#історія #постаті Ендрю Джексон: Президент, який спочатку стріляв, а потім питав. Якщо ви думали, що сучасна політика — це брудна гра, то ви просто не знайомі з біографією 7-го президента США. Ендрю Джексон, який народився 15 березня 1767 року, був першим президентом «з народу», який проклав собі шлях до Білого дому не через аристократичні вітальні, а через пороховий дим та прикордонні сутички. Його називали «Старим Хікорі» (Old Hickory) за твердість, порівнянну з деревиною гікорі. 🇺🇸🤠 Джексон був людиною епохи, коли суперечки вирішувалися на дуелях. Кажуть, у його тілі до кінця життя залишалося кілька куль, які лікарі так і не наважилися дістати. Він був справжнім «self-made man», який став героєм війни 1812 року, розгромивши британців під Новим Орлеаном. ⚔️🔥 Творець американської демократії (та її темних сторін) Правління Джексона (1829–1837) змінило Америку назавжди, причому методи його були, м’яко кажучи, неоднозначними: * Засновник Демократичної партії: Саме він перетворив прихильників народовладдя на потужну політичну машину, яка існує й досі. 🗳️🐘 * «Епоха простої людини»: Джексон скасував майновий ценз для виборців, давши право голосу майже всім білим чоловікам. Він вважав, що державою може керувати будь-яка людина з вулиці (головне — лояльність). * Війна з банками: Він ненавидів паперові гроші та центральний банк, вважаючи його інструментом еліт для грабунку бідних. Іронічно, що тепер його обличчя прикрашає 20-доларову купюру, проти якої він так запекло боровся. 💵📉 Суперечливий спадок Проте в біографії Джексона є сторінки, які сьогодні згадують із жахом. Саме він підписав Закон про виселення індіанців, що призвело до трагедії, відомої як «Дорога сліз». Тисячі корінних американців загинули під час примусового переселення на захід. Для одних він — захисник демократії, для інших — жорстокий колонізатор. 🏹🍂 Джексон був першим президентом, на якого вчинили замах. Коли пістолети нападника дали осічку, 67-річний президент почав гамселити невдаху своєю тростиною, поки їх не розтягнули. Характер — це доля.

⚡️ Україна отримала гуманоїдних роботів-солдатів Phantom MK-1 для тестування – їх планують випробувати на фронті. Головне: ➡️ Роботи можуть використовуватися для розвідки та доставки боєприпасів, зокрема в укриттях і бункерах. ➡️ Тепловий сигнал, схожий на людський, здатен вводити противника в оману. ➡️ Американська компанія Foundation планує випробувати технологію в бойових умовах. ➡️ Україна фактично стала ключовим полігоном для тестування нових зразків озброєння, зокрема розробок західних стартапів. https://t.me/Ukraineaboveallelse

