ПОЧАТОК ІНДИКТУ ЦЕРКОВНЕ НОВОЛІТТЯ

Церковний рік розпочинається святом Різдва Пресвятої Богородиці і завершується Успінням Пресвятої Богородиці, що свідчить про велику шану Церкви до Матері Спасителя. Початок церковного року називається індиктом, що з латини означає «проголошення».

Перші індикти з'явилися за імператора Діоклетіана (284-305) як перепис майна для встановлення податків кожні 15 років. Згодом індикт став позначати і сам перший день цього циклу.

Спочатку індикт відзначали 23 вересня - у день народження імператора Октавіана Августа. За правління Костянтина Великого (306-337) початок перенесли на 1 вересня. У 325 році Отці Першого Вселенського Собору в Нікеї ухвалили цю дату як початок церковного року для Східної Церкви.

Латинська Церква починає рік із першої неділі адвенту. Церковне новоліття має важливе духовне значення. У богослужіннях цього дня особливо урочисто звучить Велике славослів'я, а читання Євангелія (Лк. 4, 16-22) нагадує про початок проповіді Христа Спасителя. За церковним переказом, це відбулося в перший день свята жнив (1 вересня).

Новоліття символізує новий початок: день, щоб залишити гріхи минулого і жити за євангельськими законами, усвідомлюючи виконання пророцтв і початок Нового Заповіту.

З відривного календаря "З вірою в душі" за 1 вересня

КЛЕЙМО

Темні лапи тінню вкрили спину,
Холод каменю проймає тіло,
Так сплітає доля павутину.

Білі плечі мармуром застиглі,
Чорні лінії тримають міцно,
Цей малюнок ззовні — ніби стигма.

У скорботі знову є різниця,
Кожен штрих дає свою важливість,
Тінь повзе по шкірі до в'язниці.

Тут не знайдеш експонат вразливий,
Залишився тільки смуток хмарний,
Решту знову фарбою залило.

Простір не заповнюється марно:
Холод свій дає він для підтримки,
Образ цей лишається примарним.

Він тримає важкість цього вчинку,
Залишає пам'ять на граніті,
Не чекає, щоб іти на примус.

Все заснуло дивним сном палітри,
Спокій закриває давні тіні,
Вічність сяє знову в заповіті.

Змиє час клеймо на цьому тілі.

Мирослав Манюк
12.08.2026

«Зачем ви сравниваете нашего советского льотчика “Маестро” з етим Бандерою Миколайчуком»

☝️Минулий раз, коли ми виклали це фото, то на нас одразу накинулося кілька коментаторів зі цими словами.

Але, мабуть, це писали люди, які далекі від біографії цих двох геніїв українського кіно, бо насправді вони були дуже близькими друзями, і їхні долі поламав Радянський Союз.

🔹СРСР бачив в Іванові Миколайчукові та його відверто національному, автентичному мистецтві загрозу для радянського ладу, через що актора та режисера фактично позбавили можливості повноцінно працювати на піку своєї форми.

🔹Леонід Биков пережив іншу трагедію. Радянська система взялася за його сина Олеся після конфлікту в армії. На нього чинили психологічний тиск, вигадували психіатричні діагнози, фабрикували документи. Для Бикова це стало страшним ударом. Він переніс кілька інфарктів, залишив кіностудію, але до останнього боровся за свою дитину. Сам же актор пішов із життя на 50-му році за обставин, які й досі викликають багато запитань.

Якщо вже говорити мовою тих, хто любить розкидатися ярликами, то радянська влада ставилася до обох майже однаково. Тож значно справедливіше було б сказати, що перед нами не «радянський льотчик і Бандера», а двоє «Бандер» для СРСР. Один — Іван Миколайчук із Західної України, другий — Леонід Биков із Донеччини. Два друзі, які народилися в різних куточках країни, але понад усе любили Україну.

