#поезія
Спи, мій хороший, рідний, ніч зафарбує чорним
мапу забутих істин, карти зів’ялих снів.
хтось їх підкинув тихо нам під повіки вчора,
виліз на підвіконня, випав і почорнів.
знаки вповзали в очі, ніби нічні потвори,
зерна котились в ніздрі запахами землі.
бачиш, вільшанка стелить тепле гніздо у горлі,
сяє бурштин на сонці,
стигне пекуча сіль.
рідний назвався богом, аби втекти із дому:
вибіг без документів, не пояснив причин.
скрипи дверей вдавали звуки церковних дзвонів,
бог мій пірнув у воду з вигуком «не дзвони».
сипались в горло фрази, мліли і застрягали,
серце тверділо ридма – вийди і не тривож,
дар викидати швидко з пам’яті все погане
став мені лиш прокляттям вити за всім хорошим.
снився мені, ввижався, в вікна дивився зранку,
в спину йому кричала: рідний, побудь хоч трошки.
я б ще роки кричала – тільки тепер не можу:
тепле гніздо у горлі звила мала
вільшанка.
пам’ять облізла снами, тнула повіки скельцем,
блимавки мерехтіли, гнали в туман і дим,
я серед них зібрала сотні брехливих версій.
щоб розгадати карти, щоби вкінці знайти
бога чи чоловіка. думай, безумна, думай,
йди за молочним світлом висохла до води:
плаває тіло боже в чорнім гідрокостюмі,
плаває твій коханий в вариві чорноти.
знаки виводять рибку, рибка стає люстерком,
все це мені здається – вибратись і втекти.
я ж бо в люстерку гола, з каменем в зоні серця,
сяє лускатим сонцем в грудях моїх
бурштин.
в грудні мій бог вернувся, тричі в вікно постукав,
зморщений від вологи, згоден на самосуд,
радо скидали лиця висохлі незабудки,
люди від нас втікали: бог мій зів’яв і схуд.
в снах тих немає правди, глузду, розгадки, суті,
той, що лежить на грудях, той, що не йде до рук –
просто набита сіллю вицвіла лялька вуду,
дивна моя розрада, мій ідеальний трюк.
спи, мій хороший, рідний, в теплих тілах опудал,
кров’ю моєю впийся, знаками прорости,
довго тебе плекало і воскресило в грудні
серце моє –
бурштин.
Герда Соняш
#поезія
Спи, мій хороший, рідний, ніч зафарбує чорним
мапу забутих істин, карти зів’ялих снів.
хтось їх підкинув тихо нам під повіки вчора,
виліз на підвіконня, випав і почорнів.
знаки вповзали в очі, ніби нічні потвори,
зерна котились в ніздрі запахами землі.
бачиш, вільшанка стелить тепле гніздо у горлі,
сяє бурштин на сонці,
стигне пекуча сіль.
рідний назвався богом, аби втекти із дому:
вибіг без документів, не пояснив причин.
скрипи дверей вдавали звуки церковних дзвонів,
бог мій пірнув у воду з вигуком «не дзвони».
сипались в горло фрази, мліли і застрягали,
серце тверділо ридма – вийди і не тривож,
дар викидати швидко з пам’яті все погане
став мені лиш прокляттям вити за всім хорошим.
снився мені, ввижався, в вікна дивився зранку,
в спину йому кричала: рідний, побудь хоч трошки.
я б ще роки кричала – тільки тепер не можу:
тепле гніздо у горлі звила мала
вільшанка.
пам’ять облізла снами, тнула повіки скельцем,
блимавки мерехтіли, гнали в туман і дим,
я серед них зібрала сотні брехливих версій.
щоб розгадати карти, щоби вкінці знайти
бога чи чоловіка. думай, безумна, думай,
йди за молочним світлом висохла до води:
плаває тіло боже в чорнім гідрокостюмі,
плаває твій коханий в вариві чорноти.
знаки виводять рибку, рибка стає люстерком,
все це мені здається – вибратись і втекти.
я ж бо в люстерку гола, з каменем в зоні серця,
сяє лускатим сонцем в грудях моїх
бурштин.
в грудні мій бог вернувся, тричі в вікно постукав,
зморщений від вологи, згоден на самосуд,
радо скидали лиця висохлі незабудки,
люди від нас втікали: бог мій зів’яв і схуд.
в снах тих немає правди, глузду, розгадки, суті,
той, що лежить на грудях, той, що не йде до рук –
просто набита сіллю вицвіла лялька вуду,
дивна моя розрада, мій ідеальний трюк.
спи, мій хороший, рідний, в теплих тілах опудал,
кров’ю моєю впийся, знаками прорости,
довго тебе плекало і воскресило в грудні
серце моє –
бурштин.
Герда Соняш
Українська
English
