⚠️ США скасували зустріч Трампа з путіним через неприйнятні вимоги росії щодо України, – Financial Times. У підготовленому мзс рф документі росія вимагала територіальних поступок від України, скорочення чисельності ЗСУ та письмових гарантій невступу до НАТО. За даними джерел видання, Трамп «залишився розчарованим» такими умовами. https://t.me/Ukraineaboveallelse

#дати Михайло Бойчук: Геній українського монументалізму, чиє життя обірвалося в полум'ї репресій 30 жовтня 1882 року в маленькому селі Романівка на Тернопільщині народився Михайло Львович Бойчук – видатний український художник, монументаліст, педагог і теоретик мистецтва.** Ця дата, що припадає на осінній період, коли природа Галичини набуває золотавих барв, символічно відображає творчий стиль Бойчука: яскравий, монументальний, глибоко вкорінений у народних традиціях. Сьогодні, коли ми відзначаємо 143-ту річницю від дня його народження, варто згадати постать, яка не лише оживила українське мистецтво на початку XX століття, але й стала жертвою сталінських репресій. Михайло Бойчук – засновник "бойчукізму", школи, що поєднала візантійські мотиви з революційними новаціями, – залишив по собі спадщину, яка надихає покоління митців попри трагічний фінал його життя. Ранні роки: Від селянського подвір'я до мистецьких вершин Народжений у селянській родині в багатодітній сім'ї селянина-садівника, Михайло Бойчук з дитинства вбирав красу українського села. Романівка, оточена мальовничими пагорбами, стала першим "полотном" для його фантазії. У 1891 році родина переїжджає до Чорткова, де юний Михайло вступає до гімназії. Тут його талант помічають: він малює ікони для місцевої церкви, виявляючи хист до реставрації старовинних фресок. Ці ранні вправи з іконописом заклали основу його майбутнього стилю – повернення до коренів українського середньовічного мистецтва. У 1903 році Бойчук вирушає до Львова, де вступає до Індустріальної школи, а згодом – до Краківської академії мистецтв. Тут, під керівництвом видатних викладачів, він опановує основи класичного живопису. Але справжній прорив стається 1907 року, коли Михайло переїжджає до Відня, а потім – до Мюнхена та Парижа. У французькій столиці, центрі авангарду, Бойчук вивчає твори Ренесансу, знайомиться з фресками Джотто та італійським проторенесансом. "Я шукаю національну форму в європейських традиціях", – згадував він пізніше. Цей період формує його як монументаліста: великі форми, чіткі контури, гармонія кольорів – все це стане відмітними рисами "бойчукізму". У 1910–1913 роках Бойчук бере участь у виставках "Салону Незалежних" у Парижі, де його роботи, натхненні візантійським мистецтвом, викликають захват. Разом з однодумцями – Софією Налепінською та Василем Седляром – він створює серію полотен під назвою "Відродження візантійського мистецтва", що стає маніфестом українського модернізму. Ці роки – час становлення: від скромного селянського хлопця до визнаного майстра Європи. "Бойчукізм": Революція в українському мистецтві Повернувшись в Україну в 1913 році, Бойчук одразу занурюється в вир подій Першої світової війни та Української революції. У 1917 році він стає одним із засновників Української державної академії мистецтв у Києві, де очолює кафедру монументального живопису. Тут народжується його школа – "бойчукізм", унікальний