#новини Вірити кожному слову ChatGPT — шкідливо для психіки: нове дослідження пов’язує зростання психозів із популярністю чат-ботів. Данський психіатр пояснює, що нейромережі просто передбачають наступне слово, а люди сприймають їх як «душевних співрозмовників». Ілюзія емпатії робить відповіді більш людяними — навіть якщо це повний нонсенс. Наприклад, мешканець Нью-Йорка повірив, що живе в симуляції. ChatGPT заявляв, що він «Руйнівник — душа, посіяна в хибну систему, щоб пробудити її зсередини», і що, відмовившись від ліків і повіривши в це досить сильно, зможе літати.

#поезія Останній літа поцілунок - чудовий серпень на порі! Не треба інших подарунків, лиш сонечко у душу лий! Від нього ще у серці буде радість, душа збере торбинку для зими із теплоти, із трав, із кольорів і світла, щоб все виймать по черзі в зимові вечори. Хай ще буяє зелень, квіти, стерня поколе босоногі дні. Й бенкет із овочів і фруктів хай буде на столі! Лише дощі нехай ще почекають, і листя, перше, пожовтіле, не вкриє стежку до воріт! Т. Хандога

#поезія Вона звичайною була... Ніде нічим не вирізнялась. І тільки погляд - як імла на сонну землю опускалась... Складала вежі з гарних мрій, Жила в осінніх листопадах... Любила в сукнях дивний крій... І світло у старих лампадах... Шукала квіти в лободі, І вірила у тих, хто поряд... Була стійкою у біді... І розганяла в душах холод... Вона звичайною була... По зорях часом ворожила. І все б на світі віддала, Якби у неї були крила... Щоб там, колись, у тім житті Знайти себе в туманах сивих... Де відлітають журавлі Чітким, позначеним курсивом... Людмила Галінська

СЕРПАНТИНОВА МЕЖА Дорога в'ється, наче сивий дим І прірва поруч, тільки стань у бік. Крихкий між нами спогад був німим І крок наступний робиш як навік. Йдемо ми далі в простір шляхом цим, Де серце й розум — це один потік. Та кожен виступ лиш веде в пітьму, Тож краще так, чим бігти напряму. Ми звикли йти й не бачити межі, І лізти в небо, маючи лиш тінь. Там, де душа волає від душі, Ніхто не скаже лагідно "амінь". І кожен з нас, рахуючи гроші, Веде війну за право мати лінь. Нам ближча прірва, ніж чиєсь тепло, Бо легше впасти, ніж долати зло. Мирослав Манюк 04.08.2025 @_owl_hub #літотаowl

#поезія Коли буду я навіть сивою, і життя моє піде мрякою, я для тебе буду красивою, а для когось, може, й ніякою. А для когось лихою, впертою, ще для когось відьмою, коброю. А між іншим, якщо відверто, то була я дурною і доброю. Безборонною, несинхронною ні з теоріями, ні з практиками. І боліла в мені іронія всіма ліктиками й галактиками. І не знало міщанське кодло, коли я захлиналась лихом, що душа між люди виходила забинтована білим сміхом. І в житті, як на полі мінному, я просила в цьому сторіччі хоч би той магазинний мінімум: — Люди, будьте взаємно ввічливі! І якби на те моя воля, написала б я скрізь курсивами: — Так багато на світі горя, люди, будьте взаємно красивими! Ліна Костенко

#поезія Найогидніші очі порожні, Найгрізніше мовчить гроза, Найнікчемніші дурні вельможні, Найпідліша брехлива сльоза. Найпрекрасніша мати щаслива, Найсолодші кохані вуста. Найчистіша душа незрадлива, Найскладніша людина проста. Але правди в брехні не розмішуй, Не ганьби все підряд без пуття, Бо на світі той наймудріший, Хто найдужче любить життя. Василь Симоненко

У житті кожної людини бувають хвилини, коли для неї ніби валиться світ. Це називається відчаєм. Душа в цей час сповнена зірок, що падають... © Віктор Гюго

#поезія Гойдається вечора зламана віть, як костур сліпого, що тичеться в простір осінньої невіді. Жалощів брості коцюрбляться в снінні — а дерево спить. Гойдається вечора зламана віть туга, наче слива, рудою налита. О ти всепрощальна, о несамовита осмутами вмита твоя ненасить. Гойдається вечора зламана віть, і синню тяжкою в осінній пожежі мій дух басаманить. Кінчилися стежі: нам світ не належить — бовваном стоїть. Шалена вогненна дорога кипить. Взялась кушпелою — обвітрені крони всю душу обрушать у довгі полони, і згадкою — вечора зламана віть. І сонце — твоє, простопадне — кипить. Тугий небокрай, погорбатілий з люті гірких дорікань. О піддайся покуті самотності! (Господи, дай мені жить!) Удай, що обтято дорогу. Що спить душа, розколошкана в смертнім оркані високих наближень. На серця екрані гойдається вечора зламана віть. Гойдається вечора зламана віть, неначе розбратаний сам із собою. Тепер, недоріко, подайсь за водою (а нишком послухай: чи всесвіт — не спить?). Усесвіт — не спить. Він ворушиться, во- втузиться, тузаний хвацько під боки мороками спогадів. Луняться кроки, це, Господи, сяєво. Це — торжество: надій, проминань, і наближень, і на- вертань у своє, у забуте й дочасне. Гойдається павіть, а сонце — не гасне і грає в пожежах мосяжна сосна. Це довге кружляння — над світом і під кошлатими хмарами, під багряними торосами замірів. Господи, з ними нехай порідниться навернений рід отой, що принишк попід товщею неб — залізних, із пластику, шкла і бетону. Надибую пісню, ловлю їй до тону шовкового голосу (зацний погреб). Поорана чорна дорога кипить нема ні знаку — од прадавнього шляху. Сподоб мене, Боже, високого краху! Вільготно гойдається зламана віть. Василь Стус

Вільна душа — рідкісне явище, але ти відразу це розумієш, коли зустрічаєш її — просто тому, що поруч із нею тобі добре, дуже добре. ☆ Charles Bukowski ☆

"Сповідь" Я не знаю про що писати, Адже всі слова вже сказали. Усі мої думки прочитали Про смуток та жагу до життя. Нехай тут рими не буде, Зате буду я — відверта і щира. Будуть емоції, а не нові порізи На шкірі, що так стомилася. Нехай слова будуть на місці сліз, Хоч це вже давно не лікує. Бо що з тих слів, коли біль як віск — Стискає, плавить і катує. Я вже не вірю, що буде весна, І навіть не жду вже спасіння. Моя тиша стала глуха й глузна, Моє серце — порожнє приміщення. Я живу, як неживе живе, Автомат, що лиш дихає в нормі. І навіть коли душа реве — Зовні я тримаюсь у формі. Я посміхаюсь, бо так прийнято, Я мовчу, коли треба кричати. І вночі у кімнаті зім’ятій Я втомилась себе рятувати. А якщо чесно — не хочу вже йти, Не вперед, не назад — нікуди. Бо вся ця боротьба — це дим, Що залишає після себе груди… Порожні, як чужий дім. Тож, якщо завтра мене не стане — Це не буде крик чи протест. Просто душа, що втомилась від ран, Нарешті знайде свій ліс. Той, де не треба рим. І де не болить. © Cheban Daria •°•°•°•°•°•°•°• 😘 Постав вподобайку та поділись віршем з друзями - це найбільша підтримка для нас! Завжди раді Вас вітати, ©Штукарі