• ХАЙ ГОСПОДЬ НАС ВЧУЄ

    Попрямуймо хто куди
    І не знаймо горя,
    Щоб не знали ми біди́,
    Хай мине недоля.

    Хай веде нас світла ціль
    Крізь тумани й гро́зи,
    Щоб ущух навколо біль,
    Висохли всі сльо́зи.

    Хай надія у серцях
    Квітне, мов калина,
    Щоб щасливим був наш шлях
    Кожну мить і днину.

    Розквітає рідний край,
    Сонце сяє в небі,
    Ти нам, Боже, сили дай
    В кожній цій потребі.

    Щоб у мирі і добрі
    Ми свій вік прожили,
    І на ранішній зорі́
    Радості зустріли.

    Щоб рука в руці ішла
    До мети святої,
    Щоб не сіялося зла
    Й люті вогняної.

    Хай наповняться вуста
    Словом благодаті,
    Хай і помисли, й літа
    Є немарнотратні.

    Хай дитячий сміх дзвенить
    В кожному віконці,
    Хай благословенна мить
    Гріє нас, як сонце.

    Подаруй нам, Боже, час
    Вірити й любити,
    Щоб вогонь добра́ не згас,
    Поки будем жити.

    І куди б не завели́
    Нас круті дороги,
    Щоб ми вірність зберегли
    Й йшли до ПЕРЕМОГИ.

    Хай здійсня́ться всі думки́,
    Що у чистій вірі,
    На роки́ і на віки —
    В злагоді та МИРІ.

    Хай закі́нчиться війна
    Й тиша запанує,
    Нас зали́шить сатана.
    Хай Госпо́дь нас вчує.

    23.01.2026 р.

    ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2026
    ID: 1055961
    ХАЙ ГОСПОДЬ НАС ВЧУЄ Попрямуймо хто куди І не знаймо горя, Щоб не знали ми біди́, Хай мине недоля. Хай веде нас світла ціль Крізь тумани й гро́зи, Щоб ущух навколо біль, Висохли всі сльо́зи. Хай надія у серцях Квітне, мов калина, Щоб щасливим був наш шлях Кожну мить і днину. Розквітає рідний край, Сонце сяє в небі, Ти нам, Боже, сили дай В кожній цій потребі. Щоб у мирі і добрі Ми свій вік прожили, І на ранішній зорі́ Радості зустріли. Щоб рука в руці ішла До мети святої, Щоб не сіялося зла Й люті вогняної. Хай наповняться вуста Словом благодаті, Хай і помисли, й літа Є немарнотратні. Хай дитячий сміх дзвенить В кожному віконці, Хай благословенна мить Гріє нас, як сонце. Подаруй нам, Боже, час Вірити й любити, Щоб вогонь добра́ не згас, Поки будем жити. І куди б не завели́ Нас круті дороги, Щоб ми вірність зберегли Й йшли до ПЕРЕМОГИ. Хай здійсня́ться всі думки́, Що у чистій вірі, На роки́ і на віки — В злагоді та МИРІ. Хай закі́нчиться війна Й тиша запанує, Нас зали́шить сатана. Хай Госпо́дь нас вчує. 23.01.2026 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2026 ID: 1055961
    24переглядів

  • ЗМИЛУЙСЯ, ВСЕВИШНІЙ

    Боже милосердний, змилуйся над нами,
    Грішними свої́ми до́ньками й синами,
    Змилуйся над нами, я тебе благаю,
    Ру́ки у молитві я за це складаю.

    Нам даруй, Всевишній, віру й розуміння,
    І зішли на землю нам благословіння,
    Захисти від ли́ха, відведи тривогу,
    І вкажи єдину праведну доро́гу.

    Огорни любов’ю нам серця́ зболілі,
    Щоб ми йшли до світла у надії й вірі,
    Спокій хай настане в кожного в оселі,
    А думки́ і душі стануть знов веселі.

    Нам даруй єднання, братню силу й згоду,
    Щоб не знали більше ми тяжку негоду,
    Щоб любов і правда в серці процвітала,
    Й ненька Україна сліз не проливала.