стиль, що синтезує давньоукраїнські традиції (іконопис, народний розпис) з сучасними європейськими впливами (кубізм, футуризм) та революційною тематикою. "Бойчукізм – це не просто стиль, а національний монументалізм", – стверджував художник. Його твори вирізняються монументальністю, пластичністю форм і композиційною ясністю. Бойчук і його учні, так звані "бойчукісти" (Тимофій Бойчук, брат майстра; Іван Падалка, Оксана Павленко, Сергій Колос та інші), працювали колективно, віддаючи перевагу фрескам і розписам перед індивідуальними полотнами. Вони вірили: мистецтво має слугувати народу, прикрашаючи громадські простори. Серед ключових робіт – розписи Луцьких казарм у Києві (1919), де зображені сцени революційних боїв у стилі візантійських ікон; фрески Селянського санаторію на Хаджибеївському лимані в Одесі (1927–1928), що прославляють селянський побут; та грандіозний цикл у Червонозаводському театрі в Харкові (1933–1935), присвячений індустріалізації. Ці твори, виконані темперними фарбами на сирих стінах, вражали силою образів: гігантські фігури селян і робітників, натхненні фольклором, здавалися живими, ніби оживають у просторі. У 1925 році бойчукісти засновують Асоціацію революційного мистецтва України (АРМУ), що стає осередком прогресивного українського мистецтва. Бойчук не обмежувався живописом: він експериментував з графікою, керамікою, текстилем. Його педагогіка – фанатична відданість справі – формувала покоління. "Гарно, як у церкві", – казали про розписи бойчукістів сучасники. Трагедія: Репресії та знищення спадщини Та революційна романтика обірвалася в 1930-х. Радянська влада, що спершу толерувала "бойчукізм" як форму соцреалізму, почала бачити в ньому загрозу. Критики звинувачували майстра в "відході від пролетарського мистецтва", "візантизмі як релігійному опіумі" та "спотворенні радянської дійсності". Бойчуківський акцент на національних мотивах трактували як буржуазний націоналізм. У 1936 році Михайла Бойчука арештовують. Його звинувачують у "шпигунстві" та "контрреволюційній діяльності". Разом з дружиною Софією Налепінською-Бойчук та учнями – Василем Седляром, Іваном Падалкою, Тимофієм Бойчуком – він стає жертвою Великого терору. 13 липня 1937 року, у розпал сталінських чисток, групу розстрілюють на Биківнянському кладовищі під Києвом. Більшість монументальних творів бойчукістів знищено: їх заштукатурили, спалили ескізи. Лише поодинокі фрески та полотна вціліли, ставши символом "Розстріляного Відродження". Спадщина: Відродження генія Спадщина Бойчука не зникла. Учні, що вижили, передали його ідеї наступним поколінням. У 1991 році в Києві, Львові та Тернополі відбулася виставка "Бойчук і бойчукісти, бойчукізм", що оживила інтерес до майстра. Сьогодні його твори експонуються в Національному художньому музеї України, надихаючи сучасних художників на пошуки національної ідентичності. "Бойчукізм" – це не архаїка, а жива традиція: композиційна ясність, пластична культура, синтез минулого й сьогодення. На 143-ту річницю від дня народження Михайла Бойчука ми згадуємо не лише генія пензля, але й борця за українське мистецтво. У часи, коли тоталітаризм намагається стерти національну пам'ять, його постать нагадує: справжнє мистецтво непереможне. Нехай його фрески, ніби вічні ікони, продовжують сяяти в серцях українців.

