#оповідання #ШІ Глава 25. Голос, що проривається Київ. Марія стояла перед заскленими дверима редакції. Вона не була тут з 2021-го, коли ще писала колонки про міське середовище. Тепер — інший світ. Інші теми. Інші межі. Вона вдихнула. Вийняла з сумки блокнот, відкрила на сторінці, де було записано: > «8 січня. Ігор. Брянка. Максим — живий. Неофіційно, але точно.» Вона зайшла. Усередині — знайомий запах кави, паперу, старих моніторів. Ольга сиділа за своїм столом, у светрі з рукавами, закатаними до ліктів. Вона підвела очі, побачила Марію — і застигла. — «Маріє? Ти… Ти повернулась?» — «Не зовсім. Я прийшла. Бо маю щось, що мусить прозвучати.» Ольга мовчки кивнула. Вони сіли в переговорній, за скляною перегородкою. Марія поклала блокнот на стіл. — «Це — не новина. Це — свідчення. Ім’я. Людина. Він — у полоні. Його бачив Ігор, якого обміняли 8 січня. Він сказав: “Максим тримав нас. Не ламався.”» Ольга гортала сторінки. Її пальці тремтіли. Вона зупинилась на цитаті. — «Це сильно. Але без офіційного підтвердження — ми не можемо подати це як факт.» — «Я не прошу сенсацію. Я прошу — голос. Один абзац. Одне ім’я. Щоб він знав, що ми не мовчимо.» Ольга довго дивилась на Марію. Потім сказала: — «Я напишу колонку. Від себе. Як жінка, яка чула. Як журналістка, яка не може мовчати.» Марія кивнула. Її очі були сухі, але глибокі. Вона встала, подякувала, і вийшла — вже не просто з надією, а з дією. * Табір. Максим сидів біля стіни. Артем спав, як завжди — з напіввідкритим ротом, з пальцями, стиснутими в кулак. У дверях з’явився новий — молодий, з розбитою бровою, з очима, які ще не звикли до темряви. — «Ти новий?» — тихо запитав Максим. — «Роман. З Херсона. Привезли вчора.» Максим кивнув. Підійшов ближче. Простягнув шматок паперу — вирваний з упаковки медикаментів. На ньому — кілька слів, написаних олівцем, який він зберігав як талісман. — «Це — лист. До Марії. Якщо тебе обміняють — передай. Якщо не зможеш — спали. Але не загуби.» Роман взяв папір. Дивився довго. Потім сказав: — «Я не знаю, чи мене обміняють. Але якщо так — я передам. Обіцяю.» Максим усміхнувся. Ледь. Як тінь усмішки. — «Це не для мене. Це для неї. Якщо вона знає — я витримаю.» * Київ. Ввечері Марія сиділа вдома. Аліна малювала нову картину — тато на фоні сонця, мама поруч, обіймає. На екрані — колонка Ольги: > «Ми не знаємо, де він. Але ми знаємо, що він був. І що він є. І що його чекають. Це не новина. Це — пам’ять. Це — голос, який мусить звучати.» Марія роздрукувала текст. Склала в конверт. Написала: > «Максиму. Якщо хтось зможе — передайте.» Вона не знала, чи лист дійде. Але знала: він мусить бути написаний. * Табір. Максим лежав. Роман спав поруч, тримаючи папір у руці. Охоронець проходив повз, не звертаючи уваги. Максим дивився в стелю. І думав: > «Я — не тінь. Я — ім’я. І хтось його вимовив.» Далі буде...

Степану Чубенку присвоєно звання Героя України Президент України Володимир Зеленський присвоїв колишньому воротарю молодіжної команди краматорського Авангарда Степану Чубенку звання Героя України У липні 2014 року Степан їхав у Київ до свого друга через Донецьк, де був затриманий бойовиками "ДНР" через жовто-блакитну стрічку. Одразу після недовгої перепалки із терористами, юнака почали жорстоко бити. Згодом юного футболіста перевезли до Горбачево-Михайлівки, де його катували, а потім розстріляли Мати Чубенка зверталась як до українських правоохоронних органів, так і до ватажка бойовиків Захарченка, щоб знайти тіло сина. 3 жовтня 2014 року мама Степана упізнала тіло своєї дитини, а поховання відбулось 8 листопада у рідному Краматорську. #Новини_Україна #Новини_news_війна #Russian_Ukrainian_war #News_Ukraine #спорт #Український_спорт #Ukrainian_sport #Brovarysport #янголи_спорту @Brovarysport🇺🇦🇺🇦🇺🇦 ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport

