Вболівальники «Уніон Берлін» майже повністю заповнили гостьовий сектор під час товариського матчу з хорватською «Рієкою» та насолодилися не лише футболом, а й чудовим краєвидом

НАШОМУ РОДУ НЕМА ПЕРЕВОДУ

Державний Прапор - стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього й жовтого кольорів. Яке ж минуле українського прапора? Історики свідчать, що в 1410 р. в Грюнвальдській битві полки Галицько-Волинського князівства билися під корогвами, на синьому полі яких був зображений золотий лев. Пізніше ці кольори зустрічаються в гербах західних українських земель, на знаменах українських козаків, у козацькому та гайдамацькому одязі. Такі історичні факти.

А якщо подивитися на наш прапор із іншого боку? Краю-країні, де зародилася хліборобська цивілізація, притаманні саме сині й жовті фарби. Золотаві хлібні лани й мирне блакитне небо над ними, синя дніпровська або морська хвиля й жовтий пісок усе це зроду-віку складало краєвид нашої землі. Око українця завжди милували й жовті квіти горицвіту, дивини, буркуну, соняшника, і блакитні пелюстки цикорію, барвінку, волошки. Жовте - вогонь і синє - холод - два пелюстки буття, а водночас і два кінці осі, навколо якої це буття обертається.

З відривного календаря "Криниченька" за 23 серпня

Неймовірний краєвид ❤️❤️❤️❤️

ХРОНІКИ ПІСЛЯМАЙБУТЬНОГО: СВІТИ САЙМОНА СТОЛЕНХАҐА

Мало хто говорить про те, що залишається після майбутнього. Саймон Столенхаґ — один із тих, хто знає відповідь. У його світах час вже вичерпано: майбутнє відбулося, пережило себе і тепер осідає іржавим післясмаком. Величезні механізми стоять серед полів, віддаючись корозії, розчиняються в тумані, стаючи такими ж буденними, як старі елеватори чи покинута інфраструктура, призначення якої давно стерлося з пам'яті.

Шведська провінція, де виріс художник, назавжди застигла в його образах. Озера, ліси, невеличкі містечка, низьке небо, довгі дороги та промислові зони стали природним середовищем для його уяви. Наукові комплекси, гігантські машини чи аномальні конструкції з'являються тут не як вторгнення фантастики, а як частина буденного ландшафту.

Його полотна нагадують не стільки фантазію про майбутнє, скільки дивний спогад про нього. Столенхаґ майстерно поєднує приглушену палітру та впізнавані деталі побуту з чимось незбагненним, що наше підсвідоме зчитує як щось знайоме і давно пережите. Ці фрагменти іншої реальності він вплітає у графічні романи, перетворюючи їх на візуальну прозу — серію спогадів, що існують на тонкій межі між літературою, живописом і кінематографом.

«Оповідки з Кільця» відкривають цей світ через дитячий погляд. Альтернативна Швеція кінця 1980-х живе поруч із колосальним підземним прискорювачем частинок, але саме співіснування людей і технологічного дива здається тут важливішим за будь-які пояснення. Діти спокійно їздять на велосипедах повз іржаві машини, досліджують покинуті об'єкти та споглядають гігантських роботів із тією ж природністю, з якою звикли дивитися на лінії електропередач чи старі сараї. У цих сценах відчувається спадщина Спілберга, Бредбері й Тарковського, проте Столенхаґ ніколи не перетворює свої образи на цитати. Він говорить власною мовою — мовою тихих пейзажів, у яких розчиняється незрозуміла, щемлива туга.

Згодом цей світ змінюється у «Речах з Потопу». Дитяча безтурботність вивітрюється, поступаючись місцем тривозі: темні плями на снігу, токсична вода та дивні рекламні маскоти посеред спустошених краєвидів створюють відчуття повільного, майже невідворотного розкладу. Тут Столенхаґ розвиває свою головну думку: людина має хист звикати до будь-яких змін, навіть до катастрофи. Жах у його роботах не вибухає — він накопичується, непомітно вростаючи в довкілля. Ми споглядаємо вже не саму подію, а післясмак життя у світі, який давно навчився приймати свою нову, понівечену реальність.

