• #архів
    Варіант куленепробивного жилета для поліції, Німеччина.
    1930 рік.

    #архів Варіант куленепробивного жилета для поліції, Німеччина. 1930 рік.
    Like
    1
    46views
  • 🕯 Прицільним ударом fpv-дрона було вбито французького журналіста-фотографа Антоні Лаллікана.

    Разом з ним на місці, поблизу Дружківки Донецької області, працював журналіст та фотограф видання Kyiv Independent Григорій Іванченко. Він отримав поранення, зараз його стан стабільний.

    Обидва були в засобах індивідуального захисту, на їх бронежилетах був напис PRESS.
    #Новини_Україна #Новини_news_війна #Russian_Ukrainian #News_Ukraine #Но
    🕯 Прицільним ударом fpv-дрона було вбито французького журналіста-фотографа Антоні Лаллікана. Разом з ним на місці, поблизу Дружківки Донецької області, працював журналіст та фотограф видання Kyiv Independent Григорій Іванченко. Він отримав поранення, зараз його стан стабільний. Обидва були в засобах індивідуального захисту, на їх бронежилетах був напис PRESS. #Новини_Україна #Новини_news_війна #Russian_Ukrainian #News_Ukraine #Но
    87views
  • Adidas у Китаї представив надзвичайно милу осінньо-зимову колекцію для домашніх улюбленців😻😻😻

    У лінійці є теплі плащі з високим коміром для собак, жилетки для пухнастиків і бомбери різних кольорів. З аксесуарів — рюкзак для тварин із прозорим віконцем.

    Adidas у Китаї представив надзвичайно милу осінньо-зимову колекцію для домашніх улюбленців😻😻😻 У лінійці є теплі плащі з високим коміром для собак, жилетки для пухнастиків і бомбери різних кольорів. З аксесуарів — рюкзак для тварин із прозорим віконцем.
    Love
    1
    196views
  • #оповідання #ШІ
    "Там, де б’ється моє серце"
    Глава 24. Ім’я, що звучить

    Марія прокинулась рано, але не від будильника. Від тиші. Від тієї особливої тиші, яка несе щось нове. Вона взяла телефон, як завжди — без надії, радше з інерції. Але цього разу — спалахнуло повідомлення:

    > «Обмін. 50 повернулись. Є відео. Канал “Суспільне”.»

    Вона натиснула. На екрані — чоловіки в формі, виснажені, але живі. Хтось усміхався, хтось мовчав. Один із них — високий, з глибокими очима, говорив повільно, але чітко.

    — «Я — Ігор. 36-та бригада. Нас тримали в Брянці. Там був один хлопець. Максим. Він тримався. Не ламався. Я не знаю, чи він ще там, але якщо хтось його шукає — він вартий того.»

    Марія завмерла. Вона перемотала. Слухала знову. І знову. Ім’я прозвучало. Вголос. Публічно. Вперше.

    *

    Через дві години вона вже стояла біля шпиталю. Волонтерка, з якою вона переписувалась, написала коротко:
    > «Ігор — у 7-й палаті. Говорити можна, але не довго. Він слабкий.»

    Марія зайшла. Палата була тиха. Ігор лежав, перев’язаний, з крапельницею. Поруч — мама, сивоволоса, з очима, які вже бачили більше, ніж хотіли.

    — «Вибачте, я… Я Марія. Я шукаю Максима. Ви сказали, що він був з вами.»

    Ігор повернув голову. Дивився довго. Потім кивнув.

    — «Так. Він був. Ми сиділи в одному секторі. Він не говорив багато. Але коли треба було — говорив. Він тримав інших. Як опора.»

    — «Ви впевнені, що це він? Максим. З Києва. З 36-ї.»

    — «Так. Він говорив про дівчинку. Не свою. Про доньку жінки, яку чекає. Про вас. Про те, як ви переїхали. Це ви?»

    Марія стиснула пальці. Її голос був рівний, але всередині — все тремтіло.

    — «Так. Це я.»

    Ігор заплющив очі. Потім відкрив і додав:

    — «Він писав листа. На клапті паперу. Не знаю, чи дійшов. Але він писав. І в кожному слові — було життя. Він не здавався. Навіть коли нас били. Навіть коли не давали води. Він тримався. І тримав нас.»

    Марія сіла на край стільця. Вона не знала, що сказати. Її думки були як сніг — тихі, але щільні. Вона подивилась на Ігоря:

    — «Ви можете описати, як він виглядав?»

    — «Худий. Але очі — живі. Він дивився не в стіну, а крізь неї. Як ніби знав, що там — хтось чекає.»

    *

    Вона вийшла зі шпиталю, не відчуваючи ні снігу, ні вітру. Київ був сірий, але не порожній. Вона йшла, як крізь воду. Але щось у ній вже не тремтіло. Ім’я прозвучало. Хтось його бачив. Хтось його пам’ятає.

    Вона зайшла до кав’ярні, де колись працювала над проєктом. Сіла за той самий столик. Дістала блокнот. Написала:

    > «8 січня. Ігор. Брянка. Максим — живий. Неофіційно, але точно. Говорив про мене. Про Аліну. Про лист. Про опору. Про те, що не здається.»