#історія #речі 🕯 Анемометр: Як людство навчилося міряти ефірну примху 🕯 📜 Давньогрецькі стартапи та забудькуватість віків. Все почалося, як це часто буває в історії науки, у Давній Греції. Близько 50 року до н.е. такий собі Андронік із Кірра побудував у Афінах «Вежу вітрів». Це була восьмикутна споруда, прикрашена зображеннями богів вітрів (Борея, Зефіра та компанії), а на верхівці красувався флюгер-тритон. Він показував напрямок, але не силу. Щодо вимірювання швидкості, то античні джерела туманно натякають на якісь спроби, але конкретних креслень не залишили. Потім настало Середньовіччя, і всім стало трохи не до вітру — головне було, щоб млин крутився. 🎨 Леонардо да Вінчі та мистецтво підвішування дощечки Справжній ренесанс ідеї стався у XV столітті. Наш всюдисущий геній, Леонардо да Вінчі, між малюванням посмішки Мона Лізи та проектуванням танків, вигадав перший задокументований анемометр. Його конструкція була геніально простою: підвішена рухома дощечка. Чим сильніший вітер, тим сильніше вона відхилялася від вертикалі. Леонардо навіть придумав шкалу для цього пристрою. Це було мило, працювало, але... не дуже точно на сильних поривах. 🎩 Леон Баттіста Альберті: Архітектор вітру Паралельно з Леонардо, або трохи раніше, над цією проблемою мізкував інший гуманіст — Леон Баттіста Альберті. Він запропонував схожу конструкцію, але зробив акцент на тому, що це прилад для архітекторів, аби вони розуміли, чи не здує їхню чергову базиліку. Можна сказати, Альберті стояв біля витоків будівельної аеродинаміки. 💨 Доктор Робінсон і революція чашок Наступні кілька століть вчені розважалися тим, що вдосконалювали дощечку Альберті-да Вінчі. Але справжній прорив здійснив у 1846 році ірландський астроном Джон Томас Ромні Робінсон. Він, мабуть, втомився від того, що дощечка плескає на вітрі, і придумав... чашки! Його анемометр складався з чотирьох напівсферичних чашок, закріплених на горизонтальних спицях, що оберталися на вертикальній осі. Вітер дув у чашки, конструкція крутилася, а спеціальний механізм рахував оберти. Це було революційно. Чому? Бо, на відміну від дощечки, чашковий анемометр реагував на вітер з будь-якого напрямку однаково. Це був золотий стандарт метеорології на наступне століття. 📡 Сьогодення: Ультразвук і лазери Сьогодні чашкові анемометри все ще живі (особливо на дахах заміських будинків), але професіонали перейшли на вищий рівень. Ультразвукові анемометри вимірюють час, за який звук проходить між датчиками — вітер прискорює або сповільнює звук. А лазерні анемометри (лідари) взагалі стріляють променями в небо, щоб виміряти швидкість руху мікроскопічних частинок у повітрі. Це вже космос, панове. 🌬 Епілог Тож, коли ви наступний раз побачите на прогноз погоди цифру «7 м/с», згадайте цю довгу еволюцію. Від мармурової вежі в Афінах і дощечки Леонардо — до ультразвукових датчиків. Людство пройшло довгий шлях, щоб навчитися вимірювати те, що неможливо помацати, але що так легко може зірвати з вас капелюх.

ГОЛОВНЕ - НЕ БОЯТИСЯ

@депутати, @пенсійнийфонд, @Свириденко, @зеленський #депутати, #пенсійнийфонд, #Свириденко, #зеленський - ви йобнуті? Де ваші срані 12,1%? Як було, так і залишилось! Й це враховуючи що я військовий, ВПО!!! Як прожити на таку пенсію? Може ви собі такі зарплати встановите, а пенсіонерам нормально й реально добавите? Ви, СУКИ, кинули й пенсіонерів, й саме ГОЛОВНЕ - ВІЙСЬКОВИХ! Ви йобнуті?!!!! https://t.me/Ukraineaboveallelse

