МОЛИТВА ПРЕДКІВ НЕ ЗГАСАЄ

Молитва предків не згасає,
Вона вкраїнців окриляє.
Крізь дні тривожні і суворі
Веде усіх до світла й волі.

Де Січ звела свої́ знамена,
Сьогодні скрізь звучить сирена.
І нині кличе нас єдина
Свята незламна Україна.

У вірнім серці – рідна мова,
Як заповіт – діді́вська слово.
Вона, мов пісня журавлина,
Душа широка України.

Не вгасне пам'ять про героїв,
Що стали в лави до двобою.
Їх слава – світло поколінням,
Їх подвиг – то для нас спасіння.

Нехай без мін в нас буде нива,
Хай буде доленька щаслива,
Нехай дитячий сміх лунає,
А мир країну огортає.

Єднаймо серце, розум, руки,
Аби не знали ми розлуки,
Бо тільки разом, як родина,
Міцніє наша Україна.

Хай синь небес і жовть пшениці
Сіяють вічно у зіницях.
Хай Бог народ благословляє,
Вкраїна хай війни не знає!

Живи у славі, Україно,
Соборна, сильна і єдина!
Нехай звучить державна мова:
Вкраїнська, рідна, калинова!

29.07.2026 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2026
ID: 1066467

ГОРИЗОНТИ ФРАНКА

Франко залишає відбитки глибокі,
Ідея відкрила нові горизонти,
Суспільство шукає шляхи до свободи.

Великий поет пробивається фронтом,
Його заповіти ведуть крізь століття,
Культура цвіте з цим надбанням синхронно.

Словесне багатство, воно монолітне,
Мудрець прокладає стежки у майбутнє,
Зникає навколо недобра еліта.

Духовне служіння стає незабутнім,
Письменник будує міцні барикади,
Знання залишаються світлом відчутним.

Франко підіймає потужні ескадри,
Епоха міняє застиглі закони,
Знамення руйнує зірок міріади.

Засвідчена спадщина більше не стогне.

Мирослав Манюк
28.07.2026

НА ВІВТАР УКРАЇНИ

На вівтар кладу я перемогу,
На вівтар кладу державність й мир,
Щоб забули про війну й тривогу,
З України аби щез упир.
На вівтар кладу любов до краю,
Волю, що не скориться біді,
Щоб цвіла земля до небокраю,
Й місця не було у нас орді.
На вівтар кладу молитву щиру
За дітей, за матінку святу,
Щоб Господь благословив нам миру,
Захистив Вкраїну золоту.
На вівтар кладу єднання й силу,
І незламний вічний заповіт,
Щоб ніхто не ставив на коліна,
Від життів щоб не лишався ґніт.
На вівтар кладу надію світлу,
Пам'ять тих, хто в Небеса злетів,
Щоб Вкраїна знову в нас розквітла,
Понад біль над попелом віків.
На вівтар кладу святу звитягу,
Прапор, що єднає всі віки,
Хай Господь дарує нам наснагу,
І для миру втоптані стежки.
На вівтар кладу майбутнє дітям,
Долю без гармат і без руїн,
Хай навіки сонце миру світить
І ніхто не рушить наших стін.
15.07.2026 р.
©Королева Гір Клавдія Дмитрів, 2026
ID: 1065716

ВІД БЕРЕЗОВИХ ДО КАМ'ЯНИХ

Березо́ві хрести у дібровах,
Де повстанці наві́ки лягли.
Не скорились у лютих облогах,
Честь Вкраїни крізь смерть пронесли́.

Березо́ві хрести на узліссі
Бережуть славні всі імена.
Там, де грім розривався колись ще,
Вічно квітне свята тишина.

Березо́ві хрести посивіли,
Та не стерся із пам'яті слід.
Їх дощі і вітри сиві вкрили,
Та жертовний не згас заповіт.