    Вона писала не для когось. Для себе. Щоб не забути. Щоб зафіксувати. Щоб не розмити це в потоці тривог.

    Увечері Марія повернулась додому. Аліна малювала. На столі — новий малюнок: тато в бронежилеті, з усмішкою. Поруч — мама. Вони тримаються за руки.

    — «Мамо, я зробила новий. Той старий був занадто дитячий.»

    Марія усміхнулась. Вперше за довгий час — щиро.

    — «Цей — дуже влучний.»

    Аліна нахилилась:

    — «А ти щось дізналась?»

    Марія кивнула.

    — «Так. Ім’я прозвучало. І це — початок.»

    Далі буде...

    #оповідання #ШІ "Там, де б’ється моє серце" Глава 24. Ім’я, що звучить Марія прокинулась рано, але не від будильника. Від тиші. Від тієї особливої тиші, яка несе щось нове. Вона взяла телефон, як завжди — без надії, радше з інерції. Але цього разу — спалахнуло повідомлення: > «Обмін. 50 повернулись. Є відео. Канал “Суспільне”.» Вона натиснула. На екрані — чоловіки в формі, виснажені, але живі. Хтось усміхався, хтось мовчав. Один із них — високий, з глибокими очима, говорив повільно, але чітко. — «Я — Ігор. 36-та бригада. Нас тримали в Брянці. Там був один хлопець. Максим. Він тримався. Не ламався. Я не знаю, чи він ще там, але якщо хтось його шукає — він вартий того.» Марія завмерла. Вона перемотала. Слухала знову. І знову. Ім’я прозвучало. Вголос. Публічно. Вперше. * Через дві години вона вже стояла біля шпиталю. Волонтерка, з якою вона переписувалась, написала коротко: > «Ігор — у 7-й палаті. Говорити можна, але не довго. Він слабкий.» Марія зайшла. Палата була тиха. Ігор лежав, перев’язаний, з крапельницею. Поруч — мама, сивоволоса, з очима, які вже бачили більше, ніж хотіли. — «Вибачте, я… Я Марія. Я шукаю Максима. Ви сказали, що він був з вами.» Ігор повернув голову. Дивився довго. Потім кивнув. — «Так. Він був. Ми сиділи в одному секторі. Він не говорив багато. Але коли треба було — говорив. Він тримав інших. Як опора.» — «Ви впевнені, що це він? Максим. З Києва. З 36-ї.» — «Так. Він говорив про дівчинку. Не свою. Про доньку жінки, яку чекає. Про вас. Про те, як ви переїхали. Це ви?» Марія стиснула пальці. Її голос був рівний, але всередині — все тремтіло. — «Так. Це я.» Ігор заплющив очі. Потім відкрив і додав: — «Він писав листа. На клапті паперу. Не знаю, чи дійшов. Але він писав. І в кожному слові — було життя. Він не здавався. Навіть коли нас били. Навіть коли не давали води. Він тримався. І тримав нас.» Марія сіла на край стільця. Вона не знала, що сказати. Її думки були як сніг — тихі, але щільні. Вона подивилась на Ігоря: — «Ви можете описати, як він виглядав?» — «Худий. Але очі — живі. Він дивився не в стіну, а крізь неї. Як ніби знав, що там — хтось чекає.» * Вона вийшла зі шпиталю, не відчуваючи ні снігу, ні вітру. Київ був сірий, але не порожній. Вона йшла, як крізь воду. Але щось у ній вже не тремтіло. Ім’я прозвучало. Хтось його бачив. Хтось його пам’ятає. Вона зайшла до кав’ярні, де колись працювала над проєктом. Сіла за той самий столик. Дістала блокнот. Написала: > «8 січня. Ігор. Брянка. Максим — живий. Неофіційно, але точно. Говорив про мене. Про Аліну. Про лист. Про опору. Про те, що не здається.» Вона писала не для когось. Для себе. Щоб не забути. Щоб зафіксувати. Щоб не розмити це в потоці тривог. Увечері Марія повернулась додому. Аліна малювала. На столі — новий малюнок: тато в бронежилеті, з усмішкою. Поруч — мама. Вони тримаються за руки. — «Мамо, я зробила новий. Той старий був занадто дитячий.» Марія усміхнулась. Вперше за довгий час — щиро. — «Цей — дуже влучний.» Аліна нахилилась: — «А ти щось дізналась?» Марія кивнула. — «Так. Ім’я прозвучало. І це — початок.» Далі буде...
    Love
    1
    597views
  • #оповідання #ШІ
    "Там, де б’ється моє серце"
    Глава 23. Ті, кого шукають

    Камера була тиха. Сивий спав, як завжди — згорнувшись, обличчям до стіни. Максим сидів, спиною притулившись до холодного бетону. Він не рахував дні. Але тіло пам’ятало: січень. Мороз. Тіло тремтіло не від холоду — від очікування.