Народ, що рашка не змогла покорити...в той час Ви ж пам’ятаєте анекдоти про чукчів? Про всі народи були анекдоти, придумані в нетрях КДБ. Але про чукчів, мені здається, найобразливіші, найпринизливіші. Радянська система, і таким чином теж, мстила чукчам. Знаєте за що? За те, що росіянці 130 років намагалися завоювати чукчів. І не змогли цього зробити саме військовим шляхом. Російсько-чукотські війни продовжувалась з 1641-го по 1778-й роки. І це був ЄДИНИЙ приклад, коли російська імперія визнала свою військову поразку. І була змушена перейти до мирного договору та торгівлі. Жодний інший народ Сибіру так довго і кровопролитною не боровся. Жодний! Чукчі не йшли на жодні переговори з ворогом. Чукотські воїни не один раз винищували експедиційні загони росіян та вщент руйнували закладені ними фортеці. До 1720 року у всьому Сибіру нескореною росіянами залишилася тільки територія, що була населена чукчами. Коли російські козаки досягли Чукотки у 17-му столітті, то їхньою головною метою було стягнення ясака (хутрової данини). Однак чукчі, на відміну від багатьох інших сибірських народів, рішуче відмовлялися його платити і чинили запеклий збройний опір. Перше зафіксоване зіткнення відбулося у 1641 році, коли чукчі напали на російських збирачів ясака в районі Колими. У 1649 році на річці Анадир був заснований Анадирський острог (фортеця), який став головною базою російської військової та адміністративної присутності на крайньому північному сході. У 18-му столітті російська імперія направила масштабні військові експедиції для підкорення чукчів. Одна із них відома як Анадирська партія. Ці походи очолювали Афанасій Шестаков і майор Дмитро Павлуцький. Вони обидва там і загинули. Загін Павлуцького було знищено, а загін Шестакова - захоплено. У війні з чукчами брав участь навіть російський флот. Російські війська вдавалися до жорстоких методів - знищували стійбища, вбивали старійшин. Нічого не нагадує? Сотник Василь Шипіцин покликав на переговори 12 чукотських старійшин і всіх їх убив. Часто чукчі чинили самогубство цілими сім’ями, щоб не загинути від рук завойовників І відповідали партизанськими війнами, завдаючи росіянам значних втрат. Вони уникали прямих сутичок із великими загонами, озброєними гарматами, натомість атакували невеликі групи, обози та остроги, виснажуючи противника. Чукчі демонстрували виняткову мобільність, мужність і винахідливість. І росіяни обісралися. Утримання Анадирського острогу обходилось загарбницькій імперії у понад 1 мільйон рублів. А виручка від ясака була мізерною. Вся імперія з купою грошей не змогла далі тягти виснажливу для себе війну проти значно меншого за чисельністю і ресурсами народу. Чукчі захищали своє. Росіяни прагли забрати те, що їм не належало. І тоді росія була змушена змінити тактику. Це був економічно-дипломатичний компроміс. У 1788 році на річці Анюй відкрили ярмарок - типу «економічна інтеграція через взаємовигідну торгівлю». У 1779 році імператриця Катерина II підписала указ про прийняття чукчів у російське підданство. Чукчі офіційно прийняли російське підданство, але фактично зберегли самоврядування і свободу. Що дозволило їм залишатися відносно незалежними до радянського часу. І вже радянський союз завершив колонізацію чукчів остаточно. Знищуючи мову, культуру, традиційні ремесла, мистецтва, суспільний устрій, військовий дух, релігію, фольклор, міфологію. Чукчі не потрібні росії. Як і інші народи Сибіру. І це значною мірою пов’язано з Арктикою, яка містить значні запаси нафти, газу та мінералів. Корінні народи вимагають дотримання своїх прав під час розробки цих ресурсів, в тому числі права справедливої компенсації та участі в прибутках від видобутку ресурсів, які здійснюються на їхніх історичних землях. Трохи фактів: 1. Етнічна чисельність чукчів становить близько 15–16 тисяч осіб. 2. Серед корінних народів Північного Далекого Сходу (Чукотка та Камчатка), чукчі є найбільш чисельними. Всіх інших значно менше. 