📸Цей кадр прикріплений до допису був зроблений у 1978 році. Познайомилися вони під час роботи над фільмом «Розвідники», і звичайне професійне знайомство швидко переросло у міцну дружбу. Хоча Биков був старший на тринадцять років, це не стало жодною перепоною — між ними виникла довіра, яка з роками лише зміцніла.

Найкраще про цю дружбу говорить навіть не спільна фотографія, а лист-заповіт Леоніда Бикова. За три роки до своєї загибелі він довірив його лише двом людям — Іванові Миколайчуку та режисерові Миколі Мащенку. У ньому просив не про пам’ятники чи урочистості, а лише про людську простоту й відсутність пафосу після його смерті.

Ще хлопчиком Биков мріяв стати льотчиком. Він навіть вступив до авіаційного училища, однак його розформували. Нездійснену мрію він переніс на екран, створивши образ «Маестро» у стрічці «В бій ідуть одні старі». Цей фільм став легендою, а його переглянули понад 44 мільйони глядачів.

Іван Миколайчук також увійшов до історії як один із найвидатніших українських акторів і режисерів. Після «Тіней забутих предків» його ім’я стало відомим далеко за межами України, а самого митця почали називати одним із найяскравіших представників світового кіномистецтва.

Вони прожили різне життя, але залишили однаковий слід. Радянська влада намагалася обмежити їхню творчість, змусити мовчати або зламати. Не вдалося. Минули десятиліття, Радянського Союзу вже давно не існує, а імена Івана Миколайчука та Леоніда Бикова продовжують жити. Саме так і виглядає справжня перемога пам’яті над імперією.

Сьогодні ми згадуємо цю історію не випадково. Саме цього дня, 39 років тому, перестало битися серце Івана Миколайчука — людини, чий талант і любов до України залишили глибокий слід в історії. І саме сьогодні особливо важливо говорити про нього чесно, відкриваючи маловідомі сторінки його життя та руйнуючи міфи, які роками нав’язували навколо його імені.

«Зачем ви сравниваете нашего советского льотчика “Маестро” з етим Бандерою Миколайчуком»

☝️Минулий раз, коли ми виклали це фото, то на нас одразу накинулося кілька коментаторів зі цими словами.

Але, мабуть, це писали люди, які далекі від біографії цих двох геніїв українського кіно, бо насправді вони були дуже близькими друзями, і їхні долі поламав Радянський Союз.

🔹СРСР бачив в Іванові Миколайчукові та його відверто національному, автентичному мистецтві загрозу для радянського ладу, через що актора та режисера фактично позбавили можливості повноцінно працювати на піку своєї форми.

🔹Леонід Биков пережив іншу трагедію. Радянська система взялася за його сина Олеся після конфлікту в армії. На нього чинили психологічний тиск, вигадували психіатричні діагнози, фабрикували документи. Для Бикова це стало страшним ударом. Він переніс кілька інфарктів, залишив кіностудію, але до останнього боровся за свою дитину. Сам же актор пішов із життя на 50-му році за обставин, які й досі викликають багато запитань.

Якщо вже говорити мовою тих, хто любить розкидатися ярликами, то радянська влада ставилася до обох майже однаково. Тож значно справедливіше було б сказати, що перед нами не «радянський льотчик і Бандера», а двоє «Бандер» для СРСР. Один — Іван Миколайчук із Західної України, другий — Леонід Биков із Донеччини. Два друзі, які народилися в різних куточках країни, але понад усе любили Україну.

📸Цей кадр прикріплений до допису був зроблений у 1978 році. Познайомилися вони під час роботи над фільмом «Розвідники», і звичайне професійне знайомство швидко переросло у міцну дружбу. Хоча Биков був старший на тринадцять років, це не стало жодною перепоною — між ними виникла довіра, яка з роками лише зміцніла.

