Куп’янський напрямок.

Воїни 9 окремої бригади СБС щодня працюють у важких умовах, ремонтують БПЛА та тримають наше небо.

Ми відкрили невеликий збір на: ☕ каву

🍫 солодощі

⚡ маленькі речі, які додають сил і тепла нашим військовим

Іноді навіть чашка гарячої кави після важкої ночі — це вже підтримка, яка дуже відчувається 🙏

🎯 Тут немає великих сум. Навіть 20–50 грн мають значення.

💳 Номер банки: 5355 2800 6113 9836

🔗 Посилання на банку: https://mobile-app.pumb.ua/19hFQ

Якщо немає можливості задонатити — зробіть репост ❤️

Разом ми можемо більше.

#Слава #Україні 🇺🇦

Перед ним лежав не переможений заколотник, не злочинець і не бунтар.

Перед ним лежав останній керманич України, який наважився сказати імператорові «ні».

Легенда стверджує, що тоді Полуботок промовив:

— Скоро і Петро, і Павло стануть перед Божим судом.

Правда це чи ні, історики сперечаються досі.

Але дивовижно інше.

Через кілька тижнів після смерті Полуботка помер і сам Петро І.

Так народилася одна з найвідоміших легенд української історії.

Павло Полуботок зовсім не був романтичним повстанцем.

Навпаки.

Він належав до найзаможніших і найвпливовіших родів Гетьманщини. Був чернігівським полковником, мав величезні маєтності, тисячі підданих і міг спокійно прожити життя заможного аристократа.

Більше того — під час виступу Івана Мазепи він залишився на боці Петра І.

Здавалося, його кар’єра тільки починалася.

Але чим ближче Полуботок бачив справжню політику імперії, тим більше розумів: Москва не збирається поважати права України.

Після смерті гетьмана Івана Скоропадського в 1722 році саме Полуботок став наказним гетьманом.

І побачив, як одна за одною зникають українські вольності.

Петро І створив Малоросійську колегію, яка перебрала владу над Гетьманщиною.

Українських урядовців відсували.

Українські суди обмежували.

Українське самоврядування згортали.

І тоді Полуботок зробив те, на що мало хто наважувався.

Він почав писати цареві листи.

Не прохання.

Не покірні чолобитні.

А вимоги.

Вимоги повернути Україні її права, дозволити обрати гетьмана і припинити свавілля російських чиновників.

Для Петербурга це було майже викликом.

Імператори не люблять тих, хто нагадує їм про обіцянки.

У 1723 році Полуботка викликали до Петербурга.

Він ще не знав, що більше ніколи не побачить Україну.

Його заарештували разом із соратниками та кинули до Петропавлівської фортеці.

Там він провів останні місяці життя.

Без суду.

Без вироку.

Без надії на звільнення.

18 грудня 1724 року Павло Полуботок помер у в’язниці.

Йому було близько 64 років.

А потім з’явилася ще одна легенда.

Набагато відоміша.

Нібито перед арештом Полуботок відправив до Англії величезний скарб — сотні тисяч золотих монет.

І залишив заповіт:

повернути цей скарб лише тоді, коли Україна стане вільною державою.

Минали десятиліття.

Минали століття.

Змінювалися імперії.

А легенда жила.

У XIX столітті про золото Полуботка говорили в Російській імперії.

У XX столітті його шукали радянські чиновники.

Після відновлення незалежності України історію згадали знову.

Чи існувало те золото насправді?

Ніхто не знає.

Можливо, це лише красива легенда.

Але є річ, яка не потребує доказів.

Павло Полуботок справді віддав життя за право України самій вирішувати власну долю.

І через триста років ми пам’ятаємо не імператорських чиновників, які його ув’язнили.

Ми пам’ятаємо ім’я в’язня.

Бо саме такі люди залишаються в історії.

Перед ним лежав не переможений заколотник, не злочинець і не бунтар.

Перед ним лежав останній керманич України, який наважився сказати імператорові «ні».