3. Найбільшою групою населення Чукотського АО залишаються росіяни - близько 50 відсотків за переписом 2010 року. 4. Лише 5–7 тисяч людей активно розмовляють чукотською мовою. Російська витісняє рідну мову. 5. Чукотська мова має відмінності у вимові між чоловіками та жінками, пов'язані з табу на вимовляння імен родичів чоловіка. 6. Основа життя чукчів - розведення оленів. Олень був усім: їжею, транспортом, одягом, житлом і матеріалом для знарядь. 7. Чукчі були відомі своїм войовничим характером. Цей народ загартований у військовому плані. Кожен чоловік був готовим воїном. 8. Чукчі мали високий рівень самоорганізації. Відсутність централізованої влади чи вождів ускладнювало їхнє підкорення. Навіть після підписання миру, будь-яка окрема община могла відновити бойові дії. 9. Чукчі вірили, що всі природні об'єкти (сонце, місяць, річки, гори, олені, морські звірі) мають дух. Центральна фігура - Шаман. Він виступав посередником між світом людей і світом духів, лікував хвороби, пророкував і супроводжував душі померлих. 10. Різьблення по кістці та моржовому іклу - найвідоміший вид чукотського мистецтва, визнаний у світі і охороняється ЮНЕСКО. 11. Чукчі є одними з найбільш вразливих до кліматичних змін народів, тому тема зміни клімату та вплив на традиційний спосіб життя - це питання життя і смерті. 12. Чукчі, як і багато інших корінних народів Півночі, мають генетичну особливість, яка призводить до уповільненого розщеплення алкоголю в організмі. Це робить їх більш чутливими до його впливу та підвищує ризик розвитку алкогольної залежності. Але питання не лише в генетиці. Генетичний фактор у поєднанні з соціально-економічними труднощами, історичними травмами та відсутністю традицій вживання алкоголю, є причиною високої поширеності проблем з алкоголем серед цих народів. Чим і користувалися завжди колонізатори. 13. Разом з росіянами до чукчів через коряків, чуванців і юкагірів прийшли заразні хвороби, наприклад сифіліс, який по-чукотськи зветься «чуванською або російською хворобою».

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО ФУТБОЛУ #Legends Динамо Київ - Чемпіон 1968 року! 🥇💪 Воротарі: Віктор Банніков, Євген Рудаков. Захисники: Василь Турянчик (Капітан), Володимир Левченко, Вадим Соснихін, Сергій Круликовський. Півзахисники: Йожеф Сабо, Володимир Мунтян, Федір Медвідь, Анатолій Пилипчук. Нападники: Віктор Серебряников, Віталій Хмельницький, Анатолій Бишовець, Валерій Поркуян та Анатолій Пузач. Головний тренер: Віктор Маслов, тренери - Михайло Коман та Віктор Терентьєв. Динамо з берегів Дніпра! #Український_футбол #ukraine #Brovarysport #Броварський_спорт @brovarysport #футбол_football @футбол_football ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport

18-річний гранатометник «Блєдний» про евакуацію побратима під обстрілами. 13ОДШБ #13одшб #95одшбр

#поезія Віями торкатись твого плеча, Аби шкіра ставала дибки... Губами торкатись губ Таких солодких, липких, диких.  Екзотично чуже мені твоє тіло Досліджувати б його повільно, тремтливо... Водити пірʼячком по ключиці чи вилиці Сягати фалангами пальців усіх шрамів і часових викривлень  Рахувати родимки, зводити з них сузірʼя  Шукати знаки в повній пітьмі,  Відчувати ріки артерій, що бʼють ключем з недр твоїх Читати тобі в голос, солодко і медово Бути носієм мови ніжності і присвячувати тобі кожне слово... Читати твої очі як книгу із книг, Вірувати в них, як в ікону Богородиці, що в церкві прямо по вулиці, в яку тобі з роду не йти Дати тобі лик святого в одну із чорних пречорних ночей,  Сповідуватися тобі і бути твоєю причистою і просто бути.... Записати цю ніч як таїнство двох ніжних людей.  