Машина часу ⏳

Кава в зернах Capiatto 1 кг — італійський продукт, створений для тих, хто цінує високоякісний напій як удома, так і в професійних кавових закладах. Зернова кава розроблена спеціально для любителів традиційного італійського стилю обсмаження з глибоким, насиченим смаком.


100% арабіка трьох різних країн з середньо-темним обсмаженням, гарантує ідеальну збалансованість смакових властивостей. Кава Capiatto вирізняється делікатними шоколадними, карамельними та горіховими нотками, які чудово розкриваються у класичному еспресо та молочних напоях на кшталт латте чи капучино. Правильне обсмаження дає можливість насолоджуватися багатством смаку у кожному ковтку.

Міцна структура кавових зерен допомагає повністю передати аромат та смакову глибину під час приготування незалежно від типу обладнання. Чи то домашня кавоварка, чи професійна машина в кав’ярні — Capiatto Espresso стабільно забезпечує високу якість та автентичний характер. Замовляйте каву на та робіть кожен момент особливим та по-справжньому італійським.

ДИВНЕ СЕЛО
Дмитро завжди казав, що в Україні є два види скарбів: ті, які ще не знайшли археологи, і ті, які вже давно лежать у сараях.

Микола лише сміявся.

— А ще є третій вид.

— Який?

— Ті, що баба продає як брухт, а потім біжить навздогін і кричить: «Ой, не той мішок забрали!»

Біла «Газель» котилася між селами. З відчиненого вікна Дмитро раз у раз висував ручний гучномовець:

— Купуємо чорний і кольоровий метал! Стару побутову техніку, акумулятори, пір'я! Купуємо старовинні речі!

У першому селі день почався вдало. Вони купили два старі велосипеди, пральну машину, три акумулятори, мідний казан і такого величезного чавунного котла, що Микола сказав:

— Якщо його добре почистити, можна борщ варити на все село.

У другому селі справи пішли ще краще. Один дід продав електродвигун, який важив, мабуть, більше за самого діда, а бабуся винесла патефон, праску на вугіллі й старий самовар.

— Хлопці, — усміхнулася вона, — якщо ще років десять не приїдете, то й мене купите як старовинну річ.

— Не можемо, бабусю, — відповів Дмитро. — Людей ми не скуповуємо.

— Шкода... А пенсія така, що вже й сама себе продати готова...

Сміялися всі.

До вечора кузов був заповнений майже доверху.

— Може, вже додому? — запитав Микола.

Дмитро подивився на дорогу, що губилася серед пагорбів.

— Он ще якесь село. Заїдемо на пів години. Може, знайдемо щось цікаве.

— У тебе це «на пів години» завжди закінчується пригодами.

Дорога ставала дедалі вужчою.

Асфальт давно закінчився, дерева схилилися над дорогою так низько, ніби намагалися підслухати розмову.

Навігатор мовчав.

Лише старий паперовий дорожній атлас показував, що десь попереду має бути село.

Нарешті між деревами з'явилися поодинокі старі хати.

Жодного магазину.

Жодної вивіски.

Навіть собаки не гавкали.

Дмитро взяв гучномовець.

— Купуємо чорний і кольоровий метал! Старовинні речі!..

Відгук луною покотився між хатами.

Через хвилину з подвір'я вийшов сухорлявий сивий дід.

Наче давно чекав саме на них.

— Старовину шукаєте?

— Буває.

— Ходімо.

Дід повів їх до старої комори.

Серед павутиння, старих скринь і пожовклих газет він дістав невеликий латунний компас.

Той був дивний.

Без жодної іржі.

Наче його зробили вчора.

Стрілка повільно оберталася сама по собі.

— Не працює? — запитав Микола.

— Навпаки, — усміхнувся дід. — Працює занадто добре.

— І що він показує?

— Не північ.

— А що?

— Він може показати, куди звичайній людині краще не ходити...

Хлопці засміялися.

— Гарний жарт.

— Це не жарт.

Дід раптом став серйозним.

— І ще... не затримуйтеся тут після заходу сонця.

— Чому?

— Бо тоді село прокидається.

Микола підморгнув Дмитрові.

— Здається, дідові телевізор показує забагато містики.

Старий не відповів.
Лише тихо промовив:
— Запам'ятайте одну річ. Якщо вночі вам здаватиметься, що дорога ходить колом, люди говорять неправду, а місяць світить не з того боку, — не дивіться очима. Дивіться компасом.

