#поезія Я — скеля, розчавлена штормом. Я — млявий одеський асфальт. Я — спалена вогнищем Тора. Я — олень у відблиску фар. Ти — спогад про ліс із лисичок. Краватка на шиї туга. Ти — фото, ціловане тричі. Як посмішка чорним птахам. Скажи, це хіба справедливо? Без тебе заварений чай. Безжальна одеська я злива. Я — тріснуте лезо меча. Скажи, це хіба не жорстоко? Без тебе розмішаний ром. Я — вилита з чашки протока. Я — вирване з птаха перо. Ти — віршик напамʼять у школі. Ти — танець на кожні свята. Нудота я. Відчай. Оскома. Я — порвані струни гітар. Ти — музика в автомобілі. Ти — памʼять. Ти — спогад тепла. Ти — мʼяко-колючі обійми. Я — тління. Згоряння. Зола.

#поезія #проза Легко писати злі вірші — так багато відтінків у негативу. Так безмежно простору для вигадливої творчості й витончених образ. А ти напиши щось добре і позитивне — скажуть: «попса». Любов нецікава у своїй потужній одноманітності. Але тільки любов, тільки любов врятує... Тільки любов стане ковчегом, який триматиметься на плаву навіть підточений шашелями — не шкода своєї плоті, якщо комусь треба дрібку для того, щоб жити — вистачить запасів її щедрот на кожен прийдешній день. Ти жадаєш любові як хворий булімією, хоче поспіхом хапати яскраві смаки глутамату, і запихати до рота, поки не полізе назад — їжа з чужого холодильника не наситить. Крадене тепло стане жаром, обпікаючи руки, але не розморозить нутро. Без осердя з магми любові сльози застигнуть ожеледдю і стануть власним саркофагом відчуження від справді живих. Тільки любов квітне і шириться, виринаючи трояндою з анахати сліпучим шестикрилим серафимом! Серафимом, що випалить всі нарости, папіломи й бородавки на втомленій твоїй душі. Тільки любов, сестро, тільки любов! Вгамує паводок претензій, що робить лице зморшкуватим від довгого ковзання брудної води, яка лишає розчерки лез. Порізи претензій заживуть, шрами лишаться. Але не болітимуть, сестро, вже не болітимуть! Любов зробить штучне дихання і запустить заклякле у темряві серце. Тільки любов, сестро, тільки любов! Іляна Лисиця

І поки «срачі» щодо Всеукраїнського диктанту єдности «Треба жити» трохи вщухають… Маю вірш😉🫶 А треба жити. Всім нам треба жити. Життя іде — ні грама не стоїть… І кожним подихом щоранку дорожити, І дякувати Богу за цю мить. І бачити, яким буває небо, Які бувають гарні вечори, І що шепочуть над водою верби, І що підспівують їм юні явори. Бо треба жити. Всім нам треба жити. Серед новин і вічної зими… І як важливо душу не згубити У цих тенетах вражої пітьми. А треба жити… Хоч ламають крила, Хоч часом все буває шкереберть… Бо часто так, чекаючи на диво, Нас у буденності з’їдає круговерть. Бо треба жити, любі, треба жити — Радіти літній спеці і дощам, Кохати, вірити й Господа молити, Щоб силу дарував у штормі нам. Бо треба жити… Якось треба жити. Із першим проліском вдихати аромат, А ще — навчитися нікого не судити, Бо кожен має свій етап із втрат… © Аліна Войтенко І будемо жити - всупереч історії і заради тих, хто після нас говоритиме нашою мовою!🫂

#поезія Привіт, вітер стих, як мої сподівання. У мороці пальці застрягли так липко, так сліпо, що хочу знайти зорі Брайля, читати майбутнє чи вірші Калитко. Хрестами папіруси скотчу на вікнах приємно б зірвати безслідно й навіки. Шляхи не до Риму ведуть — у вітальню, засіяну фразами з культових фільмів, освячену спогадом — першим, останнім — і вірою в те, що думки — світловільні. Вони нас дістануть з холодного льоху побитих емоцій, повільно, потроху. «Химерні двадцяті», — колись про нас скажуть нові світлоносці в цій самій вітальні. Привіт, ми розтали, як масло у каші, та в пам’яті вашій ми наче зі сталі. Минуле читайте за зорями Брайля: ми дім збудували — ви стіни тримайте. Олена Галунець

#поезія Читаєш поетів, читаєш їх між рядками, Їх долі, їх мрії, їх горе, їх віри і сни, І часом здається вони не старіють з роками, Бо просто в віршах виливають все те, що болить, Бо просто віршами стирають всі рани і втоми, І страх розчиняють у дивних маленьких словах, І знають поети щось більше ніж іншим відомо, І вірять мов діти у те, що існують дива... Читаєш поетів, торкаєшся їхнього світу, І твій стає іншим, Хоч трохи світлішим стає, Бо знаєш, це диво - ті тихі розгублені вірші, От щойно не було, аж раптом беззахисно є... 29.10.2025 Іра Спірідонова