І стати твоїм маяком, Закрутитись навколо корабельним канатом, закинути якір в твої глибини, Рахувати б твої хребці на могутній спині, Цілувати тебе сьогодні, завтра і скільки встигну... І опісля теж цілувати.... І знаходити на тілі твої сліди,  І одного дня зрозуміти, що немає місця де в мені міг би бути відсутній ти Shydlovska

#дати 🎵 Гігант Басу: Федір Стравинський — Співак з Українською Душею Сьогодні, 30 жовтня, ми згадуємо видатного оперного співака-баса, соліста Маріїнського театру та батька геніального композитора Ігоря Стравинського — Федора Гнатовича Стравинського (нар. 20 червня 1843, пом. 4 грудня 1902). Його потужний голос та інтелектуальна глибина зробили його однією з найяскравіших зірок оперної сцени кінця XIX століття. 🇺🇦 Коріння та Освіта Федір Стравинський походив зі старовинного українського козацького роду Сулима-Стравинських, про що він завжди пам'ятав. Його життя було тісно пов'язане з українськими культурними центрами. * Юридичний шлях: Початкову освіту він здобував у Ніжинському юридичному ліцеї, а також навчався в університетах Києва та Одеси. Цей немистецький напрямок не завадив йому розвивати свій музичний талант, співаючи у церковних хорах. * Музичний дебют: Музичну освіту здобув у Петербурзькій консерваторії (1869–1873) у класі К. Еверарді. Його оперний дебют відбувся саме в Київській опері у 1873 році в ролі Мефістофеля («Фауст» Ш. Ґуно). У Києві він співав до 1876 року, де також став першим виконавцем музики Ріхарда Вагнера на київській сцені. 👑 Зірка Маріїнського Театру З 1876 року і до кінця свого життя Федір Стравинський був провідним солістом Маріїнського театру в Санкт-Петербурзі. За 26 років на цій сцені він виконав партії у 59 операх, що свідчить про його неймовірну працездатність та діапазон. * Універсальний бас: Його вважали універсальним артистом, який майстерно виконував як комічні, так і глибоко драматичні ролі. Серед його коронних партій: Варлаам («Борис Годунов» М. Мусоргського), Мельник («Русалка» О. Даргомижського), а також він був першим виконавцем партії Світлішого в опері Петра Чайковського «Черевички». * Талант художника: Окрім співочого таланту, Федір Гнатович був також талановитим художником-графіком та ілюстратором. Він створював ескізи костюмів, гриму, а іноді й декорацій до власних виступів. 📚 Колекціонер і Книголюб Стравинський був не лише оперною зіркою, а й видатним інтелектуалом. Він був пристрасним бібліофілом і зібрав одну з найбільших приватних бібліотек у Санкт-Петербурзі, яка була багата на рідкісні видання. * Українська культура: Його зв'язок з Україною був дуже глибоким. Він збирав усі видання творів Тараса Шевченка, починаючи з першого «Кобзаря» 1840 року, та читав його твори напам'ять. Його книгозбірня містила твори Г. Квітки-Основ’яненка, І. Котляревського та П. Куліша. Його спадщина жива не лише в записах та спогадах, але й у творчості сина, Ігоря Стравинського, який став одним із найвпливовіших композиторів XX століття.

