#поезія #мистецтво ЖОРЖИНА Впали бомби на видноколі, Червоніла капусти грядка… Між курганами в чорнім полі Помирала дружина дядька. Бігли армії, мчали роти, Помирали дуби в гаю… Дядько ніс на вогні Європи Нерозстріляну юнь свою. На стежині зосталась дружина, А він далі на захід побіг… Оглянувся — стоїть жоржина На розгіллі нічних доріг. Почорніли живі надії… Плакав в Яссах, в Берліні звав, Донесли йому вітровії Цвіт жоржини в настоях трав. Дядьку! Дядьку! Назад нестримно! Місяць з неба кида весло… Здрастуй, здрастуй, моя жоржино І вербове моє село!.. Сієм зерно із патронташа, Б'ємо в крокву навіки цвях. Кулеметную юність нашу Поховаємо в пшеницях… Літо, літо… за літом збіглим Червоніють горошком стежини. Малиновеє плаття жоржини Заполохане вітром білим, Заполохане вітром в полі, Заполохане дядька горем… Він до неї іде поволі, Ніжні квіти жоржини горне… Ой жоржино, моя жоржино, Доки в полі тобі стояти? Йдем на люди, ідем до хати, Проведи нас, вузька стежино!.. В полі вітер шука порожнини, Котить небом Чумацький Віз… Дзвонять дядькові всі стежини, Щоб Європу сюди приніс. Щоб Європа її благала Йти із дядьком в своє село, Щоб жоржину оберігала, Майбуття щоб до неї йшло… Крізь конґреси великодушні, Крізь братерство, і світ, і тьму Слуха дядько в тиші конюшні, Як жоржина шумить йому… В тому шумі — минуле дядька: Червоніла капусти грядка, Чад Європи на видноколі, І жоржина-дружина в полі. 1956 Микола Вінграновський Живопис - Анастасія Литвин