Та сьогодні знов стогне країна,
Знову чорна нависла біда.
І найкращих синів України
Відбирає убивча орда.

Кам'яні вже хрести й металеві
Піднімаються в селах й містах.
І встановлюють їх вже бійцеві,
Хто за неньку поліг у боях.

Кам'яні вже хрести височіють,
Де учора сміялось життя.
Материнські жалі не маліють,
Не щезає зі сліз вишиття.

То тепер ці хрести уже поруч,
Наче міст через ро́ки й віки.
Ті виборювать кликали волю –
Інші стали за прю навіки́.

Не змінилась свята Україна,
Не змінився одвічний наш шлях.
Додаються могили й руїна,
І хрести вже ростуть на очах.

То хай схилиться люд перед ними,
Перед кожним, хто землю закрив.
В наших душах лишились живими,
До звитя́ги хто з них не дожив.

Хрест змінив лиш березу на камінь,Та незмінна жертовність синів.Україна сповита життямиТих, хто волю собою скріпив.

11.07.2026 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2026
ID: 1065458

💸🔫 Замовив убивство колишньої дружини, бо не погодився з рішенням суду на спільне майно

Після розлучення між колишнім подружжям тривали затяжні судові спори щодо поділу спільного майна. Суд визнав право на частину нерухомості за жінкою. Не погоджуючись із таким рішенням, керівник лікарні та кандидат наук вирішив діяти радикально. За вбивство жінки, з якою понад 30 років був у шлюбі, киянин пообіцяв виконавцю $10 000. Після смерті планував незаконно заволодіти її майном шляхом оформлення підробленого заповіту.

Правоохоронці інсценували вбивство жінки, підготували фотодокази нібито виконаного злочину та затримали 70-річного чоловіка одразу після передачі обумовленої винагороди «кілеру». За організацію умисного вбивства з корисливих мотивів фігуранту загрожує аж до довічного увʼязнення.
#Україна #Новини_України @News #News_Ukraine #Ukraine @Ukrainian_news #Українські_новини @Українські_новини #кримінал

Кажуть, коли Павло Полуботок помирав у камері Петропавлівської фортеці, Петро І прийшов подивитися на свого в’язня.


Перед ним лежав не переможений заколотник, не злочинець і не бунтар.


Перед ним лежав останній керманич України, який наважився сказати імператорові «ні».


Легенда стверджує, що тоді Полуботок промовив:


— Скоро і Петро, і Павло стануть перед Божим судом.


Правда це чи ні, історики сперечаються досі.


Але дивовижно інше.


Через кілька тижнів після смерті Полуботка помер і сам Петро І.


Так народилася одна з найвідоміших легенд української історії.


Павло Полуботок зовсім не був романтичним повстанцем.


Навпаки.


Він належав до найзаможніших і найвпливовіших родів Гетьманщини. Був чернігівським полковником, мав величезні маєтності, тисячі підданих і міг спокійно прожити життя заможного аристократа.


Більше того — під час виступу Івана Мазепи він залишився на боці Петра І.


Здавалося, його кар’єра тільки починалася.


Але чим ближче Полуботок бачив справжню політику імперії, тим більше розумів: Москва не збирається поважати права України.


Після смерті гетьмана Івана Скоропадського в 1722 році саме Полуботок став наказним гетьманом.


І побачив, як одна за одною зникають українські вольності.


Петро І створив Малоросійську колегію, яка перебрала владу над Гетьманщиною.


Українських урядовців відсували.


Українські суди обмежували.


Українське самоврядування згортали.


І тоді Полуботок зробив те, на що мало хто наважувався.


Він почав писати цареві листи.


Не прохання.


Не покірні чолобитні.


А вимоги.


Вимоги повернути Україні її права, дозволити обрати гетьмана і припинити свавілля російських чиновників.


Для Петербурга це було майже викликом.


Імператори не люблять тих, хто нагадує їм про обіцянки.