#історія #речі ✏️ Гумка (ластик): Як хлібні крихти поступилися місцем каучуку. До появи сучасних ластиків виправлення помилок на папері було справжньою проблемою. Люди використовували різноманітні підручні засоби: від шматочків воску до дрібного піску. Найпопулярнішим, але вкрай незручним «інструментом» був м’якуш свіжого білого хліба. Його скачували в кульку і терли папір. Хліб добре вбирав графіт, але швидко псувався, залишав жирні сліди, і його постійно треба було мати під рукою. 🍞🚫 💡 Відкриття Джозефа Прістлі Справжній прорив стався у 1770 році в Англії. Знаменитий хімік Джозеф Прістлі (один із першовідкривачів кисню) помітив дивну властивість шматочка каучуку — природного соку гевеї, який нещодавно привезли з Південної Америки. Він виявив, що цей матеріал набагато краще та чистіше стирає графіт з паперу, ніж хлібні крихти. Прістлі назвав цей матеріал rubber (від англійського to rub — терти), і ця назва закріпилася в англійській мові для гуми. 💡⚙️ 🏭 Смердюча революція Хайма Вайсмана Хайм Вайсман, молодий англійський винахідник, побачив у цьому відкритті бізнесовий потенціал. Він почав продавати невеликі кубики каучуку як «машини для стирання». Проте перші гумки мали серйозну ваду: каучук швидко псувався, а влітку, при нагріванні, ставав м’яким, липким і жахливо смердів. Їх термін придатності був дуже коротким. Справжня гумова індустрія (і індустрія ластиків) почалася лише у 1839 році, коли Чарльз Гудьїр винайшов вулканізацію — процес, який зробив гуму міцною, еластичною та стійкою до температур. 🏭🌡️ 🎒 Хаймен Ліпман і олівець «два в одному» Останній штрих у цій історії зробив Хаймен Ліпман з Філадельфії. У 1858 році йому набридло постійно шукати ластик на столі, і він запатентував геніальну ідею: прикріпити маленьку вулканізовану гумку безпосередньо до кінця олівця за допомогою металевого затискача (ферейла). Хоча патент Ліпмана пізніше анулювали (суд вирішив, що це просто комбінація двох існуючих речей, а не винахід), ідея стала стандартом. Відтоді олівець із гумкою на кінці став невід’ємним атрибутом кожного школяра, інженера та художника. 🎒✏️ Сьогодні ластик — це дешевий і непомітний предмет. Він пройшов шлях від небезпечного та смердючого шматка сирого каучуку до ідеально збалансованого хімічного продукту. Але його головне призначення залишилося незмінним: дати людині право на помилку та можливість її виправити без зайвих зусиль. 🗑️🎨

#історія #події 1878 року, саме 10 березня, у Женеві побачив світ найменший «Кобзар» Тараса Шевченка — кишенькове видання форматом 85×55 мм (або 9×5 см за іншими джерелами). Наклад — лише 1000 примірників, підготовлених коштом «Громади», за участю Михайла Драгоманова, Федора Вовка та Антона Ляхоцького. Це був репринт (фотографічний передрук) на основі попередніх цензурованих чи напівцензурованих видань, але головне — без цензури царської. Чому саме Женева й саме кишеньковий формат? Бо з 1876-го в росії діяв Емський указ, який фактично заборонив українське друковане слово: цензура, заборона ввезення, заборона викладання українською. Видати Шевченка в Києві чи Львові було неможливо без купюр. Тож українська еміграція (переважно в Швейцарії) знайшла вихід: друкувати маленьке, зручне для переховування, легко переправляти через кордон. Книжечку ховали в одязі, в багажі, передавали з рук у руки — справжня контрабанда ідей. Це видання складалося з першої частини (126 сторінок), містила ключові твори без купюр, і стало одним із перших повноцінних позацензурних «Кобзарів» після смерті поета. Драгоманов, який жив у Женеві й керував «Громадою», розумів: маленька книжечка — це зброя. Вона не просто зберігала тексти — вона поширювала їх у час, коли за читання Шевченка можна було потрапити до в’язниці. Іронія: імперія, яка забороняла мову, не змогла заборонити кишеньковий формат. Книжки таки потрапляли в Україну, читалися таємно, передавалися далі. Це видання — символ опору цензурі, доказ, що слова Шевченка сильніші за укази. Сьогодні такі міні-«Кобзарі» — рідкісні раритети в музеях, а їхній дух живий у кожному, хто читає «Кобзар» без дозволу. Бо свобода слова починається з маленької книжечки, яку можна сховати в кишені.

