Українська
English
#оповідання #ШІ
"Там, де б'ється моє серце"
Глава 10
Дні після співбесіди тягнулися для Марії повільно, наче густий мед. Вона нервувала, перевіряючи телефон, аби не пропустити омріяний дзвінок. Кожен візит до кухні перетворювався на випробування, де вона мусила зустрічатися з колючим поглядом Ольги, що ніби запитував: "Ну що? Ти знайшла роботу?" Ця невизначеність і постійна напруга виснажували більше, ніж сама дорога з Мелітополя.
Нарешті одного ранку, коли Марія сиділа за кухонним столом і намагалася знайти якусь нову вакансію, її телефон завібрував. Номер був незнайомий. Вона невпевнено підняла слухавку.
— Добрий день, Марія Вікторівна? — пролунав у слухавці діловий, але привітний жіночий голос. — Це з компанії «Арка». Щодо вашого працевлаштування. Ми готові запропонувати вам посаду асистента проєкту з випробувальним терміном. Ви можете приступити вже завтра?
Слова прозвучали як музика. Марія ледве стримувала посмішку. Це була не робота її мрії, але це був крок, який допоможе їй стати незалежною.
— Так, звичайно! Я готова! — відповіла вона, і в її голосі звучало таке щире полегшення, що навіть незнайома жінка на іншому кінці дроту посміхнулася.
— Тоді чекаємо на вас о дев'ятій ранку, — сказала вона, і після кількох організаційних деталей розмова закінчилася.
Коли Марія повідомила новину Ользі та Миколі, реакція була очікуваною.
— Ну нарешті, — сухо промовила Ольга, відкладаючи свою чашку. — Сподіваюся, ти розумієш, що це лише початок. Ти повинна працювати, а не сидіти вдома.
— Олю, перестань. Це чудова новина! — втрутився Микола, його очі сяяли. Він підійшов до Марії і обійняв її за плечі. — Я знав, що у тебе все вийде. Це лише перший крок, Маріє.
Наступного дня, о дев'ятій ранку, Марія стояла перед тією ж будівлею в історичному центрі Києва, куди приходила на співбесіду. Повітря було напруженим, але Марія відчувала в собі нову, небачену досі силу. Вона піднялася на поверх, і її зустріла та сама жінка, з якою вона розмовляла телефоном.
— Добрий день, Маріє. Ласкаво просимо до нашої команди, — привітно посміхнулася та, проводжаючи Марію до робочого місця. — Ви будете працювати над документацією. Усі деталі вам пояснить керівник.
Марія почала розбирати документи. Робота була рутинною, але думки про те, що вона тепер може допомагати Аліні, гріли душу. Вона з головою поринула в папери. Раптом пролунав гучний сигнал повітряної тривоги. Усі працівники підхопилися, почавши швидко збирати свої речі, щоб спуститися в укриття.
— Нам потрібно йти! Усі в підвал! — вигукнула жінка, яка зустріла Марію, вказуючи на сходи.
Марія, яка вперше потрапила в подібну ситуацію на роботі, розгубилася. Вона схопила свою сумку і попрямувала за іншими працівниками, її серце калатало. Спустившись у підвал, вона побачила велике приміщення, яке було переобладнане на тимчасове укриття, де вже сиділи десятки людей. На стільцях, що були розташовані по всьому підвалу, сиділи працівники. Голоси людей перетворилися на стривожений гул.
Раптом пролунав знайомий, впевнений голос:
— "Тривога триватиме недовго. Просто зберігайте спокій".
Марія підняла голову і її серце знову завмерло. Біля входу в підвал стояв Максим. Він був з телефонами в руках, спокійний, як скеля серед бурхливого моря. Він давав вказівки іншим працівникам, а потім його погляд зупинився на Марії. На його обличчі промайнуло здивування, а потім він посміхнувся, його очі наповнились світлом.
— Маріє? Що ти тут робиш? — запитав він, підійшовши до неї.
— Я… я тут працюю. Асистент проєкту, — збентежено відповіла вона.
Максим відсунув стілець, запрошуючи її сісти.
Його очі блищали. Він сів поруч і тихо, щоб ніхто не чув, сказав:
— Маріє, я не просто колега Миколи. Ця фірма… це моя фірма. Я її власник. Я шукав тебе. Після нашої зустрічі я згадав, що Микола казав про тебе, як про талановитого архітектора з Мелітополя. Я зателефонував йому, і він підтвердив, що це ти. Хочу запропонувати тобі роботу твоєї мрії, Маріє. Не просто асистента. Повноцінного архітектора. Як тільки ти будеш готова.
Марія дивилася на нього, не вірячи власним вухам. Її дихання зупинилося. Вона відчувала, як у ній знову розгорається вогник надії, що згас тиждень тому. Вона подивилася в його очі, і в них побачила щось більше, ніж просто діловий інтерес. Це була щирість, співчуття і… щось, що змусило її серце битися швидше. Її майбутнє, яке ще вчора здавалося сірим і безнадійним, раптом засяяло новими фарбами. Вона не знала, що буде далі, але тепер вона була впевнена — все буде добре.
