#поезія Як би я знав, де ти живеш, Дивився б крізь вікно знадвору, Як ти виходиш із одеж, І входиш в мрію снів прозору. Я там стояв би цілу ніч, Щоб знову бачити, як вранці Злітає сон із твоїх віч, І ти встаєш в прозорій тканці. Та я не знаю… Не дано, Бо ми з тобою не знайомі, Та чом же те твоє вікно Горить в космічному огромі? Коли дивлюсь на небеса, Я те вікно щоночі бачу, І сходить золота краса В мою фантазію чортячу. Дмитро Павличко

#поезія Із серця вирвеш, проклянеш, зітреш ім'я моє з долоні, на павутинці попливеш через нічні моря бездонні. Пливи, пливи, немає меж твоїй неміряній свободі! Єдиний знак собі знайдеш — маленьку цяточку на сході. І ясновидцем станеш ти, вчитаєш з неба все, що буде: Тобі судилося пливти лише до мене звідусюди, І знов питати, чи люблю, і знов нетямитись в прокльоні, І серцю завдавать жалю, і кров стирати із долоні. Світлана Жолоб

#поезія І скаже світ: — Ти крихта у мені. Ти світлий біль в тяжкому урагані. Твоя любов — на грані маячні і віра — у наївності на грані. Що можеш ти, розгублене дитя, зробити для вселюдського прогресу? — Я можу тільки кинути життя історії кривавій під колеса. Хоч знаю: все це їй не первина. Але колись нап’ється ж до переситу! Захоче випити не крові, а вина за щастя людства, за здоров’я всесвіту! Ліна Костенко

#поезія Весняний вечір. Молоді тумани. Неон проспектів. Туга ліхтарів. — Я так тебе любила, мій коханий. — Пробач мене — я так тебе любив. І срібляться озерами долини, шовковий шепт пригашених калюж, мені ти все життя, немов дружина, мені ти все життя, неначе муж. — А пам’ятаєш? — Добре пам’ятаю. — А не забув? Чи не забув? — О, ні. — Здається, знову в молодість вертаю, все наче увижається вві сні. І першу зустріч? Першу і останню. — А я лиш першу. Ніби й не було минулих років нашому коханню, не вір, що за водою все спливло. — Не треба, люба. Знаю, що не треба. Хай давні душі б’ються на ножах. А єдиніться — предковічне небо вам спільний шлях покаже по зірках. Василь Стус

#поезія Я із надій будую човен, І вже немовби наяву З тобою, ніжний, срібномовен, По морю радості пливу. І гомонять навколо хвилі, З бортів човна змивають мох, І ми з тобою вже несилі Буть нещасливими удвох. І ти ясна, і я прозорий, І душі наші мов пісні, І світ великий, неозорий Належить нам - тобі й мені. О, море радості безкрає, Чи я тебе перепливу? Якби того, що в мріях маю, Хоч краплю мати наяву. Василь Симоненко

#поезія є гірші проблеми ніж мій несмачний фрапуччіно і речі гарніше квітів прилавків старого міста. на piazza duomo так тихо, і так спокійно, якийсь італієць підкрикнув «o bella vista». у моє життя тобі не потрібні візи, ні печатки, ні білі квитки, ні лікарські довідки, досить, їду до тебе. збираю валізу: ти потрібен мені з усіма своїми недоліками. ти потрібен мені як дихання, як повітря, як молоко дитині, що хоче спати, як у спеку у затінку треба вітер, як колискова, що серце вночі має колихати, ти потрібен мені як сонце. як ночі ранок, як америка христофору колумбу, як тілу моєму треба смертельні рани, як старенькій бабусі потрібна квіткова клумба. є проблеми глобальніше, але ти і я серед ночі це проблема така, для якої нема теореми: щоб вірші писати про твої карі очі, ти потрібен як все, що вже є у мене. і усе це не анекдоти, не жарти, не scherzo, юрист пише про те, що не сховати, нікуди не діти: ти маєш за власність моє хворе слабке серце, але воно намагається битися щоб любити. Соня Соняшникова

#поезія

#поезія Вірш Марини Пономаренко "Моя подружка..." Читає Д.Трегубова https://youtu.be/h2aMP22hAHs

#поезія

#поезія