#поезія Я сильна, мій Боже, я знаю, що маю нести хреста.. Здається у мріях літаю, насправді — під серцем зима. Живу, як усі, без правил: грішу, виправдовуюсь, йду... Не прагну овацій та слави, хапаючи дні на льоту. Я знаю, мій Боже, що крила, даровані в спадок од Тебе латала, чіпляла, губила, шукаючи відповідь в неба. І думала — все у цім світі як треба, ніщо не минеш. Любила волошки в житі, і маки... О, маки...Авжеж... Я сильна, мій Боже, я знаю, хоч бракне, буває, сил. Я вірю, що ще політаю із крилами, чи без крил. І знаю: за літом — осінь, а десь на краю — зима. Мені би набігатись босій у маках... Та йде війна. І літо — уже не літо, кровить той червоний цвіт... А нас би усім дожити до завтра. Зникає рід... Криваві обжинки править чиясь демонічна рука, хоч жінка дитятко бавить і шиє свогò рушника... Я сильна, мій Боже, я знаю, се чаша моєї землі. Ще мрію, пишу, зберігаю насіння, аби навесні засіяти квітами густо всі грядки і всі горшки. Аби не було лиш пустки, опісля глухої зими. І міряю часом крила, зневіра — то тяжкий гріх. Любов — є велика сила, дай, Боже, аби для всіх... Людмила Галінська