#поезія Привіт, ти так довго копаєш рови... Цей холод нам личить зустріти у парі, Подалі від натовпу й гамірних барів, Ось тут, де лисичка росте й боровик. Наш ліс захищаєш від злих ворогів, Лютіших за вовка й ведмедя у хащах. В кишені у тебе - камінчик і праща, У серці - нескореність, втома і гнів. А ще там для мене - шматочок тепла, Так схожий на скибочку жовтого сиру. Ти щастя сюди притягнув на буксирі, Мене загорнувши у латаний плащ. Та казка осіння тремтить у журбі - Бо в лісі рясніє могилами цвинтар, Щохвилі зникає чиясь половинка, І листя лягає, вкриваючи біль. Натхнення згасає всередині нас, Його можна тільки узяти від когось: Від сонця, від птаха, від вітру, від Бога, Від мене... Кохати даруй собі час! Замшілий, два роки не голений гном... Міняй на штани свої зношені шорти, Випльовуй в калюжу пожований жовтень І пий мене із гарбузовим вином.🧡 Наталія Меленишин

#поезія Зупинитися... Пустити своє коріння у самотнє старе крісло... Обдумати про все, що давно над головою зависло... Зізнатися в коханні буденності, яка потребує уваги... Від експресивних коливань естетики втрачати рівновагу. Торкатись цнотливого повітря, без вкраплень урбанізацій. Віддатися повністю задушливим обіймам прокрастинацій. З'їсти подвійну порцію тривожної тривоги на вечір... Туманно дивитись, як сонце готується до запланованої втечі. Встати... Піти... Облитися осінніми винними поцілунками. Не заперечувати павукам огортати юне тіло малюнками. Обвити обличчя абсурдними емоціями. Покинути місце розрядки... Наздоганяти у сні покалічене щастя... Шукати душевний порядок... Ольга Далабожак

#поезія РОЗМОВА З ЧАСОМ Я зустрівся із Часом на розі чотирьох епох, він сидів на дивані з пилу, та повільно курив самоту. — Поспішаєш?.. — спитав він, не дивлячись на мене. — Бо боюся спізнитися, — я відповів. Засміявся він шурхотом листя сухого, обтрусив зі свого рукава кілька спогадів, і шпурнув на дорогу під ноги мені. — Не приходить вже вчасно ніхто, — він сказав. — Ти з'являєшся або раніше, або уже пізно. Момент — це лише вдих між двома інтервалами. Я хотів сперечатися, але слова всі згоріли у роті, та в очах непорушного Часу помітно було мій фінал, ще далекий, але вже прописаний у моїх зморшках. — Обирай не завжди поспішати, — сказав Час, підводячись. — Обирай цю присутність в моменті… Я тобі розповім, яким життя має бути, є прекрасне навкруг, варто це бачить лише: я нараду зібрав вчителів: мудрий Січень, життєрадісний Березень покажуть, щасливим можна бути кожен день! Квітень сіє пахощі по дорозі до щастя, ведучи людину за собою, мов старий друг . У спогади корисно поринати , Вони лікують рани, бо ніби ртуть, пекельно роз’їдає шкіру біль, а може страх, Залишаючи рубці на шкірі фотоплівкою. Хочеш пірнути у шторм відчуттів, де у погляді зі смішинками, дивишся на версію себе із дитинства, Не запаплюжену «логічними» вчинками… В очах дитячих метелики - травень позаду обіймає тебе за плечі - час для дитячих пустощів, але хіба ідеальність в дитинстві доречна? Можна плисти по річці, на саморобнім плоту, якщо не вмієш плавати, то тебе врятує кращий друг … Травень пробачить помилки в реп’яхах, босоніж біжиш у трави - і скабка в ногу, Знову докір німий в материнім погляді застряг Їй відомо, що вчинок повториться знову… Червень розчервонілий веселий прудкий юнак, Що на простягнутих руках ягід приніс цілий кошик, Ночі без темряви, засинати не страшно і десь вдалині по дахах періщить прудкий дощик… Дитинство знайомить зі світом із року в рік, Наповнюючи маленьких дивними моментами, Щоб коли виростемо, ставши великими, як гриби, Цікаво жити було людству на землі, Однак в майбутньому розчинимось… кометами… Автори: Мирослав Манюк Олександра Зарецька 11.10.2025