У 1723 році Полуботка викликали до Петербурга.


Він ще не знав, що більше ніколи не побачить Україну.


Його заарештували разом із соратниками та кинули до Петропавлівської фортеці.


Там він провів останні місяці життя.


Без суду.


Без вироку.


Без надії на звільнення.


18 грудня 1724 року Павло Полуботок помер у в’язниці.


Йому було близько 64 років.


А потім з’явилася ще одна легенда.


Набагато відоміша.


Нібито перед арештом Полуботок відправив до Англії величезний скарб — сотні тисяч золотих монет.


І залишив заповіт:


повернути цей скарб лише тоді, коли Україна стане вільною державою.


Минали десятиліття.


Минали століття.


Змінювалися імперії.


А легенда жила.


У XIX столітті про золото Полуботка говорили в Російській імперії.


У XX столітті його шукали радянські чиновники.


Після відновлення незалежності України історію згадали знову.


Чи існувало те золото насправді?


Ніхто не знає.


Можливо, це лише красива легенда.


Але є річ, яка не потребує доказів.


Павло Полуботок справді віддав життя за право України самій вирішувати власну долю.


І через триста років ми пам’ятаємо не імператорських чиновників, які його ув’язнили.


Ми пам’ятаємо ім’я в’язня.


Бо саме такі люди залишаються в історії.

Кажуть, коли Павло Полуботок помирав у камері Петропавлівської фортеці, Петро І прийшов подивитися на свого в’язня.


Перед ним лежав не переможений заколотник, не злочинець і не бунтар.


Перед ним лежав останній керманич України, який наважився сказати імператорові «ні».


Легенда стверджує, що тоді Полуботок промовив:


— Скоро і Петро, і Павло стануть перед Божим судом.


Правда це чи ні, історики сперечаються досі.


Але дивовижно інше.


Через кілька тижнів після смерті Полуботка помер і сам Петро І.


Так народилася одна з найвідоміших легенд української історії.


Павло Полуботок зовсім не був романтичним повстанцем.


Навпаки.


Він належав до найзаможніших і найвпливовіших родів Гетьманщини. Був чернігівським полковником, мав величезні маєтності, тисячі підданих і міг спокійно прожити життя заможного аристократа.


Більше того — під час виступу Івана Мазепи він залишився на боці Петра І.


Здавалося, його кар’єра тільки починалася.


Але чим ближче Полуботок бачив справжню політику імперії, тим більше розумів: Москва не збирається поважати права України.


Після смерті гетьмана Івана Скоропадського в 1722 році саме Полуботок став наказним гетьманом.


І побачив, як одна за одною зникають українські вольності.


Петро І створив Малоросійську колегію, яка перебрала владу над Гетьманщиною.


Українських урядовців відсували.


Українські суди обмежували.


Українське самоврядування згортали.


І тоді Полуботок зробив те, на що мало хто наважувався.


Він почав писати цареві листи.


Не прохання.


Не покірні чолобитні.


А вимоги.


Вимоги повернути Україні її права, дозволити обрати гетьмана і припинити свавілля російських чиновників.


Для Петербурга це було майже викликом.


Імператори не люблять тих, хто нагадує їм про обіцянки.


У 1723 році Полуботка викликали до Петербурга.


Він ще не знав, що більше ніколи не побачить Україну.


Його заарештували разом із соратниками та кинули до Петропавлівської фортеці.


Там він провів останні місяці життя.


Без суду.


Без вироку.


Без надії на звільнення.


18 грудня 1724 року Павло Полуботок помер у в’язниці.


Йому було близько 64 років.


А потім з’явилася ще одна легенда.


Набагато відоміша.


Нібито перед арештом Полуботок відправив до Англії величезний скарб — сотні тисяч золотих монет.


І залишив заповіт:


повернути цей скарб лише тоді, коли Україна стане вільною державою.


Минали десятиліття.


Минали століття.