Найкраще про цю дружбу говорить навіть не спільна фотографія, а лист-заповіт Леоніда Бикова. За три роки до своєї загибелі він довірив його лише двом людям — Іванові Миколайчуку та режисерові Миколі Мащенку. У ньому просив не про пам’ятники чи урочистості, а лише про людську простоту й відсутність пафосу після його смерті.

Ще хлопчиком Биков мріяв стати льотчиком. Він навіть вступив до авіаційного училища, однак його розформували. Нездійснену мрію він переніс на екран, створивши образ «Маестро» у стрічці «В бій ідуть одні старі». Цей фільм став легендою, а його переглянули понад 44 мільйони глядачів.

Іван Миколайчук також увійшов до історії як один із найвидатніших українських акторів і режисерів. Після «Тіней забутих предків» його ім’я стало відомим далеко за межами України, а самого митця почали називати одним із найяскравіших представників світового кіномистецтва.

Вони прожили різне життя, але залишили однаковий слід. Радянська влада намагалася обмежити їхню творчість, змусити мовчати або зламати. Не вдалося. Минули десятиліття, Радянського Союзу вже давно не існує, а імена Івана Миколайчука та Леоніда Бикова продовжують жити. Саме так і виглядає справжня перемога пам’яті над імперією.

Сьогодні ми згадуємо цю історію не випадково. Саме цього дня, 39 років тому, перестало битися серце Івана Миколайчука — людини, чий талант і любов до України залишили глибокий слід в історії. І саме сьогодні особливо важливо говорити про нього чесно, відкриваючи маловідомі сторінки його життя та руйнуючи міфи, які роками нав’язували навколо його імені.

Військовий освідчився коханій після важкого поранення та лікування 💍Сльози щастя та заповітне «так» — це нагадування про те, заради чого українці щодня виборюють своє майбутнє.Джерело: Vatnik Soup (Х)

ЖИВИ ВО СЛАВІ

Від гір Карпат, степів і моря
Щоб ми не знали війн і горя!
Хай нас єдна одна родина:
Незламна вільна Україна.

Де Батьківщина – там і сила,
Вона дає народу кри́ла.
Не згасне дух козацький й слава,
Не схилять волю чорні лави.

У серці – віра й честь єдина,
Й любов до рідної країни.
У праці чесній, у звитязі
Міцніє ненька. Все на часі!

Хай колос золотом наллється,
Хай мир до нас вже поверне́ться.
Хай сміх дитячий не змовкає,
А пісня жити надихає.

Хай мова квітне, мов калина,
Як вічна пісня України.
Хай рідний край у щасті квітне,
Хай лине слово заповітне.

Єднає нас любов до волі,
До отчих нив, лісів і поля.
Бо наша сила – у народі
В звитязі нашій і в свободі.

Живи во славі, Україно,
Ти – наша ненечка єдина!
Нехай тебе більш не шматують,
І хай у світі нас почують!

29.07.2026 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2026
ID: 1066472

МОЛИТВА ПРЕДКІВ НЕ ЗГАСАЄ

Молитва предків не згасає,
Вона вкраїнців окриляє.
Крізь дні тривожні і суворі
Веде усіх до світла й волі.

Де Січ звела свої́ знамена,
Сьогодні скрізь звучить сирена.
І нині кличе нас єдина
Свята незламна Україна.

У вірнім серці – рідна мова,
Як заповіт – діді́вська слово.
Вона, мов пісня журавлина,
Душа широка України.

Не вгасне пам'ять про героїв,
Що стали в лави до двобою.
Їх слава – світло поколінням,
Їх подвиг – то для нас спасіння.

Нехай без мін в нас буде нива,
Хай буде доленька щаслива,
Нехай дитячий сміх лунає,
А мир країну огортає.

Єднаймо серце, розум, руки,
Аби не знали ми розлуки,
Бо тільки разом, як родина,
Міцніє наша Україна.