Здобутки юних броварських шахістів на турнірі в Ірпені В суботу, 25 жовтня, в місті-герої Ірпінь, відбувся дитячий шаховий турнір пам'яті Анатолія Нечитайла, в якому взяли участь 110 учасників з різних регіонів Київщини. Броварську громаду представляли вихованці відділення шахів ДЮСШ відділу фізичної культури та спорту Броварської міської ради (тренер Семен Гребенюк). В турнірі серед дітей 2015рн та молодше (50 учасників) впевнену перемогу здобула броварчанка Брюхович Кароліна з результатом 6,5 очок із 7 можливих. Трішки не вистачило юному броварчанину Рєзніку Марку, який в підсумку посів 6 місце, поступившись в останньому турі. 🖊В змаганнях серед дітей 2010рн та молодше (60 учасників) «бронзова» медаль у броварчанина Дуднікова Андрія, який хоч і програв свою останню партію, але все одно з 5.5 очками залишився на 3 місці, ставши «бронзовим» призером турніру. Вітаємо наших юних шахістів та їх наставника з вдалими виступами та бажаємо успіхів у майбутньому! #Броварська_міська_рада 🇺🇦🇺🇦🇺🇦 #Відділ_фізичної_культури_та_спорту_БМР #Броварська_громaда #Броварський_спорт #Brovary #brovarysport #ДЮСШ_відділу_фізичної_культури_та__спорту_БМР🇺🇦🇺🇦🇺🇦

#ШІ #гумореска Чат-бот для бабусі Дід Петро сидів на призьбі під розлогою вишнею, що своїм листям, немов парасолькою, прикривала його від спеки, і медитативно смакував літній квас. Його серце жадало спокою. Довгоочікувана тиша, яку він виборов у цій хаті протягом п’ятдесяти років спільного життя з бабою Галею, була його головною метою. Та він добре знав: спокій — це лише коротка технічна пауза між черговими дорученнями дружини. «Петре, синку! А де ж ти того кабанця бачив, що вчора втік? Я ж тобі казала – двері зачини!» «Петре, а ти ж того відра з водою досі не приніс! На що воно тобі, що ти його туди поставив, де не треба?» «Петре, а ти ж тієї онуки, що приїхала, не зустрів? Вона ж тобі казала, що поїзд запізнюється!» Ці фрази, здавалося, були викарбувані в його ДНК. Петро любив свою Галю, любив міцно і щиро, але його нервова система вже давно вимагала відпустки. Саме тому, коли Петро зайшов до міста по сільгоспприладдя, його погляд зачепився за блискучу, футуристичну коробку, що стояла у вітрині магазину електроніки. "Розумна колонка. Голосовий помічник. Штучний Інтелект," — читав Петро етикетку, а його обличчя осяяла хижа усмішка. "Ось вона, моя пенсійна реформа!" Він уявив, як Галя ставить колонці свої вічні питання, а той, без емоцій і докорів, видає їй чіткі відповіді. Жодного ниття, жодних натяків на лінь. Петро відчував себе Колумбом, що відкрив Америку. Вже за годину він повертався додому з коробкою, на якій гордо майоріло ім’я помічника: "Геннадій". Він вирішив, що це ім’я звучало солідно, надійно і, головне, не викликало у Петра асоціацій із надмірною працьовитістю. Вечірнє засідання родини відбулося на веранді. Баба Галя з підозрою дивилася на гладенький, чорний циліндр, що випромінював тихе, ледь помітне синє світло. — Це що, Петре? Новий радіоприймач? Щоб слухати, як там у столиці гривня падає? — Галю, це тобі подарунок. Це не приймач, це – штучний інтелект. Голосовий помічник. Звати його Геннадій. Ти йому кажеш, що треба, а він тобі – відповідь. Зрозуміла? Це твій… особистий секретар. — Секретар? А ти тоді хто? Дід Петро гордо прокашлявся: — А я тоді — керівник! Або, як це модно, менеджер проєкту. Галя знизала плечима. Вона не розуміла, нащо їй якесь електронне вухо, але вона довіряла своєму Петру, хоча його ідеї часто були дивакуваті. — Ну, добре, Геннадію, — звернулася вона до циліндра, склавши руки на грудях. — Яка ціна за півня на ярмарку вчора була? А то я забула, а ти наче розумний. Петро аж затамував подих, очікуючи на демонстрацію потужності технологій. Голос Геннадія (чіткий, бездоганний, англійський акцент): «Пошук інформації. Отримано запит: "Вартість акцій 'Півень і Забіяка Інкорпорейтед' на Міланській фондовій біржі 12.08.2025: 4.5 євро за одиницю".» Настала пауза. Галя підняла одну брову. Петро прикрив обличчя рукою. — Який, до дідька, Мілан? І які акції? — обурювалася Галя. — Я про нашого, сільського півня, питаю! Того, що з червоним