Змінювалися імперії.


А легенда жила.


У XIX столітті про золото Полуботка говорили в Російській імперії.


У XX столітті його шукали радянські чиновники.


Після відновлення незалежності України історію згадали знову.


Чи існувало те золото насправді?


Ніхто не знає.


Можливо, це лише красива легенда.


Але є річ, яка не потребує доказів.


Павло Полуботок справді віддав життя за право України самій вирішувати власну долю.


І через триста років ми пам’ятаємо не імператорських чиновників, які його ув’язнили.


Ми пам’ятаємо ім’я в’язня.


Бо саме такі люди залишаються в історії.

ТЕРНОПІЛЬСЬКА ЧУДОТВОРНА ІКОНА БОЖОЇ МАТЕРІ


Одна з найбільш автентичних і шанованих святинь українського православ'я.


Історія ікони бере свій початок у 1730 році, коли в побожній родині тернопільського шевця Маркевича сталося диво - під час Великого посту образ Пресвятої Богородиці заплакав. Це чудо привернуло увагу церковної комісії, яка ретельно дослідила явище та підтвердила його справжність.


Митрополит Афанасій Шептицький, визнавши чудесні сльози Матері Божої як знак небесного заступництва, своїм декретом від 15 липня проголосив ікону чудотворною та встановив її празник на день Покрови Пресвятої Богородиці.


Протягом століть ікона Тернопільської Божої Матері дарувала вірянам зцілення та духовну підтримку. В знак подяки за отримані ласки і допомогу від Чудотворного образу люди залишали біля нього цінні дари - коштовні прикраси, срібні й золоті підвіски, які свідчать про безліч чудесних зцілень.


Згодом ікона була вміщена в різьблену та позолочену раму, а також отримала величний мармуровий кивот. Саме цей кивот став останнім проєктом владики Мефодія, що залишився як його духовний заповіт.


З відривного календаря "З вірою в душі" за 15 червня.
------------

ТЕРНОПІЛЬСЬКА ЧУДОТВОРНА ІКОНА БОЖОЇ МАТЕРІ

Одна з найбільш автентичних і шанованих святинь українського православ'я.

Історія ікони бере свій початок у 1730 році, коли в побожній родині тернопільського шевця Маркевича сталося диво - під час Великого посту образ Пресвятої Богородиці заплакав. Це чудо привернуло увагу церковної комісії, яка ретельно дослідила явище та підтвердила його справжність.

Митрополит Афанасій Шептицький, визнавши чудесні сльози Матері Божої як знак небесного заступництва, своїм декретом від 15 липня проголосив ікону чудотворною та встановив її празник на день Покрови Пресвятої Богородиці.

Протягом століть ікона Тернопільської Божої Матері дарувала вірянам зцілення та духовну підтримку. В знак подяки за отримані ласки і допомогу від Чудотворного образу люди залишали біля нього цінні дари - коштовні прикраси, срібні й золоті підвіски, які свідчать про безліч чудесних зцілень.

Згодом ікона була вміщена в різьблену та позолочену раму, а також отримала величний мармуровий кивот. Саме цей кивот став останнім проєктом владики Мефодія, що залишився як його духовний заповіт.

З відривного календаря "З вірою в душі" за 15 червня.
------------

Той що?
Очікувати на чергову тривогу?
Чи вкладатися вже спати?


Щоночі сиджу на ослінчику, палю й вирячуюся в небо…
В селі небо ччччччорне-чорне… Зірки добре розгледіти можна.


Й не тільки зірки.
За одну мою цигарку 4-5 супутників нарахувати встигаю.
Не менш однієї зірочки, що падають.
Я вже така тренована, що встигаю миттєво заповітне бажання озвучити.


Але поки що ̶н̶е̶ ̶з̶з̶з̶з̶д̶о̶х̶ не виповнилося те бажання.
Яке я з разу в раз собі намріюю…