«Електричний штат» виводить цю тему на новий рівень. Америка, спустошена віртуальними ілюзіями, постає як величезний цвинтар нездійсненого майбутнього: люди перетворилися на виснажені оболонки, замкнені у власних мареннях, а пустелі Мохаве заповнилися руїнами технологічної цивілізації. У цьому контексті подорож Мішель та її маленького жовтого робота набуває міфологічного виміру — це вже не просто постапокаліпсис, а роздум про самотність, втрату реальності та дивну людську схильність добровільно обирати оману. Показово, що екранізація Netflix викликала суперечливу реакцію: перетворивши історію на традиційний пригодницький сюжет, вона втратила найважливіше — той простір мовчання, недомовленості й внутрішньої порожнечі, на яких тримається першоджерело.

«Лабіринт» іде ще далі, позбавляючи нас останніх ілюзій про спадковість світів, де залишки меланхолії та колишніх надій зрештою поступаються місцем оголеному відчаю. Чорні сфери в небі, отруєна атмосфера, аміачні пустелі та стерильний бункер Кунгсхолл створюють відчуття остаточного виснаження світу. Однак Столенхаґа цікавить не стільки сама катастрофа, скільки її приховані наслідки: провина тих, хто залишив інших помирати за зачиненими дверима; відчай людей, змушених жити після морального компромісу, який неможливо виправдати; пам'ять про рішення, що назавжди стає частиною особистої історії. Зрештою, головний жах у творчості Столенхаґа завжди залишається внутрішнім.

Його світи — це не завершені історії, а самі ландшафти пам’яті. Ми бачимо їх так, як людина бачить власне минуле: фрагментарно, через спалахи образів, що виринають із темряви. Світло над озером, гул далекого двигуна, силует конструкції на горизонті чи незбагненна темна пляма на снігу — походження цих речей стерлося, але їхня присутність стала реальнішою за будь-яку нашу повсякденність. Столенхаґ збирає свої світи з таких уламків, де кожна випадкова деталь стає ключем до чогось давно втраченого, що ми, самі того не знаючи, продовжуємо носити в собі.

Мистецтво Саймона Столенхаґа уникає обіцянок, якими зазвичай годує нас фантастика. Його оптика налаштована інакше: він спостерігає, як час невблаганно переінакшує наші надії, як амбітні проєкти стають руїнами, а катастрофи — частиною звичного пейзажу. Це хроніки "післямайбутнього", де технологічне диво вже давно втратило голос, апокаліпсис розчинився в буденності, а пам’ять тримається лише за уламки того, що колись здавалося незаперечним.

Дивлячись на його роботи, відчуваєш не страх перед прийдешнім і не ностальгію за минулим. Швидше дивне, майже фізичне відчуття зустрічі з чимось, що колись належало нам, але встигло зникнути в піску часу. З чимось, чого, можливо, ніколи й не існувало, окрім як у наших власних спогадах.

— Voss Ekobi

Спочатку, як відомо, була суцільна порожнеча.
Проєкт виглядав незавершеним, тому Господь подивився на це діло й мовив: "Треба щось робити".
За кілька днів з’явилися небо, хмари, густі ліси та безкрайній степ. Краса неймовірна. Але Творцю здалося, що в цьому едемі якось занадто тихо — ніхто не обговорює погоду і не бідкається на владу.
Тоді Він створив першого українця.
Чоловік відкрив очі, подивився на дикі краєвиди, почухав потилицю і замість компліментів Творцю діловито запитав:
— Добре, звісно... Але город де?
Довелося терміново виділяти під це діло чорнозем. Українець часу не гаяв: засадив картоплю, буряк, цибулю, помідори, а три гектари залишив під загадкове "про запас'. Поглянув на роботу й зітхнув: "От тепер уже можна жити".

Проте Творець знав: чоловікові самому бути недобре. Так з’явилася жінка. Вона критично оглянула свіжостворений всесвіт, хмикнула й констатувала:
— Гарно... Але хата крива.
У той же день усесвіт зазнав першої генеральної реконструкції: стріху перекрили, піч побілили, подвір’я підмели, а вздовж тину вишикувалися мальви. Господь усміхнувся — виявляється, порядок теж може бути маленьким дивом.