Далі буде...
"Там, де б'ється моє серце"
Глава 10
Дні після співбесіди тягнулися для Марії повільно, наче густий мед. Вона нервувала, перевіряючи телефон, аби не пропустити омріяний дзвінок. Кожен візит до кухні перетворювався на випробування, де вона мусила зустрічатися з колючим поглядом Ольги, що ніби запитував: "Ну що? Ти знайшла роботу?" Ця невизначеність і постійна напруга виснажували більше, ніж сама дорога з Мелітополя.
Нарешті одного ранку, коли Марія сиділа за кухонним столом і намагалася знайти якусь нову вакансію, її телефон завібрував. Номер був незнайомий. Вона невпевнено підняла слухавку.
— Добрий день, Марія Вікторівна? — пролунав у слухавці діловий, але привітний жіночий голос. — Це з компанії «Арка». Щодо вашого працевлаштування. Ми готові запропонувати вам посаду асистента проєкту з випробувальним терміном. Ви можете приступити вже завтра?
Слова прозвучали як музика. Марія ледве стримувала посмішку. Це була не робота її мрії, але це був крок, який допоможе їй стати незалежною.
— Так, звичайно! Я готова! — відповіла вона, і в її голосі звучало таке щире полегшення, що навіть незнайома жінка на іншому кінці дроту посміхнулася.
— Тоді чекаємо на вас о дев'ятій ранку, — сказала вона, і після кількох організаційних деталей розмова закінчилася.
Коли Марія повідомила новину Ользі та Миколі, реакція була очікуваною.
— Ну нарешті, — сухо промовила Ольга, відкладаючи свою чашку. — Сподіваюся, ти розумієш, що це лише початок. Ти повинна працювати, а не сидіти вдома.
— Олю, перестань. Це чудова новина! — втрутився Микола, його очі сяяли. Він підійшов до Марії і обійняв її за плечі. — Я знав, що у тебе все вийде. Це лише перший крок, Маріє.
Наступного дня, о дев'ятій ранку, Марія стояла перед тією ж будівлею в історичному центрі Києва, куди приходила на співбесіду. Повітря було напруженим, але Марія відчувала в собі нову, небачену досі силу. Вона піднялася на поверх, і її зустріла та сама жінка, з якою вона розмовляла телефоном.
— Добрий день, Маріє. Ласкаво просимо до нашої команди, — привітно посміхнулася та, проводжаючи Марію до робочого місця. — Ви будете працювати над документацією. Усі деталі вам пояснить керівник.
Марія почала розбирати документи. Робота була рутинною, але думки про те, що вона тепер може допомагати Аліні, гріли душу. Вона з головою поринула в папери. Раптом пролунав гучний сигнал повітряної тривоги. Усі працівники підхопилися, почавши швидко збирати свої речі, щоб спуститися в укриття.
— Нам потрібно йти! Усі в підвал! — вигукнула жінка, яка зустріла Марію, вказуючи на сходи.
Марія, яка вперше потрапила в подібну ситуацію на роботі, розгубилася. Вона схопила свою сумку і попрямувала за іншими працівниками, її серце калатало. Спустившись у підвал, вона побачила велике приміщення, яке було переобладнане на тимчасове укриття, де вже сиділи десятки людей. На стільцях, що були розташовані по всьому підвалу, сиділи працівники. Голоси людей перетворилися на стривожений гул.
Раптом пролунав знайомий, впевнений голос:
— "Тривога триватиме недовго. Просто зберігайте спокій".
Марія підняла голову і її серце знову завмерло. Біля входу в підвал стояв Максим. Він був з телефонами в руках, спокійний, як скеля серед бурхливого моря. Він давав вказівки іншим працівникам, а потім його погляд зупинився на Марії. На його обличчі промайнуло здивування, а потім він посміхнувся, його очі наповнились світлом.
— Маріє? Що ти тут робиш? — запитав він, підійшовши до неї.
— Я… я тут працюю. Асистент проєкту, — збентежено відповіла вона.
Максим відсунув стілець, запрошуючи її сісти.
Його очі блищали. Він сів поруч і тихо, щоб ніхто не чув, сказав:
— Маріє, я не просто колега Миколи. Ця фірма… це моя фірма. Я її власник. Я шукав тебе. Після нашої зустрічі я згадав, що Микола казав про тебе, як про талановитого архітектора з Мелітополя. Я зателефонував йому, і він підтвердив, що це ти. Хочу запропонувати тобі роботу твоєї мрії, Маріє. Не просто асистента. Повноцінного архітектора. Як тільки ти будеш готова.
Марія дивилася на нього, не вірячи власним вухам. Її дихання зупинилося. Вона відчувала, як у ній знову розгорається вогник надії, що згас тиждень тому. Вона подивилася в його очі, і в них побачила щось більше, ніж просто діловий інтерес. Це була щирість, співчуття і… щось, що змусило її серце битися швидше. Її майбутнє, яке ще вчора здавалося сірим і безнадійним, раптом засяяло новими фарбами. Вона не знала, що буде далі, але тепер вона була впевнена — все буде добре.
Далі буде...