Легенда стверджує, що тоді Полуботок промовив:

— Скоро і Петро, і Павло стануть перед Божим судом.

Правда це чи ні, історики сперечаються досі.

Але дивовижно інше.

Через кілька тижнів після смерті Полуботка помер і сам Петро І.

Так народилася одна з найвідоміших легенд української історії.

Павло Полуботок зовсім не був романтичним повстанцем.

Навпаки.

Він належав до найзаможніших і найвпливовіших родів Гетьманщини. Був чернігівським полковником, мав величезні маєтності, тисячі підданих і міг спокійно прожити життя заможного аристократа.

Більше того — під час виступу Івана Мазепи він залишився на боці Петра І.

Здавалося, його кар’єра тільки починалася.

Але чим ближче Полуботок бачив справжню політику імперії, тим більше розумів: Москва не збирається поважати права України.

Після смерті гетьмана Івана Скоропадського в 1722 році саме Полуботок став наказним гетьманом.

І побачив, як одна за одною зникають українські вольності.

Петро І створив Малоросійську колегію, яка перебрала владу над Гетьманщиною.

Українських урядовців відсували.

Українські суди обмежували.

Українське самоврядування згортали.

І тоді Полуботок зробив те, на що мало хто наважувався.

Він почав писати цареві листи.

Не прохання.

Не покірні чолобитні.

А вимоги.

Вимоги повернути Україні її права, дозволити обрати гетьмана і припинити свавілля російських чиновників.

Для Петербурга це було майже викликом.

Імператори не люблять тих, хто нагадує їм про обіцянки.

У 1723 році Полуботка викликали до Петербурга.

Він ще не знав, що більше ніколи не побачить Україну.

Його заарештували разом із соратниками та кинули до Петропавлівської фортеці.

Там він провів останні місяці життя.

Без суду.

Без вироку.

Без надії на звільнення.

18 грудня 1724 року Павло Полуботок помер у в’язниці.

Йому було близько 64 років.

А потім з’явилася ще одна легенда.

Набагато відоміша.

Нібито перед арештом Полуботок відправив до Англії величезний скарб — сотні тисяч золотих монет.

І залишив заповіт:

повернути цей скарб лише тоді, коли Україна стане вільною державою.

Минали десятиліття.

Минали століття.

Змінювалися імперії.

А легенда жила.

У XIX столітті про золото Полуботка говорили в Російській імперії.

У XX столітті його шукали радянські чиновники.

Після відновлення незалежності України історію згадали знову.

Чи існувало те золото насправді?

Ніхто не знає.

Можливо, це лише красива легенда.

Але є річ, яка не потребує доказів.

Павло Полуботок справді віддав життя за право України самій вирішувати власну долю.

І через триста років ми пам’ятаємо не імператорських чиновників, які його ув’язнили.

Ми пам’ятаємо ім’я в’язня.

Бо саме такі люди залишаються в історії.

Боже молитву прийми цю за воїнів наших,

Світло даруй їм у царських небесних висотах,

Душі прийми їх, від грізного пекла сховавши.

Вічно звучатиме пам'ять про долі й чесноти,

Рідні завжди зберігатимуть спогади власні,

Подвиг лишається знаком любові в турботах.

Щиро звертаємось нині до неба щочасно,

Сльози родинні несуть через горе глибоке,

Біль не руйнує чекання, бо віра незгасна.

Згадка про воїнів буде у серці щороку,

Слава народу лишиться у пам'яті з честю,

Мир Україні дарують молитви високі.

Втомлені душі знайдуть своє Царство Небесне,

Чисті дороги відкриють блакитні пороги,

Так, як Месія воскрес, так надія воскресне.

Наша молитва лунає до неба ясного,

Сила народу тримає від втрати нової,

Захист країни є подвигом для перемоги.

Предки згадали усі імена цих героїв,

Люди шанують відважних та славних по роду,

Вічно вклоняються мужнім до слави святої.

