніхто не визира,
Бо на гарматне м'ясо відправляли.

Душі́ у них не бу́ло і нема,
Тому́ не від'єдналася від ті́ла,
Огидна всьому світу ця чума,
Та й жодна із мама́ш не посиві́ла.

Їм гроші обіцяв за це упир,
Тому́ чекають ви́плати мамаші,
Бо са́ме він для них усіх – кумир.
Таке воно продажне бидло-раschі.

Смертей свої́х синів не визнаю́ть,
Ще й тішаться, що – вбивці й мародери.
Усі ординці на той світ піду́ть
Від пошуків нацистів і Бандери!

Нам пекло влаштувала ця орда:
Усюди плач, руїни й попелище,
Та віра наша сильна і тверда,
А в них давно – гниле й пробите днище.

30.03.2022 р.

© Королева Гір Клавдія Дмитрів, 2022

ЗАХИСНИКИ В ЗЕМЛИЦІ

(Відповідь на коментр Стефанії Терпеливець до вірша «СЕРЕД СТЕПУ ЗНОВ МОГИЛА»)

Серед степу знов могила,
Тужно ворон кряче,
Вража куля хлопця вбила,
Мама гірко плаче.

У могилі син Вкраїни,
Що поліг у бо́ю,
Залиша війна руїни…
Взя́ли в ру́ки зброю.

Ліг у землю, наче сокіл,
Хоч мав жити й жити.
Вже роки́ у нас неспокій.
Що ж із цим робити?

Впав, неначе лист осінній,
У землю сирую,
Мо́лить мати в голосінні
Молитву святую.

Серед степу знов могила,
Захисник в землиці,
Й це життя війна згубила…
Вогні-блискавиці.

Війна сіє ті могили
Вже роки́ щоднини,
Світ герої залишили,
Лягли в домовини.

Серед степу знов могила.
Скільки ще їх буде?
Землю кров давно скропила,
Гинуть наші люди.

11.12.2021 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2021

ЧОРНА ХУСТИНА

Пробач мене, мамо, за чорну хустину,
Не знав, що так буде, не вірив в таке,
Не думав, що рано цей світ я покину,
Відлуння жалоби усюди дзвінке.

Не думав на фронті про чорну хустину,
Бо рідную землю я там захищав,
Не думав про чорне рядно й скатертину,
Та й горя наза́вжди матусі завдав.

Свідомо пішов я на фронт воювати,
Щоб МИР панував в Україні мої́й,
Не зміг в тім бою́ на світанні встоя́ти…
Обов’язок чесно я виконав свій.

Як сокіл, лежу́ у землі в домовині,
А мама чорні́є від горя давно,
Стоїть наді мною у чорній хустині,
Життя простелило їй чорне рядно.

Пробач мене, мамо, за чорну хустину,
Що з горя чорнієш щодня на очах,
Ти мала надію – єдину дитину,
Тепер мене бачиш вже тільки у снах.

Проклята війна розлучила з тобою,
Зостатись живим, дорогенька, не зміг,
За МИР заплатив, як і інші, собою,
І шлях мій з війни́ у могилу проліг.

13.10.2021 р.

© Королева Гір Клавдія Дмитрів, 2021

ЧОРНА НИТКА Й ЧОРНЕ ПОЛОТНО

Чорна нитка й чорне полотно…
Мама вишиває вишиванку.
Дивиться старенька у вікно
Й плаче все вона безперестанку.

Чорна нитка й чорне полотно,
Хрестик так за хрестиком лягає.
Син загинув на війні давно,
Мама гірко сльо́зи проливає.

Чорна нитка й чорне полотно,
А червону ненька вже не ві́зьме,
Бо життя – тернистеє рядно…
Миється тепер вона лиш слі́зьми.

Чорна нитка й чорне полотно,
Краплі крові бачаться в узорі.
Будь же ти проклятая, війно!
Кров'ю налили́ся небо й зо́рі.

Чорна нитка й чорне полотно…
Син давно лежить уже в могилі.
Горе… Чом ввірвалося воно?
Втрату пережити цю не в силі.

Чорна нитка й чорне полотно…
Мріяла червоним вишивати.
Млин змолов лиш чорнеє зерно…
В чорному вік мусить доживати.

19.05.2021 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2021

Трагічна, але дуже цікава історія Миколи Петровича.