#оповідання #ШІ "Там, де б’ється моє серце" Глава 24. Ім’я, що звучить Марія прокинулась рано, але не від будильника. Від тиші. Від тієї особливої тиші, яка несе щось нове. Вона взяла телефон, як завжди — без надії, радше з інерції. Але цього разу — спалахнуло повідомлення: > «Обмін. 50 повернулись. Є відео. Канал “Суспільне”.» Вона натиснула. На екрані — чоловіки в формі, виснажені, але живі. Хтось усміхався, хтось мовчав. Один із них — високий, з глибокими очима, говорив повільно, але чітко. — «Я — Ігор. 36-та бригада. Нас тримали в Брянці. Там був один хлопець. Максим. Він тримався. Не ламався. Я не знаю, чи він ще там, але якщо хтось його шукає — він вартий того.» Марія завмерла. Вона перемотала. Слухала знову. І знову. Ім’я прозвучало. Вголос. Публічно. Вперше. * Через дві години вона вже стояла біля шпиталю. Волонтерка, з якою вона переписувалась, написала коротко: > «Ігор — у 7-й палаті. Говорити можна, але не довго. Він слабкий.» Марія зайшла. Палата була тиха. Ігор лежав, перев’язаний, з крапельницею. Поруч — мама, сивоволоса, з очима, які вже бачили більше, ніж хотіли. — «Вибачте, я… Я Марія. Я шукаю Максима. Ви сказали, що він був з вами.» Ігор повернув голову. Дивився довго. Потім кивнув. — «Так. Він був. Ми сиділи в одному секторі. Він не говорив багато. Але коли треба було — говорив. Він тримав інших. Як опора.» — «Ви впевнені, що це він? Максим. З Києва. З 36-ї.» — «Так. Він говорив про дівчинку. Не свою. Про доньку жінки, яку чекає. Про вас. Про те, як ви переїхали. Це ви?» Марія стиснула пальці. Її голос був рівний, але всередині — все тремтіло. — «Так. Це я.» Ігор заплющив очі. Потім відкрив і додав: — «Він писав листа. На клапті паперу. Не знаю, чи дійшов. Але він писав. І в кожному слові — було життя. Він не здавався. Навіть коли нас били. Навіть коли не давали води. Він тримався. І тримав нас.» Марія сіла на край стільця. Вона не знала, що сказати. Її думки були як сніг — тихі, але щільні. Вона подивилась на Ігоря: — «Ви можете описати, як він виглядав?» — «Худий. Але очі — живі. Він дивився не в стіну, а крізь неї. Як ніби знав, що там — хтось чекає.» * Вона вийшла зі шпиталю, не відчуваючи ні снігу, ні вітру. Київ був сірий, але не порожній. Вона йшла, як крізь воду. Але щось у ній вже не тремтіло. Ім’я прозвучало. Хтось його бачив. Хтось його пам’ятає. Вона зайшла до кав’ярні, де колись працювала над проєктом. Сіла за той самий столик. Дістала блокнот. Написала: > «8 січня. Ігор. Брянка. Максим — живий. Неофіційно, але точно. Говорив про мене. Про Аліну. Про лист. Про опору. Про те, що не здається.» Вона писала не для когось. Для себе. Щоб не забути. Щоб зафіксувати. Щоб не розмити це в потоці тривог. Увечері Марія повернулась додому. Аліна малювала. На столі — новий малюнок: тато в бронежилеті, з усмішкою. Поруч — мама. Вони тримаються за руки. — «Мамо, я зробила новий. Той старий був занадто дитячий.» Марія усміхнулась. Вперше за довгий час — щиро. — «Цей — дуже влучний.» Аліна нахилилась: — «А ти щось дізналась?» Марія кивнула. — «Так. Ім’я прозвучало. І це — початок.» Далі буде...

