НАТХНЕННЯ (рондель) В'ється часом світло у мені, Мить одна вогнем усе зміняє, В серці пісня лиш її лунає І палає вже в моєму сні. Там, де мрія світить у вікні, Сонце новий шлях благословляє, В'ється часом світло у мені, Мить одна вогнем усе зміняє. Йде душа із сяйвом в глибині І мене натхнення накриває, Вибір кожен серце окриляє, Вже давно в єдиній площині В'ється часом світло у мені. Мирослав Манюк 12.08.2025

#поезія Усі мої вірші складаються в імена, У біль, що сягає неба, але не дна, Все, що залишиться по мені — слова і рими, Плани невтілені, про які говорили ми В часи, коли ще не знали слова донати, Коли виходив на сцену зі словами «слава Україні», А тобі не знали, що відповідати, І ти стоїш, як Шрек, укритий цибулевими шарами, Як Гаррі Поттер перед тим капелюхом, але без шраму, Ловець мрій по життю, та не ловець у житі, У намаганні над гніздом зозулі пролетіти, Як твоє минуле пролітає маленьким птахом Над Полтавським шляхом. Пташеня, підкинуте до гнізда, Порахуй до ста, Сонце тут сходить пізно, у нас не так. Далі від дому за окружною зорі Воском прозорим малюють покоси сонні, Місто, що подарує нові історії, Совість, яка визирає із вікон висоток Вулиць, що мали стати тобі тимчасовими. Знов повертаюся у минуле. Пам’ятаю, як дідусь розказував, Що вкручував першу лампочку у селі, І не стримував сліз. Як виписував дві газети: Сільські вісті і Порадницю, З першої вчився поратися, з другої — похмелятися, Я б і зараз їх почитав. Добре, що дід цього вже не бачить, Не збиратиме мокре від сліз нажите в картате збіжжя, Не йтиме з валізами й клунками бездоріжжям Луганщини, Не молитиметься богу, який нікому не допоможе, Боже, добре, що він не бачить, Як те, що було його, стає чужим, Добре, що не дожив. Так сидиш ночами у темряві, поки серце заходиться, І записуєш все, що нашіптують демони З дна колодязя. Скільки текстів написано за п’ять хвилин на хиткому стільчику, Скільки авторів виходить на сцену, аби відкритися, А скільки — просто продекламувати вивчене З кам’яним лицем. Скільки із них читає справді про себе. Тільки одного жодна поетеса сьогодні ще не сказала: Поезія не вимірюється оцінками з глядацького залу, Спробуй взяти з собою горе на сцену і там лиши його, Спробуй прочитати так, як читає Шилова. Потреба в тобі вимірюється глибиною історій, які виніс на сцену, Зрештою кожен із нас залишиться тільки сторінкою в антології слему, Коли дійдеш до моєї, не перегортай одразу. 09.08.25 Сашко Середа

ПРОСТО КОХАЙ (рондель) Просто кохай, не шукай міркувань, день промине, наче спалах вогню, світ закружляє цю всю метушню, доля розділить життя без питань. Сонце упаде вниз без коливань, ніч забере непотрібну брехню, просто кохай, не шукай міркувань, день промине, наче спалах вогню. Дні, як вода, у дощах сподівань, все, що було, розтечеться в стерню, тільки любов залишає платню, сонце й тепло серед зим і страждань. Просто кохай, не шукай міркувань. Мирослав Манюк 10.08.2025

Губи, що бачили Херсон на світанку. Сонце, пісок, вода — і все це на обличчі. Екологічно, естетично, епічно. 😊

#поезія Кричати в химерні сни, захищатись від спільного ворога, і боятись найбільше того, що холодно навіть під ковдрою. Під дахом одним, під снігом. Через три суботи вже осінь — так тверезо, і боляче зимно; за вікном — вже не серпень зовсім. за столом ще немає сонця, і над дахом сиріє стеля — моя стеля, твоя свідомість. Я зростаю, росту до неї. я бажаю твої кордони розламати і вщент напитись. Наливай — я мартіні в осінь, і під ковдрою — сонце взимку. andriyivnaann