    Нам прости провини, помилки́ і чвари,
    Розжени над світом всі похмурі хмари.
    МИРУ й ПЕРЕМОГИ молимо у тебе,
    Простягни над нами чисте мирне небо.

    Боже милосердний, поверни нам тишу,
    Хай нас ворог клятий назавжди́ залишить,
    Хай твоя́ десни́ця* нас завжди́ тримає
    Й ні на мить ніко́ли нас не залишає.

    23.01.2026 р.

    ДЕСНИЦЯ* — це застаріле, книжне або урочисте слово, що означає права рука, а іноді й рука взагалі.

    ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2026
    ID: 1055941



    ЗМИЛУЙСЯ, ВСЕВИШНІЙ Боже милосердний, змилуйся над нами, Грішними свої́ми до́ньками й синами, Змилуйся над нами, я тебе благаю, Ру́ки у молитві я за це складаю. Нам даруй, Всевишній, віру й розуміння, І зішли на землю нам благословіння, Захисти від ли́ха, відведи тривогу, І вкажи єдину праведну доро́гу. Огорни любов’ю нам серця́ зболілі, Щоб ми йшли до світла у надії й вірі, Спокій хай настане в кожного в оселі, А думки́ і душі стануть знов веселі. Нам даруй єднання, братню силу й згоду, Щоб не знали більше ми тяжку негоду, Щоб любов і правда в серці процвітала, Й ненька Україна сліз не проливала. Нам прости провини, помилки́ і чвари, Розжени над світом всі похмурі хмари. МИРУ й ПЕРЕМОГИ молимо у тебе, Простягни над нами чисте мирне небо. Боже милосердний, поверни нам тишу, Хай нас ворог клятий назавжди́ залишить, Хай твоя́ десни́ця* нас завжди́ тримає Й ні на мить ніко́ли нас не залишає. 23.01.2026 р. ДЕСНИЦЯ* — це застаріле, книжне або урочисте слово, що означає права рука, а іноді й рука взагалі. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2026 ID: 1055941
    26переглядів
  • БАЛЯНДРАСИ

    Люди носять шум пустий у собі,
    Сміх порожній підіймає пафос,
    Довгі зводи множать по погоді.

    Кажуть довго — знову баляндраси,
    Час базікань так проходить даром.
    З думкою ж зростає слово разом.

    Ланці із розмов завжди стандартні:
    Голос лине крізь любі паркани,
    Зміст порожній буде не задарма.

    Звуки ранять як пісні із кантрі,
    Варто брати до уваги співи.
    Плин розмов буде тоді вакантним.

    Кожен дасть не більше, аніж півень.
    Суперечка множить мат на маті.
    Хтось повторить знову перший рівень.

    Баляндраси ріжуть по формату,
    Погляд думки губить спільний простір,
    Залишає слід словесних матриць.

    Шум зникає, коли люди просто
    Виходи знаходять у мовчанні,
    Роблять цей життєвий мовний розтин.

    Тож виходьте з теплих банних чанів.

    Мирослав Манюк
    27.04.2026
    БАЛЯНДРАСИ Люди носять шум пустий у собі, Сміх порожній підіймає пафос, Довгі зводи множать по погоді. Кажуть довго — знову баляндраси, Час базікань так проходить даром. З думкою ж зростає слово разом. Ланці із розмов завжди стандартні: Голос лине крізь любі паркани, Зміст порожній буде не задарма. Звуки ранять як пісні із кантрі, Варто брати до уваги співи. Плин розмов буде тоді вакантним. Кожен дасть не більше, аніж півень. Суперечка множить мат на маті. Хтось повторить знову перший рівень. Баляндраси ріжуть по формату, Погляд думки губить спільний простір, Залишає слід словесних матриць. Шум зникає, коли люди просто Виходи знаходять у мовчанні, Роблять цей життєвий мовний розтин. Тож виходьте з теплих банних чанів. Мирослав Манюк 27.04.2026
    1
    70переглядів
  • АТОМ

    Свідомість тисне формулою думки,
    Де атом рветься в мисленні хаосу
    І схема валить зір, ламає руки.

    Немає центру, тільки ззовні осуд,
    Що прагне довго свій зв'язати вузол,
    Щоб люд спішив так, як на квіти оси.

