#поезія Колеса сходять з рельс, наче серце з похмілля. Іржою афіш тане прес, Тиск міського дозвілля. Трамвай зникає в диму, з думкою про колишнє. Немов в піснях про чуму, де смерть стає всевишня. Офіси — свічки запалені, гострі, немов картузи. Вибір без вибору - схвалено, в картах у інших тузи. Чужі слова пахнуть бузком, цвітом акації в червні, вітром примхливим з піском — як пахнуть кіоски газетні. В кишенях забутих плащів з них випадають десятки. Як влітку під сонцем хрущів діти кидають з рогатки. Ти застрягаєш в думках, як жуйка в в’юнкому волоссі. Дай потримаю в руках цівку останньої злості. Злість на порожні стосунки, У сяйві холодних вітрин. Що ти там бачиш? Рахунки? Розкіш жіночих світлин. Знову спітніла іронія, знову закуриш цигарку. Круто ж ховати антоніми, грати настійно в мовчанку. Круто ж ховати емоції, бути застиглим ставком. Думай про ніжні півонії, що вертять уміло майном. Можеш боятися болю, як бурі, що зносить мости. Вибір залишити морю — й човен самотньо вести. Світлана Беруашвілі