Пам'ять залишиться в серці простого народу.

Мирослав Манюк

18.06.2026

Охоронець колишнього командира

українського батальйону "Нахтіґаль", Романа Шухевича...

.

На цій світлині ви бачите Федора Кононовича зі села Нивиці поблизу Радехова на Львівщині (світлина зі сторінки Zenon Borovets).

.

До ОУН Федір Кононович вступив у 1937 році, а починаючи із 14 листопада 1943 року до 20 березня 1944 року він був співробітником спецвідділу зв’язку при проводі ОУН. Після цього аж до квітня 1945 року Федір Кононович був охоронцем Головного керівника УПА (а, кількома роками раніше - командиром батальйону "Нахтіґаль"), Романа Шухевича. Ті ж самі охоронні функції при Головному командирі УПА, Федір Кононович виконував із жовтня 1947 по літо 1948 року. Згідно із Постановою Української Головної Визвольної Ради від 22 листопада 1947 року і згідно з Наказом Головного військового штабу УПА ч.3/47 від п’ятого грудня 1947 року Федір Кононович нагороджений Срібним хрестом заслуги УПА.

.

Наприкінці 1952 року будучи оточений опергрупою МГБ, 36-річний Федір Кононович застрілився, щоб не датися живим у руки ворога.

.

І, наприкінці кілька слів про саме село Нивицю, звідки родом герой мого сьогоднішнього допису.

.

Отже, події розгорталися так: 27 січня 1944 червоні партизани загону особливого призначення НКВД «Победители» під командуванням Дмітрія Медведєва в селі Нивиці спалили стодолу із замкненими у ній українськими селянами. Перед тим їх по-садистськи катували, відрізаючи пилами і відрубуючи сокирами руки та ноги. Всього того дня тими НКВДистами в селі було замордовано і спалено 25 (за іншими даними - 29) селян. Це була помста «мєдвєдєвців» за дошкульні втрати у сутичці із маленьким чисельністю 17 осіб, відділом українських повстанців, 11 з яких загинули в цьому бою.

.

Серед полеглих був тоді Роман Сеньків — талановитий художник, давній член ОУН, засуджений на Львівському процесі (1936) до 15 років ув'язнення за участь в атентаті на провокатора польської поліції і за те, що намалював план радянського консульства та портрети його працівників, якими користувався при атентаті Микола Лемик. Причому найстаршим із загиблих був 55-літній Леонід Панасюк, наймолодшою 16-річна Ганна Смаль.

.

Ну, от що на це сказати... Приходить на думку лиш одне: як буде погожа днина, то перейдіться по цвинтарях біля свого села чи міста і як де зустрінете на могилі замість хреста якусь металеву червоного кольору облуплену пірамідку зі звіздою нагорі, то постарайтеся довідатися: а хто був отой чоловік чи жінка, які спочивають у тій могилі..? Якими заслугами при житті та людина вславилася..?

.

І, якщо ненароком виявиться, що та особа у 1940-1950 роках приїхала до нас з-за Збруча "піднімати" тут колгоспи чи боротися із "националистическим подпольем" на Західній Україні, то...

.

Одним словом ви самі знаєте, що маєте далі робити: докладно взнаєте всю інформацію про цю особу, потім йдете до місцевого священника і просите щоби дав благословення викопати ті останки і відправити їх "Новою Поштою" рідним того "визволителя" у росію чи деінде.

.

Не мають права спочивати у нашій землі останки тих, які прийшли сюди вбивати нас і наших рідних...

.

.

.

Куп’янський напрямок. Взводу ремонту та обслуговування БПЛА критично необхідний 3D-принтер для роботи.

🎯 Ціль збору: 57 000 грн Зараз вже є: 8 000 грн

3D-принтер — це не просто техніка. Це можливість: ▪️ швидко друкувати необхідні деталі для БПЛА ▪️ оперативно ремонтувати обладнання ▪️ не втрачати дорогоцінний час на фронті ▪️ зберігати ефективність роботи та життя наших військових

Збір відкрив військовий Кучеревський Анатолій, який разом із побратимами щодня працює в цих умовах та бачить реальні потреби підрозділу.