    Хто має вік — нехай поголить вуса.
    Усе хитке, без кола та орбіти,
    А рух лишиться як умовна думка.

    Під шаром тиску виростає бітум,
    Та кожна спроба вичерпати сутність
    Ламає все уявлення арбітра.

    Втрачає атом цілісність по суті,
    Дрібніє зміст до гостроти надривів,
    Де факт нерівний, майже не присутній.

    Межа росте як паростки в малині
    І відстань більша в серці, де пустоти,
    Ніж та, що є у вимірі години.

    Байдужість людства скине всі умови,
    Вона не входить в жоден опис схеми,
    І атом шириться й надалі мовчки.

    Система сиплеться у власне демо.

    Мирослав Манюк
    26.04.2026
    АТОМ Свідомість тисне формулою думки, Де атом рветься в мисленні хаосу І схема валить зір, ламає руки. Немає центру, тільки ззовні осуд, Що прагне довго свій зв'язати вузол, Щоб люд спішив так, як на квіти оси. Хто має вік — нехай поголить вуса. Усе хитке, без кола та орбіти, А рух лишиться як умовна думка. Під шаром тиску виростає бітум, Та кожна спроба вичерпати сутність Ламає все уявлення арбітра. Втрачає атом цілісність по суті, Дрібніє зміст до гостроти надривів, Де факт нерівний, майже не присутній. Межа росте як паростки в малині І відстань більша в серці, де пустоти, Ніж та, що є у вимірі години. Байдужість людства скине всі умови, Вона не входить в жоден опис схеми, І атом шириться й надалі мовчки. Система сиплеться у власне демо. Мирослав Манюк 26.04.2026
    2
    87переглядів


  • ЗДІЙМАЮ РУКИ ДО НЕБЕС
    (Від імені мами, пропавшого безвісти на фронті Мазуркевича Івана)

    Здіймаю ру́ки до Небес…
    Чи Бог почує і поможе?
    Страшна війна, весь той процес…
    Чи віднайтися син мій зможе?

    Здіймаю ру́ки до Небес,
    Молю́ молитву і питаю
    За що той біль? За що той хрест?
    У пам’яті життя гортаю…

    Здіймаю ру́ки до Небес,
    Молю́, щоб сина відшукати,
    Щоб шлях його весь був без меж…
    Надію буду я плекати.

    Здіймаю ру́ки до Небес…
    Чи опинився він в полоні?
    Щоб ворог, наче крига, скрес…
    Не для війни носила в лоні.

    Здіймаю ру́ки до Небес,
    Аби живим мій син знайшовся,
    Щоб на шляху не бу́ло лез,
    Й подвір’ям рідним знов пройшовся.

    Здіймаю ру́ки до Небес,
    Щоб відшукав Всевишній сина,
    Молю́, чекаючи чудес,
    Свічу́ не зга́сить хай вражина.

    Здіймаю ру́ки до Небес,
    На серці біль, і щем, й розпука…
    Де син тепер? Чи тут, чи… десь?
    З очей сльоза й душевна мука.

    Здіймаю ру́ки до Небес,
    Думки́, як бурі й поторочі…
    Чи милість, Боже, ти зішле́ш,
    Чи може сни якісь пророчі?

    Здіймаю ру́ки до Небес,
    Молю́ся, плачу і чекаю,
    Як далі, Боже, поведе́ш?
    Болить, та віри не втрачаю.

    03.10.2025 р.