#поезія Пробігши денний марафон, сонце стомилось і, мов рум'яний колобок, спать покотилось, віддавши залишки тепла у верховіття й останні ніжні промінці - в скарбничку квітів. День разом з сонечком також лягає спати, та перед сном, мов котик, ще хоче помурчати, а потім - заховатись під покровом ночі й до ранку споглядать солодкі сни,... пророчі. Та рано сонечко встає, то й день розбудить, в обійми лагідні візьме і приголубить. День посміхнеться, вмить нічні розІрве пута і підуть разом в синю даль,... своїм маршрутом. Ми ж будем з радістю цей новий день стрічати. Молитись будем й щиро Господа благати, щоб тихо,... без тривог і мирне небо,... і "завтра" щоб було в усіх... Цього нам треба... Тетяна Зензерова

"Гріх" Я пам’ятаю тихі ранки в світлі, Де сонце лилось у мої крила. І я несла молитви білі, Не знаючи, що все — мана й втома сіра. Ти шепотів про вічну ласку, Про світ, де болю не буває. І я ішла тобі на казку, Не знаючи, що серце помирає. Я крила берегла від бурі, Щоб їх не рвали темні ночі. Але у хмарах — слід похмурий, І попіл впав мені у очі. І я ступила в першу зраду, Відчула гіркоту у слові. Затерпло небо, мов від яду, І тиша стала чорним морем. Мої пера спивала хуга, Вогонь торкався їх до болю. І раптом зник небесний другий Подих — і я впізнала втому. Криваві крила, наче стяги, Тримають споминів руїни. І Боже, скільки треба жаги, Щоб вмерла віра без провини. Моя благодать згоріла тихо, І попіл впав на власну тінь. Я впала в прірву, там без виходу, І стала свідком мертвих снів. Тепер лиш вітер рве узлісся Моїх колишніх світлих днів. Я янгол з кров’ю на зап’ястях, Що світ забув… і Бог сховав. © Cheban Daria •°•°•°•°•°•°•°• 😘 Постав вподобайку та поділись віршем з друзями - це для нас найбільша підтримка! Завжди раді Вас вітати, ©Штукарі

#поезія потяг рушає на схід, минає рІчки, ліси і схили. Оксамитові трави схилили тоненькі спини під тиском роси і часу. Довкола стільки краси та тиші, що її б тільки знищувати й кричати. Чи омине нас ця чаша нещасних, що пропустили чергу свого причастя, і тепер не знають, з чого почати хід? а тим часом потяг рушає на схід, повз дороги, міста, вокзали; там, на сході, країна в огні, вони так казали і чомусь ховали очі свої сумні та принаймні вона залишалась усміхнена, у короткій сукні, з великими окулярами, ми ходили гордо та усамітнено земними дорогами і поміж снами-хмарами сонце пестить променем живопліт, розрізає простір, ніби мʼякий бісквіт і лише нам одним відомо, що потяг дедалі прямує на схід потяг тримає свій шлях додому липень, 2025 Фандоріна

#поезія Переливання з пустого в порожнє, що нам потрібно іще? Скло на пісок переплавити можна під проливним дощем, Переродитись з людини в камінь, бути одною з цеглин, Що в піраміди трамбує віками часу невпинний плин. Сліпо міняючи шило на мило － в програші будуть всі, Сонце катається, бо втомилось, в чортовім колесі. Жук, що приліг рахувати зорі, встати не може сам. Кістку натхнення, відварену в морі, － кинули диким псам. Вилетить слово не горобцями, Пачками М&M’s. Кожен десятий приходить до тями, Жоден іще не воскрес. Кактус стоїть при дорозі на трасі Чекаючи дружніх обійм. Крижину прибило до Африки, трясця! Добре, хоч спав китобій. В правій за тільце тримаю синицю, В лівій – за дзьоб журавля. Верблюд приправляє пісок корицею: Чим не свята земля? Вовк безробітний тікає до лісу, Щоб розпочати фріланс. Пінгвіни загублені дзвонять в поліцію, І мріють про хлібний квас. Таня Удод

#цитати "ОДНА КВІТКА МОЖЕ ЗІГРІТИ ДУШУ, А ЦІЛИЙ БУКЕТ - ЗАПАЛИТИ В НІЙ СОНЦЕ!"