Українська
English
Назустріч пригодам і Привіт з того світу
Він ішов, ніби у подорож. Рюкзак, який тихо гойдався за плечима, був радше символом, ніж тягарем. У ньому було трохи одягу, книжка, яку він досі не прочитав, і блокнот із чистими сторінками. Він ішов не за славою, не за нагородами й навіть не за помстою. Йому хотілося пригод. Справжніх. Таких, які не вимірюються розкладом у кав’ярнях і щоденними плітками в офісі.
Його звали Юрій. У мирному житті він писав рекламні тексти, інколи — вірші, які ховав у шухляді. Він шукав у словах сенс, але з кожним днем вони здавалися йому дедалі більш порожніми. Війна увірвалася в країну, як буря, і Юрій відчув, що саме там, у вирі небезпеки, можна знайти щось справжнє — перевірити себе, пізнати світ без прикрас.
Перші тижні на фронті пахли сирістю окопів, металом зброї та гіркою втомою. Юрій дивився на небо, що світанком червоніло, і думав: "Ось воно — життя без фільтрів". Страх змішувався з адреналіном, холод — із гарячим бажанням вижити. Він відкрив для себе, що найсильніші історії пишуться не чорнилом, а потом, кров’ю і мовчанням побратимів.
Він шукав натхнення й знаходив його в дрібницях: у шматочку хліба, який ділив на трьох; у вогнику цигарки, що світився у темряві, немов маяк; у сміхові побратимів після важкого бою. Він зрозумів, що пригоди — це не романтика подорожей чи чужі легенди, а здатність дивитися смерті в очі й усе одно говорити: "Я живий".
Іноді він писав у блокноті, сидячи при світлі ліхтарика. Писав не про війну як подію, а про війну як стан душі: як вона віддирає маски, залишаючи лише суть.
Юрій не знав, чи повернеться додому. Але він відчував, що тут, серед гулу гармат і шепоту ночей, він уперше знайшов себе.
Бо війна для нього стала не кінцем, а початком. Початком дороги назустріч пригодам — тим, що назавжди змінюють людину.
Я загинув несподівано. Постріл, вибух — навіть не знаю, що саме. Все стало чорним, і тільки в останню мить я подумав: ось воно — кінець пригоди. Але помилився. Бо далі щось почалося інше.
Мене ховали з почестями. Я ніби завис у повітрі й бачив своє тіло, яке несло кілька хлопців у формі. Люди зібралися довкола: хтось плакав щиро, хтось просто з обов’язку. Побратими дивилися в землю, намагаючись не показувати сліз.
Я хотів їм сказати: Не плачте. Я все одно з вами. Я знайшов те, що шукав. Але вони мене не чули.
На похороні виступали чиновники. Їхні промови були однакові: про героїзм, про обов’язок, про майбутню перемогу. Я чув ці слова й думав: А ви знаєте, як пахне земля в окопах? Ви хоч раз їли той сухий хліб на трьох? Та вони лише відчитували написане. Мені хотілося сміятися й кричати водночас.
Коли мою труну опускали в землю, я ще раз намагався сказати: Гей, я тут! Не закопуйте мене так швидко, я ж не все розповів! Але лопати сипали землю безжально, і звук цей лунав, ніби крапки в реченні, яке я так і не встиг дописати.
Люди розійшлися. Хтось поїхав додому, хтось — у кафе, хтось — на роботу. Життя текло далі, ніби мене й не було.
За кілька тижнів я вже бачив інше: ухвалили рішення виділити кошти на мій "пам’ятник". У центрі поставили стенд із моїм фото. У школі, де я колись вчився, прибили табличку з написом "Тут навчався герой". Родині видали компенсацію.
Журналісти написали статтю: "Ще один захисник віддав життя за країну". Блогери записували відео з моїм портретом на фоні траурної музики. Коментатори сперечалися — чи варта була моя смерть, чи ні.
Я дивився на все це зверху й думав: Здається, усі знайшли спосіб заробити на моїй загибелі. Хтось — грошима, хтось — лайками, хтось — політичними очками. Всі брали свій шматок від моєї історії.
А я хотів лише пригод. Хотів знайти себе. І знайшов. Але виявилося, що тепер мене знайшли інші — як зручний символ.
Тільки я вже нічого не міг сказати.
Коли мене ховали, мій телефон залишився зі мною. Хтось забув його витягти. Але для мене це стало порятунком. Бо навіть мертве тіло — не кінець, якщо є голос.