#ШІ #ліричний_нарис #ода_природі Репетиція Тиші Осінь. Вона не приходить — вона перетікає, як витончений, густий сироп, що повільно огортає світ. Вона не є простою зміною календарних дат; це стан душі, вистражданий дозвіл на спокій, на інтроспекцію, на ту особливу, крихку меланхолію, яка не руйнує, а натомість – вивільняє простір для світла. Це пора року, коли природа, втомлена від бучної літньої опери, починає свою сольну партію, зіграну на струнах печалі, але виконану з такою філігранною майстерністю, що від неї перехоплює подих. Осінь — це елегантна дама, що неквапно скидає свої шовкові, зелені шати, замінюючи їх на парчу візантійського золота. Вона — золоте знеболювальне для літніх ран, розчарувань і недосконалих обіцянок. З кожним опалим листом повітря стає прозорішим, немов знімається шар пилу з поверхні світу, і ми нарешті бачимо речі у їхній оголеній, бездоганній суті. Пройдіться осіннім лісом. Тут не листя, а візерунок, витканий зі сновидінь. Кожен клен чи береза — це художник-абстракціоніст, який залишив свій останній, найяскравіший шедевр. Вони дарують нам не просто відтінки жовтого: це мідь, розплавлена на вогні згасаючого дня, це колір старого коньяку, що набрав сили у дубовій бочці часу, це шафран, змішаний із золотом іржі. Листя, що падає, — це не смерть, а трансформація: кожен лист є остання, найдорожча монета, кинута у бездонну скарбницю землі, що забезпечить весняне відродження. Коли Ви ступаєте по цьому килиму, кожен шелест — це крок часу, що несе відбиток кожної минулої секунди. Це тихий годинник, що нагадує про плинність, але робить це так ніжно, що смуток перетворюється на естетичне задоволення. Змінюється не лише візуальний, а й ароматичний ландшафт. Повітря стає густим, майже оксамитовим. Воно пахне гіркотою дубової кори, що промокла під ранковим дощем, солодкістю ферментованих, гниючих яблук, які не встигли зібрати, і терпким, обіцяним димом від перших багать, що розпалюють, щоб зігріти душу. Цей запах — це ностальгія, що має матеріальну, відчутну форму. Він проникає глибоко, викликаючи образи з минулого, які були настільки приховані, що Ви забули про їхнє існування. Це як несподіваний привіт від забутої дитячої мрії. А вода… Річки та озера стають дзеркалом для печалі неба. Вони втрачають свою літню, грайливу прозорість, стаючи важкими, інертними, ніби чекають інструкцій від космосу. Їхня поверхня — витончений, матовий кришталь, що затамував подих, очікуючи на перший, обережний удар морозу. По ній пливуть хмари, відображаючи небо, яке стало низьким, свинцевим, але в якому все ще можна побачити крихітні, неймовірно яскраві проблиски небесного сапфіру, що сяють, як нагадування про вічну весну. Хмари, ці масивні, ватяні кораблі, тепер пливуть не до літніх портів радості, а до невідомих гаваней зимового сну. І ось приходить туман. Він — це дихання вічності. Це поезія, написана молоком на світанковій папері. Він стирає межі між реальністю і спогадом, між деревом, яке є, і деревом, яке було. Туман перетворює звичайний парк на фантасмагорію, де кожен силует — це архетип, де кожна лавка — філософський причал. Це мить, коли світ зізнається у своїй ілюзорності, дозволяючи нам повірити, що за наступним молочним завісою можна зустріти свою юність. Осінь дарує нам рідкісну можливість спостерігати за малими життями, які готуються до великої паузи. Гнізда, покинуті птахами, висять на гілках, як архітектурні шедеври покинутого щастя. Вони — порожні, але не мертві, лише законсервовані до наступного сезону. Тонкі, срібні філіграні павутини розтягнуті між гілками, створені не для лову комах, а ніби для вловлювання світла — останнього, розсіяного, безпосереднього світла. Для ліричного "Я" осінь — це час інтроспекції, час, коли митець нарешті отримує дозвіл на печаль, щоб очистити свій внутрішній простір. Це не час для активних дій, а для дегустації почуттів. Роздуми про плинність часу стають не гнітючими, а навпаки, елегантно заспокійливими. Ми приймаємо, що краса має свою кульмінацію і своє завершення. Це смуток не як руйнування, а як вишукане, ідеальне очікування. Осінь — це остання, найяскравіша спроба втримати колір перед білою капітуляцією. Це прощальний бал, де кожен рух листка, кожен промінь сонця, що ковзає по мокрій корі, є танцем на межі небуття. Але у цій елегії є глибока, безмовна обіцянка. Осіння земля — це постіль, яку ретельно готують для сну, дбайливо застеляючи її різнокольоровою ковдрою. Ніжність осені полягає саме у її безумовній згоді з необхідністю змін. Вона не бореться з неминучим, а перетворює його на мистецтво. Коли Ви вдихаєте осіннє повітря, Ви вдихаєте чисте почуття. Це не смуток, а катарсис. Це особливе, очищене відчуття життя, яке дає сили чекати нової, яскравої весни. Осінь є доказом того, що завершення може бути бездоганним. І в цій бездоганності ми знаходимо справжній, тремтливий спокій.

