#поезія Пересічну людину не дуже цікавить, за скільки здолає КАБ області межі, І як швидко тікати в жаданне, закрите чомусь, укриття. Їх цікавить, як жити сьогодні. Людина, на жаль, не безсмертна, Сам собі допоможеш і добре - з нас кожен добряче затямив. Нас цікавить, як важко підвечір з роботи за кавою бігти, Пригорнувши ту чашку до серця, щоб душу зігріла від втоми. Як життя не кидати під ноги начальства, мов бісер, Як себе зберегти. Не згоріти від нервів. І кожен з нас в тому. Де ховатись, коли над тобою кружляють злі дрони, Де шукати зарядку для кожного з гаджетів знову. Як не чути дзижчання, що душу холодить, народе? Як ти дихання темп уповільнив? З істерики в норму? Зачаїтися в ліжку чи стрімко тікати в підвали? Все проспати чи ночі проводити в чатах? Як ти вирішиш в миті, коли голова вже не варить? І коли залишається обмаль на рішення часу. Пересічна людина, буває, відкриє всі вікна, як бахнуть ракету, Це реакція втоми. Ніяк не бажання дивитись на вибух. Я один з пересічних. Ти також. За це і піднімемо келих? Укриття наче прихисток нерву. Від нього лишилася вирва. DmYmast