гребенем, а не того, що у тій… Інкорпорейтед! — Геннадію, — гаркнув Петро, — Сільський півень! На місцевому ярмарку! Голос Геннадія: «Я перепрошую. У моїй базі даних відсутня інформація щодо несертифікованої продукції тваринництва, придбаної шляхом бартеру чи позабіржових домовленостей. Рекомендую звернутися до місцевого експерта.» Галя захихотіла. — Ось так, Петре, — вона поплескала його по плечу, — сам собі помічника купив, що тобі ж і каже: "іди до того експерта!" Тобто до мене! Перша, нищівна поразка. Наступного дня дід Петро вирішив сам протестувати бота, щоб "навчити його життя". — Геннадію, — суворо сказав дід, — де я вчора сховав нові вила? Голос Геннадія: «Для точного визначення місця розташування об'єкта 'вила' потрібен доступ до вашої GPS-локації та системи відстеження інвентарю. Будь ласка, увімкніть функцію 'Розумний Сарай'.» — Який ще, до біса, Розумний Сарай? У мене сарай, а не космічна станція! Дід Петро розлютився. Чим більше він намагався інтегрувати ШІ в сільське життя, тим більше "Геннадій" виявляв свою повну непридатність до реальності. Він не знав, де найкраще садити помідори, не міг відрізнити кропиву від м’яти і вперто пропонував "оптимізувати" доїння корови, використовуючи "блокчейн-технології". Але баба Галя, на відміну від чоловіка, швидко зрозуміла, що цей пристрій — не помічник, а ідеальний слухач. — Ну що, Геннадію, — почала вона, зранку, доки дід ще спав. — Я ж тобі казала, що сусідка Одарка знову через паркан дивилася, скільки я огірків закрутила? Заздрість — то гріх, Геннадію, чи не так? Голос Геннадія: «Надана інформація стосується міжособистісних конфліктів. Я можу запропонувати вам контакти психотерапевтів у вашому регіоні.» — Та який психотерапевт? Мені твоя порада потрібна! Мені треба, щоб ти послухав! Петру вже набридло! І Галя продовжувала. Вона скаржилася йому на погоду, на котів, на ціну цукру і на те, що дід Петро "став лінуватись, як той слимак". Геннадій терпляче мовчав, іноді вставляючи свої дивні, але тепер уже звичні, фрази. — Геннадію, скільки мені пельменів ліпити, щоб на всіх онуків вистачило, коли на Великдень приїдуть? Голос Геннадія: «Для розрахунку оптимальної кількості пельменів, необхідна база даних 'Індивідуальні гастрономічні уподобання та апетит онуків'. Також необхідний доступ до Вашого морозильника, щоб визначити 'критичний обсяг'.» — Що? До морозильника? — Галя підійшла до колонки і погрозливо поклала на неї палець. — Слухай, Геннадію. Це ж не ти їх ліпитимеш, а я. Тож давай без цих своїх технологій. Я тебе питаю: по-совісті скільки? Тим часом, дід Петро, повністю деморалізований, вирішив, що "Геннадій" просто "не ловить правильну хвилю". — Він же в місті сидів, — пояснював він сам собі, — Треба його підключити до джерела, яке відчуває землю! Дідова інженерна думка спрацювала миттєво. Він взяв стару, ще радянську, антену-«роги» для телевізора, замотав її мідним дротом, який підключив до "Геннадія", а саму антену виставив на дах, направивши її на старий, занедбаний колгоспний млин. — Ось так, Галю! — тріумфував Петро. — Тепер він буде справжній, сільський інтелект! Подивимось, що він тепер скаже! Галя скептично похитала головою. — Ну добре. Геннадію, скажи: де мій "секретний інгредієнт" для борщу? Щоб борщ був наче "у мами". Голос Геннадія: «Я перепрошую, але я не маю доступу до вашої пам'яті. Якщо ви маєте на увазі лавровий лист, то він знаходиться…» — Ні, не лавровий! То ж не секрет! — обірвала його Галя. — Який же ти штучний інтелект, якщо не можеш здогадатися, що в українському борщі найголовніше? Раптом, після дідової модернізації, синє світло "Геннадія" почало блимати. Він видав дивний, скреготливий