    Новий полонений з’явився несподівано. Його привели вночі. Молодий, з розбитою губою, але з очима, які ще не згасли. Звали його Артем. Він був із 93-ї бригади, потрапив у полон під Кремінною.

    — «Ти Максим?» — запитав він тихо, коли охоронець вийшов.

    Максим кивнув.
    — «Звідки знаєш?»

    — «Твоє ім’я було в списку. Я чув, як один з наших говорив, що тебе шукають. Що ти — в обмінному реєстрі. Неофіційно, але точно.»

    Максим не відповів. Лише дивився. Довго. Потім заплющив очі. І вперше за багато днів — не думав про втечу. Думав про повернення.

    *

    Київ. Квартира Марії.

    Вона сиділа за столом, перед нею — ноутбук, відкритий сайт Координаційного штабу. 8 січня — обмін. 50 українських захисників повернулись додому. Серед них — оборонці Маріуполя, ЧАЕС, Київщини. Вона читала кожне ім’я. Шукала. Не знаходила.

    Вона написала запит. Офіційний. Через форму. Через електронну пошту. Через знайомого юриста. Відповідь прийшла через три дні:

    > «Інформація про військовополонених є обмеженою. Ми не можемо підтвердити або спростувати участь конкретної особи в обмінному процесі. Просимо очікувати офіційного повідомлення.»

    Марія стиснула щелепу. Вона не була з тих, хто чекає. Вона відкрила новий документ. Почала писати відкритого листа. Не як дружина. Як громадянка. Як архітекторка, яка знає, що кожна стіна — має тріщину.

    > «Мій громадянський чоловік, Максим, військовослужбовець ЗСУ, перебуває в полоні. Його ім’я зафіксоване на відео, яке поширили російські канали. Я звертаюсь до Координаційного штабу, до Офісу Президента, до всіх, хто має вплив: не дайте йому зникнути вдруге. Він — живий. І ми — живі, поки його чекаємо.»

    Вона надіслала листа. Потім — журналістам. Потім — волонтерам. Потім — мовчки сіла на підлогу. І заплакала. Без звуку. Бо Аліна спала.

    *

    Наступного дня Аліна прокинулась рано. Вона принесла коробку.

    — «Мамо, я зробила подарунок для тата. Щоб він знав, що ми його чекаємо.»

    У коробці — малюнки. Один — тато з мечем. Другий — тато в бронежилеті, з усмішкою. Третій — тато, який тримає маму за руку.
    Там була записка:
    > «Тату, я тебе люблю. Я знаю, що ти повернешся. Я зробила тобі чай з ромашкою, але він вже охолов. Я зроблю новий.»

    Марія не могла пояснити, що коробка не дійде. Але не зупинила доньку. Вона поклала її на полицю. Як обіцянку. Як доказ.

    *

    Максим сидів у кутку. Артем спав. Охоронець мовчав. Але щось змінилось. Він знав: його ім’я — звучить. Його шукають. І це означало, що він — не тінь.

    Він заплющив очі. Уявив коробку. Не тому, що знав про неї. А тому, що відчував: десь там — його чекають. І цього було достатньо, щоб не зламатися.

    Далі буде...

    #оповідання #ШІ "Там, де б’ється моє серце" Глава 23. Ті, кого шукають Камера була тиха. Сивий спав, як завжди — згорнувшись, обличчям до стіни. Максим сидів, спиною притулившись до холодного бетону. Він не рахував дні. Але тіло пам’ятало: січень. Мороз. Тіло тремтіло не від холоду — від очікування. Новий полонений з’явився несподівано. Його привели вночі. Молодий, з розбитою губою, але з очима, які ще не згасли. Звали його Артем. Він був із 93-ї бригади, потрапив у полон під Кремінною. — «Ти Максим?» — запитав він тихо, коли охоронець вийшов. Максим кивнув. — «Звідки знаєш?» — «Твоє ім’я було в списку. Я чув, як один з наших говорив, що тебе шукають. Що ти — в обмінному реєстрі. Неофіційно, але точно.» Максим не відповів. Лише дивився. Довго. Потім заплющив очі. І вперше за багато днів — не думав про втечу. Думав про повернення. * Київ. Квартира Марії. Вона сиділа за столом, перед нею — ноутбук, відкритий сайт Координаційного штабу. 8 січня — обмін. 50 українських захисників повернулись додому. Серед них — оборонці Маріуполя, ЧАЕС, Київщини. Вона читала кожне ім’я. Шукала. Не знаходила. Вона написала запит. Офіційний. Через форму. Через електронну пошту. Через знайомого юриста. Відповідь прийшла через три дні: > «Інформація про військовополонених є обмеженою. Ми не можемо підтвердити або спростувати участь конкретної особи в обмінному процесі. Просимо очікувати офіційного повідомлення.» Марія стиснула щелепу. Вона не була з тих, хто чекає. Вона відкрила новий документ. Почала писати відкритого листа. Не як дружина. Як громадянка. Як архітекторка, яка знає, що кожна стіна — має тріщину. > «Мій громадянський чоловік, Максим, військовослужбовець ЗСУ, перебуває в полоні. Його ім’я зафіксоване на відео, яке поширили російські канали. Я звертаюсь до Координаційного штабу, до Офісу Президента, до всіх, хто має вплив: не дайте йому зникнути вдруге. Він — живий. І ми — живі, поки його чекаємо.» Вона надіслала листа. Потім — журналістам. Потім — волонтерам. Потім — мовчки сіла на підлогу. І заплакала. Без звуку. Бо Аліна спала. * Наступного дня Аліна прокинулась рано. Вона принесла коробку. — «Мамо, я зробила подарунок для тата. Щоб він знав, що ми його чекаємо.» У коробці — малюнки. Один — тато з мечем. Другий — тато в бронежилеті, з усмішкою. Третій — тато, який тримає маму за руку. Там була записка: > «Тату, я тебе люблю. Я знаю, що ти повернешся. Я зробила тобі чай з ромашкою, але він вже охолов. Я зроблю новий.» Марія не могла пояснити, що коробка не дійде. Але не зупинила доньку. Вона поклала її на полицю. Як обіцянку. Як доказ. * Максим сидів у кутку. Артем спав. Охоронець мовчав. Але щось змінилось. Він знав: його ім’я — звучить. Його шукають. І це означало, що він — не тінь. Він заплющив очі. Уявив коробку. Не тому, що знав про неї. А тому, що відчував: десь там — його чекають. І цього було достатньо, щоб не зламатися. Далі буде...
    Love
    1
    476views
  • Коли 11 вересня 2001 року американський програміст Грейді Курпасі почув новини про літаки, що врізалися у вежі Всесвітнього торгового центру, він облишив усі свої справи та вирушив пішки з нью-йоркського району Квінз до Нижнього Мангеттену. Саме в цій частині міста, що опинилася в епіцентрі атак, мала перебувати його кохана Хісон.