Кожна гривня — це допомога хлопцям, які тримають небо та працюють для нашої безпеки 🇺🇦

Навіть 20–50 грн мають значення. А якщо немає можливості задонатити — зробіть репост. Це теж дуже допомагає 🙏

💳 Номер банки: 5355 2800 6074 4131

🔗 Посилання на банку: https://mobile-app.pumb.ua/17MlK

🏦 Реквізити: UA633348510000026208123905403

Разом — сильніші. Слава Україні! 🇺🇦

Справжні нащадки Русі берегли б свою культурно-історичну спадщину. А для цих вона звісно чужа.

Століттями на зовнішній арені народ орків прикидається "вихідцями з Русі".

Путін ще недавно (коли фріка ще пускали на поріг в країни Європи) розповідав тому ж Макрону дивні історії про "рускую княжну Анну Ярославну". Донька київського князя буцімто об'єднує народи Франції і Московії. Цей полоумний писав статті, що нинішня росія походить із "купєлі Херсонеса", бо в Корсуні окупованій московитами колись хрестився київський же князь Володимир.

Чи не маячня божевільних?

Але цю маячню на повному серйозі прямо зараз через шкільні підручники прошивають в голови дітям різних племен на території російської федерації. Після цього пермяки, башкіри, татари і навіть явно монголоїдні буряти виростають з переконанням, що вони православниє рускіє. А далі когнітивний дисонанс в головах веде їх до думки: а чому тоді їхнім Києвом володіють якісь фашисти-укрАінци?

Жерцям культу з Кремля просто залишається підсунути обкраденим і знедоленим тубільцям рішення — іти на релігійну війну, продаючи сатані свої душонки за 3 копійки.

Але сьогодні болотні дикуни здійснють цілеспрямований удар по Лаврі. Просто від безсилля від того, що не можуть захопити Україну, виміщують злобу на її найціннішій культурній пам'ятці, яку вони типу вважають своєю. Їхня слабка культурна ідентичність не здатна витримати конкуренції - всі храми на території РФ молодші, не йдуть за своєю історичною цінністю ні в яке порівняння з тисячолітніми храмами Києва чи навіть Чернігова, а тому ніколи не здатні були ефективно об'єднувати московитів.

І саме тому предки з НКВД ще в 1941 замінували і взірвали культурну пам'ятку, коли тікали від німців і розуміли, що не зможуть більше володіти Руською спадщиною. Бо там були усипальниці всіх українських князів з часів Русі. З існуванням такого доказу давньої державності народу, який вони безуспішно намагалися інкорпорувати в своє безрідне плем'я на правах молодшої гілки, цей ІДІЛ не міг змиритися.

Власне цей кармічний цикл почав ще "перший вєлікорос" Андрій Боголюбський, який почав кар'єру з розграбування київської святині, а тому був затаврований як чужинець на Русі ще авторами тогочасних руських літописів.

Але московити не тільки є чужинцями на планеті, вони є антихристиянами.

І це важливо.

Бо багато християн у світі розчаровані повісткою в своїх державах і симпатизують рашці, бо помилково вірують, що РФ це "християнська держава і вона захищає цінності, які втратив Захід". Багато навіть в США збуджується, коли в Україні намагаються заборонити РПЦ.

Але Російська путінославна церква сьогдні так і не засудила російську армію за удар по християнській святині.

Отже навіть релігійний підрозділ ФСБ це антихристиянська агресивна організація.

Вони прикидаються християнами, але мають бути викинуті звідусіль.

За цей удар має бути покарання — повна заборона РПЦ. Ми маємо посилити процес викорінення цієї агресивної секти в світі і у нас. Кожен удар буде відплачено втратою Кремлем свого впливу. А потім цей процес перекинеться всередину нинішньої РФ.

А закінчиться в Москві.