    ©Королева Гір Клавдія Дмитрів, 2025
    ID: 1048862
    ЗДІЙМАЮ РУКИ ДО НЕБЕС (Від імені мами, пропавшого безвісти на фронті Мазуркевича Івана) Здіймаю ру́ки до Небес… Чи Бог почує і поможе? Страшна війна, весь той процес… Чи віднайтися син мій зможе? Здіймаю ру́ки до Небес, Молю́ молитву і питаю За що той біль? За що той хрест? У пам’яті життя гортаю… Здіймаю ру́ки до Небес, Молю́, щоб сина відшукати, Щоб шлях його весь був без меж… Надію буду я плекати. Здіймаю ру́ки до Небес… Чи опинився він в полоні? Щоб ворог, наче крига, скрес… Не для війни носила в лоні. Здіймаю ру́ки до Небес, Аби живим мій син знайшовся, Щоб на шляху не бу́ло лез, Й подвір’ям рідним знов пройшовся. Здіймаю ру́ки до Небес, Щоб відшукав Всевишній сина, Молю́, чекаючи чудес, Свічу́ не зга́сить хай вражина. Здіймаю ру́ки до Небес, На серці біль, і щем, й розпука… Де син тепер? Чи тут, чи… десь? З очей сльоза й душевна мука. Здіймаю ру́ки до Небес, Думки́, як бурі й поторочі… Чи милість, Боже, ти зішле́ш, Чи може сни якісь пророчі? Здіймаю ру́ки до Небес, Молю́ся, плачу і чекаю, Як далі, Боже, поведе́ш? Болить, та віри не втрачаю. 03.10.2025 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів, 2025 ID: 1048862
    101переглядів
  • НЕДОВГО ТИША ПАНУВАЛА

    Недовго тиша панувала в нас,
    Порушило її виття сирени,
    Вже й вибухи за нею в пізній час,
    Здригаються знов ріднії терени.

    Посипалися вибухи гучні,
    Один за о́дним розтинає тишу,
    А линуть мали радісні пісні́,
    Й ніщо́ чому́сь потвор не заколише.

    Мені й у вітрі чується все плач,
    Бо й він безсилий ворога приспати,
    І завива, бува, немов сурмач,
    Не може він убивць заколихати.

    Молитва за молитвою луна,
    В молитві ру́ки зводим і благаєм,
    Щоб скаменів наві́ки сатана…
    Такі думки́ докупоньки збираєм.

    А думати хотілось не про них,
    І мріяли не в вибухах купатись,
    Та ворог завдає нам стільки лих
    Які вже, мабуть, будуть струпом братись.

    Й ця тиша насторожувала нас,
    Недобре від початку віщувала –
    Бляшанки прилетіли в нічний час
    І небезпека защораз зростала.

    До ранку ще далеко нам чекать,
    Ще довго, аніж півні заспівають,
    Бляшанки без упину все летять
    Теренів наших кожен раз сягають.

    Благаєм Бога, аби їх вернув,
    Щоб повертав усіх їх у болото,
    Аби Творець благання всі почув,
    Аби сконала з мотлохом сволота.

    19.07.2025 р.

    ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2025
    ID: 1043983
    НЕДОВГО ТИША ПАНУВАЛА Недовго тиша панувала в нас, Порушило її виття сирени, Вже й вибухи за нею в пізній час, Здригаються знов ріднії терени. Посипалися вибухи гучні, Один за о́дним розтинає тишу, А линуть мали радісні пісні́, Й ніщо́ чому́сь потвор не заколише. Мені й у вітрі чується все плач, Бо й він безсилий ворога приспати, І завива, бува, немов сурмач, Не може він убивць заколихати. Молитва за молитвою луна, В молитві ру́ки зводим і благаєм, Щоб скаменів наві́ки сатана… Такі думки́ докупоньки збираєм. А думати хотілось не про них, І мріяли не в вибухах купатись, Та ворог завдає нам стільки лих Які вже, мабуть, будуть струпом братись. Й ця тиша насторожувала нас, Недобре від початку віщувала – Бляшанки прилетіли в нічний час І небезпека защораз зростала. До ранку ще далеко нам чекать, Ще довго, аніж півні заспівають, Бляшанки без упину все летять Теренів наших кожен раз сягають. Благаєм Бога, аби їх вернув, Щоб повертав усіх їх у болото, Аби Творець благання всі почув, Аби сконала з мотлохом сволота. 19.07.2025 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2025 ID: 1043983
    150переглядів
  • Зустріч із Самотністю

    Самотність — це щось на кшталт незваного гостя. Того самого, який приходить без попередження, сідає на диван, з’їдає твоє печиво і ще й мовчить так виразно, що хочеться ввімкнути телевізор, радіо і сусідський перфоратор одночасно.

    Пам’ятаю свій перший “серйозний” вечір наодинці.

    — Ну що, — сказав я сам собі, зачиняючи двері, — сьогодні ми з тобою проведемо час разом.