Він помер не в окопі і не в кабінеті чиновника
Найбагатша людина в цій історії померла не в елітній клініці
і не в просторому будинку за парканом.
Він помер о 4:40 ранку
на холодній плитці шкільного коридору
під час нічного чергування.
Поруч — автомат з кавою,
який гудів, як і щодня.
Його звали Микола Петрович.
Йому було 72.
Для відділу освіти він був
одиницею в штатному розписі,
яку щороку пропонували скоротити
«через оптимізацію бюджету».
Для більшості вчителів —
тихий сторож у старій куртці.
Для учнів —
«той дідусь, що завжди тут».
Поліцейський звіт був короткий:
природні причини. Серце.
Справу закрито.
Але це була не вся правда.
Правда прозвучала в спортзалі
Наступного дня директор провів усе «як належить»:
коротке оголошення,
хвилина мовчання
і — по класах.
Та раптом з другого ряду підвівся хлопець.
Сильний, підтягнутий,
один із тих, кого готували до вступу в академію.
Він не стримав сліз.
— Він врятував мене, — сказав він.
— Не один раз.
Кілька місяців тому
його батько повернувся з фронту іншим.
Грошей стало менше.
Репетиторів скасували.
Оцінки полетіли вниз.
Одного вечора хлопець сидів у коридорі школи
після тренування
і не знав, куди йти далі.
Микола Петрович не питав зайвого.
Просто сів поруч.
Щовечора.
Після своєї зміни.
До пізньої ночі.
До війни він був інженером.
Пояснював математику так,
як не пояснював жоден онлайн-курс.
Саме завдяки йому хлопець не зламався.
Потім встала дівчина в старій куртці
— Він мене годував, — тихо сказала вона.
Мама втратила роботу.
Тато на війні.
Оренда зросла.
Їжа — зникла.
Вона перестала обідати,
щоб молодшій сестрі вистачило на вечерю.
Микола Петрович застав її в коридорі,
коли вона пила воду з-під крана,
щоб заглушити голод.
Наступного дня він залишив їй пакет.
Сказав:
«Та це мені передали,
я все одно не з’їм».
Щотижня.
Почали вставати інші
— Він полагодив мені рюкзак,
бо я боявся сказати мамі, що він порвався.
— Він проводжав мене до зупинки,
бо знав, що я боюся повертатись у темряві.
— Він був першою дорослою людиною,
якій я сказав, що мені страшно жити далі.
З останнього ряду встала дівчина
з втомленими очима.
— Він не дав мені зробити дурницю, — сказала вона.
— Він просто сидів поруч і слухав.
Не викликав поліцію.
Не читав моралей.
Не поспішав.
Він був.
Коли відкрили його комірку
Всі чекали побачити інвентар.
А побачили —
маленький притулок.
Їжа.
Теплі куртки.
Зошити.
Термос.
І блокнот.
Не щоденник.
Список.
«Олені потрібні черевики — 38».
«Перевірити, як там Сашко після лікарні».
«Поговорити з Ірою — вона знову мовчить».
Він бачив усіх.
На похороні
Його донька приїхала з іншого міста.
Вона думала, що буде небагато людей.
Вона вважала батька людиною,
яка «просто працювала сторожем».
Коли вона відкрила двері церкви,
черга тягнулася за ріг.
Школярі.
Батьки.
Військові.
Медики.
Волонтери.
Один чоловік підійшов і сказав:
— Твій тато зупинив мене,
коли я крав їжу зі школи.
Замість поліції
він купив мені вечерю
і запитав, чому я голодний.
Сьогодні я волонтер.
Вона не змогла стримати сліз.
— Я думала, він був просто сторожем…
— Ні, — сказав один із хлопців.
— Він був дідусем
для тих, у кого його не було.
Найболючіша правда
Людина, яка тримала багатьох,
померла сама.
Шість годин
про це ніхто не знав.
І ось думка, яку варто забрати з собою сьогодні,
в Україні, у війні, у втомі:
Десь поруч із тобою живе такий самий Микола Петрович.
Можливо, це прибиральниця в лікарні.
Водій маршрутки.
Сусід, який мовчки допомагає.
Ми живемо в час,
коли герої не завжди в новинах,
а найсильніші серця
часто залишаються непоміченими.
Не чекай похорону, щоб побачити людину.
Підійми очі.
Подякуй.
Запитай, як вона.
Бо іноді
саме тихі люди
тримають цей світ.

