#поезія Босонога кімната не встигла розплющити очі І навшпиньках кружляє у вальсі із сонячним склом. Шкереберть серед пальців на шибці біжать перехожі, Мов гірчичником, спину стакато твоє обпекло. Не мовчи, говори поміж нотами, створюй пастеллю сьогодення. Забудь про безпечні світи у вікні. Повтори дивний сум, розфарбуй його в жарти веселі. Жар і крига. Топи і криши. Полони і звільни. До ре мі, мі ре до. У октавах гублюся, як вітер. Віднайди, потримай і мелодію перепиши. І давай дивуватись життю, як розпещені діти: без обмежень, без правил; не завтра, не потім – мерщій! Нектарин на тарілці, як грішник, поживний і стиглий, Ніжно тиснеш на клавіші й удосконалюєш смак. Загорнувся рояль – тихо-тихо – в піано, у вигін. Вже без нього потрапити в форте не можна. Ніяк. Хоч по пам'яті граю, наосліп, загублені ноти, Кожний звук відчуваю, як дотик, окремим ребром. Та зусиллями долі долаю себе в кожній сотій, Щоби вище звучати: так само, як твій камертон. Оксана Мовчан