    — “Ми”? — відгукнувся внутрішній голос. — Ти серйозно зараз множину вживаєш?

    — Не придирайся, — відповів я. — Просто… буде нормально.

    Через десять хвилин я вже ходив по квартирі, як детектив без справи. Відкрив холодильник.

    — Може, ти хочеш їсти? — запитав я себе.

    — Ти питав це п’ять хвилин тому.

    — Ну а раптом відповідь змінилась.

    Холодильник мовчав. Я теж.

    І ось у цей момент я вперше відчув: самотність не кричить. Вона дивиться. Спокійно так, уважно. Наче каже: “Ну що, поговоримо?”

    — А про що з тобою говорити? — буркнув я.

    — Про тебе, — відповіла вона. — Ти ж у себе є?

    — Є… здається.

    Спочатку було дивно. Мій мозок, звиклий до постійного шуму, почав панікувати:

    — Увага! Тиша! Повторюю: тиша! Вжити заходів!

    Я включив музику.

    — Не хитруй, — сказала самотність. — Я все одно тут.

    Я вимкнув.

    — Добре, — зітхнув я. — І що ти від мене хочеш?

    — Нічого, — відповіла вона. — Просто будь.

    Це “просто будь” звучало підозріло. Як інструкція без інструкції.

    Я сів. Потім встав. Потім знову сів.

    — Я не вмію просто бути, — чесно зізнався я.

    — А ти спробуй, — сказала самотність. — Без ролей. Без глядачів. Без аплодисментів.

    І тут почалося найцікавіше.

    Виявилось, що без глядачів я трохи інший. Менше герой, більше… я. Я почав згадувати речі, які давно відклав “на потім”. Думки повилазили, як коти з підвалу після дощу.

    — Слухай, — сказав я сам собі, — а чого ти насправді хочеш?

    — Від життя чи зараз? — уточнив внутрішній голос.

    — Почнемо з простого.

    — Чаю, — відповів я.

    — Ну хоч щось конкретне.

    Я зробив чай. Сів біля вікна.

    І раптом — без жодного попередження — стало… добре.

    Не “вау, я на вершині світу”, а тихо добре. Як коли знаходиш у кишені гроші, про які забув. Або коли батарея телефону раптом не розряджається на 3%.

    — Це що зараз було? — запитав я.

    — Це ти, — відповіла самотність. — Без зайвого.

    — І що, так можна було?

    — Завжди можна було. Просто ти тікав.

    Я замислився.

    — Виходить, ти не ворог?

    — Я взагалі-то нею ніколи і не була, — трохи образилась самотність. — Це ти мене так назвав.

    — Ну вибач, — сказав я. — Просто ти приходиш без попередження.

    — А ти спробуй сам мене запросити, — відповіла вона.

    Це прозвучало як виклик.

    Наступного дня я спеціально не написав нікому першим. Не включив нічого зайвого. Просто залишився наодинці.

    — Ну що, — сказав я, — приходь.

    — Я вже тут, — відповіла самотність.

    І цього разу вона не була незручною. Вона була… затишною. Як старий светр, який трохи дивний, але найтепліший.

    — Знаєш, — сказав я, — з тобою навіть не нудно.

    — А я і не для нудьги, — відповіла вона. — Я для розмови, яку ти уникав.

    — І для чаю?

    — І для чаю теж.

    Я засміявся.

    І тоді до мене дійшло: вміти приймати самотність — це не про те, щоб героїчно страждати в тиші, дивлячись у стелю, як у драматичному фільмі. Це про те, щоб раптом виявити: ти сам собі цілком нормальна компанія.

    — Слухай, — сказав я, — а якщо я звикну до тебе, я не стану дивним?

    — Ти вже дивний, — чесно відповіла самотність. — Просто тепер тобі з цим комфортно.

    — Справедливо.

    І знаєш що? У цьому є якийсь особливий кайф. Коли ти не залежиш від того, чи є поруч хтось, щоб почуватися добре. Коли тиша не лякає, а запрошує. Коли вечір наодинці — це не “ой, знову нікого нема”, а “о, нарешті час для себе”.

    — То ти дар? — запитав я наостанок.

    Самотність трохи помовчала, ніби роблячи паузу для ефекту.