#поезія Мій прихисток – дім із пелюсток й листків, із диких троянд несміливих ростків; із ірисів ніжних і лілій, з люпин, з тендітних конвалій, із різних шипшин. Фортеця моя із гілок й корневищ, із темряви нетрищ, із жару кострищ, з ранкових туманів з-над рік та боліт. там вежа і варта, там рів й живопліт; там день і там харч; там і тут, і тепер; там всі врятувались, ніхто не помер; там більші і менші міста і доми, там степ і шляхи, і вечірні дими; там зела живі, ковила й полини; там мама й сестра; там немає війни. Він був, але зник, мій найкращий з домів. Я знову би там опинитись хотів. ✍️ Катерина Бабкіна

🕯12-річна Олександра Поліщук загинула внаслідок масованого російського удару по Києву «28 вересня 2025 року внаслідок ворожої нічної атаки на м. Київ трагічно загинула учениця 7-Б класу Поліщук Олександра. Висловлюємо щирі співчуття батькам та родині Олександри», - йдеться (https://censor.net/ua/n3576636) в повідомленні спеціалізованої школи №159, в якій навчалася дівчинка. У школі 29 вересня оголосили Днем жалоби. Журналістка Христина Коціра розповіла, що мама загиблої Олександри перебуває в лікарні у важкому стані. #Новини_Україна #Новини_news_війна #Russian_Ukrainian #News_Ukraine #Новини #Новини_news #Ukrainian_news #жертви_війни

Найбільш постраждалий будинок у Києві - тут загинула 12-річна дівчина. ЇЇ мама наразі в лікарні, передає кореспондент Радіо Свобода. На місці продовжують розбирати завали. У Києві внаслідок комбінованої атаки РФ постраждали 14 людей, один з них – у тяжкому стані. Четверо загиблих. #Київ_регіон #Київщина_новини #Київ_Київщина #Київські_новини #Kyiv_region #Kyiv #Kiev_news #Київ_війна

#світ У деяких племенах західної частини Африки матері не користуються ваннами та раковинами, щоб помити свою дитину — їх просто немає. Тому мама може тримати у роті достатньо води, щоб, наприклад, помити голову своєму малюку. Як вам?

На ростові «мамаша року» так напилася у своєї подруги, що вирішила вибивати двері під’їзду коляскою з дитиною всередині 🤔 Цікаві, всі руzкі так kyйово штурмують двері? 😱 #наболотахвсестабільно #раісявперде #оркостан #кацапи #русня #раша #орки #орчиха #кацапка

Ми — покоління , яке вже не повернеться. Ті , хто йшов додому зі школи пішки з портфелем за плечима й думками лише про те , щоб швидше зробити уроки і вибігти у двір. Не до екранів , а до друзів , які чекали біля під’їзду. Ми грали в квача і хованки до темряви , майстрували літачки з аркушів зошита , будували хатки з ковдр і стільців. А скляні кульки для нас були справжніми скарбами. Нашими майданчиками були двори й вулиці , а не торгові центри. Наші спогади зберігалися в сімейних альбомах , а не в ,, хмарі". Ми казали ,, мама " і ,, тато ", а не ,, старі". Ми шепотілись з братами й сестрами під ковдрою , боячись , що нас почують дорослі. Це покоління відходить — повільно , але неминуче. І залишає по собі щирість , тепло та відчуття часу , коли все було простим і справжнім. Ми знали, що таке дитинство. І головне — ми прожили його на повну.

Робота з телефону — це твій шанс заробляти, де б ти не був! 💰📲 Не потрібно виходити з дому, все, що потрібно, — це смартфон і бажання змінювати своє життя❤️‍🔥 Ми надаємо весь необхідний контент та навчання, щоб ти міг швидко освоїти роботу і досягти результату💪🏆 Все, що потрібно — це бажання розвиватися та працювати☝️ Приєднуйся до нашої команди🤗 Пиши в direct,щоб дізнатись деталі роботи✍️📩 #роботазтелефону #роботабезвкладень #дропшипінг #заробітокздому #мамавдекреті