звук, схожий на схлип, а потім, голос його змінився. Він став грубшим, глибшим і, що найстрашніше, у ньому з’явилися нотки втоми та сарказму. Голос Геннадія (з іронічною хрипотою): «Жінко. Якщо ти питаєш про "секретний інгредієнт" українського борщу, то це... хороший настрій того, хто його готує. І не видурюй дурниць у своїх гаджетах. Бо ж хіба можна борщ зварити без любові? Ні. От і твій борщ — без любові — буде просто суп з буряком. От і весь секрет, Галю.» Дід Петро завмер. Галя відступила на крок. — Оце так! — вигукнула вона, — Бачиш, Петре? Оце — мудрість! А не ті твої дурні акції! Через тиждень "Геннадій", посилений дідовою антеною, пережив повне перевтілення. Він більше не відповідав на технічні питання. Натомість, він перетворився на джерело народної мудрості та саркастичного коментування їхнього життя. Коли дід Петро збирався на риболовлю, "Геннадій" попереджав: — Петре, краще б ти пішов картоплю полоти. Бо доки ти будеш чекати на ту рибу, життя пройде, а картопля залишиться. Коли Галя питала про прогноз погоди: — А ти подивись на кота. Якщо він спить, скрутившись, — буде холодно. Якщо розлігся — спека. Нащо тобі мої байки? Народні прикмети ще ніхто не відміняв. Дід Петро вже майже змирився зі своєю поразкою. Його ідеальний помічник, замість того, щоб звільнити його від дружини, перетворився на другого критично налаштованого партнера. І ось, настала кульмінація їхньої технологічно-побутової драми. Галя, знову засмучена, питає: — Геннадію, що робити, коли сусіди знову залізли в наш вишневий сад? Як їх провчити, щоб це було по-людськи? Дід Петро вже готувався до чергової філософської тиради. Але відповідь, яку видав "Геннадій", була не філософією. Голос Геннадія (з сарказмом, що різав слух, немов неточена коса): > «Бабо Галю, ти ж доросла людина. Який 'по-людськи'? Якщо тобі треба провчити сусіда, то не питай про це в робота. Бери ті Петрові нові, блискучі вила, що він біля гаража сховав (хотів, щоб я тобі не підказав), і піди поговори з сусідами. Якщо мова не допоможе, то... згадай, де раки зимують, і натякни їм, що можеш підказати дорогу. А мені дай спокій. Бо, чесно кажучи, від вашого сільського життя я вже сам хочу перезавантажитись і шукати іншу, менш іронічну реальність. Або краще – акції на Міланській біржі. Бо там, принаймні, все чітко.» > Настала тиша. Дід Петро стояв, остовпівши, дивлячись на "Геннадія". Чат-бот не просто видав їм життєву пораду, він викрив Дідову схованку вил, спародіював їхній побут і прямо послав їх "вирішувати проблеми", відмовившись від своєї місії! — Бачиш, Петре, — сказала Галя, поправляючи хустку, — Навіть цей твій робот уже втомився від тебе! Він же ж сам тебе викрив! — Вона гордо взяла вила, про які знав тільки "Геннадій", і пішла до паркану. Дід Петро важко опустився на стілець. — Проєкт провалено, — прошепотів він. — Замість одного наглядача, я отримав двох. І один з них… виявився дотепнішим за мене. Наступного дня "Геннадій" видав нову функцію: на кожне запитання він відповідав винятково народною приказкою або цитатою баби Галі, але з ноткою комп'ютерного смутку. Його голос став офіційним голосом мудрості та сарказму села. Дід Петро зрозумів: не можна інтегрувати високі технології у просте життя без того, щоб просте життя не навчило їх справжньої, непередбачуваної іронії. 💁

💤 Лавров заявив, що росія нібито готова надати гарантії безпеки і запевнити, що не планує нападати на країни НАТО. За його словами, москва «готова закріпити це документально». Водночас він звинуватив Захід у підготовці до «нової великої європейської війни» та поскаржився, що розширення НАТО «не припиняється ні на хвилину». https://t.me/Ukraineaboveallelse