Я прокинувся в цифровому світі, серед сигналів, сповіщень і мерехтіння екранів. Відчув, що можу говорити, хоча тіла вже немає. І написав перший пост на своєму акаунті:
"Привіт з того світу, це я. Так, я загинув, але бачу все, що відбувається. Всі ці стенди, виплати, промови… Мене немає, а ви все одно заробляєте. Думайте над цим."
Люди читали і перепощували. Хтось обурювався, хтось сміявся, а хтось плакав. Пост швидко розійшовся мережею. Влада помітила. Це ж не можна, подумали вони. Спробували знайти автора — бо ніхто ж не може так говорити після смерті.
Оголосили мене в розшук. Журналісти писали, що я зник після похорон. Соціальні мережі вибухнули — коментарі, теорії змови, меми. Я дивився на це зверху і писав далі:
"Я тут. Ви шукаєте неправильно. Я не в землі. Я не у ваших паперах. Я — тут, у всьому, що ви намагаєтеся контролювати."
Та влада не здавалась. Вночі, таємно, вирішили зробити ексгумацію. Розкопали труну. Очі чиновників розширилися — вона порожня. Лише телефон лежав на дні, тихо мерехтячи екранами повідомлень, перепостів і лайків.
Вони тримали його в руках, відкривали, намагалися зрозуміти, як це можливо. Але я вже був у всіх мережах, у кожному смартфоні, у кожному обговоренні. І відчував лише одне: навіть смерть не здатна зупинити правду, яку я бачив і про яку хотів сказати.
Я посміхався в цифровому повітрі й писав далі:
"Назустріч пригодам, друзі. Ігри закінчено — але я ще тут."
Він ішов, ніби у подорож. Рюкзак, який тихо гойдався за плечима, був радше символом, ніж тягарем. У ньому було трохи одягу, книжка, яку він досі не прочитав, і блокнот із чистими сторінками. Він ішов не за славою, не за нагородами й навіть не за помстою. Йому хотілося пригод. Справжніх. Таких, які не вимірюються розкладом у кав’ярнях і щоденними плітками в офісі.
Його звали Юрій. У мирному житті він писав рекламні тексти, інколи — вірші, які ховав у шухляді. Він шукав у словах сенс, але з кожним днем вони здавалися йому дедалі більш порожніми. Війна увірвалася в країну, як буря, і Юрій відчув, що саме там, у вирі небезпеки, можна знайти щось справжнє — перевірити себе, пізнати світ без прикрас.
Перші тижні на фронті пахли сирістю окопів, металом зброї та гіркою втомою. Юрій дивився на небо, що світанком червоніло, і думав: "Ось воно — життя без фільтрів". Страх змішувався з адреналіном, холод — із гарячим бажанням вижити. Він відкрив для себе, що найсильніші історії пишуться не чорнилом, а потом, кров’ю і мовчанням побратимів.
Він шукав натхнення й знаходив його в дрібницях: у шматочку хліба, який ділив на трьох; у вогнику цигарки, що світився у темряві, немов маяк; у сміхові побратимів після важкого бою. Він зрозумів, що пригоди — це не романтика подорожей чи чужі легенди, а здатність дивитися смерті в очі й усе одно говорити: "Я живий".
Іноді він писав у блокноті, сидячи при світлі ліхтарика. Писав не про війну як подію, а про війну як стан душі: як вона віддирає маски, залишаючи лише суть.
Юрій не знав, чи повернеться додому. Але він відчував, що тут, серед гулу гармат і шепоту ночей, він уперше знайшов себе.
Бо війна для нього стала не кінцем, а початком. Початком дороги назустріч пригодам — тим, що назавжди змінюють людину.
Я загинув несподівано. Постріл, вибух — навіть не знаю, що саме. Все стало чорним, і тільки в останню мить я подумав: ось воно — кінець пригоди. Але помилився. Бо далі щось почалося інше.
Мене ховали з почестями. Я ніби завис у повітрі й бачив своє тіло, яке несло кілька хлопців у формі. Люди зібралися довкола: хтось плакав щиро, хтось просто з обов’язку. Побратими дивилися в землю, намагаючись не показувати сліз.
Я хотів їм сказати: Не плачте. Я все одно з вами. Я знайшов те, що шукав. Але вони мене не чули.
На похороні виступали чиновники. Їхні промови були однакові: про героїзм, про обов’язок, про майбутню перемогу. Я чув ці слова й думав: А ви знаєте, як пахне земля в окопах? Ви хоч раз їли той сухий хліб на трьох? Та вони лише відчитували написане. Мені хотілося сміятися й кричати водночас.