    — Я інструмент, — сказала вона. — Але в правильних руках — так, дар.

    Я кивнув.

    — Ну що ж, — сказав я, піднімаючи чашку чаю, — тоді давай працювати разом.

    — Давай, — усміхнулась тиша.
    Зустріч із Самотністю Самотність — це щось на кшталт незваного гостя. Того самого, який приходить без попередження, сідає на диван, з’їдає твоє печиво і ще й мовчить так виразно, що хочеться ввімкнути телевізор, радіо і сусідський перфоратор одночасно. Пам’ятаю свій перший “серйозний” вечір наодинці. — Ну що, — сказав я сам собі, зачиняючи двері, — сьогодні ми з тобою проведемо час разом. — “Ми”? — відгукнувся внутрішній голос. — Ти серйозно зараз множину вживаєш? — Не придирайся, — відповів я. — Просто… буде нормально. Через десять хвилин я вже ходив по квартирі, як детектив без справи. Відкрив холодильник. — Може, ти хочеш їсти? — запитав я себе. — Ти питав це п’ять хвилин тому. — Ну а раптом відповідь змінилась. Холодильник мовчав. Я теж. І ось у цей момент я вперше відчув: самотність не кричить. Вона дивиться. Спокійно так, уважно. Наче каже: “Ну що, поговоримо?” — А про що з тобою говорити? — буркнув я. — Про тебе, — відповіла вона. — Ти ж у себе є? — Є… здається. Спочатку було дивно. Мій мозок, звиклий до постійного шуму, почав панікувати: — Увага! Тиша! Повторюю: тиша! Вжити заходів! Я включив музику. — Не хитруй, — сказала самотність. — Я все одно тут. Я вимкнув. — Добре, — зітхнув я. — І що ти від мене хочеш? — Нічого, — відповіла вона. — Просто будь. Це “просто будь” звучало підозріло. Як інструкція без інструкції. Я сів. Потім встав. Потім знову сів. — Я не вмію просто бути, — чесно зізнався я. — А ти спробуй, — сказала самотність. — Без ролей. Без глядачів. Без аплодисментів. І тут почалося найцікавіше. Виявилось, що без глядачів я трохи інший. Менше герой, більше… я. Я почав згадувати речі, які давно відклав “на потім”. Думки повилазили, як коти з підвалу після дощу. — Слухай, — сказав я сам собі, — а чого ти насправді хочеш? — Від життя чи зараз? — уточнив внутрішній голос. — Почнемо з простого. — Чаю, — відповів я. — Ну хоч щось конкретне. Я зробив чай. Сів біля вікна. І раптом — без жодного попередження — стало… добре. Не “вау, я на вершині світу”, а тихо добре. Як коли знаходиш у кишені гроші, про які забув. Або коли батарея телефону раптом не розряджається на 3%. — Це що зараз було? — запитав я. — Це ти, — відповіла самотність. — Без зайвого. — І що, так можна було? — Завжди можна було. Просто ти тікав. Я замислився. — Виходить, ти не ворог? — Я взагалі-то нею ніколи і не була, — трохи образилась самотність. — Це ти мене так назвав. — Ну вибач, — сказав я. — Просто ти приходиш без попередження. — А ти спробуй сам мене запросити, — відповіла вона. Це прозвучало як виклик. Наступного дня я спеціально не написав нікому першим. Не включив нічого зайвого. Просто залишився наодинці. — Ну що, — сказав я, — приходь. — Я вже тут, — відповіла самотність. І цього разу вона не була незручною. Вона була… затишною. Як старий светр, який трохи дивний, але найтепліший. — Знаєш, — сказав я, — з тобою навіть не нудно. — А я і не для нудьги, — відповіла вона. — Я для розмови, яку ти уникав. — І для чаю? — І для чаю теж. Я засміявся. І тоді до мене дійшло: вміти приймати самотність — це не про те, щоб героїчно страждати в тиші, дивлячись у стелю, як у драматичному фільмі. Це про те, щоб раптом виявити: ти сам собі цілком нормальна компанія. — Слухай, — сказав я, — а якщо я звикну до тебе, я не стану дивним? — Ти вже дивний, — чесно відповіла самотність. — Просто тепер тобі з цим комфортно. — Справедливо. І знаєш що? У цьому є якийсь особливий кайф. Коли ти не залежиш від того, чи є поруч хтось, щоб почуватися добре. Коли тиша не лякає, а запрошує. Коли вечір наодинці — це не “ой, знову нікого нема”, а “о, нарешті час для себе”. — То ти дар? — запитав я наостанок. Самотність трохи помовчала, ніби роблячи паузу для ефекту. — Я інструмент, — сказала вона. — Але в правильних руках — так, дар. Я кивнув. — Ну що ж, — сказав я, піднімаючи чашку чаю, — тоді давай працювати разом. — Давай, — усміхнулась тиша.
    2
    616переглядів
  • ⚠️ На кордоні з Білоруссю фіксують активне будівництво доріг у напрямку України та облаштування артилерійських позицій, й до того ж сьогодні бульбафюрер підписав указ «Про призов офіцерів запасу на військову службу» - Зеленський.
    За його словами, росія знову намагається втягнути Білорусь у війну.
    Президент також наголосив, що події у Венесуелі мають стати застереженням для білоруського керівництва, аби уникнути помилкових рішень.
    ❗️ Доручив попередити керівництво Білорусі про готовність України захищати свою землю та незалежність силою, – Зеленський.
    Никакого мирного времени быть не может, мы готовимся к войне: це заявив Лукашенко на початку квітня.
    ➖➖➖➖➖➖➖➖➖➖➖
    ⚡❗ФОТО 2: Пише авторитетний телеграм-канал, наближений до українського істеблішменту.