    Вона вижила, але той день і ті пошуки змінили долю 29-річного Грейді — він вирішив завершити кар'єру програміста та вступив до Корпусу морської піхоти. Став офіцером, служив в Іраку та Афганістані, був поранений, отримав "Пурпурове серце".

    Після двадцяти років служіння американському народові, у вересні 2021-го капітан Курпасі вийшов у відставку. І, здавалося, мав повернутися до цивільного життя.

    Але незабаром світ сколихнули новини про повномасштабне вторгнення Росії до України. І Грейді Курпасі вирішив, що його вміння будуть корисними на українській землі. У березні 2022-го року він вже бився з росіянами в Ірпені. А у квітні під час завдання на Херсонщині потрапив під російський обстріл. Останнього бійця, що бачив його живим, росіяни взяли в полон.

    Понад рік доля Курпасі залишалася невідомою. Навесні 2023-го про його історію дізналася американка Меган Моббс (її батько Кіт Келлог за президента Трампа стане спецпосланцем США з питань України).

    Вона взяла цю історію близько до серця не лише через громадянство Курпасі: в 2009-му він був стипендіатом Фонду Пета Тіллмана так само, як і сама Моббс чотири роки по тому.

    Тому вона вирішила провести розслідування, щоб дізнатися долю капітана. І підключила до нього співробітників американського благодійного Фонду Везермана, яким керує Моббс.

    Фонд Везермана (The Weatherman Foundation) створили американці Елізабет Везерман і Ендрю Дункан. З початком повномасштабного вторгнення Росії вони сконцентрували роботу організації на допомозі українцям через гуманітарні програми. Станом на зараз йдеться вже про суму в 150 мільйонів доларів.

    Мета цієї статті — саме розповісти про роботу фонду.

    А історія Грейді Курпасі стала прикладом того, як Фонд слідує своєму принципу — виявляти прогалини та заповнювати їх.

    Станом на весну 2023 року Фонд розв'язував інші проблеми. Найбільш масштабним їхнім проєктом було створення логістичного центру на румунсько-українському кордоні, звідки більш ніж 70-ти гуманітарним організаціям в Україні доставили понад 10 000 палет допомоги.

    Однією зі співробітниць, що супроводжувала проєкти, доводила до бенефіціарів гуманітарну допомогу та просто їздила туди, "де складно і страшно", була Ірина Хорошаєва. Тепер її долучили до пошуків Курпасі.

    💬 "Ми починали як сліпі кошенята. Це просто була така унікальна справа, яку потрібно було взяти, зробити, закрити і забути", – згадує Хорошаєва.

    Одного дня пошуки привели її до дверей миколаївського моргу. Там лежали останки бійців, які після деокупації частини Херсонщини забрали з тієї самої ділянки, де прийняла останній бій група Курпасі.

    І серед них Ірина знайшла бронежилет з його позивним.

    Проте це була лише частина роботи. Далі потрібно було ідентифікувати рештки тіла — для цього провели кісткову ДНК-експертизу. Зв'язатися з родиною, яка за цей час отримала багато неправдивих повідомлень про долю Грейді. Зрештою репатріювати його.