#сатира #антиутопія Протокол нульової емоції Місто-Мережа, сектор 7, 2077 рік. Світ був ідеально вигладжений, зашліфований до стерильного блиску та позбавлений будь-яких неефективних кутів. Головним законом був "Протокол Оптимального Співжиття", згідно з яким емоції класифікувалися як "Енергетично Неефективні Збудники" і каралися "Корегуванням". У цьому абсолютно бездоганному світі жив Артем К-201 (35 років), оператор відділу "Стабілізації Задоволення" (ВЗЗ). Він мав би бути зразковим "нульовим" громадянином, але природа наділила його даром, який він щодня ховав: живою іронією, що булькала під його зовнішньою маскою. «Черговий робочий день. І знову я тут, щоб рятувати світ від радості й печалі. Я — той, хто вирішує, чи має людина право на внутрішній подих. Якби це не було так абсурдно, я б засміявся», — прошипів Артем у монітор, його очі блищали, хоча м'язи обличчя залишалися нерухомими. Його енергійний, чуттєвий характер вимагав руху, але він був прикутий до стерильного столу. Його робота полягала в обробці заявок від громадян, які випадково проявили будь-яку ненульову емоцію. Він саме закінчив оформлювати штраф за "Несанкціоновану, легку посмішку під час ранкового Смузі-прийому", коли система вибила Аномалію. Заявка: К-989. Сектор 3. Порушення: "Несанкціонований, інтенсивний прояв ностальгічної туги". Суб'єкт: Заявник сам. Артем відчув слабкий, але приємний укол цікавості. «Ого! Самі себе здали. Яка самосвідомість! Це вже тягне на філософський маніфест, а не на штраф. Я б назвав це "Екзистенційним Доносом"», — подумав він, а його внутрішній Емоційний Лічильник (ЕЛ), імплантований у зап'ястя, видав тихий "Пі-і-іп", зафіксувавши мінімальний рівень "Мотиваційної Нецікавості" (тобто, цікавості). Заявником виявилася Лікар Ірина (70 років), колишній фахівець із "Рекультивації Емоційних Спогадів" — фахівець із придушення. Артем вирушив до Сектора 3, відчуваючи небувалий приплив внутрішньої енергії, яка в цьому світі мала бути спрямована лише на обробку бланків. Квартира Ірини була такою ж стерильною, як і його, але на підвіконні, де мала стояти "Оптимізована Ікебана" з пластику, лежав маленький, пожовклий від часу, папірець. «Доброго дня, громадянка Ірина. Я Артем К-201, відділ ВЗЗ. Ваша заявка вимагає Розслідування на предмет Залишкової Душевності. Протокол 5.1», — монотонно проказав Артем, але його очі вивчали Ірину. Вона була спокійною, але в куточках її рота, здавалося, причаїлася... легка гіркота. «Вітаю, Операторе. Я сама його викликала. Я порушила. Я згадала запах польових квітів», — тихо сказала Ірина. — «Вони пахли Теплом. Це — неефективно». Артем скептично підняв брову (мікрорух, який, на щастя, ЕЛ не зафіксував). «Запах? Пані Ірино, ви, як колишній фахівець, знаєте, що квіти були ліквідовані як "алергічний та непередбачуваний біологічний фактор". А запах — це "сенсорна неоптимізована інформація"». Ірина, замість відповіді, простягнула йому той самий пожовклий папірець із дивним, наївним малюнком: схематичним сонцем і чимось незрозумілим, що нагадувало хаотичні плями. «Візьміть. Це Емоційний Вірус. Він несе Колір. Ви не зможете його сканувати». Артем узяв папірець. Його чуттєва натура відчула шорсткість матеріалу, що був не пластиком, а... папером. Цей дотик викликав у нього слабке, несанкціоноване "відчуття цікавості", яке він назвав про себе: "Бажання розгадати цей дурнуватий ребус". Його власний ЕЛ видав гучний "Пі-і-іп!" і зафіксував рівень "Нецікавості" на 2.1%. Перша тріщина. Артем