Микола засміявся.
— Це загадка чи інструкція?

Дід повільно похитав головою.
— Ні те, ні інше.

Він озирнувся на темний ліс і додав майже пошепки:
— І що б ви не почули після півночі... не відповідайте, якщо вас покличуть на ім'я.

У ту ж мить десь над лісом прогримів грім.

Дмитро розрахувався за компас і поклав його в бардачок.

Старий мовчки розвернувся і пішов до своєї хати, не озираючись.

Небо потемніло так швидко, ніби хтось накрив його важкою ковдрою.

Перші великі краплі застукали по даху «Газелі».

— Погода зіпсувалася, — сказав Микола.

Вони рушили.

За кілька хвилин Дмитро спробував увімкнути навігатор.

На екрані блиснуло повідомлення:

«Місцезнаходження не визначено».

— Дивно...

Він відкрив карту.

Дорога була.

Ліс був.

А села... не було.

Ні назви.

Ні позначки.

Наче його взагалі не існувало.

— Миколо...

— Що?

— Ми зараз їдемо селом, якого... немає на карті.

У цей момент колеса різко пішли вбік.

«Газель» загрузла в густій чорній багнюці.

Двигун гарчав, колеса крутилися, але машина не рухалася ні на сантиметр.

Микола дістав телефон.

— Немає мережі...

Дмитро теж подивився на свій.

Жодної поділки.

Жодного сигналу.

Лише тиша.

Дмитро першим вискочив із машини.

— Спробуй ще раз!

Микола натиснув на газ.

Колеса безпорадно закрутилися, розкидаючи чорну багнюку.

— Дарма...

Гроза вже гупала над самим селом. У темряві виднілося лише світло з найближчої хати.

— Ходімо попросимося переночувати, — сказав Дмитро.

Двері відчинилися майже одразу, ніби на них чекали.

На порозі стояла молода жінка.

Чорне волосся спадало на плечі, світла сорочка, довга спідниця, лагідна усмішка.

— Добрий вечір.

— Добрий... Вибачте, ми застрягли. Чи можна переночувати до ранку?

Жінка уважно подивилася на них.

— Можна.

Хлопці вже зраділи.

— Але не в хаті.

— Чому?

— Так треба.

Вона усміхнулася ще привітніше.

— Переночуєте в сінажнику. Там сухо й тепло.

— Та нам більше й не треба.

Вона винесла їм стару ковдру, глечик молока й окраєць хліба.

— Якщо вночі почуєте, що вас хтось кличе...

Вона на мить замовкла.

— Не виходьте.

— А хто може кликати?

— Тут уночі багато хто ходить.

І зачинила двері.

---

Сіно пахло літом.

Надворі шумів дощ.

— Добра господиня, — сказав Микола.

— Ага...

Дмитро згадав діда.

«...не відповідайте, якщо вас покличуть на ім'я...»

— Послухай...

— Що?

— А може, той дід не жартував?

— Якщо ми зараз почнемо боятися кожної бабусиної казки, то й брухт перестанемо скуповувати.

Вони засміялися.

І незабаром заснули.

...

— Дмитре...

Хтось тихо покликав.

Він розплющив очі.

Микола спав.

— Дмитре...

Голос лунав просто за дверима.

Тихий.

Добрий.

Майже знайомий.

Він уже хотів відповісти...

Та раптом пригадав слова діда.

«Не відповідайте...»

Дмитро лише штовхнув Миколу.

— Чуєш?

Микола мовчки кивнув.

Тепер голос кликав уже його.

— Миколо...

Потім обох.

Повільно.

Наполегливо.

Наче той, хто кликав, знав їх усе життя.

Під дверима зашаруділо.

Наче хтось ходив колами.

Раптом у щілині між дошками промайнув силует господині.

Але це вже була не та усміхнена молода жінка.

Спина зігнулася.

Волосся стало довгим і сивим.

Обличчя зморщилося, очі світилися дивним зеленкуватим блиском.

Вона ходила навколо сінажника, щось тихо шепочучи.

Сіно почало ворушитися саме по собі.

Дмитро перехрестився.

— Тільки мовчи...

Стара раптом спинилася.

Понюхала повітря.

І прошепотіла:

— Вийдіть... я знаю, що не спите...

Двері самі скрипнули.