    💬 "В якийсь момент вона [дружина] сказала, що знала: Грейді вже немає. Коли у вас є кохана людина, ви просто знаєте, що її більше немає. Але у них була 13-річна донька. У той час вона була ще зовсім маленька. Для цієї родини дуже важливо було знайти внутрішній спокій та мати змогу поставити крапку в цій історії", – розповідає Моббс, яка разом із рідними зустрічала труну з тілом Курпасі в нью-йоркському аеропорту.

    Проте виявилося, що це не поодинокий випадок. Що й іншим родинам іноземних бійців, які зникли безвісти або загинули в Україні, теж потрібна допомога. Так Фонд Везермана створив програму для їхньої підтримки.

    А Хорошаєва більше не займається гуманітарною допомогою — тепер на ній пошук, ідентифікація та репатріація тих, хто не народився в Україні, але віддав за неї своє життя.

    Детальніше — читайте у матеріалі нижче 👇

    📖 https://www.pravda.com.ua/articles/2025/09/29/8000301/
    Коли 11 вересня 2001 року американський програміст Грейді Курпасі почув новини про літаки, що врізалися у вежі Всесвітнього торгового центру, він облишив усі свої справи та вирушив пішки з нью-йоркського району Квінз до Нижнього Мангеттену. Саме в цій частині міста, що опинилася в епіцентрі атак, мала перебувати його кохана Хісон. Вона вижила, але той день і ті пошуки змінили долю 29-річного Грейді — він вирішив завершити кар'єру програміста та вступив до Корпусу морської піхоти. Став офіцером, служив в Іраку та Афганістані, був поранений, отримав "Пурпурове серце". Після двадцяти років служіння американському народові, у вересні 2021-го капітан Курпасі вийшов у відставку. І, здавалося, мав повернутися до цивільного життя. Але незабаром світ сколихнули новини про повномасштабне вторгнення Росії до України. І Грейді Курпасі вирішив, що його вміння будуть корисними на українській землі. У березні 2022-го року він вже бився з росіянами в Ірпені. А у квітні під час завдання на Херсонщині потрапив під російський обстріл. Останнього бійця, що бачив його живим, росіяни взяли в полон. Понад рік доля Курпасі залишалася невідомою. Навесні 2023-го про його історію дізналася американка Меган Моббс (її батько Кіт Келлог за президента Трампа стане спецпосланцем США з питань України). Вона взяла цю історію близько до серця не лише через громадянство Курпасі: в 2009-му він був стипендіатом Фонду Пета Тіллмана так само, як і сама Моббс чотири роки по тому. Тому вона вирішила провести розслідування, щоб дізнатися долю капітана. І підключила до нього співробітників американського благодійного Фонду Везермана, яким керує Моббс. Фонд Везермана (The Weatherman Foundation) створили американці Елізабет Везерман і Ендрю Дункан. З початком повномасштабного вторгнення Росії вони сконцентрували роботу організації на допомозі українцям через гуманітарні програми. Станом на зараз йдеться вже про суму в 150 мільйонів доларів. Мета цієї статті — саме розповісти про роботу фонду. А історія Грейді Курпасі стала прикладом того, як Фонд слідує своєму принципу — виявляти прогалини та заповнювати їх. Станом на весну 2023 року Фонд розв'язував інші проблеми. Найбільш масштабним їхнім проєктом було створення логістичного центру на румунсько-українському кордоні, звідки більш ніж 70-ти гуманітарним організаціям в Україні доставили понад 10 000 палет допомоги. Однією зі співробітниць, що супроводжувала проєкти, доводила до бенефіціарів гуманітарну допомогу та просто їздила туди, "де складно і страшно", була Ірина Хорошаєва. Тепер її долучили до пошуків Курпасі. 💬 "Ми починали як сліпі кошенята. Це просто була така унікальна справа, яку потрібно було взяти, зробити, закрити і забути", – згадує Хорошаєва. Одного дня пошуки привели її до дверей миколаївського моргу. Там лежали останки бійців, які після деокупації частини Херсонщини забрали з тієї самої ділянки, де прийняла останній бій група Курпасі. І серед них Ірина знайшла бронежилет з його позивним. Проте це була лише частина роботи. Далі потрібно було ідентифікувати рештки тіла — для цього провели кісткову ДНК-експертизу. Зв'язатися з родиною, яка за цей час отримала багато неправдивих повідомлень про долю Грейді. Зрештою репатріювати його. 💬 "В якийсь момент вона [дружина] сказала, що знала: Грейді вже немає. Коли у вас є кохана людина, ви просто знаєте, що її більше немає. Але у них була 13-річна донька. У той час вона була ще зовсім маленька. Для цієї родини дуже важливо було знайти внутрішній спокій та мати змогу поставити крапку в цій історії", – розповідає Моббс, яка разом із рідними зустрічала труну з тілом Курпасі в нью-йоркському аеропорту. Проте виявилося, що це не поодинокий випадок. Що й іншим родинам іноземних бійців, які зникли безвісти або загинули в Україні, теж потрібна допомога. Так Фонд Везермана створив програму для їхньої підтримки. А Хорошаєва більше не займається гуманітарною допомогою — тепер на ній пошук, ідентифікація та репатріація тих, хто не народився в Україні, але віддав за неї своє життя. Детальніше — читайте у матеріалі нижче 👇 📖 https://www.pravda.com.ua/articles/2025/09/29/8000301/
    WWW.PRAVDA.COM.UA
    Американська кров, пролита на українській землі. Як донька Кіта Келлога Меган Моббс повертає імена загиблим в Україні
    Фонд Везермана (The Weatherman Foundation) створили американці Елізабет Везерман і Ендрю Дункан. З початком повномасштабного вторгнення Росії вони сконцентрували його роботу на допомозі українцям через гуманітарні програми. Станом на зараз вже йдеться про суму в 150 мільйонів доларів. Саме розповідь про роботу фонду є метою цієї статті.
    599views
  • Коли 11 вересня 2001 року американський програміст Грейді Курпасі почув новини про літаки, що врізалися у вежі Всесвітнього торгового центру, він облишив усі свої справи та вирушив пішки з нью-йоркського району Квінз до Нижнього Мангеттену. Саме в цій частині міста, що опинилася в епіцентрі атак, мала перебувати його кохана Хісон.