Коли мою труну опускали в землю, я ще раз намагався сказати: Гей, я тут! Не закопуйте мене так швидко, я ж не все розповів! Але лопати сипали землю безжально, і звук цей лунав, ніби крапки в реченні, яке я так і не встиг дописати.
Люди розійшлися. Хтось поїхав додому, хтось — у кафе, хтось — на роботу. Життя текло далі, ніби мене й не було.
За кілька тижнів я вже бачив інше: ухвалили рішення виділити кошти на мій "пам’ятник". У центрі поставили стенд із моїм фото. У школі, де я колись вчився, прибили табличку з написом "Тут навчався герой". Родині видали компенсацію.
Журналісти написали статтю: "Ще один захисник віддав життя за країну". Блогери записували відео з моїм портретом на фоні траурної музики. Коментатори сперечалися — чи варта була моя смерть, чи ні.
Я дивився на все це зверху й думав: Здається, усі знайшли спосіб заробити на моїй загибелі. Хтось — грошима, хтось — лайками, хтось — політичними очками. Всі брали свій шматок від моєї історії.
А я хотів лише пригод. Хотів знайти себе. І знайшов. Але виявилося, що тепер мене знайшли інші — як зручний символ.
Тільки я вже нічого не міг сказати.
Коли мене ховали, мій телефон залишився зі мною. Хтось забув його витягти. Але для мене це стало порятунком. Бо навіть мертве тіло — не кінець, якщо є голос.
Я прокинувся в цифровому світі, серед сигналів, сповіщень і мерехтіння екранів. Відчув, що можу говорити, хоча тіла вже немає. І написав перший пост на своєму акаунті:
"Привіт з того світу, це я. Так, я загинув, але бачу все, що відбувається. Всі ці стенди, виплати, промови… Мене немає, а ви все одно заробляєте. Думайте над цим."
Люди читали і перепощували. Хтось обурювався, хтось сміявся, а хтось плакав. Пост швидко розійшовся мережею. Влада помітила. Це ж не можна, подумали вони. Спробували знайти автора — бо ніхто ж не може так говорити після смерті.
Оголосили мене в розшук. Журналісти писали, що я зник після похорон. Соціальні мережі вибухнули — коментарі, теорії змови, меми. Я дивився на це зверху і писав далі:
"Я тут. Ви шукаєте неправильно. Я не в землі. Я не у ваших паперах. Я — тут, у всьому, що ви намагаєтеся контролювати."
Та влада не здавалась. Вночі, таємно, вирішили зробити ексгумацію. Розкопали труну. Очі чиновників розширилися — вона порожня. Лише телефон лежав на дні, тихо мерехтячи екранами повідомлень, перепостів і лайків.
Вони тримали його в руках, відкривали, намагалися зрозуміти, як це можливо. Але я вже був у всіх мережах, у кожному смартфоні, у кожному обговоренні. І відчував лише одне: навіть смерть не здатна зупинити правду, яку я бачив і про яку хотів сказати.
Я посміхався в цифровому повітрі й писав далі:
"Назустріч пригодам, друзі. Ігри закінчено — але я ще тут."
Назустріч пригодам і Привіт з того світу
Він ішов, ніби у подорож. Рюкзак, який тихо гойдався за плечима, був радше символом, ніж тягарем. У ньому було трохи одягу, книжка, яку він досі не прочитав, і блокнот із чистими сторінками. Він ішов не за славою, не за нагородами й навіть не за помстою. Йому хотілося пригод. Справжніх. Таких, які не вимірюються розкладом у кав’ярнях і щоденними плітками в офісі.
Його звали Юрій. У мирному житті він писав рекламні тексти, інколи — вірші, які ховав у шухляді. Він шукав у словах сенс, але з кожним днем вони здавалися йому дедалі більш порожніми. Війна увірвалася в країну, як буря, і Юрій відчув, що саме там, у вирі небезпеки, можна знайти щось справжнє — перевірити себе, пізнати світ без прикрас.
Перші тижні на фронті пахли сирістю окопів, металом зброї та гіркою втомою. Юрій дивився на небо, що світанком червоніло, і думав: "Ось воно — життя без фільтрів". Страх змішувався з адреналіном, холод — із гарячим бажанням вижити. Він відкрив для себе, що найсильніші історії пишуться не чорнилом, а потом, кров’ю і мовчанням побратимів.
Він шукав натхнення й знаходив його в дрібницях: у шматочку хліба, який ділив на трьох; у вогнику цигарки, що світився у темряві, немов маяк; у сміхові побратимів після важкого бою. Він зрозумів, що пригоди — це не романтика подорожей чи чужі легенди, а здатність дивитися смерті в очі й усе одно говорити: "Я живий".