    Які у вас думки про ситуацію?👇

    https://t.me/Ukraineaboveallelse
    ⚠️ На кордоні з Білоруссю фіксують активне будівництво доріг у напрямку України та облаштування артилерійських позицій, й до того ж сьогодні бульбафюрер підписав указ «Про призов офіцерів запасу на військову службу» - Зеленський. За його словами, росія знову намагається втягнути Білорусь у війну. Президент також наголосив, що події у Венесуелі мають стати застереженням для білоруського керівництва, аби уникнути помилкових рішень. ❗️ Доручив попередити керівництво Білорусі про готовність України захищати свою землю та незалежність силою, – Зеленський. Никакого мирного времени быть не может, мы готовимся к войне: це заявив Лукашенко на початку квітня. ➖➖➖➖➖➖➖➖➖➖➖ ⚡❗ФОТО 2: Пише авторитетний телеграм-канал, наближений до українського істеблішменту. Які у вас думки про ситуацію?👇 https://t.me/Ukraineaboveallelse
    174переглядів
  • СПАЛИЛИ НЕЛЮДИ ПШЕНИЦЮ

    Спалили нелюди пшеницю,
    Але ж пшениця – хліб святий.
    А далі наплюють в криницю,
    Тоді й води з неї не пий.

    Ще вчора золотом світилась
    Пшенична нива у степу,
    А серед ночі обвугли́лась,
    Й така впала на землю цю святу.

    Згорів на вуголь кожен колос,
    Вуглинками ж бо він зробивсь.
    Невже лихий штовхав їх голос?
    На кого нелюд обізливсь?

    Чим завинила ця пшениця?
    Чим завинив святий цей хліб?
    Бо був би хліб і паляниця,
    І не один чудовий сніп.

    Що думав нелюд, ніж палити?
    Про що були його думки́?
    Гріхи не легко відмолити.
    За це не в рай ведуть стежки́.

    Свята пшениця вуглем стала,
    Воює в людях сатана.
    Ніко́му ж там не заважала –
    Вона ж стояла, як стіна.

    А колос злотом був налитий,
    Жнива на носі вже от-от…
    Та нелюд є несамовитий.
    Який закладений був лот?

    І не боялися ж бо Бога
    Антихристи зловісні ті.
    Куди душі буде́ доро́га
    За ці зерниночки святі?

    Як можна бу́ло так чинити?
    До того як було́ дійти?
    За що було́ цей хліб палити?
    І як на шлях такий зійти?

    Нема у серці у них Бога,
    Нема святого і в душі́.
    Невже не взяла їх тривога,
    Що не спечуться калачі?