    Вона вижила, але той день і ті пошуки змінили долю 29-річного Грейді — він вирішив завершити кар'єру програміста та вступив до Корпусу морської піхоти. Став офіцером, служив в Іраку та Афганістані, був поранений, отримав "Пурпурове серце".

    Після двадцяти років служіння американському народові, у вересні 2021-го капітан Курпасі вийшов у відставку. І, здавалося, мав повернутися до цивільного життя.

    Але незабаром світ сколихнули новини про повномасштабне вторгнення Росії до України. І Грейді Курпасі вирішив, що його вміння будуть корисними на українській землі. У березні 2022-го року він вже бився з росіянами в Ірпені. А у квітні під час завдання на Херсонщині потрапив під російський обстріл. Останнього бійця, що бачив його живим, росіяни взяли в полон.

    Понад рік доля Курпасі залишалася невідомою. Навесні 2023-го про його історію дізналася американка Меган Моббс (її батько Кіт Келлог за президента Трампа стане спецпосланцем США з питань України).

    Вона взяла цю історію близько до серця не лише через громадянство Курпасі: в 2009-му він був стипендіатом Фонду Пета Тіллмана так само, як і сама Моббс чотири роки по тому.

    Тому вона вирішила провести розслідування, щоб дізнатися долю капітана. І підключила до нього співробітників американського благодійного Фонду Везермана, яким керує Моббс.

    Фонд Везермана (The Weatherman Foundation) створили американці Елізабет Везерман і Ендрю Дункан. З початком повномасштабного вторгнення Росії вони сконцентрували роботу організації на допомозі українцям через гуманітарні програми. Станом на зараз йдеться вже про суму в 150 мільйонів доларів.

    Мета цієї статті — саме розповісти про роботу фонду.

    А історія Грейді Курпасі стала прикладом того, як Фонд слідує своєму принципу — виявляти прогалини та заповнювати їх.

    Станом на весну 2023 року Фонд розв'язував інші проблеми. Найбільш масштабним їхнім проєктом було створення логістичного центру на румунсько-українському кордоні, звідки більш ніж 70-ти гуманітарним організаціям в Україні доставили понад 10 000 палет допомоги.

    Однією зі співробітниць, що супроводжувала проєкти, доводила до бенефіціарів гуманітарну допомогу та просто їздила туди, "де складно і страшно", була Ірина Хорошаєва. Тепер її долучили до пошуків Курпасі.

    💬 "Ми починали як сліпі кошенята. Це просто була така унікальна справа, яку потрібно було взяти, зробити, закрити і забути", – згадує Хорошаєва.

    Одного дня пошуки привели її до дверей миколаївського моргу. Там лежали останки бійців, які після деокупації частини Херсонщини забрали з тієї самої ділянки, де прийняла останній бій група Курпасі.

    І серед них Ірина знайшла бронежилет з його позивним.

    Проте це була лише частина роботи. Далі потрібно було ідентифікувати рештки тіла — для цього провели кісткову ДНК-експертизу. Зв'язатися з родиною, яка за цей час отримала багато неправдивих повідомлень про долю Грейді. Зрештою репатріювати його.

    💬 "В якийсь момент вона [дружина] сказала, що знала: Грейді вже немає. Коли у вас є кохана людина, ви просто знаєте, що її більше немає. Але у них була 13-річна донька. У той час вона була ще зовсім маленька. Для цієї родини дуже важливо було знайти внутрішній спокій та мати змогу поставити крапку в цій історії", – розповідає Моббс, яка разом із рідними зустрічала труну з тілом Курпасі в нью-йоркському аеропорту.

    Проте виявилося, що це не поодинокий випадок. Що й іншим родинам іноземних бійців, які зникли безвісти або загинули в Україні, теж потрібна допомога. Так Фонд Везермана створив програму для їхньої підтримки.

    А Хорошаєва більше не займається гуманітарною допомогою — тепер на ній пошук, ідентифікація та репатріація тих, хто не народився в Україні, але віддав за неї своє життя.

