#поезія Якби нам не спізнитися на вічність, Якби нам повернутися на мить... То, може, би й зустрілися у січні І разом подивились, як горить Останній міст ілюзії й надії, Останнє слово, зірване з душі... Якщо би він готовий був на дії - Вона б уже не бачила межі. І був би рік новий... і по-новому, І світ новий, і люди, і місця. Де він летів би стрімголов додому І там в одне зливалися б серця. Вони вже падали. Тепер пора літати... А як літати із одним крилом? І скільки ще потрібно, щоб сказати, Що в світі цьому кращих не було... Хай кажуть, що такого не буває, Чи кажуть, що "буває ще й не так..." Але в очах того́, хто вас кохає Горить уже не вогник, а маяк. Маяк, який дає наснагу жити, А, часом, і тримає на плаву... Тоді нам вистачає навіть миті, Щоб знову відчувати: "Я - Живу..." Коли усе невчасно й нелогічно, Та поруч хтось у темряві летить... Дивись, щоб не спізнитися на вічність... Дивись, щоб не проґавити цю мить. Ілона Верхівська-Ельтек