повернувся до ВЗЗ. Він мусив "очистити" свій лічильник, але це призвело до бюрократичного кола пекла. Щоб виправити "цікавість", треба було заповнити "Форму Б-44 про Мотиваційну Нецікавість" у п'яти примірниках. Щоб отримати бланк, потрібен був "Дозвіл на Огляд Неефективних Біологічних Об'єктів" з архіву. Це був ідеальний саркастичний глухий кут, створений системою для придушення будь-якої ініціативи. Начальник, Модуль-Директор (людина, яка замінила більшу частину обличчя на екран із бездоганно "оптимальним графіком"), викликав його. «Операторе К-201. Ваш ЕЛ фіксує нестабільність. Коефіцієнт іронії, навіть внутрішньої, перевищив поріг. Корегування — це не покарання, це підвищення ефективності», — Модуль-Директор говорив голосом синтезатора. «Звісно, Модуль-Директор. Як казав великий філософ: "Якщо щось не працює, треба це зламати, а не оптимізувати"», — відповів Артем з абсолютно кам'яним обличчям. Його внутрішня іронія вихлюпнулася назовні, і ЕЛ знову пискнув на 3.5%. «Ваш гумор неефективний», — констатував Модуль-Директор. «Ні, він надто ефективний, тому і викликає збої у Вашому графіку», — подумав Артем. Керуючись чуттєвістю та енергією, Артем почав свідомо ігнорувати Протокол. Він просидів ніч в архіві, шукаючи, що таке "Квіткове Поле". Він розшифрував малюнок Ірини. Це були координати. Координати покинутого, секретного місця за межами Міста-Мережі — старого фермерського ринку, який влада забула "оптимізувати", бо в їхній логістиці він мав статус "неіснуючого". Вранці Артем викрав службовий монорейковий вагон, залишивши на сидінні записку: "Пішов на корегування в несанкціонованому напрямку". За ним женеться система. Він знайшов ринок. Це був шок. Серед іржавих конструкцій жили "некореговані" люди. Вони вирощували справжні, живі, пахучі польові квіти. Артем підійшов до яскраво-жовтої, нахабної квітки. Він торкнувся її пелюсток своєю чутливою рукою і, вдихнувши, задихнувся від запаху. Це був не просто аромат, це була вибухова інформація, хаос, енергія. Він відчув першу щиру, несанкціоновану емоцію, яку не можна було класифікувати як "задоволення" чи "сум". Це була РАДІСТЬ, що супроводжувалася неконтрольованим, шаленим сміхом. Сканер у його кишені видав фінальний, радісний "Пі-і-і-іп" і вибухнув, ставши символом абсолютного бунту. Артем повернувся до Міста-Мережі, але не один. Він ніс букет польових квітів — справжню, біологічну бомбу. Його оточили Дрони-Корегувальники. З'явився Модуль-Директор. «Операторе К-201, ви зафіксовані як "Критичний Збудник"! Негайно пройдіть Корегування!» — вимагав синтезований голос. Артем, усміхаючись своєю новою, тепер уже зовнішньою усмішкою, підійшов до Директора. Він не боровся. Він зробив іронічний, але щирий уклін і подарував Модулю-Директору квітку. Від надмірної, невідомої біологічної інформації, яку не можна було оцифрувати, та несанкціонованої емоції, що містилася в квітці, екран Модуля-Директора завис. На його бездоганно чорному обличчі-екрані відобразилося лише... схематичне зображення сонця. Система не змогла його покарати. Вона не мала Протоколу для боротьби з Радістю. Артем, Ірина та їхні "некореговані" колеги стали "Невідомим Змінним Фактором". Артем подивився на своїх колишніх, "нульових" колег і сказав, надихаючи їх: "Бачите? Корегування — це не підвищення ефективності. Це просто дуже нудна помилка. Пора її виправляти". Він усміхнувся — його життя набуло несанкціонованого, але ідеального сенсу. І ця чуттєвість була його найбільшою зброєю.