    Детальніше — читайте у матеріалі нижче 👇

    📖 https://www.pravda.com.ua/articles/2025/09/29/8000301/
    Коли 11 вересня 2001 року американський програміст Грейді Курпасі почув новини про літаки, що врізалися у вежі Всесвітнього торгового центру, він облишив усі свої справи та вирушив пішки з нью-йоркського району Квінз до Нижнього Мангеттену. Саме в цій частині міста, що опинилася в епіцентрі атак, мала перебувати його кохана Хісон. Вона вижила, але той день і ті пошуки змінили долю 29-річного Грейді — він вирішив завершити кар'єру програміста та вступив до Корпусу морської піхоти. Став офіцером, служив в Іраку та Афганістані, був поранений, отримав "Пурпурове серце". Після двадцяти років служіння американському народові, у вересні 2021-го капітан Курпасі вийшов у відставку. І, здавалося, мав повернутися до цивільного життя. Але незабаром світ сколихнули новини про повномасштабне вторгнення Росії до України. І Грейді Курпасі вирішив, що його вміння будуть корисними на українській землі. У березні 2022-го року він вже бився з росіянами в Ірпені. А у квітні під час завдання на Херсонщині потрапив під російський обстріл. Останнього бійця, що бачив його живим, росіяни взяли в полон. Понад рік доля Курпасі залишалася невідомою. Навесні 2023-го про його історію дізналася американка Меган Моббс (її батько Кіт Келлог за президента Трампа стане спецпосланцем США з питань України). Вона взяла цю історію близько до серця не лише через громадянство Курпасі: в 2009-му він був стипендіатом Фонду Пета Тіллмана так само, як і сама Моббс чотири роки по тому. Тому вона вирішила провести розслідування, щоб дізнатися долю капітана. І підключила до нього співробітників американського благодійного Фонду Везермана, яким керує Моббс. Фонд Везермана (The Weatherman Foundation) створили американці Елізабет Везерман і Ендрю Дункан. З початком повномасштабного вторгнення Росії вони сконцентрували роботу організації на допомозі українцям через гуманітарні програми. Станом на зараз йдеться вже про суму в 150 мільйонів доларів. Мета цієї статті — саме розповісти про роботу фонду. А історія Грейді Курпасі стала прикладом того, як Фонд слідує своєму принципу — виявляти прогалини та заповнювати їх. Станом на весну 2023 року Фонд розв'язував інші проблеми. Найбільш масштабним їхнім проєктом було створення логістичного центру на румунсько-українському кордоні, звідки більш ніж 70-ти гуманітарним організаціям в Україні доставили понад 10 000 палет допомоги. Однією зі співробітниць, що супроводжувала проєкти, доводила до бенефіціарів гуманітарну допомогу та просто їздила туди, "де складно і страшно", була Ірина Хорошаєва. Тепер її долучили до пошуків Курпасі. 💬 "Ми починали як сліпі кошенята. Це просто була така унікальна справа, яку потрібно було взяти, зробити, закрити і забути", – згадує Хорошаєва. Одного дня пошуки привели її до дверей миколаївського моргу. Там лежали останки бійців, які після деокупації частини Херсонщини забрали з тієї самої ділянки, де прийняла останній бій група Курпасі. І серед них Ірина знайшла бронежилет з його позивним. Проте це була лише частина роботи. Далі потрібно було ідентифікувати рештки тіла — для цього провели кісткову ДНК-експертизу. Зв'язатися з родиною, яка за цей час отримала багато неправдивих повідомлень про долю Грейді. Зрештою репатріювати його. 💬 "В якийсь момент вона [дружина] сказала, що знала: Грейді вже немає. Коли у вас є кохана людина, ви просто знаєте, що її більше немає. Але у них була 13-річна донька. У той час вона була ще зовсім маленька. Для цієї родини дуже важливо було знайти внутрішній спокій та мати змогу поставити крапку в цій історії", – розповідає Моббс, яка разом із рідними зустрічала труну з тілом Курпасі в нью-йоркському аеропорту. Проте виявилося, що це не поодинокий випадок. Що й іншим родинам іноземних бійців, які зникли безвісти або загинули в Україні, теж потрібна допомога. Так Фонд Везермана створив програму для їхньої підтримки. А Хорошаєва більше не займається гуманітарною допомогою — тепер на ній пошук, ідентифікація та репатріація тих, хто не народився в Україні, але віддав за неї своє життя. Детальніше — читайте у матеріалі нижче 👇 📖 https://www.pravda.com.ua/articles/2025/09/29/8000301/
    WWW.PRAVDA.COM.UA
    Американська кров, пролита на українській землі. Як донька Кіта Келлога Меган Моббс повертає імена загиблим в Україні
    Фонд Везермана (The Weatherman Foundation) створили американці Елізабет Везерман і Ендрю Дункан. З початком повномасштабного вторгнення Росії вони сконцентрували його роботу на допомозі українцям через гуманітарні програми. Станом на зараз вже йдеться про суму в 150 мільйонів доларів. Саме розповідь про роботу фонду є метою цієї статті.
    543views
  • Залізний равлик завірусився в мережі — пост з 🐌 зібрав 3 млн переглядів і 10К лайків у хвіттері за кілька годин😳

    Виявилося, що є молюск, який їсть залізо і складається із заліза — Chrysomallon squamiferum. Равлик живе біля гарячих гідротермальних джерел в Індійському океані, де тиск і температура вбиває живе.