ЛАПАТИЙ СНІГ ОБТРУШУЄ КРИЛО

Лапатий сніг обтрушує крило,
Мов білий спогад, що летить, кружляє,
Шепоче вітер: «Вже таке було…»
А він летить і м’яко так сідає.

Змережаний морозом кожен звук,
І тиша, наче вічність, оживає,
Душа мовчить, бо втомлена від мук,
А сніг летить і килимом лягає.

Він все летить, мов пам’ятає шлях,
Притрушує і верболіз, й калину,
Неначе шаль моститься на плечах,
І навіть причаївся біля тину.

І в кожній миті спогадів печать,
Засніжені дитинства виднокраї,
Де мама вміла піснею мовчать,
А батько мовчки грів долоні краєм.

Сніжинка, як молитва на вітрах,
Що лине з неба чиста і прозора,
І світ стає, неначе білий птах,
І скатертина біла й неозора.

Лапатий сніг обтрушує крило,
І з легкістю лягає на простори,
Цілує ніжно й лагідно чоло
І взяв в обійми рідні мої гори.

13.11.2025 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2025
ID: 1054019

Знаєте, я цю книгу давно хотіла замовити і все відкладала і відкладала на потім. А тут перед святом Миколая знову побачила її в інтернеті і подумала, а чому б не зробити такий подарунок для моєї мами. Знаю, що ця книга не легка, але через те що моя мама дуже добре розуміє, що означає втратити рідну кровиночку, я і вирішила подарувати мамі цю книгу "Мами" Марії Матіос, бо мама вже читала подібні книги Світлана Талан "Назустріч сонцю" і Олена Чернінька "Мамцю, ну не плач". Вона сказала, що ці книги було дуже цікаво читати. Ось чому я і подумала, що якщо до свята Миколая не вдасться подарувати цю книгу моїй любій мамі, то подарую на Різдво, у цей день коли в Діві Марії народився Син, якій теж довелося бачити муки свого Сина та Його смерть. Тим більше, що в цей день з Небес приходять наші рідні, щоби провідати нас, та куштувати різдвяну кутю.

Дякую тобі мамо, що ти в мене є. Знаю, що інколи буває важко, але так склалося в нашому житті. Ми завжди були сильними, тому, що б не трапилося в нашому житті, ми все переживемо і витримаємо. Люблю тебе, цілую і міцно-мічно обіймаю! Хай тебе береже Бог, а Матір Божа здоров'я додає і в усьому завжди допомагає! 🙏❤️💋

Подарунки з присмаком спогадів🥹

На вулиці мороз, різдвяний настрій буквально відчувається у повітрі, а під ногами співає сніг❄️

Ти у батьків вдома, мама готує щось смачненьке (і звичайно не дозволяє нічого брати зі столу), усі щасливі, а останні 4 роки - лише страшний сон😞

Такі принти повертаюсь у щасливі моменти. Такі подарунки нагадують про важливе, про традиції та цінності, про близьких серцю людей.

Даруйте речі, які торкаються сердець разом з FATLINE 💚

😉ЗАРЕЄСТРУЙТЕСЯ ТА ОТРИМАЙТЕ БОНУС - 50 ГРН Реєструйтеся, щоб отримати знижку на своє замовлення https://www.fatline.com.ua/#64494🔥

#ШопінгОнлайн #ДрукНаОдязі #УкраїнськийШопінг #СвійДизайн #ЗамовОнлайн #Одяг #Футболка #подарунок #шопінг #покупки #купити #купую #торгівля #магазин #шопоголік #онлайншопинг

💔Здійснив останній авіапрорив на Азовсталь. На борту Мі-24, екіпаж якого загинув 17 грудня, перебував Герой України Олександр Шемет

Про це Суспільному Чернігів повідомив брат загиблого Юрій.

— Ввечері 17 грудня надійшов наказ вилетіти на перехоплення шахедів. Борт піднявся, тримав зв’язок із пунктом управління.

Згодом на пункті управління вертоліт на радарі не фіксувався. Це говорить про те, що він уже впав. Підтвердження загибелі є. На місці падіння знайдено чотири трупи. Всі члени екіпажу загинули, — розповів брат загиблого захисника.

За попередньою версією слідства, Мі-24 зіштовхнувся з ворожим дроном.

13 грудня захиснику виповнилося 55 років. У чоловіка лишилася дружина, донька, син, брат та мама. Син Олександра також військовий.
#Новини_Україна #Новини_news_війна #Russian_Ukrainian #News_Ukraine #Новини #Новини_news #Ukrainian_news #герої_війни