ГОЛОВНЕ - НАПОЛЕГЛИВІСТЬ І СИЛА ВОЛІ

#історія #постаті 10 березня — Володимир Михалевич (1930): коли український математик перевернув кібернетику з ніг на голову 🧮💻 1930 року, у селі Полонне на Хмельниччині народився Володимир Сергійович Михалевич — один із тих, хто зробив Україну помітною на світовій карті кібернетики та обчислювальної математики. Він не просто «розробляв алгоритми» — він створював цілі напрямки. У 1960-х разом із Віктором Глушковим закладав основи кібернетики в Україні, коли в усьому світі цю науку ще вважали «буржуазною псевдонаукою» (привіт, сталінським ярликам). Михалевич став одним із піонерів теорії прийняття рішень в умовах невизначеності, розробив методи стохастичного програмування та імітаційного моделювання складних систем. Його роботи лягли в основу систем управління великими економічними комплексами — від металургії до транспорту. Найцікавіше: у 1982 році він очолив Інститут кібернетики АН УРСР після смерті Глушкова і тримав цю посаду до 1993-го. Саме під його керівництвом інститут став одним із провідних у світі центрів математичного моделювання. Михалевич — автор понад 300 наукових праць, доктор фізико-математичних наук, академік НАН України, лауреат Державної премії СРСР і України. Але головне — він не замикався в теорії: його моделі реально застосовувалися в народному господарстві, хоч і в умовах планової економіки. Іронія долі: людина, яка могла б стати зіркою світового рівня у вільному світі, працювала в системі, що обмежувала обмін ідеями. Проте навіть у цих умовах його внесок у розвиток дискретної математики, теорії ігор та оптимального управління визнаний і сьогодні — від сучасних алгоритмів штучного інтелекту до систем підтримки рішень. Володимир Михалевич помер 1993-го, але його школа жива: учні продовжують працювати в Україні та за кордоном. Тож 10 березня — це не просто дата народження вченого, а нагадування, що українська математична думка здатна конкурувати на глобальному рівні навіть тоді, коли умови були максимально несприятливими.

#дати #свята Мало хто знає, але 10 березня — це не лише українські патріотичні дати, а й глобальний привід для любителів незвичайних звуків. З 2012 року саме цього дня відзначають Міжнародний День волинки (International Bagpipe Day). 🎶🐐 Ідея народилася в Британії завдяки Bagpipe Society та International Bagpipe Organisation. Засновники — Енді Летчер і Кассандр Балоссо-Бардін — вирішили, що волинці заслуговують на власне свято, щоб нагадати: цей інструмент існує в понад 130 варіаціях по всьому світу. Від шотландських Great Highland до італійських zampogna, французьких cornemuse, іспанських gaita, турецьких tulum і навіть давньоєгипетських предків (так, волинки були ще в Стародавньому Єгипті та Римі). Шотландія тут — лише один з яскравих, але далеко не єдиний епізод. Іронія в тому, що інструмент, який асоціюється з гірськими кланами та кілтами, насправді набагато старший і космополітичніший, ніж здається. Мета свята проста й амбітна водночас: вийти на вулицю (або в будь-яке зручне місце) о 12:00 за місцевим часом, зіграти на своїй волинці — і поділитися фото чи відео в мережі. Це так званий «Great Bagpipe Convergence» — момент, коли волинки звучать одночасно в різних куточках планети. Концерти, лекції, майстер-класи, фольк-фестивалі — все це теж частина програми. Головне — показати різноманітність і живучість традиції в епоху, коли багато хто думає, що волинка — це лише саундтрек до фільмів про горців. Чому це цікаво? Бо волинка — не архаїзм, а живий культурний код. Вона супроводжувала війни, весілля, похорони, танці й навіть сучасні рок-експерименти. День волинки — нагадування, що музика не має кордонів, а інструмент, який здається «надто гучним і старомодним», досі здатен зібрати натовп і змусити посміхнутися (або заткнути вуха — кому як). 😏 Тож 10 березня — гарна нагода послухати не лише «Scotland the Brave», а й щось менш очікуване. І, можливо, навіть спробувати дмухнути в міх — раптом у Вас теж прокинеться внутрішній волинкар?