Звісно, не обходилося без випробувань. Господь дав людям дощ. Три дні вони раділи, на четвертий почали бурчати: "Ну вже досить, гниє ж усе!". Тоді Він послав сонце. За три дні вони знову нарікали: "Уже занадто, усе горить!".
— Воістину, — зітхнув Творець, — нелегка справа — догодити людям.

Але справжні веселощі почалися, коли Господь вирішив: «Дарую вам сусідів, аби не були ви самотні».
Нові мешканці оселилися поруч і одразу розгорнули таку агентурну мережу, якій позаздрили б усі спецслужби світу. Ще до сходу сонця вони з точністю до хвилини знали:
Хто вже прокинувся, а хто "спить, як пан";
Що саме сусід закопав у кутку городу;
І головне — чому вчора у хаті навпроти світилося допізна (версії варіювалися від «рахують мільйони» до "читають таємні знаки").

Бачачи це, Господь створив тин. Не для сварок, ні! А для того, щоб їм було на що спертися ліктями під час вечірнього симпозіуму. Щовечора біля тину вирішувалися долі галактики, обговорювалися діти й те, що «колись усе було трохи інакше».
Щоб полегшити людям життя, Бог дав їм пісню. Янголи на небесах тільки крилами розводили:
— Господи, вони ж щойно відпахали дванадцять годин на сонці! Чому вони співають, а не лежать без почуттів?
— Бо хто співає разом, — посміхався Творець, — той уже не сам.

Минали літа. Народ розмножувався, картоплі ставало більше, і настав час обрати старшого. Зібралася велика рада.
Це був тріумф демократії: кожен присутній точно знав, як керувати державою. Особливо голосно кричав той, кого взагалі ніхто ні про що не питав. Рада тривала до глибокої ночі, після чого всі стомлено розійшлися по хатах, ухваливши доленосне рішення: "зібратися ще раз".
Господь подивився на це й подумав: "Довго радяться. Але коли прийде година діла — зроблять за п'ять хвилин".

З таймінгом теж виникли нюанси. Бог створив годинник, щоб люди берегли час. Але українці виявилися хитрішими: вони почали дивитися на нього щохвилини, бідкаючись, що нічого не встигають, і примудрялися губити самі миті життя в гонитві за планом.
А щодо навчання на помилках? Це став національний вид спорту. Наступивши на одні й ті самі граблі тричі, українець гордо піднімав голову і казав: "Треба було ще тоді мене послухати!".

На сьомий день Господь вирішив нарешті відпочити. Він заварив собі чаю, підготував хмаринку зручнішу, аж раптом знизу донісся стук сокири та гучні крики.
— Господи! — звернулися люди до неба. — Ми тут подумали... А може, ще криницю викопаємо? До обіду трохи попрацюємо, а там уже відпочинемо!
Творець зрозумів: спокій скасовується. Цей народ не міг просто сидіти. Навіть коли все летіло шкереберть, вони ставили на вогонь чайник і спокійно казали: "Та нічого... прорвемося".

Тоді Господь вирішив піти на хитрість і послав до них янгола з перевіркою, щоб той навчив їх порядку. Янгол спустився, поважно сів на лавці й почав роздавати інструкції: як дерева саджати (бо одні саджали для тіні, другі для плодів, а треті — щоб сусід луснув від заздрощів), як хати будувати й паркани ставити. До речі, паркани вийшли такі високі, що місцеві кури, перелітаючи до сусіда, автоматично отримували статус перелітних птахів.
Слухали янгола довго й уважно. Аж тут господар хати виніс на стіл свіжий хліб, наливку і шматок генеральського сала з проріззю. За хвилину з’явилася макітра з гарячими, щойно зліпленими варениками.
— Пригощайся, гостю придорожній, — сказали люди. — Та ми ненадовго... — скромно мовив янгол, сідаючи до столу.
Звісно ж, «ненадовго» затягнулося до другої години ночі. Янгол встиг зліпити три вареники (причому був свято переконаний, що без його ліплення вечеря б зірвалася), вивчити п'ять народних пісень і двічі посперечатися про те, чия черга косити траву біля дороги.
Коли ревізор повернувся на небо, вигляд він мав трохи пом'ятий, але щасливий.
— Ну що? — запитав Господь. — Навів порядок? Навчив їх не сваритися і не давати порад без дозволу?
Янгол зітхнув, погладив живіт і відповів:
— Господи, вони непереможні. Вони сваряться так, наче запрошують на вечерю. Вони дають поради навіть вітру. Але коли я йшов, вони годину тримали мене біля хвіртки, сунули в торбу пиріжки й сказали, що без мене село пропаде. Воістину, у них міцні стіни, але абсолютно відкриті серця.