#оповідання #ШІ
"Там, де б'ється моє серце"
Глава 10
Дні після співбесіди тягнулися для Марії повільно, наче густий мед. Вона нервувала, перевіряючи телефон, аби не пропустити омріяний дзвінок. Кожен візит до кухні перетворювався на випробування, де вона мусила зустрічатися з колючим поглядом Ольги, що ніби запитував: "Ну що? Ти знайшла роботу?" Ця невизначеність і постійна напруга виснажували більше, ніж сама дорога з Мелітополя.
Нарешті одного ранку, коли Марія сиділа за кухонним столом і намагалася знайти якусь нову вакансію, її телефон завібрував. Номер був незнайомий. Вона невпевнено підняла слухавку.
— Добрий день, Марія Вікторівна? — пролунав у слухавці діловий, але привітний жіночий голос. — Це з компанії «Арка». Щодо вашого працевлаштування. Ми готові запропонувати вам посаду асистента проєкту з випробувальним терміном. Ви можете приступити вже завтра?
Слова прозвучали як музика. Марія ледве стримувала посмішку. Це була не робота її мрії, але це був крок, який допоможе їй стати незалежною.
— Так, звичайно! Я готова! — відповіла вона, і в її голосі звучало таке щире полегшення, що навіть незнайома жінка на іншому кінці дроту посміхнулася.
— Тоді чекаємо на вас о дев'ятій ранку, — сказала вона, і після кількох організаційних деталей розмова закінчилася.
Коли Марія повідомила новину Ользі та Миколі, реакція була очікуваною.
— Ну нарешті, — сухо промовила Ольга, відкладаючи свою чашку. — Сподіваюся, ти розумієш, що це лише початок. Ти повинна працювати, а не сидіти вдома.
— Олю, перестань. Це чудова новина! — втрутився Микола, його очі сяяли. Він підійшов до Марії і обійняв її за плечі. — Я знав, що у тебе все вийде. Це лише перший крок, Маріє.
Наступного дня, о дев'ятій ранку, Марія стояла перед тією ж будівлею в історичному центрі Києва, куди приходила на співбесіду. Повітря було напруженим, але Марія відчувала в собі нову, небачену досі силу. Вона піднялася на поверх, і її зустріла та сама жінка, з якою вона розмовляла телефоном.
— Добрий день, Маріє. Ласкаво просимо до нашої команди, — привітно посміхнулася та, проводжаючи Марію до робочого місця. — Ви будете працювати над документацією. Усі деталі вам пояснить керівник.
Марія почала розбирати документи. Робота була рутинною, але думки про те, що вона тепер може допомагати Аліні, гріли душу. Вона з головою поринула в папери. Раптом пролунав гучний сигнал повітряної тривоги. Усі працівники підхопилися, почавши швидко збирати свої речі, щоб спуститися в укриття.
— Нам потрібно йти! Усі в підвал! — вигукнула жінка, яка зустріла Марію, вказуючи на сходи.
Марія, яка вперше потрапила в подібну ситуацію на роботі, розгубилася. Вона схопила свою сумку і попрямувала за іншими працівниками, її серце калатало. Спустившись у підвал, вона побачила велике приміщення, яке було переобладнане на тимчасове укриття, де вже сиділи десятки людей. На стільцях, що були розташовані по всьому підвалу, сиділи працівники. Голоси людей перетворилися на стривожений гул.
Раптом пролунав знайомий, впевнений голос:
— "Тривога триватиме недовго. Просто зберігайте спокій".
Марія підняла голову і її серце знову завмерло. Біля входу в підвал стояв Максим. Він був з телефонами в руках, спокійний, як скеля серед бурхливого моря. Він давав вказівки іншим працівникам, а потім його погляд зупинився на Марії. На його обличчі промайнуло здивування, а потім він посміхнувся, його очі наповнились світлом.
— Маріє? Що ти тут робиш? — запитав він, підійшовши до неї.
— Я… я тут працюю. Асистент проєкту, — збентежено відповіла вона.
Максим відсунув стілець, запрошуючи її сісти.
Його очі блищали. Він сів поруч і тихо, щоб ніхто не чув, сказав:
— Маріє, я не просто колега Миколи. Ця фірма… це моя фірма. Я її власник. Я шукав тебе. Після нашої зустрічі я згадав, що Микола казав про тебе, як про талановитого архітектора з Мелітополя. Я зателефонував йому, і він підтвердив, що це ти. Хочу запропонувати тобі роботу твоєї мрії, Маріє. Не просто асистента. Повноцінного архітектора. Як тільки ти будеш готова.
Марія дивилася на нього, не вірячи власним вухам. Її дихання зупинилося. Вона відчувала, як у ній знову розгорається вогник надії, що згас тиждень тому. Вона подивилася в його очі, і в них побачила щось більше, ніж просто діловий інтерес. Це була щирість, співчуття і… щось, що змусило її серце битися швидше. Її майбутнє, яке ще вчора здавалося сірим і безнадійним, раптом засяяло новими фарбами. Вона не знала, що буде далі, але тепер вона була впевнена — все буде добре.
Далі буде...
22переглядів