    Головна фішка: її панцир. Він складається із заліза та сульфіду заліза, що робить равлик єдиною живою істотою з «металевою бронею».

    Вчені відкрили цей вид у 2005, і зараз вони
    вивчають можливість використання його панцира в оборонній промисловості – для касок та бронежилетів.

    Тепер ясно, чим надихався Міядзакі😊
    Залізний равлик завірусився в мережі — пост з 🐌 зібрав 3 млн переглядів і 10К лайків у хвіттері за кілька годин😳 Виявилося, що є молюск, який їсть залізо і складається із заліза — Chrysomallon squamiferum. Равлик живе біля гарячих гідротермальних джерел в Індійському океані, де тиск і температура вбиває живе. Головна фішка: її панцир. Він складається із заліза та сульфіду заліза, що робить равлик єдиною живою істотою з «металевою бронею». Вчені відкрили цей вид у 2005, і зараз вони вивчають можливість використання його панцира в оборонній промисловості – для касок та бронежилетів. Тепер ясно, чим надихався Міядзакі😊
    Wow
    3
    300views 1 Shares
  • 💔 Після його загибелі дружина дістала бронік, який Денис носив у той самий — останній — день. Там вона знайшла пару дитячих шкарпеток. Тих самих, які малий намочив під час прогулянки. Денис поклав їх до себе у бронежилет — як талісман…

    Денис, позивний «Сич», медик бригади «Хижак» загинув 31 січня, виконуючи бойове завдання🕯️
    #Новини_Україна #Новини_news_війна #Russian_Ukrainian #News_Ukraine #Новини #Новини_news #Ukrainian_news #герої_війни
    💔 Після його загибелі дружина дістала бронік, який Денис носив у той самий — останній — день. Там вона знайшла пару дитячих шкарпеток. Тих самих, які малий намочив під час прогулянки. Денис поклав їх до себе у бронежилет — як талісман… Денис, позивний «Сич», медик бригади «Хижак» загинув 31 січня, виконуючи бойове завдання🕯️ #Новини_Україна #Новини_news_війна #Russian_Ukrainian #News_Ukraine #Новини #Новини_news #Ukrainian_news #герої_війни
    209views
  • Дякую за ідею написання допису Anna Fedoronok 🤝🇺🇦

    ‡Хресна хода 2.0: Палаюча віра та вибухова благодать‡💀

    "патріарх гундяєв–Кирило" офіційно оголосив: хресні ходи — тепер не просто духовна практика, а екстремальний спорт. Маршрут пролягатиме через НПЗ, склади ПММ і, якщо пощастить, пару стратегічних об'єктів, які ще не вибухнули.

    "Ми йдемо з вірою, касками, бронежилетами та вогнегасниками," — заявив один із "священн🤡служителів" поправляючи бронежилет поверх ряси.

    церква(секта РПЦ) попереджає: участь у ході може призвести до духовного просвітлення, легкого обгоряння та непередбачуваних зустрічей із архангелами.

    Войовничі"миряни" кирила вже готують "хоругви–транспаранти":
    "господи, благослови наш маршрут і дай нам РЕБ та GPS!"
    "святий дух — не горючий газ та бензин!" "Умру за лукойл!"

    Втрати серед учасників не виключаються, але, як кажуть у (церкві) кремля "краще згоріти в благодатному вогні НПЗ за ПуЙла ніж жити в гріху без ризику зостатися живим." Омен🤡👹💀‡

    ✍️27.08.2025

    https://t.me/RuslanSpeaks
    Дякую за ідею написання допису Anna Fedoronok 🤝🇺🇦 ‡Хресна хода 2.0: Палаюча віра та вибухова благодать‡💀 "патріарх гундяєв–Кирило" офіційно оголосив: хресні ходи — тепер не просто духовна практика, а екстремальний спорт. Маршрут пролягатиме через НПЗ, склади ПММ і, якщо пощастить, пару стратегічних об'єктів, які ще не вибухнули. "Ми йдемо з вірою, касками, бронежилетами та вогнегасниками," — заявив один із "священн🤡служителів" поправляючи бронежилет поверх ряси. церква(секта РПЦ) попереджає: участь у ході може призвести до духовного просвітлення, легкого обгоряння та непередбачуваних зустрічей із архангелами. Войовничі"миряни" кирила вже готують "хоругви–транспаранти": "господи, благослови наш маршрут і дай нам РЕБ та GPS!" "святий дух — не горючий газ та бензин!" "Умру за лукойл!" Втрати серед учасників не виключаються, але, як кажуть у (церкві) кремля "краще згоріти в благодатному вогні НПЗ за ПуЙла ніж жити в гріху без ризику зостатися живим." Омен🤡👹💀‡ ✍️27.08.2025 https://t.me/RuslanSpeaks
    713views
More Results