Іноді він писав у блокноті, сидячи при світлі ліхтарика. Писав не про війну як подію, а про війну як стан душі: як вона віддирає маски, залишаючи лише суть.
Юрій не знав, чи повернеться додому. Але він відчував, що тут, серед гулу гармат і шепоту ночей, він уперше знайшов себе.
Бо війна для нього стала не кінцем, а початком. Початком дороги назустріч пригодам — тим, що назавжди змінюють людину.
Я загинув несподівано. Постріл, вибух — навіть не знаю, що саме. Все стало чорним, і тільки в останню мить я подумав: ось воно — кінець пригоди. Але помилився. Бо далі щось почалося інше.
Мене ховали з почестями. Я ніби завис у повітрі й бачив своє тіло, яке несло кілька хлопців у формі. Люди зібралися довкола: хтось плакав щиро, хтось просто з обов’язку. Побратими дивилися в землю, намагаючись не показувати сліз.
Я хотів їм сказати: Не плачте. Я все одно з вами. Я знайшов те, що шукав. Але вони мене не чули.
На похороні виступали чиновники. Їхні промови були однакові: про героїзм, про обов’язок, про майбутню перемогу. Я чув ці слова й думав: А ви знаєте, як пахне земля в окопах? Ви хоч раз їли той сухий хліб на трьох? Та вони лише відчитували написане. Мені хотілося сміятися й кричати водночас.
Коли мою труну опускали в землю, я ще раз намагався сказати: Гей, я тут! Не закопуйте мене так швидко, я ж не все розповів! Але лопати сипали землю безжально, і звук цей лунав, ніби крапки в реченні, яке я так і не встиг дописати.
Люди розійшлися. Хтось поїхав додому, хтось — у кафе, хтось — на роботу. Життя текло далі, ніби мене й не було.
За кілька тижнів я вже бачив інше: ухвалили рішення виділити кошти на мій "пам’ятник". У центрі поставили стенд із моїм фото. У школі, де я колись вчився, прибили табличку з написом "Тут навчався герой". Родині видали компенсацію.
Журналісти написали статтю: "Ще один захисник віддав життя за країну". Блогери записували відео з моїм портретом на фоні траурної музики. Коментатори сперечалися — чи варта була моя смерть, чи ні.
Я дивився на все це зверху й думав: Здається, усі знайшли спосіб заробити на моїй загибелі. Хтось — грошима, хтось — лайками, хтось — політичними очками. Всі брали свій шматок від моєї історії.
А я хотів лише пригод. Хотів знайти себе. І знайшов. Але виявилося, що тепер мене знайшли інші — як зручний символ.
Тільки я вже нічого не міг сказати.
Коли мене ховали, мій телефон залишився зі мною. Хтось забув його витягти. Але для мене це стало порятунком. Бо навіть мертве тіло — не кінець, якщо є голос.
Я прокинувся в цифровому світі, серед сигналів, сповіщень і мерехтіння екранів. Відчув, що можу говорити, хоча тіла вже немає. І написав перший пост на своєму акаунті:
"Привіт з того світу, це я. Так, я загинув, але бачу все, що відбувається. Всі ці стенди, виплати, промови… Мене немає, а ви все одно заробляєте. Думайте над цим."
Люди читали і перепощували. Хтось обурювався, хтось сміявся, а хтось плакав. Пост швидко розійшовся мережею. Влада помітила. Це ж не можна, подумали вони. Спробували знайти автора — бо ніхто ж не може так говорити після смерті.
Оголосили мене в розшук. Журналісти писали, що я зник після похорон. Соціальні мережі вибухнули — коментарі, теорії змови, меми. Я дивився на це зверху і писав далі:
"Я тут. Ви шукаєте неправильно. Я не в землі. Я не у ваших паперах. Я — тут, у всьому, що ви намагаєтеся контролювати."
Та влада не здавалась. Вночі, таємно, вирішили зробити ексгумацію. Розкопали труну. Очі чиновників розширилися — вона порожня. Лише телефон лежав на дні, тихо мерехтячи екранами повідомлень, перепостів і лайків.
Вони тримали його в руках, відкривали, намагалися зрозуміти, як це можливо. Але я вже був у всіх мережах, у кожному смартфоні, у кожному обговоренні. І відчував лише одне: навіть смерть не здатна зупинити правду, яку я бачив і про яку хотів сказати.
Я посміхався в цифровому повітрі й писав далі:
"Назустріч пригодам, друзі. Ігри закінчено — але я ще тут."
1Kviews