Але ні Дмитро, ні Микола не поворухнулися.

Так минула, здавалося, ціла вічність.

Лише коли перший півень закукурікав десь далеко, усе стихло.

---

На подвір'ї було тихо.

Із хати вийшла та сама молода жінка.

Усміхнулася.

— Добре спалося?

Хлопці мовчки кивнули.

Вони не стали нічого питати.

Сіли в «Газель», витягли її з багнюки тракторцем, що дивним чином уже стояв неподалік, і рушили геть.

Та незабаром зрозуміли...

Вони їздять по колу.

Ось стара криниця.

Ось місток.

Ось покинутий млин.

І знову...

Та сама хата.

Те саме подвір'я.

— Ні... цього не може бути...

Вони звертали на інші дороги.

Повертали назад.

Їхали навпростець.

Та щоразу опинялися в тому самому місці.

Микола мовчки відкрив бардачок.

— Компас...

Вони обоє згадали слова старого.

Дмитро відкрив кришку.

Стрілка шалено крутилася.

Потім раптом завмерла.

І показала... просто в густий ліс, де дороги взагалі не було.

— Туди?!

— Іншого вибору немає.

Микола повернув кермо.

«Газель» повільно покотилася між деревами.

Гілки дряпали кузов, кущі били по дверях, але стрілка більше не рухалася.

За кілька хвилин дерева несподівано розступилися.

Попереду блиснула знайома траса.

Телефони одночасно ожили.

На екранах з'явився мобільний зв'язок.

Навігатор спокійно промовив:

— «Маршрут побудовано».

Дмитро озирнувся.

Позаду був лише ліс.

Ні села.

Ні хат.

Ні старого млина.

Ні навіть дороги, якою вони щойно виїхали.

Лише вітер шелестів листям.

Микола мовчки закрив компас.

— Знаєш...

— Що?

— Відтепер, якщо дід продаватиме мені старовинну річ і скаже: «Не затримуйся до вечора», — я навіть торгуватися не буду.

Дмитро розсміявся.

— І я теж.

Біла «Газель» рушила далі.

А старий компас тихо лежав у бардачку.

Його стрілка спокійно показувала на північ.

Наче тієї ночі нічого й не сталося.

ВІЙНА БЕЗ VIP-ЛОЖІ: Як виживала Фінляндія

Ви думаєте, Фінляндія — це мумі-тролі, затишні сауни, соціалізм із людським обличчям і добродушний різдвяний дід у засніженій Лапландії? Залиште ці стерильні казки для глянцевих буклетів. У 1939 році ця ваша еталонна скандинавська демократія була державою відморожених, кровожерливих м'ясників. Печерних дикунів, які пускали в розхід власних громадян із холодною, машинною ефективністю.

Уявіть собі фінського «ухилянта» тієї епохи. Переляканого лісоруба або тендітного студента з Гельсінкі, який раптом усвідомив, що його особисте життя цінніше за шматок промерзлої карельської багнюки. Що він не народжений для війни. Що в нього лапки, тонка душевна організація і взагалі він пацифіст.

Знаєте, що з ним робили?

З ним не вели душерятівних розмов адвокати. Йому не виписували адміністративний штраф. Правозахисники не заламували руки у пресі. Його просто брали за шкірку. Військово-польовий трибунал. Зимовий ліс. Сосна. Короткий наказ. Розстрільна команда, зібрана з його ж учорашніх сусідів. Свинець у потилицю. Тіло в мерзлу яму. Наступний.

За роки Зимової війни та Війни-продовження фіни офіційно шльопнули за вироками трибуналів сотні своїх солдатів та ухилянтів. А скільки було пристрелено на місці, біля бруствера, за боягузтво й паніку, без жодних папірців і протоколів — не знає ніхто. Їхня система примусу не знала жалю. Вона перемелювала людську психіку, вбиваючи в голови один простий рефлекс: крок назад страшніший, ніж крок уперед. Жорстоко? Печерно? Тоталітарно? Абсолютно.

А тепер давайте змахнемо піну цієї гіперболи й подивимося на анатомію фінського дикунства. Подивимося, як працює справжня державна машина, коли на кону стоїть її фізичне, біологічне виживання.