Хай синь небес і жовть пшениці
Сіяють вічно у зіницях.
Хай Бог народ благословляє,
Вкраїна хай війни не знає!

Живи у славі, Україно,
Соборна, сильна і єдина!
Нехай звучить державна мова:
Вкраїнська, рідна, калинова!

29.07.2026 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2026
ID: 1066467

ГОРИЗОНТИ ФРАНКА

Франко залишає відбитки глибокі,
Ідея відкрила нові горизонти,
Суспільство шукає шляхи до свободи.

Великий поет пробивається фронтом,
Його заповіти ведуть крізь століття,
Культура цвіте з цим надбанням синхронно.

Словесне багатство, воно монолітне,
Мудрець прокладає стежки у майбутнє,
Зникає навколо недобра еліта.

Духовне служіння стає незабутнім,
Письменник будує міцні барикади,
Знання залишаються світлом відчутним.

Франко підіймає потужні ескадри,
Епоха міняє застиглі закони,
Знамення руйнує зірок міріади.

Засвідчена спадщина більше не стогне.

Мирослав Манюк
28.07.2026

НА ВІВТАР УКРАЇНИ

На вівтар кладу я перемогу,
На вівтар кладу державність й мир,
Щоб забули про війну й тривогу,
З України аби щез упир.
На вівтар кладу любов до краю,
Волю, що не скориться біді,
Щоб цвіла земля до небокраю,
Й місця не було у нас орді.
На вівтар кладу молитву щиру
За дітей, за матінку святу,
Щоб Господь благословив нам миру,
Захистив Вкраїну золоту.
На вівтар кладу єднання й силу,
І незламний вічний заповіт,
Щоб ніхто не ставив на коліна,
Від життів щоб не лишався ґніт.
На вівтар кладу надію світлу,
Пам'ять тих, хто в Небеса злетів,
Щоб Вкраїна знову в нас розквітла,
Понад біль над попелом віків.
На вівтар кладу святу звитягу,
Прапор, що єднає всі віки,
Хай Господь дарує нам наснагу,
І для миру втоптані стежки.
На вівтар кладу майбутнє дітям,
Долю без гармат і без руїн,
Хай навіки сонце миру світить
І ніхто не рушить наших стін.
15.07.2026 р.
©Королева Гір Клавдія Дмитрів, 2026
ID: 1065716

ВІД БЕРЕЗОВИХ ДО КАМ'ЯНИХ

Березо́ві хрести у дібровах,
Де повстанці наві́ки лягли.
Не скорились у лютих облогах,
Честь Вкраїни крізь смерть пронесли́.

Березо́ві хрести на узліссі
Бережуть славні всі імена.
Там, де грім розривався колись ще,
Вічно квітне свята тишина.

Березо́ві хрести посивіли,
Та не стерся із пам'яті слід.
Їх дощі і вітри сиві вкрили,
Та жертовний не згас заповіт.

Та сьогодні знов стогне країна,
Знову чорна нависла біда.
І найкращих синів України
Відбирає убивча орда.

Кам'яні вже хрести й металеві
Піднімаються в селах й містах.
І встановлюють їх вже бійцеві,
Хто за неньку поліг у боях.

Кам'яні вже хрести височіють,
Де учора сміялось життя.
Материнські жалі не маліють,
Не щезає зі сліз вишиття.

То тепер ці хрести уже поруч,
Наче міст через ро́ки й віки.
Ті виборювать кликали волю –
Інші стали за прю навіки́.

Не змінилась свята Україна,
Не змінився одвічний наш шлях.
Додаються могили й руїна,
І хрести вже ростуть на очах.

То хай схилиться люд перед ними,
Перед кожним, хто землю закрив.
В наших душах лишились живими,
До звитя́ги хто з них не дожив.

Хрест змінив лиш березу на камінь,Та незмінна жертовність синів.Україна сповита життямиТих, хто волю собою скріпив.

11.07.2026 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2026
ID: 1065458