    Госпо́дь за це ж бо їх накаже,
    Але не знають навіть як.
    Цей гріх безслідно не поляже –
    «Скуштують» же вуглин цих смак.

    20.01.2019 р.

    ©Королева Гір Клавдія Дмитрів, 2019


    СПАЛИЛИ НЕЛЮДИ ПШЕНИЦЮ Спалили нелюди пшеницю, Але ж пшениця – хліб святий. А далі наплюють в криницю, Тоді й води з неї не пий. Ще вчора золотом світилась Пшенична нива у степу, А серед ночі обвугли́лась, Й така впала на землю цю святу. Згорів на вуголь кожен колос, Вуглинками ж бо він зробивсь. Невже лихий штовхав їх голос? На кого нелюд обізливсь? Чим завинила ця пшениця? Чим завинив святий цей хліб? Бо був би хліб і паляниця, І не один чудовий сніп. Що думав нелюд, ніж палити? Про що були його думки́? Гріхи не легко відмолити. За це не в рай ведуть стежки́. Свята пшениця вуглем стала, Воює в людях сатана. Ніко́му ж там не заважала – Вона ж стояла, як стіна. А колос злотом був налитий, Жнива на носі вже от-от… Та нелюд є несамовитий. Який закладений був лот? І не боялися ж бо Бога Антихристи зловісні ті. Куди душі буде́ доро́га За ці зерниночки святі? Як можна бу́ло так чинити? До того як було́ дійти? За що було́ цей хліб палити? І як на шлях такий зійти? Нема у серці у них Бога, Нема святого і в душі́. Невже не взяла їх тривога, Що не спечуться калачі? Госпо́дь за це ж бо їх накаже, Але не знають навіть як. Цей гріх безслідно не поляже – «Скуштують» же вуглин цих смак. 20.01.2019 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів, 2019
    228переглядів
  • ГОЛОДОМОРУ ЩОБ НЕ ЗНАЛИ

    В нас гинуть люди, в нас війна,
    Яка уже роки триває,
    І хліб наш палить сатана,
    Вивозить інший, викрадає.

    То справжній це є геноцид.
    Не дай, Господь, голодомору!
    Ця зграя нелюдів і гнид
    Ввірвалась в нашую комору.

    В коморі збіжжя золоте…
    Без хліба хоче нас лишити,
    Сяга потвора на святе,
    А нам без хліба не прожити.

    Благаєм Бога, щоб вберіг,
    Голодомору щоб не знали,
    Щоб ворог це зроби́ть не зміг,
    Щоб нас без хліба не зостали.

    Голодного не знать життя,
    Не пухнуть з голоду й вмирати,
    Дорослий хліб, щоб їв й дитя,
    Нам голоду щоб не зазнати.

    Нам страшно думать про таке,
    Женем думки́ про смерть голодну,
    Тепер життя страшне й тяжке,
    Нам палять землю хлібородну.

    Вбива нас клятая орда
    І замість хліба міни сіє.
    В нас чорні дні, страшна біда,
    А з цього ворог лиш радіє.

    17.11.2024 р.

    ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2024
    ГОЛОДОМОРУ ЩОБ НЕ ЗНАЛИ В нас гинуть люди, в нас війна, Яка уже роки триває, І хліб наш палить сатана, Вивозить інший, викрадає. То справжній це є геноцид. Не дай, Господь, голодомору! Ця зграя нелюдів і гнид Ввірвалась в нашую комору. В коморі збіжжя золоте… Без хліба хоче нас лишити, Сяга потвора на святе, А нам без хліба не прожити. Благаєм Бога, щоб вберіг, Голодомору щоб не знали, Щоб ворог це зроби́ть не зміг, Щоб нас без хліба не зостали. Голодного не знать життя, Не пухнуть з голоду й вмирати, Дорослий хліб, щоб їв й дитя, Нам голоду щоб не зазнати. Нам страшно думать про таке, Женем думки́ про смерть голодну, Тепер життя страшне й тяжке, Нам палять землю хлібородну. Вбива нас клятая орда І замість хліба міни сіє. В нас чорні дні, страшна біда, А з цього ворог лиш радіє. 17.11.2024 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2024
    258переглядів
Більше результатів