Три з половиною мільйони фінів опинилися сам на сам зі стосімдесятимільйонною радянською імперією. Математика смерті. Нуль шансів на папері. Щоб не перетворитися на чергову радянську республіку з Гулагом та колгоспами, Гельсінкі довелося вивернути країну навиворіт. Вони мобілізували п'ятнадцять відсотків населення. П'ятсот тисяч людей. До строю поставили всіх, хто міг тримати гвинтівку. Це тотальна утилізація генофонду.

Фінам не потрібні були тоновані мікроавтобуси й вуличні облави. Їхньою «бусифікацією» була сама структура суспільства.

У країні працювала організація «Шюцкор» — воєнізована мережа, що обплутала кожен хутір, кожну міську вулицю. Абсолютний, параноїдальний контроль. Ти не міг загубитися. Ти не міг відсидітися на орендованій квартирі. Тебе знали в обличчя. Якщо ти, здоровий мужик, не в окопі — ти ворог. Ти прокажений. Від тебе відвернеться власна родина, з тобою не привітається сусід. Держава створила умови, за яких ухилення стало соціально неможливим. Фінське суспільство перетворилося на один величезний капкан, що саморегулювався і гнав м'ясо на фронт безперебійним конвеєром.

І ось тут постає головне питання політичного реалізму.

Чому ця м'ясорубка не викликала внутрішнього вибуху? Чому озброєні до зубів фіни не розвернули гвинтівки на Гельсінкі? Чому вони не спалили свої призовні пункти, не підняли на вила свій уряд, який послав їх на вірну смерть?

А тому що ця система була справедливою.

Рівність у розподілі смерті. Ось той цемент, який утримував націю від розпаду.

У Фінляндії 1939 року не було концепції економічного бронювання. Ти не міг занести товстий конверт потрібним людям у погонах. Ти не міг відкупитися податками, довівши, що твій бізнес занадто важливий для тилу. Еліта не сиділа по елітних ресторанах, розмірковуючи про патріотизм під колекційне вино.

Син міністра одягав шинель і лягав у сніг. Спадкоємець найбільшого банку отримував гвинтівку і гнив у траншеї на лінії Маннергейма. Студент престижного університету замерзав на смерть поруч із безграмотним наймитом. Професори, депутати, промисловці — усі відправляли своїх дітей в одну й ту саму холодну, криваву багнюку. Фінська еліта стікала кров'ю рівно в тих самих пропорціях, що й фінські низи.

Людина — істота раціональна. Боєць у траншеї, коли на нього пре радянська бронетехніка при мінус сорока, здатен витримати справжнє пекло. Він змириться з обмороженнями. Він змириться з голодом. Він навіть змириться з тим, що його власна держава пригнала його сюди під страхом розстрілу.

Але він змириться з цим лише за однієї умови: якщо праворуч від нього, з відірваною осколком ногою, кричить від болю син мера його міста.

Тільки так працює примус. Якщо правила гри абсолютні, громадянин сприймає їх як стихійне лихо. Як зиму чи смерть. З ними не сперечаються. Їх терплять.

Але щойно держава починає сортувати людей на сорти — система ламається.

Щойно ви вводите прайс-лист на виживання. Щойно ви дозволяєте виродку-мажору кайфувати в безпеці тільки тому, що в нього є потрібна сума або тато в міністерстві. Щойно ви перетворюєте війну на податок для бідних — ви вбиваєте саму ідею держави. Жодний патріотизм не змусить людину вмирати за систему, яка офіційно, на законодавчому рівні визнає її життя дешевшим, ніж життя власника мережі ресторанів.

Якщо в човні пробоїна, а половина пасажирів купує собі право не вичерпувати воду, бо вони «генерують ВВП» — ті, хто махає відром, рано чи пізно кинуть його і почнуть пробивати голови цим пасажирам. Жодного марксизму. Це базова тваринна справедливість.

Фіни вижили не тому, що вони були якимись особливими надлюдьми. І не тому, що їхня демократія була м'якою та пухнастою. У кризу демократія завжди перетворюється на диктатуру. Вони вижили, тому що їхня еліта мала інстинкт самозбереження. Вона закрутила гайки так, що в населення затріщали кістки, але ця різьба була однаковою для всіх.

Жорстко? Так.
Цинічно? Так.
Справедливо? Абсолютно.