😢рфг вночі атакувала енергетичну та цивільну інфраструктуру Одещини У ніч на 12 жовтня регіон зазнав чергової атаки ударними дронами. Попри активну роботу ППО, яка збила більшість ворожих цілей, є влучання в цивільну та енергетичну інфраструктуру. Пошкоджено об’єкт газової інфраструктури та надвірну споруду. Виникли пожежі, які швидко загасили рятувальники. На жаль, одна людина постраждала. Також влучання відбулось в об’єкт енергетичної інфраструктури та будівлю районної державної адміністрації (вибито скління). На щастя, постраждалих немає. #Новини_Україна #Новини_news_війна #Russian_Ukrainian #News_Ukraine #Новини #Новини_news #Ukrainian_news #жертви_війни

"Ми шукали щастя і знайшли себе" (Джон Леннон). 85 років від дня народження 🎨 Олег Шупляк

Вічний танець любові. Вічний танець краси. Це — життя. Хто не в цьому, ті є хворі чи мертві. В кожній миті є завжди всі найкращі часи. Шлях свободи і щастя — шлях служіння і жертви. 💚 Петро Рух. 💚

ФК "Броварія" (Бровари) вітає Валерія Золотухіна з Днем Нарождення! 10 жовтня свій день народження святкує великий друг броварського, дитячого, футбольного клубу "Броварія" віце — президент ДЮФЛУ Валерій Золотухін. Дружній колекти ФК "Броварії" вітає Валерія Васильовича з днем народження. Бажаємо міцного здоров’я, особистого щастя, злагоди, та чудового настрою, родинного затишку та сімейного добробуту. Нехай Вас завжди супроводжує вдача, постійно зігріває тепло людської вдячності, а будні і свята наповнюються радістю, світлом та любов’ю рідних та близьких. Бажаємо побільше посмішок фортуни та успіху в усіх починаннях! І перш за все — у цей складний та буремний час для нашої Батьківщини — як найскорішої Перемоги!

Apple представила перший трейлер серіалу Pluribus – нової науково-фантастичної драми від Вінса Гіллігана, відомого по серіалах "Пуститися берега" та "Краще дзвоніть Солу". У трейлері показано світ, сповнений незвичної усмішки: всі, крім головної героїні, підозріло щасливі. Рей Сігорн грає Керол, жінку, яка, як видається, є єдиною, що не піддалася впливу загадкового феномену. Тож їй потрібно з’ясувати причину виключення з колективного "щастя" і, можливо, врятувати людство від надмірної ейфорії. Серіал уже підтверджено на два сезони. Прем’єра Pluribus відбудеться 7 листопада 2025 - тоді вийдуть перші два епізоди. Далі нові серії виходитимуть щоп’ятниці до 26 грудня. #Коло_Кіно #Анонси_серіалів #AppleTV+