#поезія Я голос твій впізнаю з-поміж всіх. Його ніщо не здатне підмінити. І твою тишу, сум, нестримний сміх – Усе в тобі – то восьме чудо світу. У тембрі – присмак теплих берегів, Де хвиля йде, та завжди повертає. Він стелиться під шкіру без ривків, Як звук, що першим істину впізнає. Щоразу тон міняє свій політ – То наче срібло, то солодкий попіл. І я ловлю у ньому цілий світ, Хоч він лунає просто, без утопій. Він може все – розтати, як свічки, Чи ранком продзвеніти, мов дзвіниця. І щойно звук торкається щоки – Горить вогонь у серці і в зіницях. Коли мовчиш – читаю між рядків Твій подих, що лишається у вірші. Там справжні бурі, там – материки Тремтять під пальцями твоєї тиші. Твій голос має колір, має смак І гострий кут, немов в розбитій чашці. Такий важкий, немов металів сплав, І легший, ніж пір’їна на зап’ясті. І кожне слово – вибух надзорі. І світло ріже темряву всю навпіл. Як хочеш вберегти нас – говори. Бо голос твій – моя єдина слабкість. Nadiia Artiukh