ЛІС НЕ ВИДАЄ ЧЕКІВ

Перед нами древнє дерево, у стовбур якого вмонтовано банківський термінал. Поряд завмерла безлика шарнірна постать. На перший погляд сцена здається сюрреалістичною. Та що довше вдивляєшся в неї, то виразніше розумієш: її предметом є не дерево, не машина і навіть не людина. Вона говорить про спосіб, у який людська свідомість зустрічається з реальністю.

Дерево втілює тривалість буття. Його коріння занурене в землю, крона тягнеться до світла, а саме існування не потребує жодного пояснення. У його мовчанні відчувається повнота, яка передує будь-якій людській інтерпретації. Постать звернена до термінала. Її увага природно зосереджується на знайомому інтерфейсі, адже саме через подібні структури сучасна людина дедалі частіше сприймає дійсність. Мова, символи, знання, технології та моделі сприйняття допомагають орієнтуватися в реальності, але водночас поступово визначають, як ми її сприймаємо. Згодом людина починає взаємодіяти вже не стільки зі світом, скільки зі способом його осмислення.

Саме тому термінал не руйнує композицію. Він здається її органічною частиною. Найтривожнішим виявляється не його поява, а легкість, із якою свідомість приймає його як природний елемент зустрічі зі світом.

У цьому прихована одна з фундаментальних особливостей людського існування. Ми створили тисячі способів наблизитися до світу й поступово забули, що близькість не потребує жодного способу.

Ліс залишається мовчазним. Його присутність не зводиться до інформації, не вичерпується описом і не піддається остаточному тлумаченню. Вона відкривається лише в досвіді безпосередньої зустрічі, коли між людиною і світом більше не постає потреба в черговому посереднику.

— Voss Ekobi

😎Відео кількакілометрових черг та істерик у росіян заполонили мережу.

«Люди за 30 літрів бензину годинами стоять. Треба програми знімати, як вижити на Далекому Сході», — коментує росіянин величезну чергу в Читі, яка за 5000 кілометрів від України.

📍 Не краща ситуація і в Астрахані, Бурятії та багатьох інших регіонах рф.

🔥 А також у тимчасово окупованому Криму.

«Що виходить: Крим наш, коли добре і красиво. А коли проблеми — робіть що хочете», — обурюється один із так званих російських воєнних блогерів.

💸 І вимагає компенсації від так званої влади Криму за відсутність світла, води, інтернету та пального.

Ще на одному відео у росіянки просто істерика. Її машина зламалася просто в заторі до заправки. Що з авто, вона не знає, і ніхто не може допомогти.

😎Відео кількакілометрових черг та істерик у росіян заполонили мережу.

«Люди за 30 літрів бензину годинами стоять. Треба програми знімати, як вижити на Далекому Сході», — коментує росіянин величезну чергу в Читі, яка за 5000 кілометрів від України.

📍 Не краща ситуація і в Астрахані, Бурятії та багатьох інших регіонах рф.

🔥 А також у тимчасово окупованому Криму.

«Що виходить: Крим наш, коли добре і красиво. А коли проблеми — робіть що хочете», — обурюється один із так званих російських воєнних блогерів.

💸 І вимагає компенсації від так званої влади Криму за відсутність світла, води, інтернету та пального.

Ще на одному відео у росіянки просто істерика. Її машина зламалася просто в заторі до заправки. Що з авто, вона не знає, і ніхто не може допомогти.

ℹ️ Микола Івасюк: Художник, який намалював тріумф Хмельницького та отримав за це кулю від НКВС.


Коли ми дивимося на величні історичні картини з козаками, нам здається, що їхні автори жили в якійсь іншій, романтичній епосі. Але творець найвідомішого полотна про Богдана Хмельницького жив серед нас, ходив вулицями Києва та Львова і заплатив найвищу ціну за те, що наважився повернути українцям їхню велич.


Микола Іванович Івасюк (1865-1937) - один із найталановитіших українських художників-істориків, майстер батального живопису, чиї картини купували європейські колекціонери, і чиє життя цинічно обірвала радянська каральна машина.


☑️ Буковинський самородок, якого помітив цісар.


Микола народився в місті Заставна на Буковині в родині теслі. Хлопець із дитинства мав феноменальний хист до малювання. Коли він навчався у чернівецькій гімназії, його малюнки побачив відомий професор Юстин Пігуляк і зрозумів: перед ним геній.