#поезія Щоранку збираєш себе докупи, Неначе ложку цукру до чаю чи кави, А потім згадуєш, що кави не буде: З води – лиш роси на гіллі октавами. З тепла – лиш осердя гарячих згадок, Чи про любов, чи про спокій у тиші вулиць. Й тумани садом, не вибухи – опади градом, І дихаєш осінню, джаз крізь осоння цмулиш. Вечірні закутки відтіняються полинами, Нема загрози заснути і не прокинутись. Калюжі брудом, не ламаним брухтом, лякають, І місто сопе уночі ліниво-дрімотними ритмами. І от тепер у тривогах доступна розкіш: Горнятко гаряче плюс цукор, який ти і не вживаєш. Сьогодні виявилось, що усе максимально просто: Дожити до ранку і випити свою каву. 26.10.2025 Олеся Репа На вірш автора надихнула картина Т.Гущиної "Моя ранкова кава"

#дати Терентій (Терешко) Макарович Пархоменко (28 жовтня 1872 — 23 травня 1910) — відомий український кобзар із чернігівського Полісся, уродженець села Волосківці (нині Чернігівська область). Він навчався у кобзаря Андрія Гайденка і був талановитим бандуристом, майстром своєї справи. Пархоменко знав вісім дум, історичні пісні про Морозенка, Саву Чалого, а також низку духовних віршів, псальмів і сатиричних пісень, таких як «Хома і Ярема», «Дворянка», «Міщанка», «Теща», а також танці «Козачок», «Дудочка», «Тетяна». У його репертуарі були характерні мелодії, виконані високим голосом із виразною фразировкою, під акомпанемент бандури, яку він тримав між колінами традиційним чернігівським способом. Його бандура мала 6 металевих обтягнутих басів і 14 приструнків на корпусі. Грав переважно двома пальцями правої руки (вказівним і середнім), а ліва рука використовувалася винятково для гри на басах. Пархоменко був сліпим від дитинства, але це не завадило йому стати відомим виконавцем. Його високий рівень виконавської культури оцінювали такі видатні діячі, як Іван Франко, Микола Сумцов, Олена Пчілка та інші. Він мав учнів, серед яких були Михайло Домонтович, Василь Потапенко, та Никон Прудкий. Його мистецтво мало значний вплив на розвиток гри на бандурі в Україні. Помер Терентій Пархоменко 23 травня 1910 року. Під час свого останнього концерту в Умані він зіткнувся з утисками від жандармів, що, ймовірно, сприяло його передчасній смерті

#поезія Вірш Оксани Мовчан. Читає Олеся Репа. Музика Марк Кармінський "Прощання з літом"

#поезія Мама фарбує волосся брунатно-рудим. Мамині очі — волошки: насичено-сині, Ніжно-замріяні. Неня в усьому мій спільник, Радник, учитель і подруга номер один. Я малолітня вдихаю її аромат — Терпко-солодкий, квітковий: бузково-жасминний. Тепла, як літо, матуся обожнює зими. Каже: «Морозно... Ти з бабою вдома? Дарма!» Вечір затúшний: пірнаю під ковдру, тоді Мати вигадує казку чи згадує Бога... Мамина Біблія — книжка затерта до дір: Сотні підкреслень, пожухлий гербарій на спогад... *** Мама граційна, гарніша від леді з реклам, Ніжна й жіночна. У пору духмяних акацій Носить спідниці та сукні: здебільшого максі, Світло-блакитні й зелені... Як вітер легка. Ольга за паспортом, Льоля — для тих, хто близькі. Трохи журлива: пізнала колючість утрати. Віддано любить, хоч дехто любові не вартий. Має за цінність листівки й десяток листів. Вічно в турботах — від них залюбки би втекла. Певна, що щастя не можна зміря‌ти грошима, Марить мистецтвом, віршує та іграшки шиє... Мріє: «Частіше б ходити в кіно та в театр». Любить просте — восени хризантемні хмарки Вдома повсюди: улюблені мамині квіти. Неня з таких, хто до світу всім серцем відкритий, Хто не для себе живе, а для інших горить. *** Мамині руки тонкі та від болю дрижать. Мама говорить: «Лишається вже небагато... Знаєш, урешті втухає спекотне багаття, Люди так само... Вже час догорати, а жаль...» «Ні, — заперечую, — викинь дурню з голови, Ще не стара, про розлуку казати зарано». Мама змовкає.  А в жовтні згасає на ранок: Ніби у вирій, тікає до раю від злив. Б'ється на друзки все звичне й щасливе: крихке. Жовтень уперше здається холодним і довгим. Маю надію, що там, де вона, хризантем Цілі сади та немає ні сліз, ні тривоги. ©Марія Чекарьова 28 червня–початок липня 2025 року P.S. Найкраща Мама у світі. Три роки, як не поряд. Назавжди в серці.

#поезія Вона любила дощ, а дощ любив її… Приходив уночі, сідав на підвіконні, Він знав про неї все, читав її вірші І цілував її простягнуті долоні. Смішний романтик дощ у душу заглядав, Він плакав про своє, у шибку бив щосили. Він знав, що він пропав, і мріяв про одне, Щоби вона його так само полюбила. Вона ділила з ним і радість, і печаль, І сльози під дощем здавалися водою, Котились по лиці, немов гірський кришталь. Їх бережно збирав і забирав з собою. Вона любила дощ, а дощ любив її, Тихенько обіймав її тендітні плечі, Він спокій дарував і мир її душі, Він рятував її від болю й порожнечі. Руслана Василів