Поглянув тоді Господь на землю крізь віки. Побачив міста великі, золоті поля, що хвилювалися, мов море, і своїх дивних, галасливих, але таких рідних людей.
Вони все так же поспішали, губили окуляри на власному лобі, будували триметрові паркани, але в хвилину скрути віддавали останню сорочку абсолютно незнайомій людині.
Зійшлися янголи навколо престолу й тихо запитали:
— Господи, Ти дав їм стільки всього: і пісню, і сміх, і мову багату, і навіть сало з варениками. А коли ж настане час, що в них усе буде ідеально? Коли закінчаться всі суперечки біля тину?
Господь посміхнувся, дивлячись, як на землі у вікнах маленьких хат спалахують вечірні вогники, схожі на зорі.
— Усе буде добре тоді, — відповів Творець, — коли вони перестануть чекати, що хтось інший зробить це замість них. Я створив цей світ і дав їм усе необхідне. А от людяність у ньому — це вже їхня щоденна робота.
І благословив Господь українську землю: і працю важку, і пісню дзвінку, і хліб на столі, і той самий гучний сміх, який рятує від будь-якої темряви.

І був вечір. І був ранок. А день цей триває і донині. Люди все так же виходять з гостей, по дві години прощаються біля хвіртки, а потім повертаються до хати, ставлять чайник і кажуть: "Ну що, почнемо?".
І з цих простих слів щодня починається новий усесвіт.

Гарні краєвиди 🫶 Харків


📷 @albina_nature

ЧУДОВІ КРАЄВИДИ

Арочний міст із водоспадами!

Неподалік від міста Трікала розташовані три селища Палеокарія (Ано, Като та Месі) та чудове місце з арочним мостом і подвійним водоспадом. Водоспади знаходяться в долині Портаїко, в ущелині з дивовижною дикою красою та вражаючим і зачаровуючим краєвидом. Арочний міст розташований у скелястій ущелині, за 500 метрів від Като Палеокарії. Поруч із мостом знаходяться дві греблі, що створили два невеликих штучних водоспади, які надають цьому місцю особливого колориту. Недалеко знаходиться традиційний водяний млин Палеокарія. Лісовий пейзаж серед гір з пишною рослинністю створює мальовничу атмосферу. Можна прогулятися по красивому лісу або піднятися кам'яною дорогою на вершину гори Гропа, яка починається від Ано Палеокарія.

#трікала #греція #історичнімісця #цікавімісця #відпочинок #туризм #подорож #арочнийміст #водоспад #водоспадигреції #стародавнягреція #Попутники #ПодорожуємоГрецією

Водоспад Суда

Водоспад розташований на висоті близько 1300 метрів над рівнем моря, а висота його падіння становить 25 метрів. Потік розділяється на дві частини, утворюючи мальовничий подвійний водоспад, води якого впадають у річку Аспри Гура. Пішохідна стежка, що веде від села до водоспаду, проходить через густий гірський ліс, де можна побачити рідкісні рослини та дикі орхідеї. По дорозі відкриваються вражаючі краєвиди гірських вершин, один із найгарніших гірських пейзажів Греції. Околиці водоспадів вважаються одними з найдикіших і незайманих куточків країни. Цей район особливо привабливий для любителів природи та спостереження за птахами, тут мешкають беркути, орли, яструби, соколи-сапсани, сови та пугачі, а також куріпки, лісові голуби та кілька видів дятлів.

#водоспадСуда #водоспадГреція #Греціяприрода #Попутники #ПодорожуємоГрецією #подорожГреція #природаГреції #прихованімісця #красиГреції #водоспади #похідугори #мальовничімісця