Бідна родина не мала грошей на навчання сина, але талант пробив собі дорогу. Івасюк вступає до престижної Віденської академії мистецтв. Його випускна робота була настільки вражаючою, що сам імператор Австро-Угорщини Франц Йосиф I призначив молодому українцю стипендію, а згодом навіть особисто купив одну з його картин. Далі був Мюнхен, де Івасюк здобув славу одного з найкращих баталістів Європи. Перед ним відкривалися двері найкращих галерей світу, але він марив Україною.


☑️ Справа всього життя: 20 років заради однієї картини.

Головною пристрастю Івасюка було козацтво. Перебуваючи в Мюнхені, він починає роботу над своїм абсолютним шедевром - монументальною картиною "В’їзд Богдана Хмельницького до Києва".


Художник підійшов до справи як прискіпливий історик. Він роками вивчав тогочасний одяг, зброю, архітектуру, їздив на Хортицю та в Київ, щоб зробити замальовки місцевості. Він шукав натурників по всій Галичині та Буковині, щоб обличчя козаків виглядали живими й характерними. Загалом робота над цим гігантським полотном (розміром 4 на 6 метрів) тривала майже двадцять років - з 1892 по 1912 рік. Коли картину вперше виставили у Львові, люди годинами стояли в чергах, а дехто просто плакав від гордості за свою історію.


☑️ Козацькі марки та пастка від більшовиків.


Микола Івасюк був не просто художником, а й патріотом-практиком. Коли у 1918 році постала Українська Народна Республіка, уряд згадав про авторитетного митця. Івасюку доручили створити дизайн перших державних поштових марок України. Він намалював розкішну серію з малюнками Хмельницького, Полуботка, Шевченка та козацьких хат. Марки навіть встигли надрукувати у Відні, але через прихід більшовиків вони так і не увійшли в широкий обіг, ставши сьогодні мрією будь-якого філателіста.


Після поразки УНР Івасюк залишається жити на Буковині та в Галичині. Але радянська влада у 1920-х роках починає тонку гру: оголошує політику "українізації" та заманює відомих діячів культури назад. Більшовики обіцяли Івасюку повну творчу свободу, професорську посаду в Академії мистецтв і фінансування. Художник повірив. У 1926 році він разом із родиною переїжджає до радянського Києва.


☑️ Трагічний фінал: як нищили велич.


Пастка зачинилася швидко. Жодної кафедри Івасюку не дали - його тримали на дрібних підробітках, змушували малювати плакати та портрети радянських вождів. Його велична картина про Хмельницького та козацькі сюжети дратували радянських ідеологів, адже вони пробуджували в українцях "небезпечний" патріотизм.


У 1937 році, у самий розгар сталінського Великого терору, 72-річного, майже глухого художника заарештували у його київській квартирі. НКВС звинуватило літнього митця у шпигунстві на користь німецької розвідки.


Після жорстоких катувань, 11 листопада 1937 року Миколу Івасюка засудили до розстрілу. Вирок виконали 25 листопада у підвалах київського НКВС, а тіло художника таємно вивезли та закопали у братській могилі в Биківнянському лісі. Його ім'я викреслили з історії мистецтва на десятиліття.


☑️ Чому Микола Івасюк у нашому "Таємничому Архіві"?


Ми розповідаємо про нього, бо Микола Івасюк - це людина, яка зафіксувала візуальний код нашої перемоги та козацької слави. Навіть коли радянська влада знищила самого художника, його грандіозна картина про Хмельницького вижила в запасниках (сьогодні вона прикрашає Національний художній музей України). Він віддав життя за право малювати українську історію, і наш обов'язок пам'ятати обличчя того, хто подарував нам образи наших героїв.


#Ukrainian #person

Найвеличніший момент в історії жіночого автоспорту


Пейс-трак заїхав у піт(тех зона), щоб звільнити дорогу гонщицям, але... всі жінки поїхали за ним замість того, щоб продовжити гонку


Для тих, хто не розуміє:
У гонках є машина безпеки (пейс-кар) — після аварії вона виїжджає на трасу, і всі їдуть повільно за нею


Коли аварію прибрали, пейс-кар заїжджає у піт (технічну зону), а гонщики повинні натискати на газ і їхати далі


Тут усі жінки-пілоти чомусь заїхали за пейс-каром у піти замість того, щоб продовжити гонку


Цю помилку навіть не можна назвати абсурдною, тому що її не роблять навіть новачки


Не смішно. Не сміємося.

Технологічна посудомийна машина із функцією сушки☝️